Філософія Арістотеля.

Арістотель (учень Платона). Арістотель відверто стає в опозицію до концепції Платона про подвоєння світу на “світ ідей та світ речей”. Арістотель абсолютно не допускав існування ідей чи родових понять поза світом речей і тим самим не надавав їм самостійного онтологічного статусу. Загальне (ідея), що має самостійний онтологічний статус, є нічим іншим, як абстракцією, продуктом людського мислення. Єдиною реальністю, а отже, об’єктом філософського пізнання може бути тільки світ тілесних речей і предметів, об’єктивна дійсність. “Буття” і те, що ми називаємо “сутність”, не може існувати інакше, як одиничне, окреме, що дане людині у відчуттях (сутність означає предмет, що має самостійне, окреме буття, не зумовлене нічим іншим).

Поділ філософії на ”першу філософію” і “другу філософію”. Так, у “Метафізиці” він чітко окреслює завдання “першої філософії”, яка, як зазначалося, є наукою про буття (істне).

У творі “Категорії” філософ називає окрему річ “першою сутністю”. Вона, на його думку, є “конкретне щось”, річ, предмет, як, наприклад, “окрема людина чи окремий кінь”.

Матерію (субстрат) філософ трактує насамперед як щось неоформлене, неокреслене, а точніше – позбавлене форми.

Завершує “першу філософію” Арістотель ученням про рушійну першопричину буття, чи про першорушія, що є джерелом і причиною руху й будь-якої зміни. Філософ називає його Богом.

Так Арістотель приходить до ідеї “першого рушія”, що покликаний власною активністю, вічною і нескінченою дією приводити все в рух. “Перший рушій завжди сам по собі залишається непорушним, вічним і єдиним”.

Етика. Діяльність людини спрямована на здобуття вищого Добра. Власне кажучи, сама практичність людської душі виявна в тому, що вона є вічним спрямуванням до добра, доброчинності, до вищого Блага. Він веде мову про особливе вміння кожної людини дотримуватися в житті “золотої середини” чи міри в усьому, уникати надмірностей у вчинках, у життєвих потребах.

Серед етичних чеснот філософ окремо вичленовує справедливість). У п’ятій книзі “Нікомахової етики” він дає описове визначення справедливості, з якого випливає, що вона фактично виражає певний душевний стан людини, який утримує її в рамках законності, оберігає від незаконного.

Політичне вчення Арістотеля знайшло свій найповніший виклад у трактаті “Політика”. Держава є спільнотою вільних і рівних людей.

Арістотель намагається довести, що в самій природі людини є внутрішня потреба, схильність до особливого суспільного об’єднання, яким і є держава. Так уперше в античній філософії Арістотель підійшов до наукового визначення людини як “політичної істоти”, спосіб буття якої та її сутність окреслені суспільними факторами, політичною діяльністю і, головно – життям у державі як виключно людському середовищі для її існування.

Арістотель вважає, що історично розвиток суспільства йде від сім’ї до общини (поселення), а від нього до держави (міста, полісу). Сім’ю розглядає як першу форму співжиття суспільства.

Уже на рівні сім’ї, як особливої природної спільноти, він вичленовує і віднаходить низку специфічних взаємин, що складаються й існують між господарем (паном) і рабом, між чоловіком і дружиною, між батьками та дітьми. Усі вони репрезентують відповідні форми влади: панування, шлюбу і домашнього господаря. Перша – поширюється на рабів, друга – на подружжя, третя – на дітей. Владу домашнього господаря Арістотель визнає як одноосібну, монархічну. Стосунки дітей між собою мають демократичний характер, а взаємини між подружжям – аристократичний.

Арістотель також веде мову й про найкращу, досконалу державу. Вона – не ідеальна держава Платона, що витворена в голові філософа, а швидше варіант такого реального державного устрою, який дає оптимальні шанси реалізувати мету й можливості буття людини. Головна серед них – зробити життя громадян щасливим.

Філософ вважає, що рабство існує “згідно з природою”, бо реально в суспільстві одні люди народжуються, щоб керувати, а інші – підпорядковуватися й виконувати волю перших.

Здогадки у сфері економічної науки. Спроба проаналізувати поділ праці, товарне виробництво, обмін, функція грошей в економічній сфері, а також проблема власності.

Перший вид господарювання – “економіку” – він вичленовує як правильний тип господарської діяльності і пов’язує його з розумним і поміркованим задоволенням господарських потреб на рівні родини. Джерелом прибутку тут постає рільництво, відгодівля худоби, полювання тощо.

До негативного типу господарювання Арістотель відносить “хремастику”, мета якої – не служіння вищим потребам людського життя, а спрямованість на наживу, нагромадження багатства й просто збагачення, тобто на все те, що суперечить природі людини, її моральній сутності. Тут гроші є головним засобом збагачення та обміну.

Велика увага публічному вихованню громадян.

21.Основні ідеї християнського світогляду і середньовічна філософія. Теоцентризм філософії А. Августина. (25, 47)

Неоплатонізму, стає однією із найважливіших вихідних точок середньовічної філософії і теології. Процес відкидання і прийняття античної філософії припадає насамперед на період патристики, який можна поділити на два підперіоди: перший – апологетичний, коли закладаються основи християнської догматики з утворенням єдиної церкви (до 325 р., коли відбувся Нікейський собор), і другий – систематичний, коли розробляються догматика і філософія (до VIII ст.).

Тертулліан (апологет). “Апологетикум” (“Захист”).Основна теза – несумісність філософії і релігійної віри. Відкидав античну філософію, протиставляв моральність – чуттєвості, релігію – філософії.

Євангеліє є джерелом найвищої мудрості, то наукові знання вже тим самим є зайвими, бо відвертають людину від божистої мудрості в бік облуди: наука, філософський розум ведуть до єресі. Божиста мудрість безмежно досконала, тоді як людський розум обмежений і недосконалий. “Вірю, тому що це абсурдно”.

Зближення християнства з філософією Тит Флавій Климент – засновник християнської богословської школи в Александрії (ІІІ ст.), метою якої був захист християнства. Наступник Климента Оріґен пішов ще далі в поєднанні християнства з платонізмом. Його думка полягала в тому, що еллінська філософія є вступом до християнства, а християнство є її завершенням. Після затвердження догм церкви. Афанасій, який усунув зі школи філософське спрямування, що утвердилося в ній за Климента та Оріґена, і це призвело до її збіднення та занепаду. Боротьба переноситься зі школи на вселенські та помісні собори.

Систематизатори. Григорій із Нісси, переконаний у можливості погодження між Об’явом і філософією, розглядаючи філософію як засіб пояснення істин догматики, а розум – як знаряддя християнської віри.

Виходив із неоплатонізму, за яким існує три основні субстанції: Єдине, Розум і Світова Душа. Бог через своє Слово (Розум) творить світ.

Великим християнським мислителем періоду патристики і найвидатнішим із отців церкви був Аврелій Авґустин. Зупинився на неоплатонізмі. Трактує Бога як центр філософського мислення, стоячи на позиції теоцентризму. Виходячи з принципу, що Бог первинний, Авґустин робить висновок про вищість душі над тілом, волі і чуттів над розумом, що є основоположним для всього вчення мислителя.

Авґустин відкидає деїзм, згідно з яким колись створений світ розвивається далі сам. У Богові захований ідеальний зразок реального світу. Богові належить вічність та всепроникність (безмежність), а світові – час і простір, тобто просторово-часова обмеженість.

Про час. На думку Авґустина, дійсне існування притаманне лише теперішньому й тільки за його допомогою щось можна мислити як минуле чи як майбутнє. Минуле пов’язане з пам’яттю, а майбутнє – з надією.

Авґустин висуває і докази існування Бога. Окремі істини можуть існувати тільки тому, що вони “причетні” до ідеї істини – істини як такої, тобто загальної. Отже, загальне буття як істина – це Бог. По-друге, Авґустин доводить буття Бога онтологічним шляхом: із поняття вседосконалої істоти випливає її існування.

Бог є метою пізнання, бо містить у собі істину, є найвищим Благом. Авґустин заперечує чуттєве пізнання, бо воно посилює скептицизм.

Чуттєве пізнання створює лише видимість про походження знання з навколишнього світу. Насправді люди знаходять його в глибинах власного духу. Заглибившись у пізнання своєї душі, людина віднайде знання, незалежно від зовнішнього світу. Не визнає пізнавальні права розуму. Першість віри над розумом.

Етика. Світ як витвір Бога не може бути недобрим. Але існування зла не підлягає сумніву. Немає абсолютного зла, абсолютне лише добро. Зло є там, де не твориться добро. Зло – це відвернення від добра, від вищих цілей, це або погорда, або пожадливість. Зло – це відсутність добра, і походить воно від людини, тоді як добро – від Бога як Божа ласка. Людина відповідає за зло, а не за добро. Божисту благодать (ласку) і божисте призначення (предестинація): Бог передвизначив одних людей до добра, спасіння і блаженства, а інших – до зла, загибелі і мук. Людина сама, за власною волею здійснює свободу вибору, за що несе відповідальність перед Богом і перед собою.

Соціально-політична доктрина Авґустина уосновлена на ідеї нерівності, яка визначається вічним і незмінним принципом суспільного життя. Земна ієрархія – відображення небесної ієрархії, на чолі якої стоїть Бог. Усі люди рівні лише перед Богом як своїм праотцем.

Авґустин розробляє концепцію всесвітньо-історичного процесу, намагаючись пов’язати історію людства з планами й намірами Бога у творі “Про град Божий”. На думку Авґустина, людство складає в історичному процесі два “гради”: світську державу – царство зла і християнську церкву – царство Боже на землі. Світське царство (держава) також від Бога, але не має привілейованого становища, як церква, що посідає вище становище, і їй світська держава має служити.

Авґустин заклав основи нової християнської філософії, відкинувши об’єктивізм та універсалізм античної філософії. Філософія Авґустина була ланкою зв’язку між філософією Платона й мислителів середніх віків, яка упродовж століть лишалася єдиним типом ортодоксальної філософії, аж поки Тома з Аквіна у ХІІІ ст. не створив нову модель ортодоксальної філософії.

22.Обґрунтування експериментально-досвідного походження знання у гносеології Нового часу. Ф. Бекон "Новий Органон". (див. 66)

Початком Нового часу як історичного періоду в житті Європи умовно вважають XVII ст., хоча особливості тієї доби у сфері науки, культури, техніки, філософії помітні вже в часи Ренесансу.

Модель постановки низки питань в одній чи кількох сферах соціального життя протягом певного історичного часу називають парадигмою. В Новиий час це: “ Знання – сила! ”. Основою духовності й філософії Нового часу є перехід від Бога до Я.

Новий час поклав початок філософій, що виражають своєрідність національної ментальності народів (анг., нім. та ін.). Так, англійський філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626) виразив своєю філософією не лише парадигми своєї доби, а й англійське сприйняття світу. На філософію Ф. Бекон дивився з позиції науки як на вид знання, що здатне описати світ яким він є. Таке завдання філософії тягне за собою розробку відповідного методу й відповідну логіку дослідження, це й має на меті твір «Новий Орґанон». Ним Бекон опонує «Орґанону» Арістотеля. Вихідним пунктом нового наукового методу, запропонованого Беконом, є емпірія, досвід, що спирається на експеримент. «Орґанон» же Арістотеля спирається на силу розуму, виражену силогізмами. Та Бекон не применшує значення розуму в пізнанні, лише змушує його зважати на результати експерименту. “Ті, хто займався науками, були або емпіриками, або догматиками. Емпірики, подібно мурашці, лише збирають і користуються зібраним. Раціоналісти, як павук, із самих себе тягнуть нитку. Бджола ж обирає середній спосіб, вона дістає матеріал із квітів саду й поля, але розпоряджається й змінює його власним умінням”.

Розумна душа входить у людину згідно з волею Бога і є предметом теології. Чуттєва душа, маючи фізичну природу, є предметом аналізу філософії. Знаряддям пізнання, або Орґаноном, Бекон називає логіку.

Методом дослідження природи називає індукцію як форму доведення, що прислухається до голосу відчуттів, намагається осягнути природний характер речей. Цей метод учить робити висновки після скрупульозного аналізу досліду й елементів предмета дослідження. У пізнанні речей, явищ дійсності людина робить похибки, що базуються на упередженнях, які являють собою укорінені чи вродженні уявлення і фікції. Такі уявлення Бекон називає ідолами, примарами: примари роду, печери, ринку і театру.

Ідоли роду властиві людям через недосконалість їхнього розуму. Наш розум прагне до більшого порядку та рівноваги в речах, аніж вони мають насправді. Ідоли печери, уявлення-примари кожного індивіда, є вродженими і пов’язані з індивідуальним вихованням людини, індивідуальними враженнями її душі тільки з їй властивими упередженнями. Ідоли ринку виникають на основі домовленості, що супроводжує соціальне життя людей. Можливі ж домовленості лише завдяки вживанню слів і мови. Поганий і неправильний вибір слів значно заважає розуму. Примари театру вселяються в душі людей від засвоєння ними різних догматів філософії та аксіом наук, бо кожна філософська система — це штучно вимислений світ, як світ театру. Кожна філософська система й аксіоми наук правильні лише в конкретних межах пізнання і часу.

Метою людського пізнання, за Беконом, є знання форми через розкриття «причини котроїсь із природ». «Природи», або ж властивості речей, виявляє людина у своїх відчуттях і через їх знання вона доходить до пізнання форми. Форма є і джерело самобутності, неповторності речі і закон, порядок появи й зміни «природ» у речах дійсності. Форма в Бекона — це переосмислена єдність трьох причин Арістотеля: матеріальної, діючої, формальної. Арістотелева четверта причина – фінальна, за Ф. Беконом, «не лише не має хосену, але навіть зводить на манівці науки, коли йдеться не про дії людини».

Той, хто знає форми, – «той охоплює єдність природи в неподібних матеріях». Щоб віднайти «форми», за Беконом, слід розкласти речі і складні явища природи на елементарні «природи». Спосіб пізнання Бекона базується на розумовому поєднанні і роз’єднанні тіл природи. Цей спосіб і є індукція. Ф. Бекон скептично ставиться як до повної, так і неповної індукції, яка через просте перераховування певної частини всіх випадків не дає надійного, достовірного знання. Повної ж індукції досягти дуже важко. Тому Бекон для удосконалення індукції пропонує не досягнення її повноти, а врахування негативних випадків, тобто випадків «відхилення» від звичайного ходу речей. Таким чином постає елімінативна (виключаюча) індукція. «Тоді після відкидання і виключення, зробленого належним чином (коли всі легковажні опінії обернуться в дим) на другому місці (ніби на дні) лишиться позитивна форма, тверда, істинна й добре визначена».

Філософія Ф. Бекона підносить значення наукових знань для їх практичного застосування. Чільне місце в процесі пізнання посідає у філософа чуттєве пізнання та експеримент на противагу схоластичній філософії середньовіччя. Учення Бекона є першою спробою застосування у філософії методів науки й зведення філософії до різновиду науки. У ХІХ ст. такий підхід до філософії знайде вияв у філософській течії позитивізму.

---

Дата добавления: 2015-10-28