Розділ III

Сніданок завжди був однаковим. Вівсяна каша, якої Валансі терпіти не могла, підсмажена скибка хліба та чай з ложечкою мармеладу. Місіс Фредерік вважала дві ложечки надмірністю, але для Валансі це було байдуже — мармелад вона теж ненавиділа. Холодна і похмура вітальня була ще холоднішою і похмурішою, ніж зазвичай, дощ стікав по шибках, покійні Стірлінги у широких, ширших за портрети золочених рамах, сердито споглядали зі стін. І все ж кузина Стіклс повіншувала Валансі й побажала їй «ще багато таких днів».

— Сядь рівніше, Досс, — ото й усе, що сказала мати.

Валансі сіла рівніше. Вони з матір’ю та кузиною Стіклс порозмовляли про те, що й завжди. Валансі ніколи не задумувалася, що сталося б, якби вони почали розмовляти про щось інше. Знала й так. Тому ніколи цього не робила.

Місіс Фредерік була ображена на Провидіння, яке зіслало дощ у той день, коли їй хотілося піти на пікнік. Тому з’їла сніданок у похмурому мовчанні, за яке Валансі була їй щиро вдячна. Але Крістін Стіклс пискливо скаржилася геть на все — на погоду, на те, що в коморі капає, на ціну вівсянки та масла, — Валансі одразу ж відчула, що надто щедро намастила хліб маслом, — а ще на епідемію свинки у Дірвуді.

— Досс обов’язково цього набереться, — пророкувала вона.

— Досс не повинна ходити туди, де можна набратися свинки, — коротко відповіла місіс Фредерік.

У Валансі ніколи не було ні свинки, ні кашлюку, ні вітрянки, ні кору, і взагалі нічого, чого можна було набратися. Нічого, окрім жахливих застуд щозими. Застуди Досс перейшли в легенди і були чимось типу сімейної традиції. Не було, здається, сили, яка перешкодила б їй застуджуватись. Місіс Фредерік і кузина Стіклс боролися як герої. Якоїсь зими вони від листопада до червня тримали Валансі у теплій вітальні, навіть до церкви її не випускали, а вона раз за разом застуджувалася, під завісу, у червні, перехворівши ще й бронхітом.

— У МОЇЙ родині нічого такого не було, — заявила місіс Фредерік, натякаючи, що застуди є традицією Стірлінгів.

— Стірлінги рідко застуджуються, — ображено відповіла кузина Стіклс. Вона була уродженою Стірлінг.

— Я вважаю, — промовила місіс Фредерік, — що, як хтось твердо вирішить не піддаватися застуді, то й не піддасться.

От у чому корінь усіх бід. Сама Валансі й завинила!

Але цього ранку найбільше докучало Валансі те, що її постійно називали Досс. Вона двадцять дев’ять років терпіла цю кличку, та раптом відчула, що більше не витерпить. Повне її ім’я було Валансі Джейн. Звучало жахливо, але їй подобався екзотично-химерний присмак Валансі. Завжди вона дивувалася, як це Стірлінги дозволили так її охрестити. Їй розповіли, що це ім’я вибрав для неї дід по матері, старий Амос Вонсбарра. Батько додав до нього Джейн, щоб трохи його уцивілізувати, а решта рідні вийшла зі скрути, причепивши їй прізвисько Досс. Лише чужі люди називали її Валансі.

— Мамо, — боязко сказала вона, — ти не могла б відтепер називати мене Валансі? Досс — це щось таке… я його не люблю.

Місіс Фредерік вкрай здивовано глипнула на доньку. Вона носила окуляри з дуже сильними лінзами, що робило її погляд вельми неприємним.

— А що таке з Досс?

— Воно — так по-дитячому звучить, — затнулася Валансі.

— Ах! — місіс Фредерік походила із Вонсбарра, а Вонсбарра й усмішка були несумісними речами. — Ясно. Ну що ж, тобі це ім’я пасує. Правду кажучи, ти й досі дуже дитинна, дочко.

— Мені вже двадцять дев’ять років, — відчайдушно промовила дочка.

— Я б на твоєму місці так про це не розводилася, — сказала місіс Фредерік. — Двадцять дев’ять! У твоєму віці я вже дев’ять літ була замужем.

— Я вийшла заміж у сімнадцять, — гордо заявила кузина Стіклс.

Валансі крадькома зиркнула на них. Як не рахувати тих страшних окулярів і гачкуватого носа, що робив місіс Фредерік більш схожою на папугу, аніж сам папуга, вона не була поганою. У двадцять літ могла виглядати навіть миловидною. Але кузина Стіклс! Та, виявляється, що в очах якогось чоловіка і Крістін Стіклс була бажаною. Валансі відчула, що кузина Стіклс з її широким, пласким, побабченим обличчям, бородавкою на самому кінчику кривого носа, щетиною на підборідді, жовтою, у зморшках, шиєю, блідими банькатими очима і тонкими шерхлими устами, — навіть вона мала перевагу над Валансі й мала право дивитися на неї згори вниз. А ще кузина була потрібна місіс Фредерік. Валансі сумно роздумувала, як це, — бути кимось бажаною, комусь потрібною. Ніхто її не потребував і, якби вона раптом щезла, ніхто б цього не помітив. Вона була розчаруванням для матері, ніхто її не любив. Вона навіть приятельки не мала!

— Я зовсім не маю дару дружби, — гірко зізналася вона сама собі.

— Досс, ти не доїла шкоринки, — дорікнула їй місіс Фредерік.

Аж до полудня безперестанку падав дощ. Валансі шила клаптикову ковдру. Вона ненавиділа це заняття. Ніхто тих ковдр не потребував — у домі було їх повно. На горищі стояли три великі скрині, забиті ковдрами. Місіс Фредерік почала громадити ці ковдри, відколи Валансі виповнилося сімнадцять, і витривало продовжувала це робити, хоча видавалося все менш ймовірним, щоб вони коли-небудь знадобилися Валансі. Але Валансі мусила мати якусь роботу, а гарні матеріали для ручної праці надто дорого коштували. Сидіння без діла вважалося у родині Стірлінгів смертним гріхом. Коли Валансі була малою, її змушували щовечора записувати у малому ненависному чорному зошиті всі ті хвилини, які вона того дня провела, не працюючи. У неділю мати робила підсумки і наказувала їй молитися, жалуючи за гріх.

За всю першу половину цього визначального для її долі дня Валансі промарнувала десять хвилин. Принаймні, місіс Фредерік і кузина Стіклс вважали б це марнуванням часу. Вона пішла до своєї кімнати за кращим наперстком і з почуттям провини навмання відкрила «Врожай чортополоху».

«Ліси — вони як люди, — писав Джон Фостер, — щоб їх збагнути, слід між ними жити. Якщо ми лише інколи гулятимемо лісами, тримаючись торованих стежок, вони ніколи не відкриються нам. Коли ми хочемо добитися їхньої дружби, то повинні відвідувати їх часто і благоговійно, у будь-який час доби: зранку, опівдні, вночі, — і в будь-яку пору року: навесні, влітку, восени чи взимку. Інакше ми ніколи не зможемо насправді їх пізнати, вони розгадають всі наші спроби прикинутися впевненими знавцями. Вони мають свої власні й дієві засоби тримати чужаків на відстані, закриваючи свої серця перед випадковими цікавськими. Не йдіть до лісів з іншої причини, аніж чиста любов до них: вони відразу вас викриють і приховають від вас усі свої солодкі прастарі таємниці. Але, якщо вони зрозуміють, що ми прийшли до них із любов’ю, вони будуть добрими до нас і подарують нам такі скарби краси й насолоди, яких ніколи не купиш і не продаси. Коли ліси щось дають, то дають щедро, і нічого взамін не вимагають від своїх вірних. Ми мусимо приходити до них з любов’ю, смиренно, терпляче й уважно, і лише тоді ми довідаємося, яка разюча краса таїться у диких місцинах і тихих улоговинах, лежить під зоряним небом і заходом сонця, яку неземну музику виграють соснові гілки або наспівують ялиці, як тонко пахнуть мохи й папороті у сонячних куточках і на вогких берегах струмків, які мрії, казки й легенди знайшли там прихисток. Тоді безсмертне серце лісів заб’ється в унісон з нашими серцями, а їхнє лагідне життя увіллється в наші жили і назавжди зробить нас їхніми, і де б ми не пішли, куди б не заблукали, — ми завжди повертатимемось у ліси, в силу найглибшої спорідненості».

— Досс, — озвалася мати з нижнього передпокою, — що ти робиш сама в кімнаті?

Валансі відкинула «Урожай чортополоху», наче розжарене вугілля, і збігла вниз до своєї латанини, але відчувала дивну схвильованість, як завжди, коли вона заглиблювалася у книжку Джона Фостера. Валансі небагато знала про ліси, окрім примарних дубових і соснових лісів довкола її Блакитного Замку. Але вона завжди таємно прагнула дістатися до них, — і книжка Фостера була в її очах найкращою річчю після самих лісів.

Опівдні дощ припинився, але сонце не з’являлося аж до третьої. Щойно тоді Валансі несміливо сказала матері, що вона хоче вийти до міста.

— Що тобі потрібно в місті? — зажадала пояснення мати.

— Я б хотіла взяти книжку в бібліотеці.

— Ти ж брала книжку минулого тижня.

— Ні, мамо, чотири тижні тому.

— Чотири тижні! Неможливо.

— Ні, мамо, справді.

— Не може бути. Найдовше два тижні. Я не люблю заперечень. І не розумію, нащо тобі та книжка. Ти надто багато часу гайнуєш за читанням.

— Що значить мій час? — гірко спитала Валансі.

— Досс! Не розмовляй зі мною таким тоном.

— Нам потрібен чай, — озвалася кузина Стіклс. — Як вона хоче прогулятися, то хай вже заодно трохи купить, хоча в таку сиру погоду конче простудиться.

Вони обговорювали це питання більше, ніж десять хвилин, і врешті місіс Фредерік, згнітивши серце, дозволила Валансі піти.

Дата добавления: 2015-08-20