Філософія І. Канта. Критика чистого розуму.

Іммануїл Кант.

У філософській творчості І. Канта вирізняють два періоди:

“Докритичний” – до 1770 року. У праці “Всезагальна натуральна історія і теорія неба” (1755) Кант розробив “небулярну” космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система, як і весь Всесвіт, виникає з газо-пилової туманності.

„Критичний”: в закінченому вигляді Кант сформулював свої основні філософські ідеї. Головні твори цього періоду: “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788) і “Критика здатності судження” (1790).

В особі Канта просвітництво приходить до усвідомлення того, що знання, наука, розум – безсумнівні цінності доби – можуть ставати руйнівною силою, коли поширюються на терени віри, моральності, людської душі і намагаються раціонально пояснити те, що в принципі недосяжне для теоретичного пізнання і є предметом віри – Бог, душа, безсмертя. Таким чином, буття роздвоюється на раціональний світ “природного”, розсудково-впорядкованого, пізнаного й обгрунтованого та ірраціональний світ реально сутнього, яке впорядковується лише вірою, моральними засадами кожної окремої людини.

Разом з обмеженістю раціоналізму Кант бачить і неспроможність емпіричної теорії пізнання.

“Критика чистого розуму” вийшла в 1781 р. Вона розпочинається з роздумів про чисте та емпіричне пізнання. Кант вводить поняття апоріорних знань – незалежних від всякого досвіду, та протилежні до них емпіричні, можливі тільки a posteriori, через досвід. Серід апріорних знань вирізняються “чисті” знання – до яких не домішано нічого емпіричного.

Кант приділяв велику увагу аналізові антиномій, стверджуючи, що людський розум неминуче впадає в антиномії, в суперечність з самим собою, коли намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати світ, як ціле. Кант налічує чотири антиномії: 1) світ має початок у часі й просторі – світ безконечний; 2) Всяка складна субстанція складається з простих речей – у світі немає нічого простого; 3) У світі існує свобода – все підпорядковане тільки законам природи; 4) Існування Бога, як першопричини світу. Ці антиномії – важливий елемент кантівського агностицизму.

Те, чим річ є для нас (феномен) і те, що вона представляє сама по собі (ноумен), має принципову відмінність. “Спостереження і аналіз явищ, – говориться в “Критиці чистого розуму”, – проникають всередину природи, і невідомо, як далеко з часом просунемося в цьому”.

За Кантом, буття постає тотожним не раціо, логіці, а знанню трансцендентного, тобто такого, що перебуває поза межами наявного буття речей. Сам Кант вбачав головний результат своїх пошуків в обгрунтуванні трансцендентальної філософії.

Він доходить висновку, що загальність, доконечність і причиновість не мають своєю основою чуттєвий досвід, а виявляють власну природу розуму. Ідея апріорного походження загальних і доконечних зв’язків стала одним з наріжних принципів усієї системи трансцендентального ідеалізму Канта.

З’ясування меж людського пізнання Кант здійснює через дослідження логічної природи принципів, на яких базується наукове пізнання. З усієї сукупності знань він виділяє за об’єкт аналізу математику, природознавство та філософію (“метафізику”).

Простір і час Кант не розглядає як форми існування речей дійсності, а лише як додосвідні (апріорні) форми чуттєвості, що містяться у самому суб’єкті, тобто як чисті форми чуттєвого споглядання. Тому річ, з того боку, якою вона дається людині у відчуттях – являється у відчуттях, за Кантом, – феномен, явище, чи то “ річ для нас ”. Але тим, як річ постає у відчуттях, вона воднораз ховає таємницю своєї сутності, тобто те, якою вона є сама по собі, безвідносно до нашої чуттєвості. З цього боку вона є “ річчю в собі ”, або ноуменом. Оскільки ноумен лежить поза сферою досвіду людини, то це означає, що він належить до сфери трансцендентного.

Якщо чуттєві дані є матеріалом для міркувань, суджень, то категорії, за Кантом, є синтезами або способами дії, яким ми несвідомо підпорядковуємо чуттєві дані. Вони (категорії) є апріорними формами таких видів суджень, як форми знань:

- Категорія кількості дає в досвіді судження (знання) одиниці міри, величини, сукупності або цілості.

- Категорія якості дає в досвіді знання реальності, заперечення, обмеження.

- Категорія відношення дає в досвіді судження щодо причиновості, субстанції, взаємності.

- Категорія модальності дає в досвіді судження необхідності, можливості, дійсності.

Своє вчення про апріорне походження знань він назвав трансцендентальним ідеалізмом. Поблема пояснення світу перетворюється в проблему пояснення процесу його пізнання.

Кант виходить з того, що дійсний світ, “світ у собі” недосяжний для пізнання, що сфера знання – це сфера суб’єктивних образів. Предметом філософського дослідження стає нова логіка – логіка, що вивчає пізнавальні функції категоріального складу мислення.

Виняткової єдності і завершеності філософії Канта надає та особливість, що теорія розуму є базою водночас для пояснення як теоретичної, так і практичної сфер раціональності, не нівелюючи разом з тим відмінностей між ними.

Ставлення людини до світу постає в Канта предметом практичної філософії як взаємодія індивіда зі світом речей, підпорядкованим природним закономірностям. Просвітницька спрямованість поглядів Канта виявилася в проголошенні свободи основою, необхідною умовою моральності. Із нечуттєвої природи людини Кант виводить головний практичний імператив: “ Чини так, щоб ти завжди ставився до людства й у власній своїй особі, і в особі кожного іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився до нього лише як до засобу ”, або: “ Чини так, щоб максима твоєї волі могла водночас мати силу принципу загального законодавства ”.

Дата добавления: 2015-10-28