Логіка і методи педагогічних досліджень

Педагогіка як наука може розвиватися лише за умови поповнення новими фактами, здобутими у процесі науко­вих досліджень.

Наукові дослідження є особливою формою процесу пізнання. Це систематичне цілеспрямоване вивчення об'­єктів, у якому використовують засоби та методи науки і яке завершується формулюванням знання про дослі­джувані об'єкти. У педагогіці дослідження поділяють на фундаментальні та прикладні.

Фундаментальні дослідження мають на меті розкри­ти загальну суть педагогічних явищ, дати наукове обґрун­тування педагогічної діяльності.

Прикладні дослідження, враховуючи фундаментальні знання, дають відповіді на питання, що безпосередньо по­в'язані з практикою.

Національною доктриною розвитку освіти в Україні окреслено завдання випереджувальної інноваційної роз­будови національної системи освіти і науки як основи розвитку особистості, суспільства, нації і держави. На ви­конання цих завдань Академією педагогічних наук Укра­їни розроблено «Основні напрями досліджень з педагогіч­них і психологічних наук в Україні», в яких окреслено актуальні проблеми педагогіки і психології, що вимага­ють дослідження.

Так, нагальною є потреба здійснення досліджень з ме­тодології, філософії освіти, які дадуть змогу обґрунтувати цілі, ідеали освіти, визначити її зміст, на якому вибудову­ватиметься тип культури суспільства, формуватиметься нова українська нація.

Актуальними є дослідження теоретико-методологіч-них проблем виховання, змісту і динаміки цілісного ви­ховного процесу, взаємодії особи, статі, сім'ї, навчального закладу, суспільства, а також дослідження з особистісно орієнтованого виховання дітей і молоді в різних соціаль­них умовах, утвердження цінностей гуманістичної педа­гогіки, гармонійного формування розумових, моральних і фізичних якостей особистості.

Потребують уваги сучасні педагогічні технології, що ґрунтуються на використанні досягнень психологічної науки, вікової фізіології, соціології та інших наук про лю­дину, нових інформаційних технологій, які враховують ві­кові та індивідуальні особливості учнівської молоді.

На порі розроблення інформаційних комунікаційних технологій, визначення їх ролі в розвитку єдиного освіт­нього простору країни.

Логіка педагогічних досліджень. Науково-педагогічні дослідження повинні враховувати такі особливості педа­гогічного процесу:

1) неоднозначність перебігу (результати навчання, ви­ховання і розвитку залежать від одночасного впливу ба­гатьох чинників);

2) неповторність (під час повторного дослідження пе­дагог має вже справу з іншим «матеріалом», оскільки не­можливо зберегти навіть попередні умови);

3) експерименти, які суперечать етичним нормам, за­бороняються;

4) об'єктивні висновки можна отримати тільки за ба­гаторазових спостережень і лише в узагальненій формі.

Результати науково-педагогічних досліджень мають відповідати таким вимогам:

— суспільна актуальність;

— наукова новизна;

— теоретична і практична значущість;

— наукова об'єктивність і достовірність;

— доступність висновків і рекомендацій для викорис­тання їх в інших конкретних наукових дослідженнях або в практичній діяльності;

— з'ясування міри, меж і умов ефективного застосу­вання отриманих результатів.

Процес дослідження в галузі педагогіки охоплює такі основні етапи:

1) визначення проблеми дослідження — вона повинна бути новою, актуальною, відповідати об'єктивним потре­бам розвитку педагогічної теорії та практики;

2) всебічне, ґрунтовне вивчення уже встановлених нау­кою фактів, тверджень і висновків із проблеми дослідження;

3) формування гіпотези, тобто наукового припущен­ня, ймовірного висновку (висновків) із дослідження; під час дослідження гіпотезу іноді уточнюють і навіть змі­нюють;

4) нагромадження і фіксація нових фактичних мате­ріалів із проблеми, практична, дослідна їх перевірка;

5) теоретичне, аналітико-синтетичне оброблення здо­бутих даних, їх зіставлення, осмислення, групування, роз­криття взаємозв'язків, узагальнення, формулювання на­укових висновків, доведення або спростування гіпотези;

6) оформлення результатів дослідження (написання наукового звіту, статті, брошури, монографії, інструктив­них матеріалів тощо), їх пропаганда і впровадження у практику.

У процесі наукового педагогічного дослідження дово­диться вивчати різні джерела, в яких зібрано матеріали щодо проблеми, над якою працюють.

Під час вивчення літературних джерел виявляють:

— основну ідею автора, його позицію з досліджуваної проблеми;

— найцікавіші та найцінніші здобутки автора;

— відмінність авторської позиції від традиційної, що нового вніс автор у вивчення проблеми; в чому він поле­мізує з іншими дослідниками;

— які ідеї автор особливо вдало аргументував, а які не мають належної доказовості;

— які ідеї, висновки, рекомендації викликають запе­речення і чому;

— які основні питання не відображено в його праці;

— які аспекти проблеми потребують подальшого до­слідження.

Вивчаючи досвід роботи вчителів, з'ясовують:

— що особливо успішно вдається здійснити вчителю, викладачу при вирішенні певної проблеми;

— які перешкоди вони зустрічають під час її вирі­шення;

— яких типових помилок припускаються вчитель, ви­кладач у роботі;

— які основні причини їх труднощів і помилок;

— чи не пов'язані успіхи в роботі вчителя, викладача з надмірними їх зусиллями і витратами часу в якомусь одному напрямі роботи на шкоду іншим.

Методи науково-педагогічних досліджень. У процесі науково-педагогічних досліджень використовують різно­манітні методи.

Метод науково-педагогічного дослідження — шлях опанування психолога- педагогічних процесів формування особистості, вста­новлення об'єктивних закономірностей виховання і навчання.

Для конкретного педагогічного дослідження підби­рають комплекс методів у такому поєднанні, яке дає змо-

ту отримати різнобічні відомості про розвиток особис­тості, колективу або іншого об'єкта виховання чи на­вчання. Сукупність методів має забезпечити одночасне вивчення діяльності, спілкування і рівня знань особисто­сті. Підібрані методи повинні відображати динаміку роз­витку певних якостей особистості як у віковому плані, так і протягом певного проміжку часу. Важливо вико­ристовувати такі методи, за допомогою яких можна оде­ржати відомості про учня з якомога більшої кількості джерел, від найкомпетентніших осіб, які постійно спіл­куються з ним. Методи допомагають аналізувати не тіль­ки розгортання процесу, його результати, а й умови, в яких він відбувається.

До методів науково-педагогічного дослідження нале­жать методи педагогічного спостереження, бесіди, анкету­вання, педагогічного експерименту, рейтингу, вивчення документації, психолого-педагогічного тестування, соціо-метрії, аналізу результатів діяльності учня (студента), уза­гальнення незалежних характеристик, а також матема­тичні та теоретичні методи.

Метод педагогічного спостереження. Реалізуєть­ся він як спеціально організоване сприймання педаго­гічного процесу в природних умовах. З огляду на особ­ливості його суб'єкта і об'єкта розрізняють спостере­ження пряме й опосередковане, відкрите й закрите, а також самоспостереження. Здійснюючи спостереження, важливо мати його план, визначити термін, фіксувати результати, подбати, щоб було воно систематичним і тривалим.

Спостереження здебільшого використовують на пер­ших етапах наукового дослідження педагогічної про­блеми, зважаючи, що можливості його щодо прихова­них явищ надто обмежені. Використання цього методу не дає змоги розкрити внутрішні процеси педагогічних явищ. Зафіксовані методом спостереження факти зав­жди мають відтінок суб'єктивності, і це обмежує його використання у педагогічних дослідженнях. Тому спо­стереження застосовують часто у поєднанні з іншими методами.

Метод бесіди. Особливістю його є пізнання педагогіч­них явищ через безпосереднє спілкування з особами, яких дослідник вивчає в природних умовах. Щоб бесіда була результативною, необхідно мати її план, основні й додаткові запитання, створити сприятливу атмосферу

для відвертого обміну думками. Слід враховувати інди­відуальні особливості співрозмовника та виявляти педа­гогічний такт. Бесіду протоколюють, результати її по­рівнюють з інформацією про особистість, отриманою за допомогою інших методів.

Різновидом бесіди є інтерв'ю. На відміну від бесіди, яку проводять у природній, невимушеній обстановці, під час інтерв'ю дослідник ставить у певній послідовності заздалегідь сформульовані запитання й фіксує відповіді на них. Використовуючи інтерв'ю, слід враховувати осо­бливості різних типів респондентів («несміливий», «боя­зкий», «балакучий», «жартівник», «суперечник», «само-впевнений» та ін.). Результати інтерв'ю значною мірою залежать від того, наскільки продуманими і точними є запитання.

Метод анкетування. Полягає він у письмовому (іно­ді усному) опитуванні значної кількості учнів, студентів за певною схемою — анкетою або опитувальним листом. Анкетування дає змогу отримати інформацію про типо­вість певного педагогічного явища.

До анкети потрібно включати однозначні запитання, які найточніше характеризують явище, що вивчають, і дають надійну інформацію. Запитання можуть бути пря­мими («чи подобається вам професія вчителя?») і опосе­редкованими («чи погоджуєтеся ви з думкою про те, що професія вчителя найкраща?»). Вони не повинні підка­зувати відповіді чи схиляти респондента до певної точ­ки зору.

Анкети бувають закриті (з обмеженою кількістю варі­антів відповідей, підібраних дослідником) і відкриті (да­ють змогу респонденту висловити власну думку). Перед анкетуванням потрібно перевірити ступінь розуміння за­питань на невеликій аудиторії, вносячи за необхідності відповідні корективи.

Метод педагогічного експерименту. На практи­ці він реалізується як науковий дослід організації пе­дагогічного процесу в точно фіксованих умовах. За­безпечує найдостовірніші результати у педагогічних дослідженнях.

Залежно від мети, яку передбачає експеримент, розріз­няють:

— експеримент-констатацію, під час якого вивчають наявні педагогічні явища;

— експеримент-перевірку, коли перевіряють гіпотезу, висунуту в процесі вивчення передового і масового досві­ду освітніх закладів;

— творчий (формуючий) експеримент, у процесі яко­го фіксують нові педагогічні явища, створюють новий зміст, нові організаційні форми і методи навчання й вихо­вання.

У будь-якому експерименті істотним є те, що він вно­сить до навчально-виховного процесу нові елементи з ме­тою його вдосконалення. Окрім того, для всіх педагогіч­них експериментальних досліджень характерне те, що їх результати зіставляють зі звичайною, повсякденною пе­дагогічною роботою. Тому в експерименті одна група є експериментальною — в ній апробують педагогічні но­вації, інші — контрольними. Порівняння рівня знань і вихованості в експериментальній і контрольних групах дає змогу робити висновки про ефективність педагогіч­них новацій.

Метод рейтингу. В основі його — оцінювання компе­тентними експертами окремих аспектів діяльності. При підборі експертів ураховують компетентність (знання сут­ності проблеми), креативність (здатність творчо виконува­ти завдання), позитивне ставлення до експертизи, відсут­ність схильності до конформізму (наявність власної думки і здатність обстоювати її), наукову об'єктивність, аналітич-ність і конструктивність мислення, самокритичність.

Під час аналізу отриманої інформації можна застосо­вувати метод рангових оцінок, коли виявлені фактори розміщуються за зростанням або спаданням ступеня їх вияву.

Метод вивчення документації. Базується на тому, що особові справи учнів, студентів, журнали, контрольні роботи, зошити з окремих дисциплін дають дослідникові об'єктивні дані, які характеризують їх індивідуальні осо­бливості, ставлення до навчання, рівень засвоєння знань, сформованості вмінь та навичок.

Документація (загальношкільний план роботи, плани роботи предметних комісій, класних керівників, протоко­ли засідань педагогічної ради та ін.) дає змогу сформува­ти уявлення про стан навчально-виховної роботи зага­лом і окремих її ділянок зокрема.

Метод вивчення документації, як і інші методи науко­во-педагогічного дослідження, можна використовувати у навчальному закладі будь-якого типу, врахувавши при

цьому специфічні умови його навчально-виховної діяль­ності та особливості контингенту вихованців.

Метод психолого-педагогічного тестування. Поля­гає у визначенні рівня знань, умінь або загальної інтелек­туальної розвиненості учня за допомогою засобів тесту­вання: карток, малюнків, задач-шарад, ребусів, кросвордів, запитань. Екзаменаційні білети також можна складати у формі тестів. Результати тестування визначають підраху-ванням відсотків виконання тестів.

Метод соціометрії. Стрижнем його є вивчення струк­тури і стилю взаємин у колективі (метод запозичено із соціології). Наприклад, учневі, студентові пропонують від­повісти на запитання типу «З ким би ти хотів... (сидіти за однією партою, працювати поруч у майстерні, грати в одній команді та ін.)?». На кожне запитання він водночас може дати кілька варіантів відповіді. За їх кількістю та характером визначають місце, роль і статус кожного чле­на колективу, наявність у ньому угруповань, їх лідерів. Отримані дані дають змогу моделювати внутріколективні стосунки: рівень згуртованості колективу, способи його впливу на кожного індивіда та ін.

Метод аналізу результатів діяльності учня (сту­дента). Аналіз результатів різних видів діяльності (успіш­ності, виконання громадських доручень, участі в конкур­сах та ін.) допомагає скласти уявлення про особистість учня (студента) за реальними справами. На підставі ви­вчення, наприклад, виробів учня в майстерні можна зро­бити висновок про його акуратність, старанність у роботі. Виготовлені в технічних гуртках моделі свідчать про ін­тереси і нахили. Відповіді на заняттях характеризують пам'ять, мислення, уяву, погляди, переконання.

Метод узагальнення незалежних характеристик. Полягає в узагальненні відомостей про учнів (студентів), отриманих із різних джерел: від учителів, батьків, ровес­ників та ін.

При зіставленні незалежних характеристик деякі риси можуть не збігатися через необ'єктивність того, хто харак­теризує, поспішність, помилковість висновків. У такому ра­зі з'ясовують причини розбіжностей, аналізують чинники, що зумовили їх. Розбіжності можливі й тоді, коли харак­теристики складали кілька разів через певні проміжки ча­су, протягом яких поведінка індивіда змінювалася.

Різновидом цього методу є метод «педагогічного кон­силіуму». Він передбачає колективне обговорення ре­зультатів вивчення вихованості школярів (студентів).

яке здійснюється за певною програмою і єдиними крите­ріями, колективну оцінку певних якостей особистості, виявлення причин недостатньої сформованості певних рис особистості, колективне розроблення засобів подолан­ня виявлених недоліків.

Математичні методи, їх сутність полягає в опису­ванні педагогічних явищ за допомогою кількісних харак­теристик, а також у використанні кібернетичних моделей для визначення оптимальних умов управління процесом навчання і виховання. Застосування цих методів для ві­дображення педагогічних явищ можливе за умов їх типо­вості, вимірюваності та масового характеру. До матема­тичних методів належать методи реєстрування, ранжуван-ня і моделювання.

Метод реєстрування — виявлення певної якості в явищах даного класу та її обрахування за наявністю або відсутністю (наприклад, кількості скоєних учнем негати­вних вчинків).

Метод ранжування — розміщення зафіксованих по­казників у певній послідовності (зменшення чи збільшен­ня), визначення місця елемента у певній множині. При­кладом є складання списку учнів (студентів) залежно від рівня їх успішності та ін.

Метод моделювання полягає у створенні й досліджен­ні моделей.

Теоретичні методи. До них належать аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, висновок.

Аналіз і синтез є взаємопов'язаними і взаємозумовле-ними логічними методами наукового пізнання, що виник­ли на основі практичної діяльності людей. Якщо аналіз полягає у розчленуванні цілого на складові елементи (час­тини), то синтез — в об'єднанні частин у ціле.

Узагальнення — логічний процес переходу від одинич­ного до загального, від менш загального до більш загально­го знання. Воно є продуктом розумової діяльності, формою відображення загальних ознак і якостей дійсності.

Порівняння — розумова операція, за допомогою якої встановлюють схожість і відмінність між конкретними педагогічними явищами.

Висновок — одержане логічним шляхом із вихід­них даних судження, яке містить нову чи додаткову ін­формацію.

Процес і результати науково-педагогічного дослідження фіксують різними способами. Для цього використовують певні типи документації: анкети; плани спостереження,

здійснення педагогічних експериментів, втілення результатів дослідження у практику; магнітофонні записи; фотокартки; кінострічки; протоколи обговорення уроків, виховних захо­дів та ін.; конспекти опрацьованої літератури, архівних ма­теріалів; описи досвіду роботи навчальних та виховних за­кладів; статистичні дані; математичні обчислення.

Організація науково-педагогічних досліджень має ве­лике значення як для педагогічної теорії, так і для педагогічної практики. До цієї справи слід залучати не тільки науковців, а й працівників освітніх закладів. Дослідником повинен бути кожен учитель, тільки тоді його праця стає творчою та ефективною.

Запитання. Завдання

1. Які особливості характеризують українську народну педагогіку?

2. У чому полягає основна відмінність духовної педагогіки від світ­ської?

3. Які педагогічні ідеї великого українського мислителя Григорія Сковороди є актуальними й сьогодні?

4. Чи тотожні за змістом такі педагогічні категорії, як «виховання» і «соціалізація»?

5. Яке значення мають міжпредметні зв'язки для педагогіки? З якою наукою педагогіка пов'язана найтісніше?

6. Розкрийте логічні зв'язки між. етапами педагогічного дослі­дження.

7. Охарактеризуйте метод педагогічного експерименту.

8. Знайдіть збірки народних прислів'їв, приказок, пісень та про­аналізуйте наявні в них виховні настанови.

9. Які співзвучні сьогоденню проблеми порушені у книгах «Педаго­гічна поема» А. Макаренка та «Серце віддаю дітям» В. Сухомлинського?

Література

Алексюк А. М. Педагогіка вищої школи. — К.. 1998.

Бабанский Ю. К. Проблеми повьішения еффективности педагогичес-ких исследований. — М., 1982.

Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»). — К., 1994.

Журавлев В. Й. Педагогика в системе наук о человеке. — М., 1990.

Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Ук­раїні. — К., 1997.

Кузь В. Г, Руденко Ю. Д., Сергійчук 3. О. Основи національного вихо­вання. — Умань, 1993.

Ноосфера: духовний мир человека/ Сост. А. В. Коротнян. — Л., 1987.

Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. — К., 1985.

1.2. Формування творчої особистості

Людина розвивається, формується як творча особис­тість протягом усього свого життя. У цьому процесі поєднуються, тісно переплітаючись, впливи зовнішнього середовища, спадковості та виховання.

Вплив спадковості, середовища і виховання на формування особистості

Людина народжується як індивід, як суспільний су­б'єкт, із притаманними їй природними задатками і форму­ється як особистість у системі суспільних відносин завдя­ки цілеспрямованому вихованню.

Розвиток людини — процес фізичного і психічного становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль віді­грають цілеспрямоване виховання та навчання.

Процес розвитку людини супроводжується фізичними та психічними, кількісними та якісними змінами.

До фізичних змін належать ріст, розвиток кісткової і м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи тощо. Психічні зміни охоплюють розумовий розвиток, формуван­ня психічних рис особистості, набуття соціальних якостей.

Розвиток людини залежить як від зовнішніх впливів, так і від внутрішніх сил.

До зовнішніх відносять впливи на індивіда навколиш­нього природного і соціального середовища та цілеспря­мовану діяльність педагогів з формування у дитини рис, необхідних для її участі в житті суспільства (вихован­ня). Ефект зовнішніх впливів залежить від тих внутріш­ніх сил і процесів, які визначають індивідуальне реагу­вання на них кожної людини.

Розвиток людини не зводиться до засвоєння, простого накопичення знань, умінь і навичок. Тому його не слід розглядати лише як кількісне зростання. Адже розвиток полягає передусім у якісних змінах психіки, у переходах від нижчих щаблів до вищих, у формуванні особистості.

Формування особистості — становлення людини як соціальної іс­тоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття «розвиток людини» і «формування особис­тості» дуже близькі, їх нерідко вживають як синоніми. Насправді поняття «особистість» означає соціальну харак­теристику людини, тобто ті її якості, які формуються під впливом спілкування і встановлення стосунків з іншими людьми, суспільством загалом. Розвиток людини і форму­вання її особистості є єдиним, цілісним процесом.

Джерелом, внутрішнім змістом формування особис­тості є такі внутрішні й зовнішні суперечності:

— у нервовій системі — між збудженням і гальму­ванням;

— в емоційній сфері — між задоволенням і незадо-вЬленням, радістю і горем;

— між спадковими даними і потребами виховання ^итина-інвалід завдяки вихованню досягає вищого рівня розвитку);

¹ — між рівнем сформованості особистості й ідеалом (оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного ви-уованця, він спонукає особистість до самовдосконалення); j — між потребами особистості та моральним обов'яз-|сом (щоб потреба не вийшла за межі суспільних норм, Ійона «стримується» моральним обов'язком людини);

— між прагненнями особистості та її можливостями /(коли індивід прагне досягти певних результатів у нав-ічанні, а рівень його пізнавальних можливостей ще недо-Істатній, йому потрібно посилено працювати над собою).

' Формування особистості залежить від спадковості, се­редовища і виховання.

Роль спадковості у формуванні особистості. Найпершим чинником, що впливає на формування особистості, є спадковість.

Спадковість — відновлення в нащадків біологічних особливостей батьків.

Від біологічної спадковості залежить як те спільне, що визначає належність індивіда до людського роду зага­лом, так і те відмінне, що робить людей різними за зовні­шнім виглядом і внутрішніми якостями.

Людина як представник свого біологічного виду успад­ковує передусім тип нервової системи, на базі якої фор­мується тип темпераменту (меланхолійний, флегматич­ний, сангвінічний, холеричний); деякі безумовні рефлекси (орієнтувальний, оборонний, слиновидільний); конститу­цію тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри). До суто фізичних задатків належать і група крові та резус-фактор (особлива речовина, яка міститься у крові й зумов-

лює сумісність крові матері та плоду, донора і реципієн­та). Батьки можуть передати нащадкам також деякі хво­роби: гемофілію, шизофренію, цукровий діабет, венеричні хвороби. Найнебезпечнішими для фізичного здоров'я ді­тей є алкоголізм і наркоманія батьків.

Особливу роль у формуванні особистості відіграють власне людські задатки (високоорганізований мозок, за­датки до мовлення, ходіння у вертикальному положенні).

Складною в педагогіці є проблема здібностей у певній галузі. Особливої уваги заслуговує питання про спадко­вість інтелектуальних здібностей. Результати генетичних досліджень засвідчують, що здорові люди мають задатки до необмеженого духовного розвитку, і підтверджують припущення про великі можливості людського мозку.

На цій підставі у педагогіці та психології розроблено концепцію розвиваючого навчання. Вона ґрунтується на тому, що правильно організоване навчання може і повин­но стимулювати розвиток людини.

Усе ж від природи різні діти мають неоднакові інтелек­туальні задатки. Тому, організовуючи навчально-виховний процес у школі, слід здійснювати індивідуальний підхід до кожного учня, тобто впроваджувати диференційоване на­вчання. Значною мірою ця проблема актуальна й у вищих навчальних закладах.

Роль середовища у формуванні особистості. Не мен­ше значення у формуванні особистості має вплив на неї навколишнього середовища.

Середовище — сукупність зовнішніх явищ, які стихійно діють на лю­дину і впливають на її розвиток.

Середовище, яке оточує індивіда від його народження до кінця життя, умовно можна поділити на природне середовище і соціальне. Чинниками природного середо­вища є клімат, рельєф, географічне положення тощо. Со­ціальне середовище утворюють соціальні групи, які без­посередньо чи опосередковано впливають на людину (сі­м'я, дитячий садок, школа, позашкільна установа, двір, товариства однолітків, засоби масової інформації та ін.).

У соціальному середовищі людина соціалізується — засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, акти­вно залучається до системи соціальних зв'язків, самостій­но знаходить шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. При цьому дитина не тільки залежить від се­редовища, а й сама є активною, діяльною істотою.

Одним із найдієвіших чинників соціалізації є ціле­спрямоване виховання. «Головна справа виховання якраз

у тому й полягає, — вважає Сергій Рубінштейн, — щоб ти­сячами ниток пов'язати людину з життям так, щоб з усіх боків перед нею поставали завдання, для неї значущі, для неї привабливі, які вона вважає своїми, до вирішення яких вона залучається. Це важливо тому, що головне джерело моральних негараздів, усіх відхилень у поведінці — це та душевна порожнеча, яка утворюється в людей, коли вони стають байдужими до життя, що їх оточує, відходять убік, відчувають себе в ньому сторонніми спостерігачами, готови­ми на все махнути рукою, — тоді все їм стає ні до чого».

Особливий вплив на формування особистості дитини має домашнє середовище, а також найближче оточення. Саме тут діти опановують уміння спілкуватися, нала­годжуючи стосунки з найближчими людьми — рідними, ровесниками, сусідами, навчаються жити з людьми і для людей, любити свою націю та поважати інші народи.

Разом з тим саме в ближньому оточенні діти можуть зіткнутися з такими патологічними явищами суспільного життя, як паління, пияцтво, наркоманія, злодійство, рекет, про­ституція тощо. Тому з метою профілактики потрібно фор­мувати в неповнолітніх уміння протистояти таким явищам.

Відчутний вплив на формування особистості мають за­соби масової інформації (телебачення, радіо, преса) як ком­поненти соціального оточення. Правильно організована ін­формація про значущі події, процеси, явища в суспільстві виховує у підростаючого покоління свідоме, відповідальне ставлення до життя, сприяє його духовному збагаченню, фо­рмуванню активної життєвої позиції. Разючим є і згубний вплив інформації, яка пропагує патологічні, сумнівні цін­ності, стандарти поведінки, що негативно впливають на ще не сформовану свідомість молодої людини. З огляду на це педагоги повинні допомагати їй правильно оцінювати по­бачене, почуте чи прочитане.

Головним критерієм соціалізованості особистості є не міра її пристосування, а міра незалежності, впевненості в собі, розкутості, ініціативності, що виявляється в реалізації соціального в індивідуальному і забезпечує реальне відтво­рення людини і суспільства. На різних вікових етапах ста­новлення особистості спостерігаються певні особливості розвитку самосвідомості, самореалізації, творчої активнос­ті, соціальної зрілості, різні процесуальні характеристики соціалізації. Свідченням соціалізації індивіда є набуття ним на кожному етапі онтогенезу відповідного рівня само-сті та самосвідомості як передумов формування індивідуа­льності. Чим розвиненішими є самосвідомість і самовизна-

чення індивіда, тим більше він індивідуальний і водночас соціально визначений.

Роль виховання у формуванні особистості. Виріша­льну роль у формуванні особистості відіграє процес вихо­вання, що виконує такі функції:

— організація діяльності, в якій формується особис­тість;

— добір змісту навчання і виховання, що спрямовує формування особистості у потрібному напрямі;

— усунення впливів, які можуть негативно позначи­тися на формуванні особистості;

— ізолювання особистості від несприятливих для її формування умов, які неможливо усунути.

Як цілеспрямована, планомірна діяльність педагогів виховання покликане розвивати природні задатки, фор­мувати особистість.

Змінити такі фізичні якості, як колір шкіри, очей, во­лосся, конституцію тіла виховання не здатне, але воно мо­же істотно вплинути на стан здоров'я, зробити дитину мі­цною й витривалою шляхом спеціального тренування і вправ. Виховання не може змінити вроджений тип вищої нервової системи, але здатне внести корективи в силу і динамічність нервових процесів.

Природні задатки можуть розвинутися в здібності тільки під впливом виховання і залучення людини до відповідного виду діяльності. Виховання визначає вияв і вдосконалення задатків і здібностей: у процесі правиль­ного виховання можна розвинути дуже слабкі задатки, у той час як неправильне виховання гальмує розвиток силь­них задатків або зовсім придушує слабкі.

Виховання не лише визначає розвиток, а й постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Проте голов­не його завдання полягає у випередженні рівня розвит­ку. Таку ідею висунув Л. Виготський. Водночас він об­ґрунтував тезу про провідну роль навчання у розвитку особистості, стверджуючи, що програма і методи навчан­ня повинні відповідати не тільки досягнутому дитиною розумовому розвитку, а й «зоні її ближнього розвитку». Згідно з його концепцією існують два рівні розумового розвитку дитини. На першому дитина виконує певні завдання самостійно. Цей етап називають «рівнем ак­туального розвитку». Другий рівень — «зона ближньо­го розвитку», на якому дитина отримує завдання, з яким вона ще не може впоратися самостійно. Тому, пропоную­чи способи виконання завдання, пояснюючи прийоми ро-

боти і т. д., дорослий одночасно допомагає дитині вико­нати завдання і навчає її робити це самотужки. Мета виховання, на думку Л. Виготського, полягає в тому, щоб створити «зону ближнього розвитку», яка б пізніше до­сягла «рівня актуального розвитку». Отже, формувати особистість здатне таке виховання, що спонукає розвиток, орієнтується на процеси, які ще не дозріли, але перебува­ють на стадії становлення.

Ефективно розвиває тільки таке виховання, яке вміло включає молоду людину в різні види діяльності, спрямо­ваної на виконання поставлених завдань. Протягом навчання школяр бере участь в ігровій, навчальній, тру­довій, художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його всебічний розвиток. Однак «тіль­ки та діяльність дає щастя душі, — писав К. Ушинсь-кий, — зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже, діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому, на­скільки потрібно виховувати в душі прагнення до діяль­ності, настільки ж потрібно виховувати і прагнення до самостійності або свободи: один розвиток без другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед». Тому важливою умовою ефективності впливу всіх видів діяльності на формування особистості є її активність, яка виявляється у спілкуванні, пізнанні навколишньої дійсності, праці.

Активність у спілкуванні дає змогу набути морально­го досвіду, розвиває організаторські здібності. Пізнаваль­на активність забезпечує інтелектуальний розвиток ди­тини. Для неї характерна як потреба вирішувати інте­лектуальні проблеми, так і вміння творчо застосовувати теоретичні знання в навчальній і практичній діяльності. Трудова активність практично і психологічно готує учня до участі у майбутній трудовій діяльності.

Рушійною силою будь-якої діяльності та вияву в ній активності є потреби. Ось чому перед педагогом завжди стоїть завдання не тільки спрямовувати активність своїх вихованців у суспільно корисне русло та стримувати від шкідливих захоплень, а й формувати потребу в позитив­ній активності.

Дата добавления: 2015-10-28