|
Читайте также: |
Заява
Заява - вид документа, за допомогою якого громадяни реалізують через
державні, приватні або громадські організації надані їм права (на працю,
відпочинок, матеріальне і соціальне забезпечення тощо) чи захищають свої
інтереси. Розрізняють два основних види заяв:
особиста заява, яка містить прохання (звертання) до керівної посадової
особи, пишеться власноручно в одному примірнику;
службова заява, що укладається посадовою особою від власного імені
або від організації, які він репрезентує, до посадової особи іншої організації,
структури тощо.
Остання може бути відтворена механічним способом у декількох
екземплярах і мати відповідні реквізити (назву та адресу організації, вихідний
номер документа тощо).
За походженням заяви бувають:
1. Зовнішні:
а) особисті, у яких обов'язково зазначається повна домашня адреса чи
дані документа (паспорта, військового білета, посвідчення та ін.). Подаючи їх,
слід уникати абревіатур та скорочень (окрім загальноприйнятих);
б) службові, у яких подається повна поштова та юридична адреса
підприємства (фірми, установи) з усіма належними реквізитами.
2. Внутрішні, де не є обов'язковими викладені вище вимоги.
Реквізити:
1. Адресат (з великої літери праворуч) - посада, назва установи, прізвище
та ініціали посадової особи, на ім'я якої подається заява, у давальному відмінку,
чергуючи закінчення -ові (-еві, -єві) з -у (-ю).
2. Адресант (без прийменника з малої літери) посада, звання, назва
закладу, прізвище, ім'я та ім'я по батькові особи, яка звертається із заявою, у
родовому відмінку (без крапки в кінці останнього слова).
3. Назва документа.
4. Текст (з великої літери, з абзацу).
5. Додаток (підстава): перелік інших документів із зазначенням кількості
сторінок, що додаються до заяви на підтвердження її правомірності чи
вагомості аргументації.
6. Дата написання (ліворуч).
1. 7. Підпис адресанта (праворуч). Конституція України про мовні права.
―державною мовою в Україні є українська
мова‖, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим
засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень
органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова
актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних
сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 КУ)... 2.
Виходячи з положень ст. 10 КУ та законів України щодо гарантування
застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою
навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих
державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова.
У державних та комунальних навчальних закладах поряд з державною
мовою відповідно до положень КУ, зокрема ч. 53, та законів України в
навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови
національних меншин‖.
Статтею 11 Конституції України закріплюються гарантії розвитку
етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності корінних народів та
національних меншин України. Доповнюється це положення статтею 53, у
якій зазначається, що ― громадянам, _________які належать до національних меншин,
відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на
вивчення рідної у державних і комунальних навчальних закладах або через
національні культурні товариства‖.
У статті 12 йдеться про те, що ― Україна дбає про задоволення
національно-культурних та мовних потреб українців, які проживають за
межами держави ‖.
Конституція визначає обов’язковість оволодіння державною мовою
державними службовцями. Зокрема у статті 103 зазначається: ― Президентом
України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти
п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти
останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою‖. Статтями
127 та 148 передбачено, що державною мовою мають володіти професійні
судді та судді Конституційного Суду України.
Закон ―Про мови в Українській РСР‖ уведений в дію Постановою
Верховної Ради Української РСР № 8313-11 від 28.10.1989.
У І розділі “Загальні положення” визначаються завдання
законодавства про мови в УРСР, зокрема у статті 1 йдеться про те, що
завданням мовного законодавства України є регулювання суспільних
відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української та інших мов,
охорона конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого
ставлення до національної гідності людини, її культури і мови, дальшого
зміцнення і співробітництва народів Союзу РСР.
Статтею 2 Закону підтверджується статус української мови як
державної. Зазначається, що ―республіканські і місцеві державні, партійні,
громадські організації, підприємства, установи і організації створюють всім
громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого
оволодіння нею‖.
Стаття 3 ―Мови інших національностей в УРСР‖ закріплює право
представників національних меншин на користування рідною мовою у
місцях компактного поселення.
Стаття 6: службові особи зобов’язані володіти українською та
російською мовами, іншими мовами, якими працює орган, в обсязі,
достатньому для виконання службових обов’язків. Якщо вони ними не
володіє, їй слід їх вивчити після прийому на роботу.
Статтею 8 забороняються будь-які привілеї чи обмеження прав за
мовною ознакою та мовна дискримінація.
ІІ розділ “Мова державних, партійних, громадських органів,
підприємств, установ і організацій”.
Стаття 10. Акти найвищих органів державної влади та управління
УРСР приймаються українською мовою і публікуються українською і
російською мовами. Написи на печатках, штампах, офіційних бланках
виконуються українською або українською і російською мовами.
Стаття 11. В УРСР мовою роботи, діловодства і документації, а також
взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств
установ і організацій є українська мова. У місцях компактного поселення
національних меншин – мова більшості населення.
Стаття 18. “Мова судочинства”. Судочинство в УРСР здійснюється
українською мовою. Якщо особи, які беруть участь у справі, не володіють
українською мовою, їм забезпечується право виступати в суді, через
перекладача, рідною мовою. Слідчі і судові документи вручаються особам,
які беруть участь у справі, на їхню вимогу, в перекладі іншою мовою, якою
вони володіють.
Стаття 22. “Мова прокурорського нагляду”. Акти ПН складаються
українською мовою. Цією ж мовою ведеться листування з установами,
розташованими на території України.
Стаття 24. “Мова міжнародних договорів та угод”. Мовами
міжнародних договорів є українська мова та мова іншої сторони договору.
Законом також регулюється мовна політика в галузях освіти, науки,
інформатики і культури, інформації та зв’язку.
2. Автобіографія, її реквізити, вимоги до тексту документа.
Автобіографія - документ, у якому особа власноручно у хронологічному
порядку подає стислий опис свого життя та діяльності.
Незважаючи на довільний виклад тексту, від імені першої особи
обов'язково зазначаються такі відомості.
Реквізити:
1. Назва документа.
2. Прізвище, ім'я та ім'я по батькові теперішні та колишні, якщо були
зміни (у називному відмінку однини).
3. Дата народження: число, місяць (літерами), рік.
4. Місце народження: село, селище, місто (у наз. відмінку), район (у
родовому відмінку), край, країна (якщо за межами України) (у наз. відмінку).
Усі дані про місце народження пишуться так, як вони зазначені у свідоцтві про
народження.
5. Відомості про навчання: повне найменування навчальних закладів (як
вони називалися на час навчання), назви спеціальностей, які отримали (за
дипломом).
6. Перебування на військовій службі, у місцях позбавлення волі та ін.
7. Відомості про трудову діяльність (повне найменування місць роботи та
посад).
8. Нагороди, стягнення, заохочення.
9. Відомості про громадську роботу.
10. Короткі відомості про склад сім'ї (без займенників).
Якщо неодружені:
батько, мати (прізвище, ім'я та ім'я по батькові, рік народження, посада та
місце роботи); сестри, брати, якщо вони не мають своєї сім'ї.
Якщо одружені:
дружина, чоловік (прізвище, ім'я та ім'я по батькові, рік народження,
місце роботи чи навчання); діти (прізвище, ім'я та ім'я по батькові, рік
народження, місце роботи чи навчання).
11. Повна домашня адреса, номер телефону.
12. Дата укладання (ліворуч).
13.Підпис укладача (праворуч).
Існують:
а) автобіографія-розповідь, яку укладають в описовій (довільній) формі;
б) автобіографія-документ, у якій точно викладають основні факти;
в) автобіографія-документ спеціального призначення, у якій детально
викладаються факти життя та діяльності як укладача, так і його родичів.
3 Літ. мова. Найважливіші ознаки літ. мови.
Літературна мова – це унормований варіант загальнонародної мови,
який у писемному й усному різновидах обслуговує всі сфери суспільного
життя, функціонуючи на всій території України без просторових обмежень.
Ознаками літературної мови, які відрізняють її від інших форм
національної мови, є:
1. Наддіалектна форма існування. На відміну від територіальних та
соціальних діалектів, літературна мова є зрозумілою і українцям, і
представникам національних меншин, функціонує не на певній обмеженій
території, а на усій території держави. Це дозволяє їй реалізувати одну з
основних функцій – інтеграційну: літературна мова об’єднує
представників різних територіальних, соціальних, етнічних груп у єдину
націю.
2. Багатофункціональність. Українська мова обслуговує всі сфери існування
суспільства: науку, освіту, культуру, ділові стосунки, побутове
спілкування тощо.
3. Стилістична диференціація. Кожна зі сфер функціонування суспільства Україні послуговується набором мовних засобів, достатніх для реалізації
відповідних психоінтелектуальних, вольових і механічних дій, тобто
певним стилем. Відповідно до форм існування української мови у різних
сферах виділяють сім стилів: науковий, офіційно-діловий,
публіцистичний, художній, розмовно-побутовий, епістолярний та
конфесійний.
4. Усна і писемна форми існування. Літературна мова існує в усному (усні
наукові доповіді, повідомлення; усне офіційно-ділове спілкування;
публіцистичні теле- і радіопередачі тощо) та писемному (твори художньої
літератури; наукові статті, дисертації, монографії, науково-навчальні
підручники та посібники; документи тощо) варіантах.
5. Унормованість. На відміну від норм діалектного мовлення (наприклад,
нормою лівобережно-поліського говору є так зване ―акання‖ – вимова
звука [о] у ненаголошеній позиці як [оа] або [ао]) та просторіччя,
літературна мова є стандартизованим варіантом національної мови,
причому ці стандарти, або норми, сформувалися історично, визнані
носіями української мови й кодифіковані10, тобто зафіксовані у словниках,
підручниках та посібниках з української мови та ―Українському
правописі‖.
1. Порушення норм у вживанні прийменників. Нормативність вживання прийменника «по» в укр. мові.
Досить численними є порушення норм уживання похідних прийменників сучасної української літературної мови: передавання їх кальками відповідних похідних прийменників російської мови, використання їх з неправильними формами іменників.
Варто пам’ятати про таку особливість української мови, як позиційні чергування прийменників у, в, з, із, зі (зо),пов’язані з милозвучністю. У цих чергуваннях голосний звук у та звукосполучення із, зі (зо) вживаються для уникнення збігу важких для вимови приголосних, а приголосні в, з – для уникнення збігу голосних. При цьому пріоритетним є усунення збігу голосних.
Через посередництво російської мови великої сили набули конструкції з прийменником по. Серед них можна виділити такі, що виражають порівняно нові відношення: виступ по центральному телебаченню, проректор з навчальної роботи та ін. Однак велику групу становлять конструкції, у яких прийменник по замінили інші українські прийменники (а часто необхідно вживати взагалі безприйменникові вислови). Нижче наводимо фрази, що ілюструють найтиповіші відхилення у вживанні прийменника по:
| неправильно | правильно |
| План по заготівлі | План заготівлі |
| По технічним причинам | Через технічні причини |
| Заходи по забезпеченню | Заходи щодо (для) забезпечення |
| Змагання по стрільбі | Змагання зі стрільби |
| Досвід по роботі з батьками | Досвід роботи з батьками |
| Працюють по багато років | Працюють багато років |
| По заявках | Відповідно до заявок |
| По виготовленню | Для виготовлення |
| По праці й честь | За працю й шана |
| По створенню | Для створення |
| План по продажу м'яса | План продажу м'яса |
| Мешкаю по вулиці | Мешкаю на вулиці (а йду по вулиці) |
| Раз по раз | Раз у раз, щоразу |
| По всіх правилах | За всіма правилами |
| Не по прямому призначенню | Не за призначенням |
| По наказу директора | За наказом (відповідно до наказу) директора |
| По нашим підрахункам | За нашими підрахунками |
| По темі | На тему |
Прийменник по функціонує в українській та російській мовах, однак у російській мові це один з найуніверсальніших прийменників і конструкції з ним виражають велику кількість найрізноманітніших відношень.
В українській мові прийменник по вживають з іменниками, займенниками, числівниками; конструкції з ним виражають такі відношення:
а) часові: по обіді, маю відпустку по 15 березня, приїду по святах (іноді можна замінити іменником у родовому відмінку з прийменником після – після свят);
б) об’єктні: погладив по голівці, по коліна у воді;
в) мети: пішов по воду, пішла по гриби (і за грибами), поїхав по рибу;
г) кількісні відношення: по 25 осіб у групі; працює по 10 годин на добу;
д) найчастіше вживаємо цей прийменник на позначення просторових відношень: по садочку ходжу, по діброві вітер віє.
2. Поняття мовної норми. Типи мовних норм.
Норма – сукупність традиційних реалізацій мовної системи, історично
сформованих і закріплених у процесі суспільної комунікативної практики.
―Норми характерні не тільки літературній мові. Вони властиві й іншим
формам існування мови (наприклад, діалектам)‖11.
Норма літературної мови – ―реальний, історично зумовлений і
порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і
становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку
варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із
співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови у процесі
спілкування‖12.
Будь-яке мовне явище може вважатися нормативним, якщо воно
ґрунтується на трьох ознаках13:
1) відповідності того чи іншого явища структурі мови;
2) регулярності відтворюваності відповідного явища в процесі комунікації;
3) суспільному схваленні і визнанні відповідного явища як нормативного.
Оскільки норми сучасної української літературної мови виявляються на
рівні орфоепії, акцентуації, графіки, орфографії, пунктуації, лексики,
морфології, синтаксису, фразеології та стилістики, виділяють такі типи:
орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків і звукосполучень.
акцентуаційні норми регламентують правильне наголошення слів. Цей
тип норм допускає існування кількох варіантів реалізації, напр.: також і також, договір і договір.
графічні, які визначають норми позначення звукової мови на письмі за
допомогою літер та нелітерних знаків (апострофа, дефіса, розділових
знаків);
4) орфографічні норми – правила написання слів та їхніх частин, які
регламентуються чинним ―Українським правописом‖ 1993 року,
орфографічними словниками, довідниками з українського правопису,
підручниками та посібниками;
5) пунктуаційні – регулюють вживання розділових знаків, які полегшують
сприймання тексту і виклад думок на папері.
морфологічні норми визначають правильне творення і вживання в усному
та писемному мовленні форм слів, напр.: творення форм вищого та
найвищого ступенів порівняння прикметників (
синтаксичні норми передбачають усталену побудову словосполучень,
речень
лексичні – встановлюють правила вживання слів відповідно до їх
лексичних значень
фразеологічні норми врегульовують особливості творення й
використання у текстах різних стилів сталих мовних зворотів.
стилістичні – визначають вживання стилістично маркованих мовних
зворотів у відповідних стилях мовлення.
3. Характеристика. Реквізити характеристики, вимоги до тексту.
ставлення до службових обов’язків та трудової дисципліни
(вказуються найбільш значущі досягнення, заохочення, а також покарання);
- моральні якості (риси характеру, ставлення до інших членів колективу);
- висновки;
- призначення характеристики (якщо потрібно).
6. Посада (ліворуч), підпис (праворуч), ініціали, прізвище керівника
установи, закладу (при потребі інших відповідальних осіб).
7. Дата укладання документа (ліворуч).
1. 8. Печатка установи, що видала характеристику
2. Лексикографія. Типи словників. Сучасна термінологія.
лексикографія (гр. lexicon – ―словник‖, grapho ―пишу‖) – наука про укладання словників.
Лексикографія (гр. lехіkоn – ―словник‖ і grapho – ―пишу‖) – це наука,
яка займається теорією укладанням словників. Вона має прикладне значення,
оскільки задовольняє потреби суспільства у словниках, що є засобом
кодифікації, і отже, забезпечують уніфікацію усного й писемного мовлення в
суспільстві.
У кожному словнику є дві частини: вступна, в якій ідеться про будову
словника й правила користування ним, і основна, в якій дається список слів, що характеризуються з певного погляду (правопис, вимова, походження,
переклад іншою мовою і т. ін.),
Існують спеціальні словники понятійно-довідкового характеру
енциклопедичні)й словники власне мовні (лінгвістичні або
філологічні).
В енциклопедичних словниках пояснюється зміст, характер і сутність
предметів, явищ. У них можна знайти лаконічні відомості про різні країни,
народи, мови, визначні події, про видатних політичних діячів, учених,
письменників, митців. Ці словники містять довідковий матеріал з усіх
галузей знань: ―Українська радянська енциклопедія‖ (в 12 т. К.,1977–1985);
―Енциклопедія українознавства‖ (Львів, 1993–1994); ―Українська
літературна енциклопедія‖ (К., 1988.Т. 1; К., 1990. Т. 2; К., 1995. Т. 3);
‖Енциклопедія українознавства‖ (у 3-х т. К.,1994-1995); Д.С.Григораш
―Журналістика у термінах і виразах‖ (Львів, 1974). Спеціальні енциклопедії:
―Юридична енциклопедія‖ (К., початок – 1998); ―Українська мова‖ (К.,
2000).
У лінгвістичних словниках об’єктом аналізу є слово як одиниця мови.
Лінгвістичні словники бувають одномовні й перекладні. Одномовні
поділяються на: тлумачні, міжслівних зв’язків (синонімічні, антонімічні,
паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні
(етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі,
словники труднощів тощо).
Серед одномовних словників найбільш вагомими є тлумачні
словники, в яких пояснюється значень слів з погляду їх уживання в сучасній
мові, подаються їхні основні мовні характеристики – граматичні ознаки,
наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості та деякі
особливості сполучуваності з іншими словами. Наявність тлумачного
словника в будь-якій мові свідчить про високий рівень розвитку книжкової
справи, і тому є однією з ознак цивілізованості суспільства. Основне
призначення тлумачного словника – пояснити значення слів, адже слово в__ будь-якій мові має значно більше значень, ніж знає і пам'ятає носій мови,
який у повсякденному спілкуванні має прагнути так уживати слова, щоб їх
значення якомога точніше передавали думки. Саме тому слід частіше
звертатися до тлумачних словників, які завжди допоможуть реалізувати
семантичні та стилістичні можливості слова.
У тлумачних словниках, як правило, подаються слова літературної
мови, що входять до активного словникового складу, хоча в межах
можливого залучаються і найуживаніші професіоналізми, жаргонізми,
діалектизми. Нейтральні слова, тобто такі, що можуть вживатися в будь-яких
стилях писемної та усної мови й утворюють величезну частину лексики
літературної мови, в словнику наводяться без позначок. Біля слів, які не є
нормативними, ставлять потрібні позначки, що характеризують їх місце в
суспільній мовній практиці. Серед тлумачних словників найважливішим є
одинадцятитомний академічний "Словник української мови" (скорочено
СУМ: К., 1970 – 1980 рр.), який містить 136302 слова. До словників цього
типу також належать ―Короткий тлумачний словник української мови‖,
перше видання якого за редакцією Л.Л.Гумецької вийшло у 1978 р., друге,
перероблене і доповнене, – у 1988 р. за редакцією
Д.Г.Гринцишина. У словнику близько 6750 слів, які належать до
найуживаніших у періодичних виданнях, науково-популярній та художній
літературі; ―Новий тлумачний словник української мови‖ у 4-х томах (К.,
1999). У 2001 році вийшов друком ―Великий тлумачний словник української
мови‖ – універсальний однотомний довідник, у якому зафіксовано 170000
реєстрових одиниць.
Найбільш поширеними в Україні є перекладні словники. У перекладних
словниках подається переклад слів з однієї мови на іншу. Їх створення
ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається
безперервним удосконаленням, поглибленням наукового, мовного
опрацювання. Перекладні словники бувають двомовні (наприклад:
українсько-англійський, українсько-російський, німецько-український),
тримовні (російсько-німецько-французький, німецько-французько-
англійський), чотиримовні та ін.
У 1948 році вийшов друком ―Російсько-український словник‖ за
редакцією М.Я.Калиновича. У словнику вміщено понад 80 000 слів. У 1955 р.
вийшло друге видання словника з деякими виправленнями та
доповненнями, а в 1961 р. – третє. До перекладних словників належать також
―Російсько-український словник‖ (1968, перевидавався 1978, 1980, 1988 рр.),
який складається з трьох томів і містить понад 120 000 реєстрових одиниць;
―Українсько-російський словник―, укладений колективом Інституту
мовознавства імені О.О.Потебні у шести томах і виданий у 1953–1963 рр.;
однотомний ―Російсько-український словник‖ Д.І.Ганича, І.С.Олійника
(1962); ―Український словник‖ за редакцією Л.С.Паламарчука, Л.Г.Скрипник
(1975); ―Русско-украинский словарь юридических терминов‖ (К., 1985);
―Російсько-український словник соціально-економічної термінології‖
С.А.Воробйової і Т.К.Молодід (К., 1976); ―Російсько-український словник
для ділових людей‖ О.О.Тараненка і В.М.Брицина (1992). У 1985 р. вийшов
друком ―Словник лінгвістичних термінів‖ Д.І.Ганича та І.С.Олійника. У
словнику до термінів, поданих українською мовою, наводяться спочатку
російські відповідники (для запозичених термінів указується мова-джерело),
а далі витлумачується значення терміна.
Крім російсько-українських і українсько-російських, видано також
двомовні і багатомовні словники, які охоплюють й інші мови. Серед них
―Англо-український словник‖ і ―Українсько-англійський словник‖
М.Л.Подвезької (1948, 1952); "Українсько-російський словник" в 6 томах
(1953 – 1963 рр.), який містить 121690 реєстрових одиниць; "Російсько-
український словник" у 3 томах (1968 – 1970); "Польсько-український
словник" (1958 – 1960); "Угорсько-український словник" (1961);
"Українсько-латинсько-російський медичний словник" (1960); "Українсько-
російський, російсько-український фразеологічний словник" І.С.Олійника і
М.М.Сидоренка (1971); "Практичний російсько-український словник"
С.Ізюмова (1992), "Українсько-російський словник" за редакцією
Паламарчука Л.С., Скрипник Л.Г. (К., 1990); ―Англо-український словник‖
за редакцією Ю.О.Жлуктенка (1978, 1984); ―Болгарсько-український
словник‖ І.А.Стоянова та ін. (1988).
У термінологічних, або номенклатурних словниках містяться визначення
слів-термінів і відомості про використання їх у певній галузі знань. Кожна з
наук, щоб плідно розвиватися, не може обійтись без свого галузевого
(спеціального) словника.__
3. Принципи класифікації ділових паперів.
Документ – це передбачена законом матеріальна форма одержання,
зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на
папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або іншому носієві (стаття 27
Закону України ―Про інформацію‖) Класифікаційні ознаки документів:
За призначенням: кадрові, довідково-інформаційні, обліково-
фінансові, господарчо-договірні, організаційні, розпорядчі.
За походженням: службові (створюються організаціями, установами,
службовими особами, які їх представляють. Оформляються в установленому
порядку); особисті (створюються окремими особами поза сферою їх
службової діяльності).
За місцем виникнення: внутрішні (мають чинність лише всередині
тієї організації, де їх складено), зовнішні (є результатом спілкування установи
з іншими установами чи організаціями).
За напрямком: вхідні, вихідні.
За формою: стандартні (мають однакову форму і заповнюються у
певній послідовності й за певними правилами), індивідуальні (створюються у
кожному конкретному випадку для розв’язання конкретної ситуації).
За складністю: прості, що містять інформацію з одного питання;
складні – містять інформацію з двох чи кількох питань.
За юридичною силою: справжні (видані відповідно до чинного
закону з додержанням усіх правил. Поділяються на чинні та нечинні, які
втрачають юридичну силу з певних причин); підроблені – зміст чи
оформлення не відповідає істині.
За технікою відтворення (способом фіксації інформації) – письмові
(рукописні, відтворені механічним способом), графічні (графіки, малюнки,
схеми); фото-, кінодокументи; фонодокументи.
За терміном виконання – звичайні безстрокові (виконуються в
порядку загальної черги або в строк, визначений керівництвом структурного
підрозділу ), термінові (укладаються у строки, визначені чинним
законодавством, керівником або які мають спеціальну позначку), дуже
термінові.
За терміном зберігання: постійного зберігання, тривалого
з берігання (понад 10 років), тимчасового зберігання (до 10 років).
За стадіями створення – оригінали, копії (відпуск – повна копія
відправленого із установи документа, яка залишається у відправника; витяг;
дублікат – другий примірник документа, виданий у зв’язку з втратою
оригіналу).
За ступенем гласності – загального користування, для службового
користування, таємні, цілком таємні, конфіденційні.
За носієм інформації – на папері, диску, фотоплівці, магнітній
стрічці, перфострічці, дискеті. __
4. Офіційно – діловий стиль, його структура й мовні особливості.
Офіційно-діловий стиль – це стиль ділових паперів: міжнародних
договорів, законів, постанов, указів, статутів, наказів, розпоряджень, різних
видів судово-слідчої документації (акт експертизи, вирок, обвинувальний
висновок, протокол допиту тощо), якому властива значна жанрова
різноманітність, тому що тексти офіційно-ділового стилю обслуговують
потреби суспільства в державному, політичному, економічному,
громадському житті. Офіційно-ділове мовлення повинне бути близьким до
наукового стилю за точністю, до публіцистичного – за гнучкістю, до
художнього – за доступністю.
Від інших стилів офіційно-діловий стиль відрізняється своєю
відносною сталістю. З часом він дещо змінюється, але багато його рис –
жанри, специфічна лексика, фразеологія, синтаксичні звороти – надають
йому в цілому консервативного характеру.
Офіційно-діловий стиль має такі ознаки:
1) уніфікованість і стислість викладу;
2) широке використання обов’язкових стандартних висловів, стійких
мовних зворотів, які скорочують процес укладання текстів (напр., відповідно
до; у зв'язку з потребою, у зв'язку з необхідністю (а не " тому що немає ");
згідно з тощо);
3) використання суспільно-політичної, дипломатичної, юридичної,
наукової, військової, адміністративно-канцелярської термінології
(законодавство, комюніке, конституція, правоздатність, роззброєння,
статус-кво, ультиматум тощо);
4) відсутність емоційно-експресивної лексики (вояцтво, злодюга,
мертвець, потворний, гидкий, довжелезний тощо);
5) відсутність розмовно-просторічної лексики (мерзотник, борзописець,
пізнувато, недоумкуватий тощо);
6) застосування усталених висловів (покласти відповідальність, подати
пропозицію, порушити клопотання, провадити (проводити, робити) обшук,
накласти (накладати) стягнення, піддавати (піддати) катуванню тощо);
7) використання запозиченої лексики, інтернаціоналізмів (напр.,
бізнесмен, фракція, президент, корпорація, відеотелефон тощо);
8) використання іменників з абстрактним значенням (порушення,
здійснення, винесення, затримання, вилучення тощо);
9 використання безособових і наказових форм дієслова (виконати,
пропоную, довести (до відома), наказую тощо);
10) наявність дієслів теперішнього часу (надсилається, розглядає тощо);
11) вживання пасивних конструкцій (напр., обговорюється питання,
задовольняються вимоги тощо);
12) прямий порядок слів у реченні;
13) тенденція до використання складних речень;
14) поділ тексту на пункти, підпункти, параграфи.
Офіційно-діловий стиль має такі підстилі:
- адміністративно-канцелярський;
- дипломатичний;
- законодавчий;
- юридичний.
Адміністративно-канцелярський підстиль обслуговує професійно-
виробничу сферу та правові взаємини. Цей підстиль реалізується в наказах,
розпорядженнях, службових листах, інструкціях, актах, протоколах, заявах
тощо.
Дипломатичний підстиль обслуговує сферу стосунків між державами в
галузі політики, економіки і культури. Дипломатичний підстиль втілюється в
міжнародних угодах і зверненнях: деклараціях, комюніке, заявах (заявах
уряду, міністерства закордонних справ, спільних заявах), конвенціях, нотах
(вербальних, особистих), ультиматумах тощо.
Законодавчий підстиль використовується у законотворчій сфері. Він
реалізується в таких жанрах, як: конституція, закони, укази, постанови,
статути. Мова законодавства включає в себе лексику і фразеологію
державного, цивільного, кримінального, адміністративного права тощо.
Тексти законодавчого підстилю складають основу Кодексу законів про
працю, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кодексу законів про
шлюб і сім’ю, Кримінального кодексу, Кримінально-процесуального кодексу,
Цивільного кодексу, Цивільно-процесуального кодексу тощо.
Законодавчий підстиль – це мова державної влади, якою вона
розмовляє зі своїм суспільством. За його допомогою видаються офіційні
державні акти.
Законодавчий підстиль характеризується особливими стилістичними
нормами, певною сукупністю характерних мовних засобів. Стилістична
норма мови законодавства, з одного боку, перебуває під впливом самого
права, а з іншого, – вона не може відступати від лексичних і граматичних
норм літературної мови, тому що тоді мова законодавства не буде засобом
спілкування в галузі права.
Для вираження у словесній формі думки законодавця є спеціальні
засоби та прийоми, що застосовуються винятково і переважно у сфері
правотворчості. Вони відрізняють мову закону не тільки від мови
публіцистики, художньої літератури, але й від інших видів літературної
мови, які використовуються для складання правових документів –
розпоряджень, договорів, наказів тощо. Мова законодавства
характеризується особливою стилістикою, внутрішньою будовою, суто
юридичними поняттями та термінами.
Стилістична норма мови законодавства є сукупністю засобів мови,
утворених шляхом свідомого відбору з елементів, які вже існують у
літературній мові, а також завдяки утворенню в ній нових складових.
Стилістична норма мови законодавства також повинна враховувати
законодавчий досвід минулого.
Юридичний підстиль використовується в юриспруденції: судочинстві,
досудовому слідстві, дізнанні, судовому розгляді, при складанні
різноманітних господарських і цивільних договорів тощо; реалізується в
позовних заявах; договорах; протоколах і постановах слідчого й особи, що
проводить дізнання; постановах (ухвалах) судді; вказівках і постановах
прокурора; нотаріальних документах__
5. Комунікативна деонтика.
Комунікативна деонтика – це сукупність нормативних приписів, які
визначають поведінку людини при користуванні словом для досягнення будь-
якої мети.
6. Адміністративно-канцеляристська та законодавча документація. Порівняльна характеристика, основні жанри.
7. Резюме, реквізити і типи резюме.
Резюме – документ, у якому коротко викладаються особисті, освітні,
професійні відомості про особу.
Резюме є документом невисокого ступеню стандартизації, тому його
структура, особливості оформлення, порядок внесення інформації залежить
від умов подання, вимог роботодавця, особливостей перегляду ним цього
документа.
Якщо резюме готується для особистого подання на індивідуальній
співбесіді роботодавця і претендента на відповідну посаду, особливу увагу
слід звернути на специфіку візуального сприйняття цього документа.
Розбірливо, великими літерами слід надрукувати свої прізвище, ім'я та по
батькові, аби роботодавець звернув увагу на цю інформацію і з самого
початку знайомства звертався до потенційного працівника на ім'я чи ім'я та
по батькові. Це сприятиме швидкому встановленню психологічного контакту
між роботодавцем і претендентом на роботу. Так само слід виділити
інформацію, на яку варто звернути увагу роботодавця.
Якщо резюме надсилається на підприємство, в організацію, установу,
де воно буде опрацьоване за допомогою комп’ютера, слід звернути увагу на
лексико-граматичне оформлення цього документа, беручи до уваги те, що
комп’ютерніпрограми розрахованіна визначення ключових слів, які є
переважно назвами посад, професій, кваліфікацій, назв навчальних закладів,
які закінчив претендент на посаду.
Резюме повинне бути детальним, точним, лаконічним. Викладаючи
інформацію про навчання особи, починати перелік набутих спеціальностей та
кваліфікацій слід з тих, що були отримані у вищих навчальних закладах,
потім – у середніх спеціальних та професійно-технічних навчальних
закладах, на курсах, у спеціалізованих середніх загальноосвітніх закладах
(якщо така інформація буде корисною для роботодавця).
Описуючи досвід, який набуто претендентом упродовж трудової
діяльності, варто починати з посади, яку він обіймав останньою, або зі
спеціальностей, пов’язаних з тією, на яку претендує автор резюме.
Обов’язково у резюме зазначається адреса, телефон претендента на
вакантну посаду. На вимогу роботодавця в резюме можна викласти відомості про ступінь володіння комп’ютером та іноземними мовами, володіння
суміжними спеціальностями.
Кожне нове повідомлення у резюме пишеться з абзацу. Оформляти цей
документ варто на одному аркуші паперу формату А4. У правому верхньому
кутку резюме можна помістити фотокартку, якщо того вимагає роботодавець.
8.. Особливості усного та писемного офіційно-ділового спілкування
Дата добавления: 2015-08-20; просмотров: 79 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| НЕОСПОРИМЫХ ФАКТОВ | | | А) ознаки писемної мови |