Розділ XXV

Увечері другого дня після похорону Галасливий Абель пішов на пиятику. Він був тверезим цілих чотири дні і більше не витримував. Перш, ніж він пішов, Валансі сповістила, що назавтра його покине. Галасливий Абель жалів за нею, — так і сказав. Далека родичка з «чагарника» запропонувала, що вестиме йому господарство, — тепер, коли не треба було доглядати хвору, вона готова була цим зайнятися, — але Абель не мав ілюзій щодо неї.

— Не замінить вона мені вас, моя дівчинко. Ну, я вам украй зобов’язаний. Помогли ви мені в тяжку хвилину, витягли з ями і я цього не забуду. Та й не забуду, що ви зробили для Сіссі. Вважайте мене своїм другом і як треба буде поставити на місце якогось Стірлінга, тільки свисніть. Добре, пішов я промочити горлянку. Господи, але ж я сухий! Не думаю, що вернуся раніше, ніж завтра навечір, то, як ви збираєтеся завтра додому, вже з вами прощаюся.

— Я МОГЛА Б піти додому завтра, — відповіла Валансі, — але я до Дірвуда не повернуся.

— Не повернетесь…

— Ключ знайдете на цвяху в сараї, — чемно, але рішуче перебила його Валансі. — Собака буде у стодолі, кішка в підвалі. Не забувайте їх нагодувати, доки приїде кузина. Комора повна, сьогодні я спекла хліб і пироги. Прощавайте, містере Ґай. Ви були до мене добрі і я ціную це.

— Дідьчо добре було нам разом, факт, — підтвердив Галасливий Абель. — Ви найліпша маленька штучка на світі і ваш мізинець більше варт, ніж усі Стірлінги вкупі. Ну що ж, прощавайте й удачі вам.

Валансі вийшла в сад. Її ноги ледь тремтіли, але поза тим вона виглядала цілком опанованою. Вона щось сильно стискала в руці. Сад був сповитий чарами теплих і пахучих липневих сутінків. Визирнуло кілька зірок, а вільшанки перегукувались в оксамитній тиші полів. Валансі стояла біля воріт, чекаючи. Чи приїде? Якщо ні…

Він приїхав. Валансі почула Леді Джейн ще далеко в лісі. Дихання її трохи прискорилось. Ближче, — ближче, — вже видно Леді Джейн, — з’їхала з путівця, — ближче, — ближче, — він вийшов з машини і, спершись на хвіртку, глянув на неї.

— Повертаєтесь додому, міс Стірлінг?

— Я ще не знаю, — відповіла Валансі. Її розум був напружений, вона нітрішки не вагалася, але момент був вирішальним.

— Я надумав заїхати і запитати, чи міг би я щось для вас зробити, — сказав Барні.

Валансі одразу ж взяла бика за роги.

— Так, є щось таке, що ви можете для мене зробити, — сказала вона виразно і чітко. — Одружитесь зі мною?

Якусь мить Барні мовчав. На його обличчі не було жодного виразу. Потім він дивно засміявся.

— Я так і знав, що удача чекає мене одразу ж за рогом. Всі прикмети вказували на це.

— Почекайте, — Валансі звела руку. — Я не жартую, але хай я переведу подих. Звісно, я зі своїм вихованням чудово розумію, що «леді» такого не роблять.

— Але чому, чому?

— З двох причин. — Валансі все ще трохи задихалася, але дивилася Барні просто в очі, всі мертві Стірлінги переверталися у своїх гробах, а живі ніяк не реагували лише тому, що не знали, як Валансі пропонує законний шлюб тому горезвісному Барні Снайту. — Перша причина — це те, що… — Валансі намагалася сказати: «Кохаю вас», але не змогла. Вона сховалася за вдавану легковажність. — Я шалено вами захоплена. А друга причина — от.

Вона подала йому лист доктора Трента.

Барні відкрив його з виглядом людини, вдячної долі за те, що врешті може зробити якусь сенсовну річ. Читав — і його обличчя змінювалося. Він зрозумів, можливо, навіть більше, аніж цього хотіла б Валансі.

— Ви певні, що нічого не можна зробити?

Валансі збагнула його питання.

— Так. Ви ж знаєте репутацію доктора Трента як спеціаліста серцевих недуг. Мені зосталося недовго — кілька місяців, може, кілька тижнів. Але я б хотіла їх ПРОЖИТИ. До Дірвуда я не повернуся, ви ж знаєте, як я там жила. І, — цього разу вона зуміла, — я вас кохаю. Я хотіла б провести з вами залишок мого життя. Це все.

Барні стис руки на хвіртці і задумливо глянув на білу зухвалу зірочку, яка підморгувала їм з-над димаря кухні Галасливого Абеля.

— Ви ж нічого про мене не знаєте. Можливо, я — вбивця.

— Ні, не знаю. Ви МОГЛИ бути жахливим. Всі чутки про вас могли бути правдивими. Але мені це байдуже.

— Вам справді так на мені залежить, Валансі? — недовірливо запитав Барні, перевівши погляд із зірки на її очі, — її дивні загадкові очі.

— Так, дуже, — упівголоса відповіла Валансі. Вона тремтіла — це вперше він назвав її ім’я. Це було солодшим, ніж ласки будь-кого іншого, — просто чути, як він вимовляє її ім’я.

— Якщо ми маємо побратися, — раптом невимушено сказав Барні, — то мусимо спершу з’ясувати певні речі.

— З’ясуємо, — згодилася Валансі.

— Є речі, які я волів би приховати, — холоднокровно промовив Барні. — Ви не питатимете мене про них.

— Не буду, — запевнила Валансі.

— І ніколи не переглядатимете моєї пошти.

— Ніколи.

— Ми ніколи не прикидатимемось одне перед одним.

— Нізащо, — підтвердила Валансі. — Вам навіть не доведеться вдавати, що я вам подобаюся. Я знаю, що ви зі мною одружуєтесь виключно з жалю.

— І ми ніколи не будемо обманювати одне одного, — ні у великих справах, ні у дрібницях.

— Особливо у дрібницях, — погодилася Валансі.

— А жити будемо на моєму острові. Я не хочу жити деінде.

— Почасти тому я хочу за вас вийти, — сказала Валансі.

Барні глянув на неї.

— Знаєш, я думаю, що це правда. Що ж, тоді поберемося.

— Спасибі, — сказала Валансі, раптом зніяковівши. Здається, їй було б менш соромно, якби він їй відмовив.

— Мабуть, я не вправі ставити умови. А все ж одну поставлю. Ти ніколи не згадаєш про моє серце чи можливість моєї раптової смерті. Ніколи не умовлятимеш мене бути обережною. Забудеш, — зовсім забудеш, що я не зовсім здорова. Я написала лист до матері, — от він, — віддаю його тобі. Там я все пояснила. Якщо я раптово помру, — ймовірно, так воно й буде…

— То в очах твоїх рідних я буду очищений від підозри в отруйництві, — сказав Барні, усміхнувшись.

— Авжеж! — Валансі весело розсміялася. — Боже мій, яка я рада, що вже це подолала. Це було — дещо напружено. Розумієш, це я вперше прошу когось зі мною одружитися. Дуже мило з твого боку, що ти мені не відмовив або ж не запропонував бути моїм братом!

— Завтра я поїду до Порту і візьму ліцензію. Вже завтра ввечері можемо повінчатися. У доктора Столлінга?

Валансі здригнулася.

— Господи, ні. Та він і не зробить цього. А як похитає переді мною пальцем, то я покину тебе біля вівтаря. Ні, я б хотіла, щоб нас повінчав старий містер Таверс.

— Ти вийдеш за мене от так, як я є? — зажадав відповіді Барні. Повз них проїхала машина, повна туристів, голосно сигналячи, — якось глузливо. Валансі глянула на нього. Синя домоткана сорочка, непоказний капелюх, брудний комбінезон. Неголений!

— Так, — сказала вона.

Барні простягнув руки над хвірткою і ніжно стис її маленькі холодні долоні.

— Валансі, — сказав він, силуючи себе на легкий тон, — я, звісно, не закоханий у тебе. Та я ніколи про кохання й не думав! Але я завжди вважав що ти — крихта ніжності.

Дата добавления: 2015-08-20