Л. Вітгенштайн та його місце у філософії XX ст.

У 40-х роках ХХ ст. формується ще одна гілка аналітичної філософії: лінгвістична філософія. Осередком лінгвістичної філософії став Кембріджський університет Великобританії. Її репрезентують Бертран Расел, Людвіг Вітґенштайн (1889-1951), А. Віздом, Г. Райл, Джон Остін. Засновником лінгвістичної філософії вважають «пізнього» Вітгенштайна, який переглянув свою філософську концепцію, сформульовану в «Логіко-філософському трактаті», і обґрунтував принципово відмінну від попередньої філософську концепцію.

Філософія, за Л. Вітґенштайном, це аналітична діяльність, що з’ясовує логічну структуру мови, долає неясності в позначеннях, що породжують безмістовні висловлювання. Ця філософія започатковує логічний аналіз буденної мови. Аналіз мовних засобів мав слугувати перетворенню філософії в строге й аргументоване знання, світоглядно нейтральне, а отже стиралася межа між філософськими проблемами та науковими.

Особливістю концепції Л.Вітґенштайна є визнання ролі людської діяльності в процесі формування значень: значення терміну мови розглядається не як образ об’єкта, що виникає в індивідуальній свідомості шляхом сумування загальних властивостей різних об`єктів, а як образ мовної гри, в якій термін використовується і яка описує деяку мовну діяльність.

Буденна мова багатозначна. Значення - це спосіб вживання слова. Буденна мова - це мова-гра лінгвістичними символами. Мовні ігри - це вільні витвори розуму і бажання. Мова уподібнюється грі, бо значення слова є його використання в мові. Логіка функціонування формально одних і тих же слів в кожному із мовних контекстів принципово відмінна. Тому слова і вирази, які зовні здаються однаковими, мають різне значення і вживаються залежно від контексту. При цьому в контекст включається і мета того, хто говорить, і відношення висловлювання до реальної ситуації його виголошення. Отже, мова-гра не є замкнутим відношенням одних слів до інших, а включена в реальну людську життєдіяльність.

Звичайна мова відтак більше не оцінювалась як недосконала (у порівнянні з штучною символічною мовою, пристосованою для логіки і математики). Оскільки первинною мовою була безперечно звичайна мова (адже штучні спеціальні мови виникли на її основі), то шляхом для з'ясування значення тих чи тих термінів може бути з'ясування тих первинних значень повсякденної мови, на основі яких був введений певний термін. Значення того чи того терміна потрібно розглядати з погляду історії його використання. Це пояснює те місце, яке в лінгвістичній філософії зайняла повсякденна мова та аналіз повсякденного застосування висловів для виявлення (часто прихованих, неусвідомлених) значень. Тому лінгвістична філософія має ще іншу паралельну назву — «філософія звичайної мови».

Л. Вітґенштайн писав: “Філософія не може втручатися в фактичне використання мови, вона може лише описувати її. Філософія не може дати мові ніякого обґрунтування, вона залишає все як є. Філософія покликана з’ясувати, які поняття і в яких межах мають сенс”.

Всі філософські проблеми є мовними, стверджують аналітики. Філософ не може відкрити нових фактів.

Нова філософія Вітгенштейна є швидше набором методів і практик, ніж теорією. Автор сам вважав, що тільки так може виглядати дисципліна, постійно змушена пристосовуватися до свого змінного предмету.

27.Некласична парадигма науки. Критичний раціоналізм К. Поппера.

На початку ХХ ст. поряд з класичною наукою зароджується некласична. Її поява зумовлена цілою низкою революційних відкриттів у різних галузях знання. Об’єктом некласичної фізики стає відкрита система, як результат взаємодії об’єкта із засобами спостереження (Башляр). Отримані результати спостереження є відносним знанням, оскільки їх зміст залежить від застосовуваних засобів. Критеріями раціональності некласичної науки є: теоретичний опис ідеального об'єкта, його математизація та формалізація. Сучасна наука має діло із неспостережуваними, тобто теоретично сконструйованими ідеальними об’єктами із застосуванням математики та математичної логіки. Сконструйовані теоретичні моделі є потужним знаряддям наукового пошуку та створення нових реальностей саме завдяки математиці. Об'єктом науки передовсім стає не світ явищ, а теоретично сконструйовані моделі, що можуть бути реалізовані в класі штучних технічно відтворюваних феноменів. Цей новий дух науки втілився у цілій низці наукових концепцій, які виводять людину науки в сферу технічної реалізації, дозволяючи свідомо створювати штучні реальності. Критерієм науки стає об'єктивація раціональних моделей.

Суттєвою рисою некласичної науки є її теоретичний характер. Вона функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному, де останньому належить пріоритетна роль. Більше того, конкретний теоретичний опис однієї і тієї ж реальності, тобто емпіричної бази, може бути багатоваріантним. А це означає, що наука як система знання включає в себе не лише теорії, які взаємно доповнюють одна одну, а й їх синтез та концептуалізацію.

Розвиток некласичної науки можна виразити в формі лінійно- некумулятивної моделі.

На погляд К. Поппера, альтернативою принципу кумулятивності класичної науки є принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної науки, згідно з яким будь-яка теорія через обмеженість своєї емпіричної бази може бути спростована. Наукове знання є гіпотетичним і може бути спростоване емпіричними фактами, що збурюють теорію. Модель розвитку науки, за К. Поппером, можна подати у вигляді такої структури: формулювання проблеми; спроби розв`язання її шляхом висунення гіпотез; фальсифікації гіпотез, вибору кращої з них, тобто такої, що має більше число потенційних фальсифікаторів; експериментальної перевірки та відбору наслідків, що мають принципово новий характер; нової та точнішої постановки проблеми в результаті критичної дискусії. У такий спосіб у науці постійно відбувається перебудова теорій.

Методологію критицизму (фальсифікаціонізму) К. Поппер застосовував у дослідженні суспільства. К. Поппер розробляє теорію відкритого суспільства. Поппер вважав, що можна говорити лише про тенденції у розвитку суспільства, які істотно залежать від умов та конкретно-історичних ситуацій. Існує безліч умов, за яких тенденції можуть зберігатися або змінюватися. І якщо створювати теорію соціального поступу, то для побудови такої моделі необхідно відтворити безліч умов, за яких розглядувана тенденція порушується. Створення таких теорій можливе лише при використанні методу критичного раціоналізму, який і пропонує К. Поппер у роботі “Відкрите суспільство та його вороги”. Принцип критицизму в суспільстві виявляє себе, як “соціальна інженерія”, тобто як соціальна творчість, яка через зміну відповідних інституцій відкриває можливості раціонального соціального управління.
28.Раціоналізм в гносеології Нового часу. Р. Декарт. "Роздуми про метод".

Рене Декарт (1596 – 1650) обстоює метод, що є ближчим французькому світосприйняттю. Головні праці латинською мовою: «Міркування про метод…», “Метафізичні розмисли”, “Засади філософії”. Центром і вихідним пунктом філософії Р. Декарта стає не Бог, а «Я». «Я» протиставлене тут усім іншим суб’єктам і всьому світові. Завданням філософії у нього є пізнання мети речей, яку встановив Бог, а не пізнання того, яким чином Він побажав її створити. Здатність пізнавати надана нам Богом, вважає Р. Декарт, і стосується існуючих предметів. «Усе, про що ми маємо якесь поняття, стосується нас як річ або як істина».

Філософування як мислення, на думку Декарта, має починатися зі самого себе. Вимогу такого початку він виражає аксіомою «У всьому належить сумніватися» – це для нього абсолютний початок філософування і вихідний принцип його філософії. Цей принцип дає можливість позбавитися всіх упередженостей. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок «Я мислю, отже, існую» істинний і що він тому є першим і найправильнішим з усіх висновків». Таким чином, мисляче «Я» Декарта є самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе. З цього тлумачення мислення випливає Декартове розуміння субстанції. Субстанція «існує так, що не потребує для свого існування нічого, окрім самої себе». У філософії субстанцією називають кінцеву основу всього існуючого. Субстанція обов’язково має атрибут – це її істотна властивість, без якої її не можна визначити, а сама вона не може існувати. Тоді субстанція – це мисляча річ (res cogitas), що виявляє себе через мислення. Воно є атрибутом «мислячої речі», а саме – душі. Отже, душа – мисляча субстанція. Вона для свого існування не потребує жодної тілесної речі. З другого боку, будь-яка тілесна річ не потребує для свого існування субстанції нетілесної, тобто душі. Якщо мисляча субстанція має своїм атрибутом мислення, то тілесна субстанція – поширеність – у довжину, ширину та глибину, що становить природу субстанції. Або все те, що може бути приписано тілу”. Все ж душа й тіло є субстанціями створеними, і ми достеменно можемо розрізняти атрибути одної й другої субстанції. Нествореною субстанцією є Бог, від нього залежить існування двох інших.

Духовність Я Декарт обмежує сферою свідомості, туди не входить сфера несвідомого і підсвідомого.

Р. Декарт у своїй філософії усуває Бога з природи, детеологізує її. На практиці це означало початок грабіжницького ставлення цивілізації до природи.

Істинне знання, за Декартом, людина досягає лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне – вміти його застосовувати. Для того, щоб правильно вести свій розум, слід мати ґрунтовно розроблений спосіб його застосування, або метод. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини. Найважливіше, каже він, що йому вдалося взяти із свого життєвого досвіду, це те, “що навчився не йняти особливо віри тому, що мені навіювали через приклад і звичай, так як бачив, як багато з того, що здається нам смішним і чудернацьким, виявляється загальноприйнятим і похвальним у інших великих народів”.

Принципи своєї логіки він порівнює із законами держави, яких має бути мало, але їх належить дотримуватися. Ці принципи він формулює у вигляді чотирьох правил.

Перше правило методу вимагає “включати в свої міркування тільки те, що мій інтелект уявляє так ясно ( сила переживання ) і виразно ( чітке виокремлення фактів ), що ніяким чином не дає приводу сумніватися”. Ці ознаки у Декарта стверджують в інтелекті наявність інтуїції як логічного атома пізнання. На думку Р. Декарта, інтелектуальна інтуїція не має суб’єктивістських похибок, бо безпосередньо усвідомлює те, що виразно притаманне предмету пізнання.

Друге правило методу вимагає ділити кожну складність, на яку натрапляє інтелект, на більш прості частини для подальшого її пізнання. Поділ на прості частини належить вести до появи в свідомості простих тверджень і питань, які виявляються інтелектуальною інтуїцією.

Третє правило вимагає керувати “ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і легко пізнаваних. І підійматися поволі, як по сходинках, до пізнання найскладніших”. Такий порядок міркування і є раціоналістичною дедукцією. Отже, шлях пізнання істини – це інтелектуальна інтуїція і доконечна індукція.

Четверте правило вимагає “робити повсюди настільки повні реєстри, а також загальні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено”. Дане правило орієнтує пізнання на досягнення найбільшої повноти знання. Індукція прямує до дедукції і далі до інтуїції. Таким чином Р. Декарт доводить, що повна індукція є окремим випадком дедукції. Викладені ним правила лягли в основу характеристики будь-якого пізнання.

Вродженими є поняття Бога, буття, числа, тілесності та інших, а також аксіоматичних суджень на кшталт: “ціле більше частини”, “все тілесне має протяжність”, “кожна річ має причину”, “два плюс два дорівнює чотири” тощо. Вроджені знання, за Декартом, існують у формі невиразних зачатків думок, що їх отримує людина при народженні у спадок.

Радикальний раціоналізм Декарта знаходить вияв і в трактуванні волі як активності, певного “пориву” мислення.

Його дуалізм, що обстоював незалежність двох субстанцій світу, спричинив появу в філософії течій, що дістали назву картезіанства. Однією з них є оказіоналізм. Виходячи з вчення Декарта про субстанцію, він заперечує будь-яку активність як духовної, так і тілесної першооснов буття. Джерелом активності вважає лише Бога, який в певній оказії (occasio) може їх поєднувати та надавати їм взаємоактивності. Речником цієї течії був М. Мольбранш (1638 – 1715). Він стверджував, що причиною і гарантією існування світу, співіснування субстанцій та пізнання світу є Бог.

Дата добавления: 2015-10-28