навiть до купальнi устромля? горбасте матово жовте лице й велить
перемiнити килими. Гострi чорненькi очi графинi неспокiйно слiдкують за
кожним рухом опецькувато?, м'яко?, з жiночим задом постатi сина. I коли
його синювато сiрi в жовтих вiях очi повертаються до не?, вона вся
зiщулю?ться, як старенька чорненька собачка пiд пiднятою ногою хазя?на.
Старий граф виразно хвилю?ться. Ганса Штора не можна обдурити, -
хвилю?ться граф, що тут казати. Та й е чого подумати тiльки, хто ма? жити
в його домi!
Рудяво-сивии, великий, як костистий старий вiл, важко ходить старий
граф по кiмнатах, нахнюпивши стрiху брiв на суворо-iронiчнi очi,
перебираючи пальцями на спинi й щось про себе бурмочучи.
Зустрiч виходить просто-таки врочиста. Старий граф говорить навiть
невелику промову, яка була б iще поважнiша, коли б граф часом не забував
наготовлених фраз.
Пiсля того вiн представля? високiй гостi всю свою родину. I в
сиво-рудих серйозних вусах, подiбних до пожовклого сiна, з кожною його
атестацi?ю миготить хвостик посмiшки.
- Мiй перший (i?диний тепер) син, граф Адольф. Начальник особисто?
охорони i член особистого кабiнету мiнiстрiв його величностi голови
Об'?днаного Банку й бiржового короля Нiмеччини, Фрiдрiха Мертенса.
- Моя молодша дочка. Труда, прозвана в нас не без достатнiх пiдстав
Страховищем.
Граф Адольф спочатку поштиво й низько вклоня?ться князевi, а пiсля того
вибачливо посмiха?ться на батькову характеристику старiсть треба шанувати
навiть у?? вибриках...
Труда ж не виявля? нiяко? особливо? поштивостi до принцеси, але нема? в
нiй i нiчого страшного. Смугляве собi з синьою родинкою пiд вухом личко,
здивовано-сумнi, злегка пукатi очi старо? бронзи, стрижене до плечей
чорно-син? волосся. От собi гарненький iндiйський хлопчинка, чогось
смутненький, скромний i такий ще дитинячий у милих, припухлих,
темно-червоних устах. Страховище?!
- О князiвно, цей скромний вираз, вигляд? тiльки одна а ролей нашо?
талановито? артистки,?? мрiя. розважати шановну публiку на сценi театру.
Поки ж що розважа? нас.
Труда не червонi?, тiльки ще смуглiша ста?. I не каже нiчого на слова
батька, а просто поверта?ться i спокiйно, тихо, зi спущеними вздовж тiла
руками йде собi сходами наюру.
- От ма?те!
Цей невеличкий смiшненький iнцидент розмина? накрохмалену врочистiсть.
Але, власне, офiцiальна частина церемонi? скiнчена От тiльки представить
ще Ганса Штора Ганс Штор, як вартовий, сто?ть при дверях або краще - як
поставний, iмпозантний мiнiстр двору при виходi монарха. Класично гарна
голова на твердих плечах монументально, безживне завмерла.
- Вiрний мiй слуга i старий друг, управитель дому, Ганс Штор.
I вже тодi веде принцесу Елiзу нагору до?? поко?в, з суворою,
старечою, одвиклою галантнiстю розчиняючи перед нею дверi.
I Елiза так само i на це спокiйно та поважно хита? головою, як i
приймаючи зустрiч. Чорний шовк жалоби ще виразнiше пiдкреслю? молочно
золотистий чистий овал над чорним комiром i важкi червонi крила волосся
пiд сiрувато-чорним серпанком капелюха. Ступа? вона плавко, рiвно, високо
несучи маленьку голову, неначе не маючи на плечах велико? ваги трагедi?
свого роду.
- Зразу видно кров! - побожно шепотить Ганс Штор графовi Адольфовi,
поштиво розчиняючи перед ним дверi на вулицю. Граф Адольф мовчки,
швиденько, iз спiвчуттям покиву? головою й котячою iнохiддю вислизу?
надвiр до свого автомобiля.
З другого боку поко?в принцеси Елiзи дверi виходять на широку скляну
терасу, а з не? збiгають сходи вниз, у сад. I тераса, i сходи, i сад повнi
передвечiрнього, нiжно-солодкого духу бузку, нагрiтого сонцем Бджоли
б'ються об горiшнi шибки й так по-лiтньому, по сiльському дзижчать серед
непорушних чужих пальм i кактусiв, цих вiчних бранцiв?вропи.
I сад показу? старий граф князiвнi Обведений високим муром, з
облупленими урнами, хоч i причепурений, проте буйний i розтрiпаний,
забутий роками серед камiння й бетону велетенського мiста, вiн ма? в собi
багато затишних, сумних, сiльських куточкiв. Милий сад, то правда, але
граф мiг би його й потiм показати, не тепер, коли слiд би було перенести
увагу на важнiше й цiкавiше для принцеси.
Недалеко вiд дому, поблискуючи на сонцi зеленкуватими й фiолетовими
тонами старого скла, сто?ть стара оранжерея. Одна половина?? помiтно
вiдрiзня?ться вiд друго? i свiжiстю скла й дахом iз ново? тонко? черепицi.
- Лабораторiя!
I трудно розпiзнати - чи гордiсть, чи насмiшка в голосi старого.
Що за лабораторiя? Принцесi цiкаво знати? Гм, досить цi кава. Це
лабораторiя Рудольфа Штора, сина Ганса Штора, хiмiка-аскета, великого
вченого. Десять рокiв вiн працю? у сво?й келi? над знаменитим сво?м
вiдкриттям. Але iдею цього вiдкриття вiн так пильно хова? вiд усiх, що й
сам??, зда?ться, вже не може знайти.
А яким способом син слуги став ученим? Також дуже цiкава iсторiя Дуже
цiкава. Рокiв двадцять тому Рудольф Штор урятував життя графовi Адольфовi,
отому саме мiнiстровi його бiржово? величностi. А може, принцеса хотiла б
присiсти пiд отим кленом? Старi ноги графа нiчого не мали б проти того.
I нiби гого вони й прийшли сюди, граф помалу, повiльно, - чи серйозно,
чи iронiчно, бог його впiзна?, - розповiда? iсторiю врятування життя графа
Адольфа сином льокая. Якiсь дикi, скаженi конi, на?внiсть i геройство сина
льокая, а в результатi - переламана льокайська нога.
А сад насмiшкувато, iронiчно шелестить кудлатим гiллям, i не знати - чи
у змовi вiн зi старим сво?м хазя?ном, чи про сто сам смi?ться з них обох.
- От така, князiвно, сталася колись невеличка iсторiя. В нагороду за
зламану ногу я постарався зломити хлопцевi та й його батьковi за компанiю
?хнi молодi мiзки. Цебто я взяв на себе освiту дiтей мого слуги. I треба
сказати, що мо? старання намарне не пiшли. Старший, наприклад, десять
рокiв сидить у цiй келi?, нiкуди з не? майже не виходячи й поклав ши собi
ви?хати з не? тiльки на колiсницi всесвiтньо? слави. Ходити бiдолаха не
може як слiд, шкандиба?, так поклав собi тiльки?здити. Що ж до другого,
меншого, то тут справа сто?ть цiлком бездоганно цьому зламано не тiльки
мозок, але й усю душу, хоч вiн унiверситету й не скiнчив. Правда, не з
мо?? й не з сво?? вини, тут заслуга нашого милого Страховища.
В кошлатих жовто сивих бровах, подiбних до вусiв, i в вусах, подiбних
до вiхтiв сiна, ворушиться посмiшка, - чи сумна, чи iронiчна, бог його
зна? - принцеса Елiза збоку не може добре розiбрати. Стареча шия в буйних
плямах ластовий ня двома вим'ями звиса? пiд пiдборiддям, сiрi заглибленi
невеличкi очi задумливо мружаться в далечiнь минулого великi, як дерев'янi
сiльськi вила, руки, теж у ластовиннi й кущиках рудого волосся, важко
лежать на костистих колiнах. Масивна, пiдпушена часом, але, видно, ще
могутня постать.
За муром саду глухо й без перерви гуркотить кам'яно-залiзний,
багатомiльйоновий Берлiн, наче клекоче велетенський казан пiд вогнем само?
землi. Часом бпiзько, пiд самим муром, ревуть i трублять автомобiлi.
Вгорi, над садом, у всiх напрямах прорiзують закурену димом мiста небесну
блакить аероплани, обливаючи тишу саду лопотливим гуркотом моторiв.
А клен собi мрiйно перебира? прогризеним листям, граючися сонячними
плямами по але?. За спиною в пухнастих фiолетових кущах бузку ляскотить
батогом i нiжно ухка? соловейко - рiдкий гiсть Нiмеччини. Дiловито,
заклопотано гудуть бджоли; комахи дрiбнесеньким чорним намистом, як
караван у пустелi, тягнуться через дорiжку в гущавину трави.
Сидiти б отак, i не рухатись, i не пам'ятати нiчого, що було i що
треба, щоб було. Слухати невеличкi iсторi? про зламанi ноги й мiзки, про
невиннi страховища з пухлими дитячими устами.
- А що ж винна графiвна Труда, пане графе?
Граф спочатку довго мовчки хита? головою, потiм поверта?ться до
князiвни и пильно дивиться?й у лице:
- А як ви гада?те, принцесо, як може завинити сiмнадцятилiтня дiвчина
перед двадцятидвохлiтнiм хлопцем?
- Гм! Невже кохання, графе? Граф рiшуче кива? головою.
- Та ще яке кохання! З тiканням, викраданням, погонями, самоотру?нням.
Зовсiм опера, та й годi. Ну, Трудi тiльки прополоскали шлунок, але з
Максом Ганс Штор повiвся трохи серйознiше: вигнав хлопця навiки з дому.
Але до такого фiналу прилучились уже вищi мотиви. Насамперед занадто палка
й бурхлива албанська кров i в батька, i в сина. трохи не з ножами кидались
один на одного. Але головне - фiлософiя Ганса Штора. А як же, як же! Ганс
Штор, правда, не дуже глибокий, але зате дуже послiдовний фiлософ, що не
часто трапля?ться з найглибшими фiлософами найчистiшо? науково? марки.
Ганс Штор трима?ться засади що проповiду?ш, те перш за все виконуй сам
сво?м життям. А проповiду? вiн досить цiкаву теорiю Вiчною Порядку. Все на
свiтi ма? сво? мiсце i свою функцiю, не виключаючи самого господа бога.
Функцiя бога - бути всемогутнiм, усезнаючим, усеблагим, уссдобрим i так
далi. Функцiя диявола - бути злим спокусником, ворогом бога й людини й так
далi. Те ж саме в людському громадянствi. Функцiя пана - панувати; слуги -
служити, купця - торгувати; робiтника - працювати. Купець, переставши
торгувати, переста? бути купцем. Бог, переставши робити добро й бути
всеблагим, переста? бути богом. Таким чином, теорiя Ганса Штора вiдкида?
доктрину про свободу волi самого бога - не все й боговi дозволене. I нiхто
не смi? нарушувати цей Вiчний Порядок. А тим паче син слуги, у круг
функцiй якого нiяк не входить тайний шлюб iз дочкою свого пана. Це...
кричуще ламання всi?? системи Порядку. I за це син Ганса Штора перший
повинен був понести кару. Кара досить серйозна: хлопець став соцiалiстом.
Кинув унiверситет, пiшов на фабрику, десь пiд час страйку когось трохи не
задушив, пiддаючися знов таки голосовi сво?? албансько? кровi. А як усяка
глупота на свiтi, хоч би вона и соцiалiзмом називалася, не проходить
безкарно, то й Макс упродовж двох рокiв мусив це доказувати на власному
досвiдi в тюрмi.
Принцеса Елiза поверта?ться рiвнiше до старого графа: вiн справдi
гада?, що?й необхiдно знати в таких деталях iсторiю глупоти якихсь
Максiв? I то саме сьогоднi, першого дня при?зду до другого?? батька, i то
саме першо? години побачення з ним?!
- Так, так, принцесо, нашi вчинки вiд самого початку свого вже несуть у
собi вiдплату.
Але в очi принцесi старий не дивиться. Вiн чу??? погляд, вiн зна???
чекання, але iсторiя синiв його слуги йому важнiша за це чекання й за те,
що за ним хова?ться.
- Наприклад, Рудольф Штор. Чи вдасться йому коли-небудь про?хатися на
возику слави, не вiдомо, а тим часом усi вчинки, що походять iз цi??
пристрастi, вже коренять у собi й одплату. А шкода - цiкава людина
- Пане графе, дозвольте менi...
- Так, так, принцесо. Цiкава людина, дуже цiкава. Я знаю, ви цiкавитесь
науковими питаннями. Може, вашiй свiтлостi цiкаво зазнайомитися з нашим
анахоретом? Менi, до речi, треба сказати йому кiлька слiв...
- Будь ласка. Я з великою цiкавiстю...
- Ви не будете каятися, принцесо. Тiльки попереджаю вас: як усi люди,
що мрiють?здити на возi слави, наш Рудольф людина дуже амбiтна. Як усi
анахорети, мовчазна й соромлива. Як усi вченi, добра, саможертовна... в
розмiрах людськостi й жорстока до найближчих людей. А загалом надзвичайно
рiдкий екземпляр людини, що здатна на геро?зм. Ця вiдмiна людей, як вiдомо
вашiй свiтлостi, вимерла вже на нашiй планетi...
Принцеса Елiза тихенько клаца? пальцем право? руки по долонi лiво? й
легко несе маленьку червону голову золотисто? гадючки на плечах чорного
лебедя.
* * *
Дiйсна влада не любить галасливостi. Дiйсна влада? в кiтки, яка навiть
одверта?ться вiд мишi, даючи?й повну волю тiкати.
Граф Адольф не любить галасливостi. Його авто раз у раз безшумно
пiдкочу? пiд ворота палацу Мертенса. I всi мишi на воротях, при черговiй,
на сходах палацу, на ганку, в коридорах i канцелярiях можуть навiть
тiкати: граф Адольф не дивиться на них. Швиденько, згодливо, ласкавенько
похитуючи головою на витягнутi постатi варти, м'яко, нечутно ковзаючи по
мармурових сходах, скромненько згорблюючись, нiкому в очi не дивлячись,
але викликаючи сво?ю появою тишу й напруженiсть, граф Адольф проходить до
кабiнету пана президента.
Вiнтер, витягшись у тоненьку переламану лозинку поштивостi, вислуху?
його свiтлiсть графа Елленберга. I зараз таки, розiгнувшись, пiдiбгавши
живiт, безшумно зника? за царськими вратами. Через хвилинку так само
безшумно з'явля?ться, розчиня? дверi перед Адольфом i, пiдвiвши бiлi
брови, та?мно шепоче:
- Просять.
Граф Елленберг також пройма?ться та?мнiстю, спира? жiноче тiло
навшпиньки й прокрада?ться в царськi врата.
Пан президент сидять перед iнтернацiональними апаратами. Швидко,
гарячковим пульсом миготить зелений знак на круглому екранi - паризька
бiржа. Збоку дерчить автоматичний телеграф, викидаючи бiленьку стьожку, що
намоту?ться на держальце Широченна, дебела спина з пропiтнiлими лопатками
(все прiють пан президент!) масивно i кругло, як лантух iз мокрим пiском,
випина?ться над спинкою фотеля.
Балансуючи на поштивих шпиньках, граф Адольф пiдбира?ться до спини,
низько вклоня?ться?й, зупиня?ться й почина? ждати. З за спини рипкий,
одвологлий бас кида?:
- Сiсти. Коротко Швидко Ну?
Граф Адольф сiда?, не притуляючись спиною до фотеля, i стримано хитро
посмiха?ться.
- При?хала
I задоволене стулю? голенi тонкi жiночi уста.
Скудовчена темно-руда голова, неначе жмут iржавого дроту, вмить затиха?
над апаратом, далi рвучко поверта?ться всiм бурим, масним од поту лицем до
графа Адольфа и блиска? на нього квадратовими жовтими конячими зубами.
- Принцеса?!
Граф Адольф скромно и нiжно хита? головою
- Чому ж не попередили? Сюрприз? Га? Добре. Докладнiше. Не хапаючись.
Ну?
I, крутнувши держальце з чорним кiнчиком, надушивши по черзi на два
гудзики, пан президент кладе руки на поруччя фотеля й наставля? на графа
сiдласте чоло. Граф докладно, не хапаючись, нiжно воркотливим голосом
почина? розповiдати. Пановi президентовi не все ясно, вставля?ться
запитання. Тодi граф моментально мiня? епiчно мрiйний вираз на
поштиво-уважний, серйозно, дiловито хита? головою i знову, наче давши собi
наказ, у тому ж нiжному тонi розповiда? далi.
Стриманiсть принцеси абсолютно-таки подоба?ться пановi. Абсолютно.
Гордiсть? Неприступнiсть? Величнiсть? Цiлком добре. По-королiвському. Так
i слiд.
Ззаду, як цвiркун, сюрчить апарат. Мертенс, не повертаючись, одводить
лiву руку назад i нетерпляче надушу? три рази гудзика з жовтою шапочкою.
Сюрчання вмент урива?ться.
Тодi пан президент пiдводяться й урочисто кладуть руку на плече графа
Елленберга. Граф Елленберг, обережно тримаючи цю руку на плечi, як пташку,
що несподiвано сiла, теж пiдводиться.
- Графе! На вас склада?ться честь зробити цю дiвчину мо?ю дружиною.
Найодважнiшi люди бентежаться, коли мрiяна фортеця несподiвано
з'явля?ться перед?хнiми очима.
- Я безмiрно дякую пановi президентовi за цю високу честь, але...
але... дозвольте завважити, пане президенте, що труднощi цього доручення
рiвняються честi його. Як пановi президентовi вiдомо...
Пан президент здiйма? руку з плеча й похмурю? брови.
- Для довiрено? особи Фрiдрiха Мертенса нема непоборних труднощiв. Що?
До вашого розпорядку, пане мiнiстре, державна сила Нiмеччини, половина??
нацiонального майна, мо? iм'я, ваш розум i розсудливiсть принцеси, яка,
сподiваю ся,? в не? Досить? Що? Га? Нiяких бiльше слiв.
Граф Адольф мовчки вклоня?ться. Пан президент тика? йому куцу товсту
руку, другою рукою мiцно б'? по плечу i, за жовтiвши на все лице
посмiшкою, дода?:
- Корона ж Землi не жарт? Га? Навiть для честолюбностi принцеси. Що?
Граф Адольф швидко встромлю? в пана президента загостренi радiсною
цiкавiстю очi.
-? новi вiдомосii, пане президенте?!
-?. Справу конгресу Лондон прийняв. Токiо й Пекiн комизяться. Дурницi,
приймуть. Мусять, косоокi! Ну, до роботи, до роботи! Про хiд доручення
можете iнформувати поза всякою чергою.
Лондон прийняв! О, тепер!..
Граф Адольф побожно вклоня?ться i ще на тихiших шпиньках вислизу? з
храму влади й могутностi.
* * *
- Дозвольте, принцесо, представити вам нашого вченого, анахорета.
Князiвна Елiза трошки здивована: анахорет - рослий, плечистий,
широкогрудий, лобатий здоровило. Замiсть традицiйно? анахоретсько? лисини,
наслiдку чеснот самозаглибленостi, - буйне бiляве, з рудим пiдпалом
волосся; замiсть аскетично? блiдостi - чисто виголене здоровецьке лице,
без найменших ознак самозаглибленостi. От тiльки очi та уста... якiсь
непевнi. Не очi, а гола перед вами людина, одверто гола й без крихiтки
сорому. Аж нiяково дивитись у цi очi, одвертi, прозорi, розчиненi й
виставленi наперед лиця, як два вiкна.
Уста - половинка скибочки оранжi, накрита тонесенькою ниточкою. Ниточка
на обох кiнцях закручу?ться волосинками догори. I над очима - широке чоло,
а пiд устами - гостре пiдборiддя з дитячою смiшною вдавленою ямочкою.
Та й келiя мало подiбна до пристановищ фахових анахоретiв, де звичайно
бруд конкуру? iз святiстю. Швидше атель? артиста маляра - височенне, iз
свiтлом на всю стiну, повне червоних передвечiрнiх променiв. А замiсть
мольбертiв та полотен - шафи та полицi з книжками, столи з приладдями,
ретортами, склянками, сло?ками. В кутку - знайома принцесi топильна
електрична пiч Гайдена. Вiд колишньо? оранжере? лишилося декiлька пальм та
багато квiток на всiй вiконнiй стiнi та навiть на столах. Пiд пальмами -
фотель, бiля фотеля - столик iз радiотелефоном. Тут же й екран, та ще
ново? системи. От тобi й келiя!
Несподiваний вiзит високо? особи бентежить невдалого анахорета; це
видно по всьому, i це виклика? хвостик посмiшки у старого графа. Що доктор
Рудольф не може блиснути галантнiстю оперового тенора, про це нiхто не
взявся б сперечатись, бачивши, як доктор Рудольф цеглясто червонi?, як
незграбно вклоня?ться, неначе зазира? в дiжку, як од хвилювання хоче
зачесати пальцями волосся й спиня? руку на чолi, ще рач почервонiвши до
само? ямочки на гострому пiдборiддi.
Князiвна Елiза, розумi?чься, не помiча? нi збентеження, пi незграбностi
анахорета?? зеленi, кольору осiннього листя очi з цiкавiстю оiлядають
келiю. В устах уявля?ться щось таке, що старий граф колись давно-давно
бачив у не?, десятилiтньо? дiвчинки: вони трiшки розiйшлись, розгорнулiкь,
показуючи бiлу рiвну смужку хижо рiвних зубiв, ну, зовсiм та сама Ельзюся,
що з любов'ю й цiкавiстю розiлядала дитячий аероплан.
Фах доктора - хiмiя? Хiмiя - одна з наук, що особливо цiкавить??. Ал?,
на жаль, вона не мала змоги грунтовнiше зазнайомитися з нею. Це, мабуть,
прилад Шiмпфера? Доктор Рудольф iз легким здивуванням i поспiхом
пiдтверджу?. А от цих приладiв вона нiколи не бачила. Вона знайомилася з
хiмi?ю з працi професора Гай?ра.
Шевцi, кравцi та всякi нижчi фахiвцi, зачувши iм'я конкурента, роблять
одвертi, зневажно-жалiсливi гримаси. Вищi фахiвцi - ученi, письменники,
поети - або тонко, загадково посмiхаються, або делiкатно переводять
розмову на сенсацiйне вбивство. А от доктор Рудольф, на диво принцеси, не
робить нi одверто? зневажливо? гримаси, нi загадково? посмiшки. Професор
Гай?р? Дуже дуже знаючий, роботящий, посидющий чоловiк. Тiльки, на жаль,
людина старих метод.
I одвертi, голi, трохи нiби здивованi очi дивляться чисто, ясно й
привiтно, i нема нiякого сумнiву, що, дiйсно, професор Гайер, хоч i
роботящий, але вiдсталий учений.
- А новi методи в хiмi? радикально вiдрiзняються вiд старих?
(Старому графовi чу?ться "Тату, а зовсiм без крил не можна лiтати?").
Доктор Рудольф трiшки затина?ться, радикально нiщо в життi не
вiдрiзня?ться вiд того, до чого близько сто?ть, усе виходить iз
попереднього,? його розвитком. Методи думання так само мають сво?х
ба?ькiв i родичiв, як i живi органiзми. Крик революцiонерiв у мистецтвах
чи наукових дисциплiнах про радикальний розрив iз сво?ми попередниками
подiбний до крику новонароджено? дитини, що розрива? з пупцем своя матерi.
Не бiльше.
I, злякавшися за таке порiвняння, доктор Рудольф червонiв до само?
ямочки й рiвночасно здивовано й одверго дивиться просто в лице високiй
гостi.
- А менi б дуже хотiлося зазнайомитися саме з новими методами. Вам би
не було дуже тяжко дати менi хоч декiлька лекцiй, пане докторе?
- Hi, я не думаю, щоб це було менi тяжко.
Граф надзвичайно пильно розiляда? малесенький сло?к, пiднiсши його до
самих очей i поклiпуючи вуса. Бiдний Рудi - годилось би додати кiлька слiв
про честь i щастя, але в нього було так мало практики говорити те, чого
вiн не почував.
Вiн тiльки ще раз червонi?, помiтивши, як у високо? гостi лице ста?
якесь iнше, те саме, з яким вона ввiйшла до лабораторi?.
- Так я вас у такому разi сповiщу про початок наших занять. Добре?
I принцеса, милостиво хитнувши головою, поверта?ться до графа.
- Ходiмо, пане графе?
Старий трудно пiдводиться и кладе руку на плече доктора Рудольфа.
- Ну, анахорете, бувай здоров. Чому в недiлю на обiдi не був? Нова iдея
пiдскочила? Ну, нiчого, нiчого. Кому iдея, кому дурiсть, кожний по-сво?му,
як каже твiй батько, порядок держить.
Рудольф iде проводжати гостей до порога. I тут принцеса бачить, як лiва
нога доктора за кожним кроком провалю?ться в ямку, а все тiло
перехиля?ться влiво й дугою знову випросту?ться. I знову доктор Рудольф,
пiймавши погляд принцеси, густо, цеглясто червонi?.
За порогом князiвна Елiза ще раз кива? маленькою червоняво-золотою
голiвкою й посмiха?ться до нього так, як посмiхаються дорослi до байдужих
?м дiтей.
***
У покоях Елiзи, слава богу, скiнчилася шамотня розкладання речей, яка
раз у раз у?дливо роз'ятрю? чуття самотностi. Червоний салон, призначений
на робiтню, повний малинового вечiрнього свiтла, такого тужного й
невiдомо-радiсного. З боку стола сто?ть нерозпакована скриня з книжками -
ця робота ма? робитися пiд безпосереднiм доглядом само? принцеси, всiх
сво?х друзiв вона сама сво?ю любовною, дбайливою рукою мусить розмiстити
по мiсцях, справедливо заслужених ними.
Граф упира? обидвi руки трохи вище колiн i трудно, помалу сiда? у
глибокий фотель - далi уникати рiшучо? розмови, ие-можливо: принцеса вже
хмуриться.
Дiйсно, принцеса, як людина, якiй надокучило митися бiля холодно? води,
рiшуче поверта?ться до графа й дивиться просто йому в лице темно- зеленими
очима кольору ялини.
- Графе! Можу я рахувати на вашу помiч у досягненнi мети, про яку я вам
писала? Прямо? вiдповiдi од вас я не дiстала на свою листа.
Питання не заста? старого непiдготованим. Не одну нiчну тихошелесливу
годину продумав i пробурмотiв вiн над ним на самотi з собою. Вiн також
пiдводить очi просто до молочно-золотистого, з малиновими тiнями лиця.
- З якими ж силами, принцесо, досягати то? мети? Де тi сили?
Трiшки заширокi брови густiшають, насуваються на зеленi очi.
- Мене ваше питання диву?, графе. В сиво-рудих круглих вусах заляга?,
як осiннiй туман у старiй пожовклiй тирсi, вогка, сумна посмiшка.
- Ми помира?мо, князiвно. Тихо, помалу, але неухильно помира?мо.
I те, що не раз думалось i передумувалося старому, вста? знову в тихих,
задумливо-сумних i кострубатих словах - не оратор старий, не оратор.
Сили? Розумi?ться, люди?, окремi собi люди. Але нема вже поколiння.
Згадати колишнi часи! Монархiя! Монарх-то не людина, то вислiв сили,
могутностi,?дностi поколiння. Трони, паради, виходи королiв, iмператорiв,
побожнiсть, релiгiйнiсть, вiдчування?хньо? особи, блиск, мiстична
владнiсть - це все не особистi якостi, це - дух поколiння, це - вищий
закон.
Але душа померла, i помира? поколiння. Де сила його, влада, слава? Де
ма?тностi, де гордi замки цвiту нацi??
Однi в романтичних повищерблюваних ру?нах стоять на полисiлих горах, як
покришенi почорнiлi зуби; в других пороблено ресторани для галасливого,
брудного, нахабного плебсу; третi приладнано на фабрики мила, гребiнцiв i
гумових препаратiв.
Хто пан i владика сучасностi? На кричущо-золотому тронi по нiгтi у
брильянтах, до пiдборiддя в шовках i оксамитах засiда? всевладний,
усекупуючий, усеграбуючий, усезадоволений капiтал. Черевата потвора з
вузенькою крихiтною голiвкою самозакоханого кретина, з масними одвислими
вiд самовпевненостi губами й вузлуватими руками професiйного ката.
А круг трону хто? Мiзернi, манюсiнькi, шамотливi фi гурки колишньо?
аристократi?. По-рабському, наввипередки складають до пiднiжжя трону сво?
шпаги, свою честь i колишню славу. За милостивий миг потвори, видираючи
одне одному чуби, повзають на колiнах перед ним i цiлують руки.
Ще бiльше, на колiнах Усевладного Черева сидять дочки й жiнки старо?
аристократi?, забавляючи потвору й покiрно задовольняючи?? похiть А сини
колишньо? аристократi? несуть високу службу охорони його величностi.
Сором, ганьба i... фатальна неминучiсть!
З ким же вдаватися в боротьбу? I проти кого? Весь же на род, згори
донизу, до останнього сiльського наймита, пройнятий цим духом Черева. Весь
вiн про?жджений болячкою наживи, ввесь очманiлий од чаду фабрики, грюкоту
машин, дзенькоту склянок, весь насичений мораллю безмилосердно?
конкуренцi?, брехнi, обману, визиску, образи слабшого, насили, кровi,
глуму. Сучасна Нiмеччина - це залiзобетоновий дiм божевiльних,
моральнооголених, хижожорстоких i мото-рошнонещасних iстот.
Сонце зайшло, i салон ста? червоно-фiолетовий. Рiвно, тихо й напружено
стремить iз чорного комiра сукнi виточена золота голiвка.
- З ким же i проти кого, принцесо, здiйсняти нашу мету?
- Гм! Значить, ви так безнадiйно дивитесь на справу?
I голос теж рiвний, тихий i напружений. Голова графа довго, мовчки й
механiчно, як зачеплене серце дзвiночка, хита?ться згори вниз.
- Так, так, принцесо, все - скороминуще, все - мiнливе: i влада, i
слава, i багатство, i самi поколiння.?дине, що людина ма? незмiнного,
вiчного, святого, це - родина Родина - це цемент людей, це?дине щастя, на
яке може людина претендувати.
Принцеса скоса пильно дивиться на похилену голову старого.?й
пригадуються чутки про родину графа Елленберга, про якiсь тяжкi драми в
нiй, пригадуються моменти з зустрiчi, iскорки залякано?, застарiло?
хапливостi у величезних очах графинi, вибачлива посмiшка графа Адольфа,
мовчазна демонстрацiя Страховища. I принцесi не зрозумiло, як можна
говорити про щастя родини. I хiба так вигляда? щасливий голова родини, як
оця придавлена до фотеля важка, похила постать?
Князiвна Елiза сильно й нетерпляче поводить плечима, як людина, на яку
ззагу хтось довго й безцеремонне злягався всiм тiлом.
- Нi, графе! Ви бачите все в занадто темних фарбах. Я маю цiлком iншi
вiдомостi про стан справи. Життя? боротьба. В боротьбi перемагають дужчi,
цебто найкращi. Ви самi сказали, що ми - цвiт нацi? Значить, ранiше чи
пiзнiше перемога буде за нами. Не ви на службi в Черева. I не ввесь народ
хоче бути божевiльним Не може хотiти того! Мусить бути воля до здоров'я,
до нормального життя. Це - часова хороба, це пiдупад сил. I коли ми
вважа?мо себе за наикращих, за найдужчих, за наиздоровiших, то ми повиннi
помогти?м видужати, заразити?х сво?м здоров'ям, загiпнотизувати?х,
розбити дух божевiлля!
Граф пiдводить стару стомлену голову й дивиться вгору на обтягнене
чорним шовком поставне тiло з високою ши?ю, на якiй смiло, жагуче кипить
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |