Система і метод діалектики у філософії Г. Гегеля.

Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель Праці: ”Феноменологія духу” (1807), “Наука логіки” (1812), “Енциклопедія філософських наук” (1817), “Філософія права” (1821).

Філософію він розумів як форму самостворення і саморозвитку людського духу, отже, як визначальний фактор соціального прогресу.

Геґель вважав, що сучасна йому епоха – це час народження нового світу, це світ нового знання, філософії, що осягнула сутність духу. В основу всієї системи геґелівської філософії лягло уявлення про філософію як науку, що має своїм предметом той самий об’єкт, що й релігія, – сутність Бога. Відмінність між релігією і філософією Геґель вбачає у формі осягнення Бога: коли релігія здійснює це на рівні уявлення, то філософія висловлює божественне, тобто сутність абсолютного духу, у науковій формі. Принцип науки, вважає Геґель, має бути розвинений у відповідній для науки формі – у формі поняття.

Геґель: свідомість, яка формує предмет знання, постає не як індивідуальна свідомість окремої людини, а як система історично змінних понять і уявлень цілого людства (розширив думку Канта). Те, що свідомість людства (дух) покладає як предмети своєї діяльності і пізнання, залежить від самої свідомості, від міри розвитку її змісту.

Знання в концепції Геґеля постає у формі категоріального знання: об’єктивне всезагальне відношення, доконечний зв’язок, закон. Предмет наукового знання став об’єктивно сутнім мисленням – буттям, тотожним мисленню. Інтерпретацію змісту категоріального знання як буття, тотожного мисленню, кладе Геґель в основу поняття об’єктивного духу. Сутність об’єктивного духу – мислення, що перебуває поза окремим суб’єктом. Воно існує у формі системи понять, системи знання взагалі, тобто поняття “дух” означає систему категорій мислення, репрезентованих як об’єктивна реальність. Система категорій постає водночас як основа мислення – субстанція – і як саме мислення, що осягає світ, – суб’єкт. Дух, за Геґелем, є субстанція, яка сама себе осягає, створює себе, і лише як така субстанція дух є суб’єкт.

Геґель описує поступальний рух свідомості від найнижчої її форми – чуттєвої достовірності – до абсолютного знання у “Феноменології духу”. Стадії еволюції свідомості в першому розділі “Феноменології духу” – свідомість, самосвідомість, розум.

У другому розділі Геґель простежує шлях, на якому свідомість осягає свою соціальну природу і підіймається до осмислення сутності історії. Тут він характеризує окремі етапи історії: Стародавня Греція, Стародавній Рим, Французька революція 1789 року – і відповідно до них типи свідомості. Свідомість постає тут у формі “об’єктивного духу” самосвідомості, вона не протистоїть своєму предметові, як це було на попередньому етапі, а тотожна з ним (вона є предмет самої себе).

За Геґелем, розвиток свідомості починається з рабської свідомості, яка рухається до свободи самосвідомості через три етапи. Стоїчна свідомість повністю незалежна від умов і обставин зовнішнього світу, але надто абстрактна, щоб оволодіти дійсністю і реалізувати себе в ній. Скептична свідомість здобуває лише внутрішню свободу, яка постає як байдужість до зовнішнього світу. Скептицизм заплутується в суперечностях, оскільки висуває такі теоретичні постулати, які сам спростовує на практиці. Із внутрішніх суперечностей скептицизму народжується нещасна християнська свідомість нового світу. Вона також внутрішньо суперечлива: з одного боку, світ – витвір Бога, а з другого – “світ лежить у злі”. Одначе нещасна свідомість через християнство досягає примирення одиничного зі Світовим Духом.

У “Феноменології духу” розроблено центральну для всієї філософії Геґеля категорію відвласнення. Відвласнення, за Геґелем, – це виникнення предметів об’єктивного світу, природи і суспільства з істотності духу, який відвласнює себе в інше буття, щоб у цій іншій не власній формі пізнати себе у “своєму іншому”. Повернення духу до себе через самопізнання є знесенням відвласнення.

Центральний методологічний принцип, з якого виходив Геґель, – принцип заперечення, згідно з яким усе сутнє змінюється, перетворюється на “своє інше”, оскільки воно доконечно містить у собі момент самозаперечення. Заперечення постає моментом зв’язку, який розгортається тріадично: теза – антитеза – синтез. Геґель вносить у розуміння руху поняття самозаперечення і самопокладання себе іншим, яке є разом з тим поверненням до самого себе, до цілісної єдності усіх своїх моментів – “діалектику негативності”. Негативне має значення не саме собою, а як момент опосередковуючого руху протилежностей.

У феноменологічному зображенні процесу пізнання опосередковуючими протилежностями постають “знання” і “предмет”. Закони, яким підпорядковані дійсність і мислення, що її осягає, у самому мисленні виражені у формі категорій. Категорія як форма мислення – це фіксація певної форми буття. На рівні філософського знання категорії виявляються як поняття: вони співвідносять з предметом чітке поняттєве значення загального.

Логіка Геґеля має тріадичну будову: учення про буття, учення про істинність і учення про поняття. Система логічних категорій розгорнута як процес, у якому кожен наступний етап зберігає результати попереднього розвитку, постаючи як більш розвинене конкретне ціле.

Ці принципи засновані на запереченні законів формальної логіки, на висунутих на противагу їм цілковито інших законах: коли формальна логіка є наукою про форми скінченного, розсудкового, людського мислення, то діалектична логіка є наукою про форми нескінченного мислення розуму як мислення стосовно Бога. Геґель розглядає суперечність як корінь будь-якого руху, як джерело саморозвитку речей.

Перехід до третього розділу “Науки логіки” Геґель здійснює через аналіз категорії свободи як усвідомленої доконечності.
25.Проблема співвідношення віри та розуму в середньовічній філософії та її тлумачення Т. Аквінським. (21, 47)

Розвиток середньовічної філософії збагачується епохою схоластики (від грецького “схоласти”, що означає “вчитель та учень вільних мистецтв), що приходить після патристики і триває з ІХ до ХV ст. У схоластиці розрізняють: ранню схоластику (ІХ – ХІІ ст.), розквіт схоластики (ХІІІ ст.) і пізню схоластику (XIV – XV ст.).

Центральним питанням схоластики було відношення знання до віри. У його трактуванні схоласти виходили з тези про першість та зверхність віри над розумом. Втративши свою самостійність та свободу, філософія, услід за теологією, має єдиним предметом вивчення божистого єства. Допускалася лише одна істина, джерелом якої є Святе Письмо, рішуче заперечувалася різниця між наукою і теологією, між філософією і теологією.

Якщо патристика ставила своїм завданням створити систематичну догматику з того, що було у Святому Письмі, то схоластика, маючи вже догматичну конструкцію, мала за мету впорядкувати догматику й зробити її доступною для пересічної людини.

Мислитель ІХ ст. Йоанн Скотт Еріуґена. Система Еріуґени за своїм характером – неоплатонічна, з використанням постулатів грецьких отців церкви (Григорія Нісського та ін.). За його глибоким переконанням, між Об’явом і розумом немає суперечності. Такий підхід дає підставу Еріуґені твердити, що розум повинен витлумачити істину, заховану в Святому Письмі під різними образами, керуючись, звісно, думками та міркуваннями авторитетів церкви. Розглядає у зв’язку з пізнанням питання про діалектику як знаряддя розуму, яку, вслід за Платоном, розуміє як мистецтво зіштовхувати протилежні пункти погляду в розмові, щоб шляхом подолання суперечності віднайти істину. Вирішальну роль відіграють загальні поняття.

Тома Аквінський (1225 – 1274) був завершувачем будови католицької теології і систематизатором схоластики. Філософію Томи й досі католицька церква вважає за єдино істинну. Філософія Томи – томізм – є ґрунтовним пристосуванням філософії Арістотеля до вчення католицької церкви.

Завдання науки полягає в поясненні закономірностей світу. Наукове знання, пізнання має сенс тоді, коли спрямоване на об’єкт, а не на суб’єктивні форми мислення, тобто сферу віри, яка є поза філософським пізнаванням та розумом (Трійця, воскресіння і т. д.), а також надприродні істини, як божистий Об’яв, блага вість. Усе це належить до віри. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології – “істини Об’яву”.

Між наукою та вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище за розум, але не суперечить йому. Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче від божистої мудрості, настільки філософія нижче від теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці теології” полягають у тому, щоб репрезентувати та тлумачити в категоріях розуму релігійні істини й заперечувати хибні аргументи розуму проти віри.

У своєму вченні про буття Тома Аквінський спирається на вчення Арістотеля. Світ, на його думку, це порядок, система, за якою все поділено на кілька ієрархічних сходинок: нежива природа, світ рослин і тварин, світ людей, надприродній та духовний світ. Вершиною, першою абсолютною причиною, сенсом та метою всього істотного є Бог, що є найдосконалішою реальністю.

Аквінат розрізняє (1) вегетативну душу, притаманну рослинам (обмін речовин і розмноження), (2) сенситивну душу, яку мають тварини (чуттєві сприйняття, прагнення і свобідний, довільний рух) і (3) інтелектуальну душу – розум, що притаманний людині. Віддає перевагу розумові перед волею.

Всяке істне, як одиничне, так і Божистий абсолют, складається з істотності (essentia) та існування (esse, existentia). Істотність та існування реально мають збіг у Богові, тоді як у всіх створених Богом речах їх істотність (essentia) відрізняється від існування (existentia). По-перше, істотність речі як родове (загальне) не має збігу з його існуванням як окремим, одиничним (індивідуальним), і, по-друге, існування речі як окремої не випливає з істотності, а привноситься із околу, в кінцевому підсумку речі творяться Богом.

Питання і про універсалії. Поміркований реалізм. По-перше, загальні поняття існують в одиничних речах як їх істотна форма, та, по-друге, – загальні поняття утворюються в людському розумі шляхом абстрагування від одиничного; по-третє, універсалії існують до речей як ідеальний прообраз індивідуальних речей і явищ у божистому розумі.

Обстоює пасивний характер пізнавання.

Буття Бога може бути доведене розумом апостеріорно, тобто на основі існування світу як творіння Бога. Тома висуває п’ять доведень буття Бога: Повинен існувати першій рушій, речі мають різну міру досконалості та ін.

Етика. У До традиційних моральних чеснот (мудрості, відваги, поміркованості та справедливості) додає ще три характеристики: віру, надію і любов. Сенс життя Тома бачить у щасті, яке розуміє як пізнавання та споглядання Бога. За Томою, державна влада походить від Бога, а форма правління в кожному окремому випадку повинна узгоджуватися з обставинами.

Будучи монархістом, державця трактує не лише як правителя, а й як творця держави. Але світській владі підлягають лише тіла людей, а не їх душі. Аквінат послідовно провів принцип підпорядковування земного – небесному, світського – божественному, піднявши авторитет католицької церкви як верховного духовного володаря на Землі.

Дата добавления: 2015-10-28