Предмет, основні категорії, функції і завдання педагогіки

Педагогіка є комплексною наукою, яка об'єднує, синте­зує дані природничих і суспільних наук, що стосуються процесів виховання, навчання і розвитку особистості.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивча­ють процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін «педагогіка» походить від давньогрецьких слів pals (paidos) — дитя і ago — веду. У Давніх Ва-вилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос», тобто вчителями-вихователями, найчастіше були жерці, а в Давній Гре­ції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані

громадяни, їх називали «педононами», «педотрибами», «дидаскалами», «педагогами». У Давньому Римі цю ро­боту доручали найосвіченішим державним чиновникам, які багато мандрували, знали іноземні мови, культуру і звичаї різних народів. Так, Марк Фабій Квінтіліан (прибл. 35—96) відкрив у Римі власну риторичну шко­лу, де навчав ораторському мистецтву. Згодом ця школа стала державною, а Квінтіліану було призначено платню з імператорської скарбниці.

В епоху середньовіччя педагогічною діяльністю займа­лися переважно священики, ченці. У міських школах та університетах могли викладати і люди, які не мали духов­ного сану.

«Майстрами» називали педагогів у Давньоруській дер­жаві. Спеціальних навчальних закладів для підготовки вчи­телів не існувало. Ними були і дяки, і піддячі, і священики, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники».

Предмет педагогіки. Науковий інтерес педагогіки зо­середжений на дослідженні сутності, закономірностей навчання і виховання людини у процесі її підготовки до самостійного життя і праці. Цією проблематикою окрес­лений предмет педагогіки як науки.

Предмет педагогіки — навчально-виховна діяльність, що здійснюєть­ся в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Виховання як суспільне явище виникло на перших етапах розвитку суспільства. Його функції спільні для всіх суспільно-економічних формацій (передавання на­громадженого досвіду, необхідних знань, піклування про здоров'я, розвиток фізичних сил і т. ін.). Але його цілі, зміст, форми і методи історично змінні і визначаються умовами життя та виробничою діяльністю дорослих. Тип виховання залежить від особливостей суспільно-історичної формації.

У первісному суспільстві виховання здійснювалось го­ловним чином у процесі праці, в різних обрядах, іграх і було спрямоване на фізичний розвиток підростаючих поко­лінь, опанування ними трудових умінь і навичок. Вихо­вання ще не було самостійною специфічною діяльністю, не існувало тоді й спеціальних виховних установ для ді­тей і молоді. Перший досвід виховання узагальнювався у формі життєвих правил, які старше покоління передавало молодшому. Так, у деяких народів хлопчиків змалку при­вчали до мисливства, риболовства, а дівчаток — до дома­шніх робіт.

У рабовласницьку епоху знатні й багаті люди отри­мували різнобічне для свого часу виховання в різних навчально-виховних закладах. Тут їх готували до того, щоб вони були спроможні утримувати завойоване, тобто були сильними і спритними, володіли зброєю, і водночас могли насолоджуватися мистецтвом і науками. Дітей рабів готували до різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці.

За феодалізму виховання було становим. Нащадки фео­далів отримували лицарське, переважно військово-фізичне виховання, для того щоб за допомогою зброї розширювати свої володіння і тримати в покорі кріпаків. Духовенство давало своїм дітям релігійно-церковне виховання. Діти кріпаків здебільшого виховувалися в сім'ях, діти ремісни­ків фахову підготовку проходріли спершу в межах домаш­нього виробництва, а згодом — у цехах і цехових школах. Для дітей купців існували гільдійські школи.

Нині кожна країна має власну виховну систему, засно­вану на національних традиціях, на яку впливають рівень розвитку науки, техніки і культури, політична система. Загалом, у сучасних демократичних суспільствах вихо­вання покликане формувати законослухняного індивіда, що поважає закони і норми моралі демократичного сус­пільства, знає свої права та обов'язки і відповідально ста­виться до їх виконання.

Отже, навчально-виховна діяльність, яка здійснюється у суспільстві на всіх етапах його історичного розвитку, і є предметом педагогіки як науки.

Основні категорії педагогіки. Як і кожна наука, педа­гогіка має свій понятійний апарат, тобто систему педаго­гічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. До основних категорій педагогіки належать «виховання», «освіта» й «навчання».

Виховання — цілеспрямований та організований процес форму­вання особистості.

У педагогіці поняття «виховання» вживають у широ­кому соціальному, в широкому педагогічному, вузькому педагогічному та в граничне вузькому педагогічному зна­ченнях.

Виховання в широкому соціальному значенні охоплює весь процес формування особистості, що відбувається під впливом навколишнього середовища, життєвих обставин, умов суспільного ладу. Стверджуючи, що «виховує жит-

тя», мають на увазі саме це значення поняття «вихован­ня». Оскільки дійсність нерідко буває суперечливою і кон­фліктною, особистість може не тільки формуватися під впливом середовища, а й деформуватися під впливом ан­тисоціальних явищ чи, навпаки, загартовуватись у бороть­бі з труднощами, виховувати в собі стійкість за несприят­ливих зовнішніх обставин.

Виховання в широкому педагогічному значенні поля­гає у формуванні особистості дитини під впливом діяль­ності педагогічного колективу закладу освіти, яка базу­ється на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання у вузькому педагогічному значенні — ці­леспрямована виховна діяльність педагога з метою досяг­нення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, ви­ховання здорової громадської думки).

Виховання у гранична вузькому значенні розглядаєть­ся як організований процес взаємодії вихователя і вихо­ванця, спрямований на формування певних якостей осо­бистості, на управління її розвитком.

Справжнє виховання завжди є глибоко національним за своєю суттю, змістом, характером. «Національне вихо­вання, — на думку української письменниці і педагога Софії Русової (1856—1940), — забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до ін­ших народів...»

Національне виховання — виховання дітей на куль­турно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості та духовності. Воно духовно відтворює у підростаючому поколінні народ, увічнює в ньому як самобутнє, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй. Національне виховання тісно по­в'язане з етнізацією.

Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що забезпечує формування в особистості націо­нальної свідомості.

Поняття «національне виховання» ширше за змістом, ніж поняття «етнізація», бо воно передбачає формування у підростаючого покоління не тільки суто національних рис, а й загальнолюдських.

У процесі виховання людина, зростаючи, формуючись, набуває якостей, властивих певній соціальній спільноті,

конкретному суспільству, прилучається І до загальнолюд­ських цінностей. Усе це свідчить про становлення її як соціального суб'єкта, що є наслідком процесу соціалізації.

Соціалізація — процес перетворення людської істоти на суспільного індивіда, утвердження його як особистості, залучення до суспільного життя як активної, дієвої сили. Поняття «соціалізація» майже збігається з поняттям «виховання» в широкому соціальному значенні.

На певному щаблі суспільного розвитку частиною ви­ховання в широкому соціальному значенні стає освіта.

Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, набуття умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших рис особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчан­ня, в процесі якого реалізуються цілі освіти.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя та учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються вміння й навички.

У живому педагогічному процесі всі педагогічні ка­тегорії взаємопов'язані та взаємозумовлені. Як у широ­кому соціальному, так і в широкому педагогічному зна­ченні виховання охоплює навчання та освіту. Закономір­ністю навчального процесу є виховуючий характер навчання.

Складність і багатогранність педагогічного процесу зу­мовлені і багатофункціональністю педагогіки.

Функції педагогіки. Педагогіка як наука виконує кілька функцій.

1. Дослідження законів і закономірностей педагогіч­них явищ і процесів.

У педагогіці сформульовано такі головні педагогічні закони:

— засвоєння підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь як необхідна умова входження в суспільне життя, спадкоємності поколінь, життєзабезпе­чення суспільства, окремого індивіда і розвитку здібнос­тей кожної особистості;

— обов'язкова відповідність змісту, форм, методів нав­чання і виховання вимогам розвитку виробничих сил су­спільства;

— неминучість виховних наслідків у процесі взаємо­дії дітей зі світом у різноманітних життєвих ситуаціях, подіях, процесах, конфліктах;

— формування дитячої особистості через її активний самовияв і самоствердження в діяльності, спілкуванні.

До закономірностей педагогічних явищ належать ви­ховуючий характер навчання; взаємозв'язок і взаємозу­мовленість розвитку і виховання; вирішальний вплив ді­яльності людини на формування її особистості та ін.

2. Теоретичне обґрунтування змісту, принципів, мето­дів, форм навчання і виховання.

Ця функція передбачає розкриття змісту й технології реалізації конкретних принципів навчання і виховання, використання певного методу виховання залежно від ві­ку школяра та ін.

3. Вивчення передового педагогічного досвіду і ство­рення на його базі педагогічної теорії.

Ідеться про виявлення передового і новаторського пе­дагогічного досвіду педагогічних колективів і окремих педагогів, умов і причин успішності та ефективності їхньої діяльності, підготовку відповідних методичних ма­теріалів, педагогічних рекомендацій.

4. Експериментальні дослідження педагогічної діяльності.

Мета таких досліджень — побудова на їх основі моде­лей реформування педагогічної діяльності, втілення дося­гнень педагогічної науки в практику діяльності закладів освіти з метою її вдосконалення.

5. Вироблення педагогічної техніки. Педагогічна техніка — стиль поведінки і спілкування

вчителя з учнями (як і де вчитель має стояти в класі, як йому слід говорити, жестикулювати й артикулювати то­що). Виробленню її сприяють постійні вправляння, авто­тренінг, самоконтроль. Сутність функцій педагогіки ви­являється у практичному спрямуванні процесу навчання, виховання і розвитку підростаючого покоління.

Завдання педагогіки. На всіх етапах розвитку голов­ним завданням педагогіки була організація навчально-виховного процесу відповідно до потреб історичної доби, національних особливостей народу. Це налаштовувало теоретиків і практиків педагогічної справи на розроблен­ня оптимальних форм і методів, відповідного методич­ного оснащення цього процесу.

На сучасному етапі головними завданнями педагогі­ки є: вдосконалення змісту освіти; вироблення принци­пово нових засобів навчання і навчального обладнання; модернізація існуючих форм та методів навчання і вихо­вання; оптимізація політехнічної підготовки учнів; демо­кратизація і гуманізація діяльності середньої та вищої

шкіл. Здебільшого ці завдання пов'язані з новими загаль-ноцивілізаційними процесами, найхарактернішим серед яких є глобалізація, динамічним розвитком комунікатив­них засобів і технологій (інформатизація).

Завдання сучасної української національної педагогі­ки розкриті в «Концепції реформування педагогічної нау­ки в Українській державі». На загальнодержавному рівні пріоритетним напрямом педагогічних досліджень є подо­лання кризової ситуації в галузі виховання і навчання підростаючих поколінь; вироблення стратегії розвитку освіти, сучасних кваліфікаційних характеристик, нових пе­дагогічних технологій; відродження й розбудова системи дошкільного виховання і загальноосвітньої школи; удосконалення професійної підготовки фахівців, націона­льних наукових і науково-педагогічних кадрів.

Пріоритетним напрямом педагогічних досліджень галузевого рівня є реалізація державної політики в галу­зі освіти та вироблення наукових основ задоволення освітніх потреб українського народу. Це передбачає фун­даментальні та прикладні творчі пошуки з проблем тео­рії та методики освіти, українського підручникознавства, педагогічної деонтології, школознавства, наукової орга­нізації педагогічної праці, порівняльної педагогіки, ву­зівської педагогіки, педагогіки українознавства, педаго­гіки національних дитячих і молодіжних об'єднань. Од­ним з основних завдань є відродження національної загальноосвітньої школи загалом і елітарних закладів (гімназій, ліцеїв, коледжів) зокрема. Актуальними є визначення, обґрунтування та апробування державного стандарту загальної середньої освіти в Україні, різнома­нітних засобів і нових інформаційних технологій його науково-методичного забезпечення; піднесення ефектив­ності навчально-виховного процесу у всіх типах закла­дів освіти. Не менше значення має створення нового покоління шкільних і вузівських навчальних програм, підручників і посібників.

Регіональний рівень охоплює проблеми місцевого зна­чення, які виникають у процесі виконання педагогічної місії сім'єю, дитячими садками, роботи шкіл і позашкіль­них закладів.

Отже, педагогіка виконує різноманітні завдання як на загальнодержавному, так і на галузевому й регіональному рівнях, спрямовані на забезпечення навчання, виховання і розвитку підростаючого покоління.

Дата добавления: 2015-10-28