Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ VII

Розділ I | РОЗДІЛ II | РОЗДІЛ III | РОЗДІЛ IV | РОЗДІЛ V | РОЗДІЛ IX | РОЗДІЛ X | РОЗДІЛ XI | РОЗДІЛ XII | РОЗДІЛ XIII |


Читайте также:
  1. Висновки до розділу
  2. Висновки до розділу.
  3. Висновки до розділу.
  4. Висновки за розділом
  5. Висновки за розділом
  6. З приводу необхідності невідкладного подолання розділення Православної Церкви в Україні
  7. Нагляд за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією

На невеличкому газоні перед домом Стірлінгів, одразу ж біля брами ріс трояндовий кущ, званий «кущем Досс». П’ять років тому його подарувала Валансі тітонька Джорджіана — і Валансі радісно його посадила. Вона любила троянди. Але — звісно — кущ ніколи не зацвів. Не з її щастям. Валансі робила все, що могла, все, що їй радили родичі, але кущ і не думав цвісти. Він гарно і пишно розрісся, його покриті густим листям гілки не знали ні хвороб, ні шкідників, але жоден пуп’янок так на ньому і не з’явився. Через два дні після її уродин Валансі глянула на нього — і відчула раптову непереможну ненависть. Раз ти не цвітеш, то я тебе обріжу.

Вона пішла до комірчини зі знаряддями, озброїлася садовими ножицями і злісно взялася за трояндовий кущ. Кількома хвилинами пізніше місіс Фредерік вийшла на веранду і з жахом побачила, як її донька палашує кущ, обтинаючи гілки. Половина їх вже лежала на доріжці. Кущ виглядав жалюгідно.

— Досс, отямся, що ти робиш? Ти з глузду з’їхала?

— Ні, — відповіла Валансі. Вона хотіла промовити це з викликом, але звичка виявилася сильнішою від неї. Отож, її слова прозвучали як нарікання. — Я — я просто вирішила його обрізати. З ним щось негаразд. Він ніколи не цвіте — ніколи не зацвіте.

— Це ще не причина нищити його, — суворо сказала місіс Фредерік. — То був гарний декоративний кущ. А через тебе жаль на нього дивитися.

— Троянди повинні ЦВІСТИ, — з легкою впертістю відповіла Валансі.

— Не супереч мені, Досс. Прибери весь цей безлад і облиш куща. Просто не знаю, що скаже Джорджіана, побачивши, як ти його покавальцювала. Ти мене справді приголомшила, і нащо ти це зробила, не порадившись зі МНОЮ?

— Це мій кущ, — пробурмотіла Валансі.

— Що таке? Що ти сказала, Досс?

— Я тільки сказала, що це мій кущ, — смиренно повторила Валансі.

Місіс Фредерік обернулася, на кажучи ні слова, і пішла додому. Зло сталося. Валансі знала, що мати глибоко образилася і тепер не озиватиметься до неї два чи й три дні, вдаючи, що зовсім не помічає доньки. Кузина Стіклс займеться вихованням Валансі, але місіс Фредерік зберігатиме кам’яне мовчання зневаженого маєстату.

Валансі зітхнула, віднесла садові ножиці до комірчини, повісивши їх на той самий цвях, де вони висіли й раніше. Тоді прибрала галузки і змела листя. Її губи затремтіли, коли вона глянула на обскубаний кущ. Тепер він став дивовижно схожим на його дарувальницю, тремтячу, малу й кістляву тітоньку Джорджіану.

— Я й справді зробила з нього страховище, — подумала Валансі.

Але вона не відчувала розкаяння, шкодувала лише, що образила матір. Доки вона не заслужить прощення, вдома буде дуже неприємно. Місіс Фредерік належала до тих жінок, які вміли зробити свій гнів помітним для всього оточення. Ні стіни, ні двері від нього не захищали.

— Краще піди до міста і принеси пошту, — сказала кузина Стіклс, коли Валансі увійшла. — Я не можу, така я слаба і так мене кольки беруть цієї весни. Зайди до аптеки і купи мені флящину Гіркоти Редферна. Нема, як Гіркота Редферна для підкріплення. Кузен Джеймс каже, що Лілові Пігулки ліпші, але я краще знаю. Мій бідний небіжчик-муж щодня заживав Гіркоту, аж доки не помер. Не плати їм більше ніж дев’ядесят центів За такі гроші можна його дістати в Порті. А тепер скажи, ЩО ти наговорила бідній матері? Ти колись застановилася, Досс, що ти маєш тільки одну матір?

— Та й тої досить, — нешанобливо подумала Валансі і пішла до міста.

Вона придбала флакончик Гіркоти для кузини Стіклс, а тоді пішла на пошту і спитала на видачі, чи нема чого для них. Мати не тримала поштової скриньки. Надто мало пошти до них приходило, щоб клопотатися цим. Валансі не розраховувала на жодну пошту, окрім Christian Times, єдиної газети, яку вони передплачували. Листи вони діставали вкрай рідко. Але Валансі любила стояти в поштовій конторі і приглядатися, як старий містер Карев, сивобородий, схожий на Санта-Клауса працівник пошти вручав листи щасливим людям, які їх отримували. Він робив це так байдуже, зверхньо, по-олімпійському, наче йому було абсолютно все одно, що принесуть ці листи адресатам — божественну радість чи пекельне нещастя. Можливо, листи тому її так захоплювали, що були у її житті нечастими. У своєму Блакитному Замку вона отримувала численні послання, обв’язані шовком і запечатані пурпуром, а вручали їх пажі у золото-блакитних лівреях. Та в реальності їй діставалися лише випадкові клаптики від кревних або ж рекламні проспекти.

Отож, вона неабияк здивувалася, коли містер Карев, що виглядав ще більш по-олімпійському, ніж зазвичай, подав їй листа. Так, лист був адресований саме їй, твердим чорним письмом: «Міс Валансі Стірлінг, вулиця В’язів, Дірвуд» — і монреальський штемпель. Коли Валансі взяла його, їй аж дихання прискорилося. Монреаль! Це, мабуть, від доктора Трента. То він, попри все, не забув про неї.

Повертаючись додому, Валансі зустріла дядька Бенджаміна і втішилася, що лист безпечно лежав у її сумці.

— Яка різниця, — спитав дядько Бенджамін, — між ослом та листом?

— Не знаю. Яка? — покірно спитала Валансі.

— Обох треба припечатати, щоб вони рушилися, але листа штемпелем, а осла — палицею[14]. Ха, ха!

Дядько Бенджамін пішов, надзвичайно з себе задоволений.

Кузина Стіклс ухопила Times, як тільки Валансі повернулася додому, але не спитала про листи. Місіс Фредерік спитала б, але її уста були запечатані. Валансі втішилася цим. Якби мати спитала, чи були якісь листи, Валансі довелося б зізнатися. Тоді мусила б віддати лист, матір і кузина Стіклс прочитали б його, — і її таємниця розкрилася б.

Її серце дивно стукотіло, коли вона піднімалася нагору, отож мусила кілька хвилин посидіти біля вікна, перш ніж розпечатала листа. Почувалася винною та обманщицею. Досі вона не затаїла жодного листа перед матір’ю. Місіс Фредерік читала кожен лист, який вона писала чи отримувала. Валансі було байдуже — вона не мала чого приховувати. А тепер – МАЄ. Не можна дозволити, щоб хтось бачив цього листа. Але, коли вона відкривала листа, її пальці тремтіли, від усвідомлення власної гріховної та недочірньої поведінки, а ще, може, трішки й від страху. Вона цілком певна, що з її серцем нічого серйозного, та як знати…

Лист від доктора Трента був схожий на свого автора — без прикрас, шорсткий, відвертий і небагатослівний. Доктор Трент ніколи не вдавався до натяків. «Люба міс Стерлінг, — а потім сторінка чіткого твердого письма. Валансі здалося, що вона прочитала його, тільки глянувши. Лист впав їй на коліна, вона зблідла, наче примара.

Доктор Трент повідомляв їй, що у неї дуже небезпечне тяжке захворювання серця, — стенокардія, вочевидь, ускладнена аневризмою — що це таке? — причому на останній стадії. Він недвозначно пояснив, що нічого зробити не можна. Якщо вона буде дуже турбуватися про себе, то зможе прожити ще рік, але кожної миті може й померти — доктор Трент не завдавав собі праці, вживаючи евфемізми. Їй слід бути обережною, уникати будь-яких хвилювань і будь-яких фізичних зусиль. Їсти й пити помірковано, не бігати, уникати підйомів вгору хоч би по сходах. Будь-яке раптове потрясіння або шок можуть бути смертельно небезпечними. До листа додавався рецепт — їй треба було купити ліки і вживати їх під час нападу. Щиро ваш Г.Б.Трент.

Валансі довго сиділа біля вікна. Світ надворі потопав у сяйві весняного пополудня, — небо чарівно-синє, вільний вітерець приносив пахощі, там, де закінчувалися вулиці, здіймалася м’яка мила імла. На залізничній станції гурток молоденьких дівчат чекав на поїзд, вона почула їх веселий сміх, коли вони щебетали і жартували. Поїзд загудів, прибуваючи, тоді ще раз — від’їжджаючи. Але все це було неістотним. Істотне тільки одне: їй залишився рік життя.

Втомившись сидіти біля вікна, Валансі лягла на ліжко, втупившись у тріщини на вицвілій стелі. Дивне оніміння, наче наслідок страшного удару, охопило її. Вона не відчувала нічого, окрім безмежного подиву та недовіри, — хоча не мала сумніву, що доктор Трент знає свою справу і що вона, Валансі Стірлінг, яка ніколи не жила, невдовзі помре.

Коли вдарив гонг, кличучи до вечері, Валансі встала і механічно, за звичкою, пішла вниз. Вона дивувалася, що їй так довго вдалося пробути наодинці. Але, звісно, зараз мати не звертала на неї уваги — Валансі була їй за це вдячна. Вона подумала, що сварка через трояндовий кущ була, як висловилась би сама місіс Фредерік, дарунком Провидіння. Їсти Валансі не могла, але місіс Фредерік і кузина Стіклс вважали це проявом слушного розкаяння, тому ніяк не коментували такий брак апетиту. Валансі змусила себе проковтнути горнятко чаю, а потім сиділа й дивилася, як їдять інші, з дивним відчуттям, наче з того часу, як вони спільно сиділи за обіднім столом, проминули довгі роки. Внутрішньо вона усміхалася, подумавши, що за гармидер могла б влаштувати, якби захотіла. Досить було просто сказати їм про зміст листа доктора Трента — і здійнялася б така метушня, наче — гірко подумала Валансі — вони справді хоч дрібку переймаються мною.

— Нині докторова Трентова господиня дістала від нього листа, — озвалася кузина Стіклс так раптово, що Валансі аж підскочила. Чи ж справді думки носяться в повітрі? — Містер Джадд говорив з нею в місті. Кажуть, що його син вийде з того, але доктор Трент писав, що поїде з ним за границю, як лишень він встане, і пробудуть там не менше року.

— А що НАМ до того, — велично сказала місіс Фредерік. — Це не НАШ лікар. Я, — Валансі здалося, що мати бачить її наскрізь, — не довірила б йому лікувати хворого кота.

— Можна, я піду нагору й ляжу? — слабо сказала Валансі. — Мені… голова мені болить.

— Звідки це в тебе головна біль? — спитала кузина Стіклс, оскільки місіс Фредерік поставила себе поза розмовою. А питання мусило впасти. Валансі не дозволено було страждати на головний біль от так собі, без перешкод.

— Таж тобі ніколи голова не боліла. Чей це не свинка? От, візьми ложку оцту.

— Дурниці! — грубо сказала Валансі, встаючи з-за столу. Зараз вона не переймалася тим, грубо це було чи ні. Вона й так усе життя була чемною.

Якби це було можливим, кузина Стіклс зблідла б. А так — лише зжовкла.

— Чи в тебе не горячка, Досс? Виглядає, що так. Ти йди і просто лягай до ліжка, — промовила кузина Стіклс, виразно стривожена, — а я потім прийду й розітру тобі чоло і карк маззю Редферна.

Валансі обернулася від дверей.

— Ніякої мазі Редферна! — сказала вона.

Кузина Стіклс глянула і зойкнула.

— Що — що ти кажеш?

— Я сказала, що не натиратимусь маззю Редферна, — повторила Валансі. — Огидна липка мастика. Смердить ще гірше, ніж інші мазі. І зовсім не допомагає. Мені треба побути в спокої на самоті, ото й усе.

Валансі вийшла, зоставивши нажахану кузину Стіклс.

— В неї горячка, — це МУСИТЬ бути горячка, — вигукнула кузина Стіклс.

Місіс Фредерік незворушно вечеряла. Неістотно, є у Валансі гарячка чи ні. Валансі провинилася, повівшись зухвало з НЕЮ.

 


Дата добавления: 2015-08-20; просмотров: 35 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
РОЗДІЛ VI| РОЗДІЛ VIII

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.02 сек.)