Типологія політичних конфліктів та криз

Насичене життя суспільства, мінливість навколишнього се­редовища зумовлюють виникнення різноманітних конфліктів. З практичної точки зору дуже важливою є їх класифікація, ос­кільки вона дає можливість орієнтуватися в специфіці їх прояву і, тим самим, допомагає оцінити шляхи їх розв'язання.

Залежно від суб'єктів конфліктного взаємовпливу їх поді­ляють на основні типи: внутрішньоособистісні, міжособистіс-ні, між особою і групою, міжгрупові, міждержавні. Залежно від переважання тих чи інших факторів у виникненні конфліктів їх поділяють на економічні, ідеологічні, міжнаціональні, релігійні і політичні.

Політичні відносини в будь-якому суспільстві мають су­перечності, оскільки до них причетні численні соціальні групи, владні інститути, індивіди зі своїми інтересами. Дія влади за­довольняє інтереси одних і обмежує інтереси інших груп, отож політичні суперечності переходять у форму відкритих зіткнень, що виокремлює їх серед інших суспільних конфліктів. Як і інші соціальні, політичні конфлікти, — це особливий вид сус­пільних відносин, котрі здійснюються стосовно політичної влади та її функціонування.

Політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів (націй, держав, класів, політичних пар­тій, організацій тощо), викликане протилежністюїх політич­них інтересів, цінностей, поглядів, що зумовлені становищем і роллю влади. Тобто це різновид взаємодії двох і більше сторін, які сперечаються між собою щодо владних повноважень.

Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття загаль-нозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування.

Найбільш істотна відмінність політичного конфлікту від інших соціальних полягає в тому, що задіяні в ньому суб'єкти (особи, групи, еліти, держави) протистоять одне одному з голо­вного базового приводу — влади, її поділу чи оволодіння нею.

Об'єктом політичного конфлікту є державна влада, предме­том — боротьба за володіння нею, устрій державних інсти­тутів; політичний статус соціальних груп; цінності, символи, які є базою політичної влади.

Більшість сучасних політологів вважають, що політичні конфлікти відіграють позитивну роль у суспільному житті, бо вони сигналізують суспільству і владі про існуючі суперечності, розбіжність позицій громадян і стимулюють дії, здатні поста­вити ситуацію під контроль. Дестабілізація влади і дезінтегра­ція суспільства виникають не тому, що існують конфлікти, а через невміння врегулювати політичні суперечності чи елемен­тарне ігнорування їх.

Політичний конфлікт, як і будь-який соціальний, має об'єктивний і суб'єктивний аспект. Об'єктивний аспект — це суперечність між політичним суспільством як єдиною сис­темою і нерівністю індивідів і груп, що відбито в ієрархії полі­тичного статусу. У цьому — джерело і основа політичного конфлікту.

Суб'єктивний аспект політичного конфлікту виявляється у такий спосіб:

— як суб'єкти усвідомлюють об'єктивні суперечності в пев­ній сфері життя, що є джерелом конфлікту;

— як оформлені та організовані конфліктуючі сторони, адже політичний конфлікт — це завжди організований конф­лікт;

— чи має конфлікт нормативно-ціннісний вимір. Центральною проблемою політичних конфліктів є їх типо-

логізація. Загальноприйнято їх класифікувати таким чином.

З точки зору зон і галузей їх поділяють на зовнішньо- і внут­рішньополітичні конфлікти. Зовнішньополітичні конфлікти виявляють себе так:

— "балансування на грані війни" (між двома чи більше де­ржавами), що відображає висунення однією державою вимог до іншої в надії, що супротивник скоріше відійде від боротьби, ніж вестиме її;

— "виправдання ворожнечі", що характеризує провокацій­ну діяльність держав проти потенційного супротивника (напад ГітлеранарадіостанціювГлейвіці для виправдання розв'язання війни проти Польші);

— закриті (приховані);

— довготривалі, які мають затяжний характер (конфлікти на Балканах, Кавказі тощо).

Внутрішньополітичні конфлікти також поділяють на:

— між елітою і масами (незбігання інтересів);

— між об'єднаними політичними елітами (правлячою і опо­зиційною);

— протистояння, зіткнення і кризи, які розкривають взає­модію різних об'єктів влади (конкуруючих партій і груп інте­ресів, центральної та місцевої влади та ін.).

Згідно з якісною характеристикою, що відображає ступінь радикалізації соціально-політичних змін, виділяють обмежені і радикальні конфлікти.

Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політи­ці владних структур та їх діях, а радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами, потребами і цінностями великих соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі проти­лежні сили (конфлікт у серпні 1991 року між радянською сис­темою і антисоціалістичними силами).

Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм — на якому політичному полі вони виника­ють і розгортаються:

— на вищому рівні організації влади чи регіональному, або місцевому;

— в центрі політичної системи чи на периферії.

Часто конфлікти в центрі досить непомітно відбуваються (або про них не дуже знають, або не бажають "виносити сміття з хати"), а на регіональному рівні нерідко засуджують конф­лікти у верхах.

За часовими характеристиками вирізняють довготривалі і короткострокові конфлікти. Виникнення та розв'язання окремого політичного конфлікту можуть статися протягом короткого часу (наприклад, відставка міністра у зв'язку з оп­рилюдненням його недозволених дій, приховування справж­ніх доходів прем'єр-міністром Італії Е. Берлусконі у 1995 році; звинувачення прем'єр-міністра Польщі Ю. Олекси у шпигунстві на користь іншої країни у 1996 році та ін.). Але можуть вибухнути конфлікти, пов'язані з життям цілих по­колінь (військово-політичний конфлікт між Ізраїлем і Палес­тиною, протиборство дисидентів з комуністичним режимом тощо).

За ознакою об'єктивності перебігу виділяють конфлікти:

— дійсний, тобто такий, що спричинений об'єктивними су­перечностями між інтересами і метою;

— випадковий, умовний — існує до того часу, доки учасники не усвідомлять незначний зміст суперечності;

— змішаний, причини якого лише побічно пов'язані з об'єктами;

— неправильно уявлений конфлікт, тобто конфліктуючі сторони зовсім не ті, що перебувають у стані протиборства;

— помилковий конфлікт, який не має реальних причин.

У практиці нерідко застосовується умисне змішання реаль­них, об'єктивно зумовлених конфліктів зі змішаними чи не­правильно уявленими. Історія нашої країни знає чимало подібних прикладів.

Будь-який тип чи вид конфлікту, маючи ті чи інші ознаки, може відігравати різноманітні ролі у конкретних політичних процесах (стимулювати відносини змагальності і співробітниц­тва; протидії і згоди; примирення і непримиренності).

Змістом політичних конфліктів є політична боротьба. Бо­ротьба — це протидія політичних суб'єктів, у ході якої кожен прагне досягти такої мети, яка суперечить меті іншого.

Оскільки політичні конфлікти зачіпають саму основу полі­тичної системи суспільства — державні інститути, накопичені в їх надрах підсистеми можуть породити новий якісний стан останньої — перерости у вищий щабель конфліктів — політич­ні кризи (гр. кгізіз — вирішальний етап, перелом, важкий пе­рехідний стан із не передбачуваними наслідками). Це поняття більш відповідає системному характеру об'єкта, який піддаєть­ся кризі — уряд, парламент, а через них і система в цілому.

Тобто, політична криза — це переломний стан політичної системи суспільства, який виражається у поглибленні і заго­стренні конфліктів, які мають місце, у різкому посиленні політичного напруження і нестабільності.

Основою політичної кризи є зміни у співвідношенні сил в уряді, парламенті навколо балансу інтересів, криза може ві­дображати відповідну дезорганізацію, дестабілізацію політич­ної системи, але і виявити нове співвідношення сил, інтересів, і її (кризи) розв'язка буде означати не що інше, як початок но­вого етапу суспільного розвитку.

Внутрішньополітичні кризи можливо вибудувати за ступе­нем їх глибини і безпеки для суспільної стабільності: урядова криза, парламентська і конституційна кризи.

Урядова криза. У тих країнах, де кабінет міністрів фор­мується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартій-ній основі створює вірогідність виникнення непорозумінь з наступною відставкою окремих його членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недовіри урядовому курсу і формувати новий кабінет міністрів.

Слід пам'ятати: уряд постійно перебуває у конфліктній зоні. Прем'єр-міністр може вступати у конфлікти із окремими міністрами (часто вони "переглядають" свої позиції); уряд в цілому може конфліктувати із лобістськими групами, відстоюючи пріоритет загальнополітичного курсу. Якщо таке пов'язане із фактичною втратою кабінетом міністрів опори в суспільстві, в апараті і у парламенті, що означає втрату одночасно і соціаль­ної, то ставить під сумнів його легітимність.

Прикладом урядової нестабільності є Італія, де практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Досить часто це має місце і в Україні.

Внутрішньопарламентські конфлікти проявляються у фор­мі політичної боротьби різних фракцій, між парламентом і уря­дом, між парламентом і президентом, між парламентом і група­ми тиску чи у формі протистояння палат парламенту (у двопалатній системі). Парламент виступає безпосередньою інс-титуційною ареною, на якій у мирних формах з'ясовується

співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичної конфронтації, і особливо це стосується парламентів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську кризу.

Конституційна криза, з точки зору її функціональної ролі, є сигналом, проявом послаблення державності і виникнення суперечностей у соціальному і політичному ладі країни. Ця криза не виникає несподівано або випадково. їй передують конституційні конфлікти, причини яких вельми різноманітні. Це можуть бути і конфлікти, породжені внутрішніми су­перечностями самої конституції, її недосконалістю, неточністю формулювань і т.п. У таких випадках вдосконаленню консти­туції слугує тлумачення її статей Конституційним Судом, або внесення в неї поправок парламентом. Друга група конститу­ційних конфліктів — це конфлікти органів державної влади з конституцією; намагання обійти конституційні норми, внаслі­док політичного розрахунку або через правову неграмотність. Коли виникає конфлікт застарілої конституції із новою со­ціально-економічною і політичною реальністю, конфлікт може перерости у конституційну кризу.

Прикладом може бути розвиток конституційної кризи на початку 90-х років у Югославії (вимоги Словенії і Хорватії щодо перетворення країни у федерацію). Радянський Союз, а потім Росія у 90-х роках пережили декілька конституційних криз. Конституційною кризою можна вважати Біловезьку угоду у грудні 1991 року, яка призвела до розпаду СРСР. Полі­тологи (навіть російські!) вважають конституцію Російської федерації "конституцією громадянського конфлікту".

Особливою формою політичних криз є революція, контрре волюція, повстання, путч, війна тощо. Не випадково пруссь-кий генерал, військовий теоретик, історик Карл фон Клаузевіц зауважив, що війна є "продовженням політики іншими, на­сильницькими засобами".

Найбільш типовими для перехідних суспільств є такі кризи: — криза ідентичності, яка викликана суперечностями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символів. У багатьох країнах найтиповішим способом вирішення кризи ідентичності стала апеляція прав­лячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії цього народу або заклик до модернізаційного ривка у майбут­нє;

— криза розподілу матеріальних і духовних благ. Початок переходу до ринку не гарантує одночасного зростання добробу­ту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає змі­ни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скоро­чення нерентабельного сектору економіки, що не може не від­битися на життєвому рівні населення;

— криза легітимності породжується розчаруванням части­ни населення "курсом реформ". Це знижує соціальну базу під­тримки політичної еліти, з якою асоціюються реформи;

— криза участі зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню включення громадян у політичні про­цеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготов­леними до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. У деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність населення;

— криза проникнення, яка проявляється в декількох аспек­тах:

• у втраті єдності темпів змін у різних суспільних сферах;

• у зниженні ефективності рішень центральної влади через розбіжності реальної політики і проголошених завдань;

• у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах краї­ни.

Політична практика посткомуністичних країн, можливо, породить нові форми політичних конфліктів та криз.

Дата добавления: 2015-10-02