Наука як соціальний інститут і чинник розвитку суспільства.

У загальному вигляді наука - це діяльність людини по виробленню, систематизації і перевірці знань. Отримані знання дозволяють пояснити і зрозуміти досліджувані процеси, здійснити пророкування на майбутнє і відповідні наукові рекомендації.

Наука, маючи численні визначення, виступає в суспільстві в трьох основних іпостасях. Вона розуміється або як форма діяльності, або як система чи сукупність дисциплінарних знань, або ж як соціальний інститут. Третє, інституціональне розуміння науки, підкреслює її соціальну природу й об'єктивує її буття як форму суспільної свідомості. Тут наука зв'язана з іншими формами суспільної свідомості: релігією, політикою, правом, ідеологією, мистецтвом тощо. Наука як соціальний інститут або форма суспільної свідомості, пов'язана з виробництвом науково-теоретичного знання, ставить певну систему взаємозв'язків між науковими організаціями, членами наукового співтовариства, систему норм і цінностей. Об’єктивним наслідком її діяльності в цій якості є пошук, накопичення і практичне використання знання.

Звичайно, науці властиві всі ті функції, які виконують інші соціальні інститути:

-репродуктивна ф-я - наука відтворює власну групу – сукупність осіб, здатних до професійної наукової діяльності;

-селективна ф-я - розташування окремих осіб і угрупувань на соціальних позиціях за прийнятими критеріями;

-соціомобільна ф-я - як сфера професійної діяльності, наука сама користується певним соціальним престижем, який сприймає конкретну форму відповідно до характеру суспільства. Тому вчені користуються статусом, який має наука в даному суспільстві;

-комунікативна ф-я - наука є організованим спілкуванням.

Постає питання про домінуючу соціальну функцію науки. На наш погляд – це раціоналізація як прагнення до всебічної економії матеріальних та людських ресурсів, пошук доцільних і ефективних форм мислення і діяння.

Наука як соціальний інститут ефективно діє тоді, коли гармонійно реалізує всі свої функції, з урахуванням особливостей прояву основної функції – раціоналізації.

Отже, наука як соціальний інститут являє собою об'єднання професійно зайнятих науковою діяльністю людей і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю.

Наука виступає як соціальний організм, який охоплює діяльність людей, спрямовану на отримання наукового знання, засоби цієї діяльності і безпосередній продукт — наукове знання. Ядром такого організму є наукова діяльність, без якої немає інших компонентів науки.

Наука завжди виступала могутнім, стимулюючим, революціонізованим чинником суспільного життя. Наукові відкриття допомагали людині в складному, часом болісному оволодінні силами природи. Наукові уявлення, що виробляються в різні епохи про світ служили важливим чинником боротьби з міфологічними, релігійними пережитками в сфері світогляду. Будучи системою, що історично розвивається, наука постійно відкриває всі нові горизонти пізнання, а разом з ними і нові перспективи розвитку людини, людства.

Звичайно, взаємозв'язок науки і суспільного розвитку по-різному виявляється в різні історичні епохи. На ранніх етапах розвитку суспільства вплив науки на матеріальне виробництво недостатньо відчутний. Між науковими відкриттями і їх впровадженням в практику, поширенням їх серед широких верств населення проходили часто віки. Взаємозв'язок науки і суспільного прогресу стає більш явної в епоху Відродження і, особливо, нового часу. Найбільші мислителі XVII-XVIII ст. не тільки підводять підсумки попереднього розвитку, констатуючи значення науки, що посилилося для діяльності, існування і блага людини вони мріють про небачений, справді, нескінченний прогрес наукового знання, свято вірять в прогрес і його благотворний вплив на суспільство і індивіда. Наукове знання розглядається ними як вища цінність, а досягнення істини вважається самим прекрасним, самим гідним для людини заняттям, яке обов'язково повинно приносити і незмінно приносить практичні плоди.

У XX ст., в умовах науково-технічної революції, знову міняється вигляд науки, характер її взаємозв'язку з суспільством, загострюється суперечність впливу наукового пізнання на хід суспільного розвитку. З початку 90-х років все частіше виявляється розуміння того, що наука сама по собі не всесильна, але вона і не “демон”, що вирвався з-під контролю людини. Наука це невід'ємний елемент суспільного життя і використання її досягнень, які самі по собі мають двоякий потенціал, залежить від суспільства, людини. Наука все більш владно вторгається не тільки в соціальну, але і в індивідуальне життя людини, впливаючи на його самосвідомість, емоції, кардинально міняючи його уявлення про світ і самому собі. Сучасна наука, звертаючись до біологічної природи і психофізіологічних особливостей людини, шукає ефективні шляхи, що допомагають активно формувати його здібності стосовно до розвитку техніки. Хід історії показує, що наука дійсно виступає важливим чинником суспільного прогресу. Однак, так буває тільки тоді коли, з одного боку, суспільство готове використати наукові відкриття на благо людини, а, з іншою коли суспільні потреби усвідомлюються наукою, виступають її внутрішніми стимулами розвитку.

Безперечно, наука — надзвичайно складний і багатоаспектний соціальний феномен. Вона одночасно є системою об'єктивних знань і певним видом діяльності людей, засобом пізнання світу, найважливішим фактором розвитку виробництва і знаряддям перетворення світу.

17.Елліністична та римська філософія: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм.

Еллінізмом називають історичний період у житті Східного Середземномор’я, Передньої Азії та Причорномор’я, що тривав від часу завоювань Александра Македонського (334 – 322 рр. до н. е.) приблизно по IV століття н. е., а термін “елліни” є самоназвою греків. Філософія виявляє себе як сукупність умінь, способів жити,або мистецтво жити (спільне з Сократом).

Індивід переключається на власні почуття, уподобання, прагне знайти внутрішній спокій, хоче, аби його якомога менше хвилювали події соціального життя. Спосіб досягнення внутрішнього спокою запропонувала в IV ст. до н. е. філософська течія скептицизму (щастя – це відсутність страждань). Згідно з засновником скептицизму Пірроном (365 – 275 рр. до н. е.), філософом є кожний, хто прямує до щастя, яке він розумів як внутрішню незворушність і відсутність страждань. Важливим кроком до щастя є утримуватися від будь-яких оцінок стосовно речей чи подій. Єдине, чому людина має довіряти, – це її чуттєві враження, бо це її враження. Твердження людини повинні виражати лише те, що їй видається таким, а не іншим. Вигода, яку людина має, утримуючись від міркувань про істинну природу речей, – це надбана нею незворушність, що дорівнює щастю.

Епікур (341 – 271 до н. е.). Робить припущення, що атом також ще й виявляє властивість “самочинного відхилення” (продовжуючи вчення про рух атомів в порожнечі Демокріта) від лінії необхідності, тобто Епікур допускає випадковість. Головний сенс ідеї самочинного відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачав в основному правилі мудрого життя – у “відхиленні від незадоволення”. Вважав задоволення початком і кінцем щасливого життя людини, її першим і притаманним від народження благом.

Стоїцизм. Має давню історію, з кінця IV ст. до н. е. до кінця ІІІ ст. нашого часу, тобто до того моменту, коли був витіснений неоплатонізмом. В історії стоїцизму розрізняють три періоди:

- Давня Стоя – кінець IV – середина ІІ ст. до н. е. Представниками її були Зенон Кітіонський, Клеанф, Хрізіп та ін.;

- Середня Стоя – ІІ – І ст. до н. е. Її представляли Панецій, Посідоній;

- Пізня, або Нова, Стоя – І – ІІ ст. нашої ери. У той час творили Сенека, Епіктет і Марк Аврелій.

Засновником стоїцизму вважають Зенона Кітіонського з Кіпру. Він поділяв філософію на фізику, етику та логіку.

Логіка стоїків – дослідження внутрішньої і зовнішньої мови. Після Арістотеля вони були засновниками формальної логіки і систематики. Стоїки визнавали головні принципи правильного мислення – закон суперечності і закон тотожності.

У своїх конкретних фізичних уявленнях стоїки не вийшли поза традиційні уявлення про чотири речові стихії: вогонь і повітря, воду й землю. Перша пара – активна, друга – пасивна. Особлива увага відводилася вогню, суміші вогню з повітрям – пневмі. Світогляд стоїків дуже телеологічний, тобто доцільний. Бог стоїків – космічний розум, і з в перемогою розуму над нерозумним, вищого над нижчим, пов’язане й те, що називають Божим Провидінням. Світ – це єдине ціле, пройняте Богом-пневмою.

Завданням людини є слідувати Провидінню. Щастя людини – це життя, яке не лише узгоджене з природою (як у тварин), а й узлагоджене з нею. А це означає слідування Логосу, який один як у людині, так і в світі. Щасливе життя – це доброчинне життя. Доброчинності досягає той, хто від згоди з природою переходить до злагоди з розумом. Етика стоїків спиралася на віру в провидіння і розумний план Космосу, завдяки якому все в цілому є добром, хоча в частинах може бути злом. Стоїки виховали в собі покірність долі, апатію (безпристрасність), атараксію (незворушність). Стоїків завжди супроводжувала незалежність, задоволення собою, уміння вдовольнятись малим.

Греція і Рим, яких поєднала зброя Риму й культура Греції. На відміну від еллінської філософії, споглядальної за своїми настановами, римська філософія – практична (експансіонізм, місіонерство). Крім експансіонізму та місіонерства, римляни обстоювали комфортність, індивідуалізм (точніше приватизм), дисципліну (у первісному значенні цього латинського слова – “вишкіл”).

Сенеки (рим. стоїцизм). “Моральні листи до Луцілія”, “Про милосердя”, “Про доброчесність”, “Дослідження про природу”. Він розглядав філософію не стільки як систему теоретичних поглядів, скільки як учення про досягнення морального ідеалу й щастя в житті. У стоїчній фізиці його привертали перш за все пантеїстичні аспекти, де він шукав опору для душевної рівноваги. “Життя – це дорога до себе самого.

Неоплатонізм. Засновник – Плотин. Розвиток ірраціоналістичних ідей Платона. Завдання – показати істинну вартість людини у світі, довести, що коли вона захоплюється чуттєвим предметним світом, то тим понижує вартість свою і своєї душі. Існують люди піднесеної душі, яка спрямовує їх до осягнення духовної межової основи всякого буття – Єдиного. Єдине не обмежене ні будь-чим іншим, ні собою, воно самодостатнє, бо первісніше за все, замкнене в собі. Отже, неоплатонізм, вбачаючи вартість людини в її богоподібності, її щастям проголошує єднання з Богом. Спосіб осягнення щастя (єднання з Богом) суто ірраціональний – це містичний екстаз. Отож, Єдине в Плотина – це Бог. Матерія для Плотина є небуття, неіснуюче, яке він протиставляє існуючому.

Дата добавления: 2015-10-28