Розділ XVII

Вже після тижня у домі Галасливого Абеля Валансі мала таке відчуття, наче довгі роки відділили її від колишнього життя та давніх знайомих. Минуле помалу тануло, перетворювалося на примару, — проминало, щоб ніколи не повернутися.

Вона була щасливою. Ніхто не загадував їй загадок, ніхто не змушував уживати лілові пігулки. Її не називали Досс і не лякали застудою. Не треба було шити клаптикові ковдри, поливати обридлі фікуси чи терпіти напади крижаного материнського гніву. Вона могла залишатися на самоті, коли заманеться, лягати спати, коли заманеться, чхати, коли заманеться. Під час довгих прекрасних північних сутінків, коли Сіссі засинала, а Галасливого Абеля не було вдома, вона годинами сиділа на хистких сходах ґанку, дивлячись на пагорби, закутані легкою ліловою імлою, слухаючи, як ласкавий вітер співає дико-солодкі мелодії поміж молоденькими ялинками, і вдихаючи п’янкий аромат нагрітих сонцем трав, аж доки темрява не покривала всю околицю, наче свіжа та приязна хвиля.

Іноді пополудні, якщо Сіссі почувалася досить сильною, вони йшли до лісової галявини і милувалися дикими квітами. Ніколи їх не зривали. Валансі читала Сіссі заповіді Джона Фостера, що видалися їй священним письмом: «Жаль зривати лісові квіти. Без зеленого мерехтіння вони втрачають половину свого чару. Єдиний спосіб насолодитися ними — це знайти їх там, де вони ховаються, довго ними милуватися, а потім залишити їх, оглянувшись на прощання, і забравши з собою лише чудовий спомин про їх звабу й аромат».

Після років примарного життя Валансі наче занурилася у купіль реальності. Вона була зайнята — дуже зайнята. Мусила вичистити весь дім. Не дурно ж її виховали у Стірлінгівських звичаях чистоти й охайності. Раз уже прибирання брудних кімнат давало їй задоволення, то тепер вона мала того задоволення вдосталь. Галасливий Абель вважав, що вона даремно робить те, чого від неї не вимагається, але не втручався. Він був дуже задоволений з їхньої умови. Валансі була чудовою кухаркою. Як заявив Абель, вона відчувала смак речей. А єдиною її вадою, на його думку, було те, що вона не співала, працюючи.

— Люди співають при роботі, — запевняв він. — З піснею веселіше.

— Не завжди, — відпалила Валансі. — От би славно різник співав при роботі. Або грабар.

Абель вибухнув гучним сміхом.

— Ніхто ліпше вас не відповість, ви ніколи за словом до кишені не лазите. Я думаю, Стірлінги раді були вас позбутися. Вони не люблять, як їм перечать.

Вдень Абеля майже ніколи не було вдома, — якщо він не працював, то полював чи рибалив з Барні Снайтом. Звичайно він повертався додому лише на ніч, завжди дуже пізно і часто дуже п’яний. Коли це трапилося вперше і він зайшов на подвір’я, ревучи, Сіссі просила Валансі не боятися:

— Батько не зробить нічого лихого, він лише галасує.

Валансі, яка ночувала на канапі в кімнаті Сіссі — сюди вона перебралася на випадок, якби Сіссі щось потрібно було вночі, бо сама Сіссі нізащо б її не покликала, — запевнила, що не боїться. Доки Абель розпріг коней, етап ревіння минувся і він плакав та молився у своїй кімнаті в іншому кінці коридору. Валансі ще чула його понурі стогони, спокійно засинаючи. Здебільшого Абель був цілком добродушним, але інколи показував натуру. Якось Валансі його запитала:

— Що вам за користь з того шалу?

— Це дідьчо добра розвага, — відповів Абель.

Обоє розреготалися.

— Ви справжня перчена штучка, даруйте на слові, — захоплено сказав Абель. — Я не хотів нічого злого сказати, то в мене така звичка. Люблю, як жінка мене не боїться. Сіс завжди була занадто м’яка. Ото й схилилася, як вітер подув. А ви — що іншого. Я таке люблю.

— І все-таки, — рішуче відповіла Валансі. — не треба посилати всіх до дідька. І я НЕ буду ще раз перемивати щойно відмиту підлогу, бо ви її затоптали. МУСИТЕ витирати ноги, хоч би вам через це душа переверталася.

Сіссі любила чистоту й порядок. Доки ставало сил, вона їх підтримувала. Вона була дуже щасливою, відколи Валансі була з нею. Як же їй раніше було страшно через ті довгі самотні дні та ночі, коли вона була здана лише на жахливих старих жінок, що у них працювали. Сіссі боялася їх і ненавиділа. А до Валансі прив’язалася, як дитина.

Не було жодного сумніву в тому, що Сіссі помирає. Хоча вона не здавалася аж так тяжко хворою. Навіть не дуже кашляла. Переважно могла встати і вдягнутися, інколи навіть годину-дві працювала в саду чи в полі. Через кілька тижнів після появи Валансі вона виглядала настільки краще, що Валансі навіть сподівалася на її одужання. Але Сіссі лише головою похитала:

— Ні, я вже не одужаю. В мене майже не зосталося легень. І я — я не хочу. Я така змучена, Валансі. Тільки смерть дасть мені відпочинок. Але як добре, що ти тут, — ти навіть не знаєш, скільки ти для мене значиш. Але, Валансі, — ти надто тяжко працюєш. Цього не треба. Батько тільки хоче, щоб хтось йому наварив їсти. Мені все видається, що ти нездужаєш, люба. Так часом бліднеш і мусиш приймати якісь краплі.

— Та все зі мною гаразд, — безтурботно сказала Валансі. Ще бракувало засмучувати Сіссі! — І я зовсім не надто тяжко працюю, я люблю робити те, що мені подобається.

— Ну тоді, — Сіссі лагідно потиснула руку Валансі, — не розмовляймо про мою хворобу. Забудьмо про неї. Уявімо, що я — знову маленька дівчинка — і ти прийшла зі мною погратися. Я ж так давно хотіла, — щоб ти прийшла. Ти не могла, я знаю. Але як же я про це мріяла! Ти завжди так відрізнялася від інших дівчат — така була добра й ласкава — і ти щось таке знала — чого ніхто не знав — якусь таємницю. ЯКУ, Валансі?

— Я мала свій Блакитний Замок, — відповіла Валансі, тихо сміючись. Їй було приємно, що Сіссі так думала про неї. Ніколи вона не підозрювала, що вона комусь подобається і хтось нею цікавиться. Валансі розповіла Сіссі про свій Блакитний Замок — досі вона ніколи цього не робила.

— Я думаю, що кожен має свій Блакитний Замок, — шепнула Сіссі. — Тільки кожен по-іншому його називає. Я теж мала — колись.

Вона затулила обличчя долоньками. Сіссі не розповіла, що — хто — зруйнував її Блакитний Замок. Але Валансі знала,— хто б це не зробив, то був не Барні Снайт.

Дата добавления: 2015-08-20