Розділ XII

Валансі поспішала додому крізь сизувато-блакитні сутінки, можливо, надто поспішала. Напад, що наздогнав її, коли вона, на щастя, вже сховалася у своїй кімнаті, був сильнішим, ніж усі дотеперішні. Як же їй було зле! Отак вона, мабуть, і помре. Жахливо помирати у таких муках. Можливо… можливо смерть вже й підступає.

Валансі відчула болісність самоти. Коли вона вже змогла думати, то саме про це й подумала — як би воно було, коли б хтось був поруч з нею, хтось дійсно співчутливий, дійсно турботливий. Хай би він просто тримав її за руку, просто сказав: «Так, я знаю, як тобі тяжко, але будь відважною, зараз тобі полегшає». Але без метушні, без переляку. Не її мати, не кузина Стіклс. Чом цієї миті їй спав на думку Барні Снайт? Чом у своєму самотньому стражданні вона раптом відчула, що ВІН ласкавий і милосердний до всіх, кому трудно? Чом їй здалося, що він — її давній, добре знаний приятель? Чи це тому, що вона його захищала від своєї родини?

Спершу вона почувалася так недобре, що не могла прийняти ліки, які приписав їй доктор Трент. Але врешті зуміла — і вони допомогли. Біль відступив і вона лежала на ліжку, виснажена, злита холодним потом. Їй було страшно. Багато таких нападів вона не витримає. Миттєва й безболісна смерть — нехай так, але не така передсмертна мука.

Раптом, самій на диво, вона розсміялася. Гостина БУЛА веселою. І все вийшло так легко! Вона тільки СКАЗАЛА ВГОЛОС те, що завжди ДУМАЛА. Їхні міни! Дядько Бенджамін — бідний ошелешений дядько Бенджамін! Валансі була певна, що він цього ж вечора змінить духівницю і перепише Олів ту частку свого майна, яка мала б дістатися Валансі. Олів завжди дістається частка Валансі. Пам’ятаєш купку піску?

Що ж, принаймні, вона посміялася зі своєї родинки, чого їй завжди хотілося, і це все задоволення, яке досі дало їй життя. Але чи ж не надто воно жалюгідне, таке задоволення? Чи ж не могла вона пожаліти себе хоч трішки, раз ніхто більше цього не робив?

Валансі встала і підійшла до вікна. Вологий розкішний вітер, прилетівши з дикорослих гаїв, покритих юним листям, ласкаво торкнувся її обличчя, наче мудрий, ніжний і давній друг. Ломбардські тополі на травнику місіс Тредголд, зліва за вікном, — Валансі могла бачити їх між конюшнею та старим пересувним магазином — темно-пурпуровими силуетами вирізнялися на тлі чистого неба, а над одною з них мерехтіла молочно-біла зірка, наче жива перлина у сріблясто-зеленому озері. Далеко-далеко від станції видно було покриті бузковою тінню бори довкола озера Міставіс. Над усім цим висіла легенька біла імла, а трохи вище — блідий серпик молодого місяця. Валансі глянула на нього через худеньке ліве плече[32].

— Хотіла б я, — загадково мовила вона, — здобути ОДНУ маленьку купку піску, перш ніж помру.

Дата добавления: 2015-08-20