Розділ XXIV

Валансі сама нарядила Сіссі для похорону. Нічиї чужі руки не сміли торкатися цього жалісно-схудлого маленького тіла. Старий будинок був вичищений до блиску. Барні Снайта не було. Він зробив усе, що міг, щоби допомогти Валансі — покрив бліду Сесілію білими трояндами з саду — і від’їхав на свій острів. Зате були всі інші. Прийшов весь Дірвуд і весь «чагарник». Вони врешті великодушно простили Сіссі. Містер Бредлі проголосив дуже гарну прощальну проповідь. Валансі хотіла запросити старенького священника від вільних методистів, але Галасливий Абель уперся. Він був пресвітеріанином — і ЙОГО доньку ховатиме лише пресвітеріанський священник. Містер Бредлі був дуже тактовним. Він уникав усяких незручних моментів і ясно дав зрозуміти, що сподівається на краще для покійної. Шестеро поважних дірвудців поклали Сесілію Ґай у її могилу на достойному дірвудському цвинтарі. Одним із них був дядько Веллінгтон.

Стірлінги прийшли геть усі — чоловіки й жінки. Перед тим вони відбули сімейну раду. Звичайно, тепер, коли Сіссі Ґай померла, Валансі повернеться додому. Вона просто не зможе залишитися з Галасливим Абелем. Отож, як постановив дядько Джеймс, наймудрішим кроком буде вшанувати похорон своєю присутністю, — так би мовити, легітимізувати, показати всьому Дірвуду, що Валансі справді вчинила похвально, доглянувши бідну Сесілію Ґай, і сім’я її в цьому підтримує. Смерть, творителька чудес, перемінила ситуацію на цілком респектабельну. Якщо Валансі повернеться додому і до благопристойності, доки громадська думка пам’ятає про її самопосвяту, то все ще може бути добре. Громада раптом забула про усі гріхи Сесілії, згадавши зате, якою гарною і скромною крихіткою вона була. «Без матері росла, сирітка!». Дядько Джеймс запевнив, що це був психологічний момент.

Отож, Стірлінги з’явилися на поховання. Навіть неврит кузини Гледіс не завадив їй прийти. Кузина Стіклс теж була присутня, обличчя її закривав капелюшок, а плакала вона так гірко, наче Сіссі була їй найближча і найдорожча. Кожен похорон ніби переносив кузину Стіклс у її власну «сумну втрату».

А дядько Джеймс був серед тих, що несли труну.

Валансі виглядала блідою і дещо пригашеною, її скісні очі почервоніли, вона мала на собі коричневу сукню і статечно поралася, знаходячи крісла для прибулих, пошепки радячись із священником та грабарем та збираючи «жалобників» у вітальні. Все виглядало так порядно, доброзвичайно і по-Стірлінгівськи, що її сім’я наче сповнилася благодаті. Не була то — не могла бути — та сама дівчина, яка цілу ніч просиділа в лісі з Барні Снайтом, а потім промчала через Дірвуд та Порт-Лоуренс із непокритою головою. Це була та Валансі, яку вони знали. Справді, напрочуд вправна і вміла. Можливо, раніше її дещо недооцінювали та надміру на неї тиснули, — Амелія дійсно надто сувора, — не даючи їй шансу показати себе. Так думали Стірлінги. І Едвард Бек, що мешкав при дорозі на Порт, багатодітний удівець, звернув увагу на Валансі та задумався, чи не вийшла б з неї хороша друга дружина. Вона не красуня, але містер Бек, п’ятдесятилітній удовець, розсудливо зміркував, що не можна вимагати всього. Словом, ніколи ще матримоніальні шанси Валансі не були такими високими, як на похороні Сіссі Ґай.

Можемо тільки здогадуватися, що відчули б Стірлінги та Едвард Бек, якби вони проникли у думки Валансі. Валансі ненавиділа цей похорон, — ненавиділа людей, які з цікавості прийшли подивитися на мармурово-бліде обличчя Сесілії, — ненавиділа їх самовдоволеність, — ненавиділа тягучий меланхолійний спів, — ненавиділа обережні банальності містера Бредлі. Якби вона могла все влаштувати на власний абсурдний манір, цього похорону не було б взагалі. Вона покрила б Сіссі квітами, сховала її від чужих очей і поховала поруч з її безіменною дитинкою під соснами на порослому травою цвинтарі вільних методистів на краю «чагарника». А скромну молитву прочитав би старенький священник вільних методистів. Вона пам’ятала, як Сіссі сказала колись: «Я б хотіла бути похованою у серці лісу, де ніхто не приходитиме, щоб сказати — тут лежить Сіссі Ґай, — і ніхто не переповідатиме мою безталанну історію».

Та що ж! Добре хоча б, що це все скоро закінчиться. Валансі вже вирішила, що вона робитиме далі, і це її рішення стало б сюрпризом для Стірлінгів та Едварда Бека. Всю попередню ніч вона пролежала, не змруживши ока, думала, — і врешті зважилася.

Коли похоронна процесія вийшла з будинку, місіс Фредерік відшукала Валансі на кухні.

— Дитино моя, — сказала вона тремтячим голосом, — ти повернешся додому?

— Додому, — неуважно відповіла Валансі. Вона саме стояла на порозі і лічила, для скількох осіб треба накрити вечерю. Буде кілька гостей з «чагарника», — далекі родичі Ґаїв, які роками сторонилися їх. Як же вона стомилася, — якби їй позичити пару лап у кішки…

— Так, додому, — дещо різко промовила місіс Фредерік. — Я сподіваюся, ти не плануєш залишатися тут, — сама з Галасливим Абелем?

— О, ні, я не збираюся ТУТ залишатися, — сказала Валансі. — Звичайно, я залишуся на день чи два, щоб довести будинок до ладу. Але це й усе. Мамо, вибач мені, добре? У мене страшенно багато роботи, — всі ці люди з «чагарника» залишаються на вечерю.

Місіс Фредерік відійшла з почуттям полегші, та й усім Стірлінгам наче камінь спав з серця. Додому вони пішли заспокоєні.

— Коли вона повернеться, ми вдаватимемо, ніби нічого не сталося, — вирішив дядько Бенджамін. — Це найкращий вихід. Ніби нічого не сталося.

Дата добавления: 2015-08-20