Б) найважливіші особливості усної форми мовлення.

1. Усна форма мовлення відрізняється від писемної насамперед матеріальною формою реалізації: вона витворюється мовним апаратом людини й сприймається на слух (як цілісний відрізок мовного потоку, а не як «ланцюжок» графічних знаків).

2. Усне мовлення характеризується ще й такою особ­ливістю, як непідготовленість, спонтанність. Адже усне мовлення людини — це напівусвідомлюваний процес: людина дуже рідко замислюється над тим, як вона розмовляє, а починаючи говорити, думає хіба що над тим, що вона скаже.

3. Усне мовлення, порівняно з писемним, характе­ризується надлишковою інформативністю.

4. Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших репліках під час розмови або у ви­ступі звучить багато слів, смислове навантаження яких мінімальне (займенників, вказівних часток, прислівників, які повторюють уже назване іншими — повнозначни­ми — частинами мови (ось, от, так; такий, якийсь, пев­ний, таким чином, отже, так от та ін.).

Надлишковість усного мовлення проявляється і в наявності багатьох повторів. При цьому повторюються як окремі слова, так і цілі словосполучення; повторюєть­ся той самий зміст, висловлений лише дещо іншими сло­вами, повторюються, дублюються емоції — вигуком і словосполученням або реченням, яке цей вигук «розшифровує».

9. Ознаки культури мовлення юриста.

Культура мовлення – це система вимог, регламентацій стосовно

вживання мови в усній і письмовій мовленнєвій діяльності.

Культура мовлення формується: багатством словника, досконалим

володінням способами поєднання слів у реченні, вмінням розрізняти нейтральні та стилістично марковані мовні одиниці, недопущенням

стильового і експресивного дисонансу, фонетико-інтонаційною виразністю (в

тому числі володіння темпом, ритмом, силою голосу), знанням

психологічних особливостей народу, якому належить мова.

1. Правильність і чистота – ознаки мовлення, пов’язані з

дотриманням норм сучасної української літературної мови: правильною

літературно-нормативною вимовою, слововживанням, побудовою речень

тощо.

2. Точність – оформлення і вираження думки адекватно предметові

або явищу дійсності.

Точність досягається:

1) знанням предмета мовлення (спочатку ми пізнаємо світ, а потім

висловлюємося про результати свого пізнання);

2) знанням всіх рівнів мовної системи, оволодінням стилістичним ресурсами,

мовними засобами вираження емоційності тощо;

3) умінням узгодити знання про предмет зі знанням мови (тобто умінням

вибирати найточніше слово для називання предмета позамовної дійсності

в конкретної ситуації спілкування).

3. Логічність – виявляється в несуперечливому сполученні слів;

розташуванні слів у логічній послідовності, яка відповідає ходові думки і

дозволяє безпомилково виділити комунікативний центр та периферію

синтаксичної конструкції; дотриманні смислових, структурних,

інтонаційних, експресивних зв’язків у межах цілого тексту.

4. Виразність і образність – уміння добирати засоби художнього та

засоби звукового мовлення для того, щоб викликати інтерес людей до

прочитаного і сказаного.

5. Багатство – великий обсяг активного словника, семантично і

стилістично відмінні лексичні одиниці, оперування синонімічними

можливостями мови (лексичними, словотвірними, граматичними).

6. Доречність – добір, організація мовних засобів, що роблять мову

відповідною віковим, інтелектуально, психологічним особливостям

співрозмовника, меті, умовам, ситуації спілкування. Розрізняють доречність

стильову, контекстуальну, ситуативну, особистісно-психологічну.

7. Доступність – здатність даної форми мови бути зрозумілою

комунікантам, полегшувати сприймання інформації.

8. Ясність – передбачає співзвучність вираженої мовою думки

динаміці мислення мовної особистості й звідси – зрозумілість,

недвозначність у формулюванні думки.

10. Законодавчі дефініції.

Термін „дефініція" належить до слів іншомовного походження (англійське definition, латинське definition) і етимологічно означає „встановлення меж", „визначення".

Л.Ф. Апт, зазначаючи, що розміщення дефініцій в статтях та інших структурних одиницях тексту нормативних правових актів є одним із найрозповсюдженіших прийомів нормотворчої техніки, що використовуються в законотворчій діяльності, пропонує визначати законодавчу дефініцію як коротке визначення певного поняття, що відображає суттєві, якісні ознаки предмета чи явища [7].

Юридичний термін — це слово або словосполучення на позначення власне правового поняття, яке відображає специфіку державно-правових явищ (адвокатура, юридичний факт, юридична особа, позивач, інавгурація президента, арбітражний суд, юрисдикція, правосуддя, правопорядок) і має визначення (дефініцію) у юридичній літературі (законодавчих актах, юридичних словниках, науково-правових працях). Далеко не кожен юридичний термін має законодавчо закріплену дефініцію: термін, який створюється і функціонує у правовій науці, може не фіксуватися в законах, а мати лише наукову дефініцію (аномія, правова система, диспозиція правової норми, функції права, юридична деонтологія). До того ж у науковій літературі, яка віддзеркалює процес формування правового знання, юридичний термін може мати декілька наукових дефініцій, які презентують різні наукові підходи і школи, різні аспекти вивчення одного й того ж правового поняття. Таке явище не є бажаним у законодавстві.

Законодавча дефініція має бути єдиною, чіткою, однозначною, стислою, логічно та лінгвістично правильною, узагальненою, містити найсуттєвіші для правильного застосування терміна ознаки предмета або явища.

Законодавча дефініція має будуватися з урахуванням усіх потенційних запитань і колізій, що можуть виникнути під час читацького сприйняття, тлумачення та практичного застосування норм законодавчого акта.

Мета автора законопроекта або нормопроектувальника — надати таку

дефініцію, яка б запобігала неоднозначному розумінню правового змісту, була достатньо повною і водночас лаконічною, абсолютно пропорційною за обсягом позначуваному поняттю, визначала місце термінологічної одиниці в терміносистемі, її внутрішні смислові зв'язки (родо-видові, синонімічні, антонімічні).

Сформулюємо основні правила створення законодавчих дефініцій:

1. З'ясувати реальність потреби і підстави створення законодавчої дефініції

Дослідити з цією метою чинну законодавчу базу. Пам'ятаймо про те, що не всі терміни, що вживаються в законодавчому акті, потребують визначення. Не потрібно визначати терміни: а) якщо вони вживаються у загальнолітературному значенні, зафіксованому тлумачними словниками; б) якщо термін вже має визначення у законодавстві та у

проекті нового нормативного акта термін реалізуватиме таке ж саме значення.

2. Перш ніж формулювати дефініцію терміна, слід якомога глибше і детальніше вивчити позначуване поняття у теоретичній та практичній площинах. Чітко окреслити його зміст та обсяг, визначити його зв'язки (застосовуйте як допоміжний засіб логіко-поняттєву схему).

3. Проаналізувати наявні у різних джерелах варіанти дефініцій даного терміна.

Шляхом розкладання визначень на смислові складові з'ясувати: що є спільним і відмітним у цих визначеннях; які компоненти є основними (обов'язковими), а які варіативними (додатковими); визначити сильні та слабкі сторони аналізованих дефініцій.

4. Скласти перелік найістотніших ознак поняття, відкинувши ті, що не мають значення для юридичної практики (правозастосування). Розташуйте ці ознаки у логічній послідовності (від загального до конкретного; від головних (первинних) до менш важливих (вторинних) тощо). На перше місце слід поставити категоріальні ознаки, що засвідчують приналежність поняття до більш загальної категорії (роду,

класу). Родове поняття об'єднує видові поняття, між ними існують ієрархічні зв'язки (підпорядкованість видових назв родовим). Ось чому у дефініції родові ознаки передують видовим. У цілому дефініція повинна мата категоріальний (родо-видовий) характер.

5. Дефініція повинна бути розмірною із позначуваним поняттям (не бути ширшою або вужчою за внутрішнім змістом (обсягом) (правило співмірності).

6. Не слід визначати термін або словосполучення через той самий термін або словосполучення (правило заборони кола).

7. Неправильно будувати визначення на на основі заперечення або заперечувальної конструкції (це не...). Особливо небезпечними у законодавчому тексті є подвійні або й потрібні заперечення (нанизування не... не...), оскільки пропуск хоча б одного з них змінює зміст на прямо протилежний (правило невикористання заперечень).

8. Не визначати термін через синонім, і не тільки тому, що синоніми, як правило, мають смислові та стилістичні відмінності, але насамперед тому, що існує загальна вимога єдності термінології (як на рівні окремого законодавчого акта, так і законодавства в цілому): одне поняття — один термін — одне значення.

9. Небажано включати в дефініцію терміни, які самі потребують визначення (через приналежність до вузькофахових тощо).

10. Добір мовних засобів, порядок їх розташування в дефініції здійснюється крізь призму основних вимог до тексту закону (точності, однозначності, зрозумілості, нормативності, стандартизованості, стилістичної нейтральності).

11. У дефініції не повинно бути жодного зайвого елемента. Якщо слово, словосполучення або конструкцію можна вилучити з тексту, і від цього правовий зміст не втрачається (або й виграє), слід позбавляти дефініцію таких надлишкових елементів.

Кожен зайве слово або конструкція несуть у собі потенційну загрозу розмити або змінити правовий зміст, внести у законодавчий текст нові смислові відтінки, призвести до двозначності, а значить і різночитання правової норми тими, хто шукає у законі прогалини та пролазки.

11. Синтаксичні особливості мови ділових паперів.

Загальна грамотність документа, що виражається в чіткості й логічності викладу, дотриманні правописних норм, а також дотриманні правил, обов'язкових для ділових паперів, досягається, зокрема, за рахунок синтаксису. Здебільшого це прямий порядок слів з узгодженими й неузгодженими означеннями. Вставні слова, які пояснюють окремі поняття чи систематизують виклад, переважно стоять на початку речення. Щодо структури речень ділових документів, то майже всі присудки вживаються в теперішньому часі. Наприклад: рекламне агентство міжнародноїтелерадіокомпанії «Тоніс» пропонує свої послуги.

Поширеними є пасивні структури типу: закони приймаються; наказ виконується; вимоги ставляться.

Синтаксис ділової документації визначається ще й вживанням інфінітивних конструкцій. Наприклад: створити комісію з національних питань; відкликати працівників сільського господарства.

Важливою ознакою ділових паперів є і часте використання дієприкметникових і дієприслівникових зворотів, що надають діловим документам стислості. Крім того, в діловому листуванні переважає непряма мова, а пряма вживається лише в тих випадках, коли є необхідність дослівно передати зміст деяких законодавчих актів.

Стислість викладу інформації визначає і специфіку синтаксису. Найчастіше надається перевага простим реченням. Якщо ж використовуються складні, то вони невеликі: одне-два підрядних речення чи дієприкметниковий або дієприслівниковий звороти.

Тип°ва ознака ділового стилю — використання віддіє-вних іменників. Вони створюють загальне уявлення про

Наприклад: провести огляд машин до 15 вересня 1997року; подати звіт до 20 серпня 1997року.

Віддієслівні іменники забезпечують однозначність, узагальненість змісту і надають документам певної офіційності. У ділових документах вживають розщеплені присудки, це мотивується тим, що вони конкретніші за дієслівні відповідники.

Наприклад: Пропонуємо проводити змагання за містом; Рекомендуємо надавати перевагу одягу з натуральної сировини.

До складу розщепленого присудка може входити іменник-термін або кілька означень.

У мові ділових документів є такі словосполучення дієслівного типу, які багато разів використовуються у конкретній виробничій чи адміністративно-виробничій ситуаціях, зокрема: взяти за основу; взяти до уваги; взяти на себе обов'язок; зобов'язання тощо.

12. Етикет, його типи і засоби вираження в сучасній українській мові.

Етикет - це кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях.

Нині узвичаєно виокремлювати за сферою використання діловий етикет - норми поведінки і спілкування різних соціальних груп. Визначальна ознака його - співпраця і взаємопорозуміння.

Основну частину етикету загалом становить мовний, мовленнєвий і спілку вальний етикет, які нині виокремлюють авторитетні фахівці з проблем культури спілкування¹².

Дата добавления: 2015-08-20