Професійна філософія в Україні (XVI - XVII ст.): неоплатонізм та арістотелізм.

Острозька академія (1576-1636): перший ректор Герасим Смотрицький – автор передмови й один з ініціаторів створення знаменитої Острозької Біблії, Кирило Лукарис (майбутній патріарх Александрійський і Константинопольський), український письменник-полеміст Клірик Острозький, Христофор Філалет – автор відомого полемічного твору «Апокрисис», український письменник, мислитель Іван Вишенський, поет-гуманіст Симон Пекалід.

Вони розробляли філософські ідеї ще в контексті релігійно-духовної творчості, здебільшого у річищі києво-руської філософської традиції. Та поступово тематика їх філософських досліджень набувала нового звучання, актуалізованого умовами тогочасного суспільного буття України. Так, намагаючись осмислити одну з найскладніших психолого-філософських проблем християнства – догмат Трійці – вони здійснили спробу обґрунтувати моністичну концепцію буття у контексті співвідношення єдиного і множинного.

У розвиток української філософської культури вагомий внесок зробили також братства, що виникли як громадські центри оборони української духовної культури від сторонніх впливів. Що сприяло становленню професійної філософії в Україні.

Випускник Краківського університету й Замойської академії, К. Сакович був людиного європейської вченості, вільно володів українською (книжною), грецькою, польською, старослов'янською мовами, латиною. Його праці «Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини» (1620), «Трактат про душу» (1625) написані як посібники із філософії для братських шкіл, є першими зразками теоретичного мислення в Україні. Його праці відзначаються науково-теоретичним стилем, окресленим філософським спрямуванням, високим професіоналізмом. Вони засвідчили якісно новий стан української філософської думки, її поступовий вихід на професійний рівень, що остаточно закріпилось у творах професорів Києво-Могилянської академії (колегіуму), яка була створена у 1632 р. злиттям Київської братської школи і Лаврської школи — «гімназіону», заснованої у 1631 р. митрополитом Київським і Галицьким Петром Могилою (проіснувала до 1817 р.).

В основу змісту тогочасної філософії було покладено синтез християнського неоплатонізму й арістотелізму, елементів філософії Ренесансу, Реформації та доби раннього Просвітництва з духовною спадщиною києво-руського візантинізму і особливостями українського менталітету.

На першому етапі історії академії у змісті філософських курсів домінували теологія, поєднання догматичних передумов із раціоналістичною методикою, особливий інтерес до формальнологічної проблематики. Згодом все помітнішою стає тенденція до поступового розмежування філософії і теології, створення першого власного інформаційного поля, актуалізується філософська проблематика навколо співвідношення «людина — Всесвіт», переноситься акцент на натурфілософські питання, теорію пізнання, логіку та етику, простежуються пантеїстичні елементи й деїстичні тенденції в інтерпретації відносин Бог–природа тощо.

Інокентій Гізель (1600—1683), якого його сучасник, видатний громадсько-політичний, церковний та культурно-освітній діяч XVII ст. Лазар Баранович (1620—1693) назвав «українським Арістотелем». «Філософські аксіоми» (1646), «Твір про всю філософію» (1646—1647), «Мир з богом людині» (1669), в яких проаналізовані актуальні метафізичні натурфілософські проблеми, подані характеристики суспільної моралі українського населення середини XVII ст. Він був співавтором і редактором першого підручника вітчизняної історії — знаменитого «Синопсиса» (1674), редагував не менш відомий «Києво-Печерський Патерик». Деїст (Бог створив матерію і дух, а потім не втручався в їх розвиток).

Професор академії Феофан (Єлізар) Прокопович (1677—1736), який читав лекції з арифметики, геометрії, фізики, астрономії, логіки і богослов'я. Філософська спадщина Ф. Прокоповича відображає тенденцію переходу тогочасних українських мислителів від схоластичної парадигми філософування до ідей науки Нового часу, тогочасної модерної європейської філософії. Питання матерії, руху, часу. «Буквар», «Про риторичне мистецтво», «Про поетичне мистецтво».

Свого подальшого розвитку філософська школа Києво-Могилянської академії набула на другому етапі її існування, коли центр філософського пошуку змістився в бік проблем гносеології, раціоналістичної та емпіричної методології. Найбільш яскраво репрезентує цей період Георгій Щербацький (1725—невід.), філософська система якого помітно близька до філософії Декарта, ідей Нового часу. Г. Щербацький, наслідуючи Декарта, пішов далі Ф. Прокоповича в осмисленні проблеми матерії у світлі тогочасних європейських механістичних концепцій. Вчення про матерію.

Фундаторами філософської традиції києво-могилянців були також Стефан (Семен) Яворський, Йосип Кононович-Горбацький, Михайло Козачинський, Георгій Кониський, Лазар (Лука) Баранович.

Дата добавления: 2015-10-28