Український прагматизм

В умовах української таласократичної за своєю суттю культури справді прийнятного, властивою цій культурі практикою політичного життя може бути не якась форма ідеократії (а отже — і не іде­ологія!), а тільки прагматизм. Навіть свята для кожного українця ідея незалежної Україні є «ідеєю» для нього сьогодні лише з-за істо­ричного нещастя останніх триста років перебування під пресом чу­жої нам тєлурократичної культури. На жаль, не всі це усвідомлю­ють. Від легендарних Кия і Банди Вишневецького і до Богдана Хмельницького всі герої нашої історії боролися не за «ідею». Вони просто боронили свою волю і свободу, свій спосіб життя, прита-маннний культурі нашого народу. І це ж саме знайшло стихійне відбиття в житті і боротьбі українців у XX столітті від Симона Пет­люри і до Степана Бандери.

На наш погляд, ідеї членів Руху і представників правих політич­них кіл є вельми переконливими і здатні прикувати до себе увагу мільйонів, коли вони просто звертаються до нашої історії і до не­обхідності відродження генетично присутніх нашому народу духовних цінностей, які співпадають з цінностями західної таласокра-тнчної цивілізації. Але вони тут же миттєво «втрачають» нас — свою аудиторію — як тільки пробують підвести під це якусь ідео­логічну базу, бо ми зразу ж відчуваємо певну фальш, штучність і неправдивість. Розсудливого і тверезого українця ідеологічною пу­сто-порожньою половою не обманеш. Чи не тому запровадження в Україні ідеї колективізації зустріло такий впертий опір селянства, що його вдалося зламати тільки шляхом влаштування штучного голодомору і знищення біля десяти мільйонів селян? Не менш пока­зовим є і те, де ще Москва застосувала такі ж жорстокі методи зни­щення опору селянства в межах самої Росії: на Дону і Кубані, тоб­то саме там, де населення було представлене носіями таласократич­ної культури, українськими переселенцями.

Проте, українська культура попри перебування її на протязі довгого часу в межах жорсткої ідеократичної імперії залишилась всетаки таласократичною, а отже є внутрішньо несприйнятною для будь-якої ідеології, про що свідчать такі результати опитуван­ня населення щодо ставлення до ідеології: перше місце посіла відповідь «Не цікавить ніяка ідеологія» — 24,6%, що вдічі більше лідера серед ідеологій — соціалістичної — 12,6%; всі інші ідеології виявились за межею менше 10% з загальним тяжінням до середньої цифри в 4%'.

' В. Кремень, В. Ткаченко. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — Київ, 1999. — С. 265.

Отже, потрібно повернутися до самих себе з довгих мандрів в чужій нам культурі, повернутися до ціннісно ориєнтованої таласократичної культури, в якій немає місця ідеології.

Справді, хіба суспільство в США керується якоюсь ідеологією? І чи є там взагалі якась ідеологія? Немає і бути не може нічого подібного. Скажете, є американська ідея, знаменита «американсь­ка мрія»: «Кожний чистильщик чобіт може стати президентом (чи мільйонером)!»

Так, дійсно, в США чистильщик-чоботар може стати президен­том, чи мільйонером. І це знає кожен американець, і цим пишається кожен американець. Але це аж ніяк не є якоюсь «ідеєю», а тим більше «ідеологією». Насправді цей крилатий вислів є чудовою «упаковкою» (формою вираження) найвищої цінності американсь­кої таласократичної культури — свободи, свободи людської особи­стості: кожен може стати і президентом, і мільйонером. І це — сво­бода — є найвища цінність справді демократичного суспільства.

Але як створити для українців реальну свободу, привести їх до давно очікуваних реформ. Саме заради цього ми й маємо звернути­ся до українського прагматизму.

Чи дійсно існує український прагматизм? І якщо існує, то на­скільки він є ефективним? Тут не місце для розгорнутого історич­ного дослідження. Але ж і людині далекій від історії не можуть не впасти в очі найбільш очевидні факти.

Провидіння, що дарувало нам найкращі в світі землі для прожи­вання, де все є, а якщо чого й немає, то можна заробити і прикупи­ти, аби не лінуватися, це провидіння забезпечило тим самим всі умо­ви для формування напрочуд лагідної та приязненої вдачі українця.

Якщо ми в пошуках коренів прагматизму глянемо на власну історію, то з подивом побачимо, що в ній є все, що нам сьогодні

хочуть прищепити наші західні партнери, носії атлантичної f аласо-кратичної культури. В Київській Русі-Україні князі обиралися, а в певних історичних обставинах наші пращури навіть вдалися до прагматично виправданого запрошення на княжий престол варяга. В козацькі часи принцип виборності був всезагальним, а підпавши під владу Росії українські гетьмани ще довго чинили супротив імперській практиці призначення та іншим утискам традиції воль­ностей і свободи. Все це знайшло закріплення не тільки в практичній організації політичного життя в козацькій Україні, а і в першій в світовій історії конституції, написаній Пилипом Орликом в 1805 р. Навіть такий нещасливий для нашої історії задум Бог­дана Хмельницького про союз з Росією був очевидно прагматично виправданим в певних умовах. Інша річ, що з вини нашого пів­нічного партнера він був силоміць викривлений до ганебного воз'єднання України з Росією. Це було таке воз'єднання, яке за природою своєю, як це цілком ясно, могло вести тільки до знищен­ня української політичної, а потім і духовної культури з кінцевим поглинанням України Росією. А те, що більш ніж за триста років це все-таки не сталося повною мірою, що зайвий раз свідчить про на­лежність України і Росії до принципово різних історичних типів культури.

Погляньмо на новітню історію тепер вже незалежної України. Всі дії, що носили прагматичний характер, дуже часто майже стихійні і в супереч успадкованій партноменклатурній за поход­женням природі влади, виявилися напрочуд вдалими та ефективними. Це є очевидні витоки успіху саме там, де вони мали міс­це.

Ото ж, якщо вже хтось будь-що бажає мати «ідеологію», то все вирішується дуже просто: любіть Україну, творіть Україну! Це є найбільш прагматично виправдана максима, яка здатна об'єдна­ти, примирити і згуртувати в спільних зусиллях до кращої долі всіх нині сущих на Україні: і нащадків козаків, і не з своєї вини мос­калів і хохлів, і татарів, і євреїв, і німців і т.д. І це означає лише одне: працюйте на себе, на своє майбутнє, для своїх дітей і онуків, а отже — на Україну. Оце і є єдина потрібна нам сьогодні «ідеологія».

Масол

Українська художня культура - це велич давніх культових споруд і духовна енергетика іконопису, неповторність пісенної лірики і висо­кий стрій хорового багатоголосся, героїка думного епосу й чудо вертепної дії, поетична мудрість кіно та козацький гумор анімаційних шедеврів. Це унікальне явище світової історії, що в яскравій палітрі мистецьких видів, жанрів і форм втілює ментальні риси ук­раїнського народу: емоційність, ліричність, героїзм, життєвий опти­мізм, гумор, естетичне світосприйняття. Вивчення української художньої культури, яка в різні часи зазнавала то стрімких злетів, то спадів чи руйнувань, сприятиме узагальненню знань у царині народного і професійного мистецтва, здобутків минулого й сучас­ності.

Пономарьов

При дослідженні складних етнонаціональних проблем часом використовують обидва аспекти: і діахронний, і син­хронний. Результат такого синтезу нерідко виявляється фун­даментальним. Прикладом може бути дослідження україн­ської ментальності, здійснене київською дослідницею Мари­ною Гримич. Аналізуючи типові риси українства за великий історичний період, вона дійшла висновку, що українська ментальність має два типи: архаїчний, побудований на мі­фологічній основі, перевазі жіночого начала, цінностях рід­ної домівки, хліборобській культурі, і козацький — войовничий, із пріоритетами чоловічого начала, цінностями та­бірного життя, походів тощо. Наголосимо, що це зовсім не означає поділу нації на якісь несумісні групи: просто вони єрізними сторонами однієї системи.

Міфологізоване осмислення етносоціальних проблем на українському ґрунті так відчутно проступає через те, що воно перебуває в органічному зв'язку з етнічною менталь­ністю українства — його схильністю до фантазувань. Ос­тання ж замішана на глибинних шарах архаїчної земле­робської культури, побудованої на міфології, демонології, культі. Українці — народ із надзвичайно розвиненим магіч­ним мисленням, з великою магічною традицією. Ця риса на науковому рівні була помічена ще О. Пипіним та Є. Огоновським, котрі називали її «уродженим інстинктом». Са­ме вона і вплинула на розвиток романтичних тенденцій в українському народознавстві, а пізніше й етнографії, про­явившись наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у вигляді підвищеного інтересу до старовини, національного харак­теру, фольклору, поезії, до прадавнього коріння взагалі.

Лекція 19

ГОСТИННІСТЬ, ВІТАННЯ Й ШАНУВАННЯ

Двоїстість української ментальності. Своєрідність будь-якого народу проявляється передусім у спілкуванні, ос­кільки саме там концентруються етнічні стереотипи з при­таманною їм особливою мовою знаків, символів, словесних формул, жестів, міміки тощо. Ця мова здатна виражати надзвичайно складні поняття, до того ж в емоційно напру­жених ситуаціях (наприклад, під час похорон, поминань), коли звичайна людська мова виявляється неефективною.

Мова символів глибоко національна, і це визначається не лише набором своєрідних етнічних знаків, а й характе­ром зв'язків із традиційним корінням: у народів, свідомість яких багато в чому залежить від вірувань, релігії, ритуа­лів, етнічні стереотипи складають систему їхнього світо­сприймання і по суті є головними рисами національного життя; у народів, котрі тією чи іншою мірою втратили ці глибинні зв'язки, етнічні стереотипи поширюються лише на зовнішні правила поведінки.

В українців система глибинних зв'язків дещо зруйно­вана, хоча нині має тенденцію до відновлення. В цілому сукупність етнічних стереотипів українців в її сучасному вигляді становить таку систему поглядів та навіть систему філософії, яка визначає своєрідність національного харак­теру, моральних цінностей, способу життя, типу поведінки тощо,— словом, усього того, що виражається узагальне­ним поняттям «українство». Ця система має своєрідну структуру, включаючи два головних історичних шари тра­диційно-побутової культури, які визначають два типи ук­раїнської ментальності: землеробський та козацький. Пер­ший тип хронологічно давнішній: він сягає глибинних коренів українства, витоки яких ідуть від прадавньої індо­європейської культури; другий сформувався в епоху серед­ньовіччя на ґрунті оригінального етносоціального утворен­ня — козацтва.

Архаїчна культура українців розвивалася в основному як землеробська. Саме це визначало усю систему їхнього світосприймання, культурних пріоритетів та соціальної ор­ганізації. Землеробська сутність ментальності українців проявляється, зокрема, в їхній космогонії (тільки в україн­ців існує міф про «земне» походження людини: чоловіка Бог зліпив із землі, а жінку — з тіста), в легендах про бо­жественне походження землеробських знарядь праці, в особливо розвиненому культі хліба, в обожнюванні селян­ської праці (показовим може бути такий колядковий сю­жет: Бог зі святим Петром орють ниву, а Божа Матір но­сить їм їсти). Головне, що вирізняє українців з-поміж багатьох інших, у тому числі слов'янських, народів,— це пріоритет жінки перед чоловіком, що проявляється і у фор­мах сватання та шлюбу, і в системі подружніх взаємин, і в міфології та демонології, і у фольклорі.

Другий тип ментальності українців — козацький — фор­мувався на протилежних позиціях: пріоритет чоловіка — сильної, мужньої людини, «лицаря»; на ідеї дороги, походу, мандрів — на відміну від прив'язаності до землі та рід­ної оселі; на приниженні статусу жінки — символу стабі­льності й землеробської праці. Зіткнення двох типів куль­тури і двох типів ментальності породило між ними проти­річчя, що виявлялися через опозиції: «оселя — дорога», «мир — війна», «жінка — чоловік», «стабільність — мобіль­ність», сформувавши такі найтиповіші риси національного характеру українців, як надзвичайно високе почуття тра­гічного та співпереживання людським стражданням.

Двоїстість менталітету позначалася й на своєрідності організації українського суспільства. Воно орієнтовано передусім на внутрішні механізми самоорганізації: саме тому тут набули певної викінченості системи спорідненості, свояцтва, кумівства, побратимства, посестринства, гро­мади, цехи тощо. Така спрямованість, підсилена відповід­ною системою етнічних стереотипів, характеризує україн­ство як стабільне суспільство, здатне протистояти зовніш­нім діям. Разом із тим його не можна віднести до архаїч­ного типу, оскільки воно тяжіє до лабільної суспільної сис­теми, яка досить терпимо ставиться до тих чи інших по­рушень, зокрема у сфері спілкування та поведінки.

Бабкіна

3. Українська ментальність відторгує як однобічно ін­дивідуалістичну, так і колективістську форми організації суспільно-політичного життя, визнає органічним спів­існування їх там, де кожна з них може принести найбіль­шу користь людині, сприятиме динамічному безкризовому розвитку.

Перехід від командної економіки до ринкового госпо­дарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демо­кратичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, фор­мування національного менталітету, адекватного ринко­вій економіці та плюралістичній демократії. І якщо євро­пейська політологічна думка орієнтує громадян на дотри­мання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізо­ваному співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

?

Дата добавления: 2015-07-25