Гуманістичні цінності в українській культурі

Поняття національного типу культури та специфіка українсько­го типу культури. — Жіноче начало в українській культурі. — Символіка українського образа життя та самосвідомості. — Усна на­родна творчість та художня література як утілення гуманістичних орієнтацій. — Гуманістична парадигма української філософії. — Гуманістична спрямованість української суспільно-політичної дум­ки. — Українське просвітянство. — Ідеї свободи і демократії.

В процесі свого розвитку нації утворюють властиву для них си­стему уявлень про внутрішній і навколишній світ, час і простір та своє місце в них, а також особливі засоби переживання, сприйнят­тя і відображення світу (мову, символи, знакову систему тощо). Ра­зом узяті, вони складають національно-своєрідну картину світу, національний космос, що співвідноситься з поняттям національно­го типу культури. Отже, національна культура є оригінальним, са­мобутнім, властивим лише або в першу чергу для даного народу способом бачення світу, поведінки в ньому, системи норм, ціннос­тей та ідеалів.

Національна культура проходить різні етапи в своєму розвитку, які становлять частку культурно-історичного процесу, вступає в без­посередній чи опосередкований діалог з іншими культурами, відчу­ваючи на собі їхні впливи, може навіть змінювати власну назву ра­зом з втратою родового імені етносу, але з-під нашарувань століть та іноетнічних віянь проступають певні, властиві лише конкретному народові прояви його ідентичності, котрі входять в число символів, архетипів даної культури і взаємозв'язаного з нею національного ха­рактеру. Кожне покоління пильно вдивляється в присмерк століть і, розшифровуючи орнаментальну стилістику епохи, відшукує в них риси власної ідентичності так, як нащадки намагаються побачити у старовинних портретах риси фамільної подібності.

Поняття про національний тип культури постійно змінюється мірою еволюції самої нації, відвойовуючи при цьому нові просто­ри у минулому та сучасному. Перші спроби сформулювати національну своєрідність української культури ми бачимо в другій половині XVIII — на початку XIX ст., коли етнографи, історики, краєзнавці робили перші спостереження над мовою, характером,

особливостями побуту українського народу (О. Шафонський, О. Рігельман, Т. Калиновський, Д. Бантиш-Каменський та ін.). У 20-40-і роки XIX ст. цю естафету підхопили романтики (М. Го­голь, М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.), продовжили вчені та громадські діячі (В. Антонович, М. Дра­гоманов, М. Грушевський та ін.), культурологи (Ю. Липа, Є. Маланюк та ін.), які збагатили уявлення про український національ­ний характер, історію та культуру геополітичними та історіософсь­кими спостереженнями і своєю творчістю зв'язали неодноразово розірвану нитку тисячолітньої історико-культурної традиції українського народу. Безперечно, сучасні уявлення про особливості української національної культури будуть змінюватися в процесі націотворіння, що наприкінці двадцятого століття вступив, здається, у свою завершальну стадію. Тому наведений нижче ма­теріал не може вважатися вичерпним, хоча вже зараз можна зроби­ти певні висновки і узагальнення з приводу його специфіки.

Специфіка українського типу культури значною мірою зумов­люється належністю української території до ареалу стародавньої хліборобської осілої культури, котра довгі століття, якщо не тися­чоліття, знаходила опору свого існування в традиціоналізмі. Українська культура та суспільство здавна пронизані глибокою пова­гою до традиції, прагненням до усталеності, обережністю або нехіттю до новацій, що нерідко давало підстави для висновків про впертість як рису національного характеру українців. Прагнення до стабільності та рівноваги — характерні риси, успадковані від аг­рарного типу культури, що спрямована передусім на гармонію з навколишнім природним середовищем.

Природа займає особливе місце в духовній культурі українсько­го народу. Пейзаж набагато характерніший для українського обра­зотворчого мистецтва, аніж інші жанри. Він включає в себе, зокре­ма, мальовничі краєвиди Лівобережжя і Слобожанщини, степові простори Півдня, гірські річки, полонини і ліси Заходу. Але най­частіше географічним символом України виступає Дніпро, в той час, як лагідний затишок білої хати під стріхою, оточеної невисо­ким тином і неодмінним садком з квітами є типовим для уявлень про українську «малу Батьківщину».

Мотиви степової безкінечності, волі, мандрів у невідому да­лечінь і зв'язаний з цим образ шляху як символу буття примушують нас згадати про долю княжих дружинників, козаків, чумаків, мандрівних дячків, переселенців до Сибіру та Америки.

Постійне спілкування з природою, відчуття небезпеки і незахи­щеності формували в українців своєрідний фаталізм, ліричну меланхолійність з присмаком влучного гумору, надавали перевагу здоровому глузду перед почуттям.

В той же час, посеред не обмеженої стійкими кордонами розтяг­неності, чужої стихії завжди відчутним було прагнення українців до творення острівців стабільності, що виступають то у вигляді укріп­леної фортеці — Січі, то військового табору на степовій рівнині, то хуторських вкраплень у сільському морі, то окремої хатини (мо­лодих, як правило, відділяли після одруження); подібними ж острівцями виглядали й нечисленні осередки української інтеліген­ції в іншомовних містах від середньовіччя до сучасності.

Поєднання природного начала з індивідуальним знаходило своє гармонійне відображення в естетизмі українців, нахилі та здібності їх до наук, мистецтва, освіти, культури. Широке визнання здобули українські народні пісні. Недарма фігура співця — кобзаря — давно вже перетворилася на символ співучої України, веселої до самоза­буття, тужливої до сліз, але завжди ліричної та чуттєвої.

Український народ порівняно довго зберігав стійкі ознаки ро­дового суспільства з властивим для нього перенесенням сімейних взаємин на соціальне життя. Отаман називався батьком і козаками середньовіччя, і повстанцями та партизанами XX ст.; батьком іме­нували народні перекази Тараса Шевченка і псевдонародні — ра­дянського «вождя всіх часів і народів».

Особливу роль відіграє в українській культурі жіноче начало, яке домінує над чоловічим у побутовому та культурному житті. Жінка, як правило, виявляє більшу енергію і заповзятливість, ніж чоловік, у сімейних справах; вона користується великою повагою в ролі нареченої та матері сімейства; навколо дівчини створено справжній культ любовною лірикою українців; зрештою, сама Україна часто виступає у вигляді якщо не матері, то покривдженої дівчини. Жіночі риси можна побачити у емоційному до сліз типові багатьох українських громадських і культурних діячів. В той же час, мовчазне, важко-похмуре чоловіче начало оживає і сповню­ється енергією, в основному під час екстремальних ситуацій, відсту­паючи на другий план в мирні часи. Зрештою, пара волів, об'єдна­них важким ярмом, недарма споконвіку брели українськими степа­ми, тягнучи за собою плуга чи воза.

Суспільний ідеал українців здавна лежав у вільних громадах, асоціаціях, артілях, відзначався демократизмом і прагненням до

соціальної рівності, а також неприйняттям авторитарного начала, тим більше, якщо воно не зв'язане з родовим чи моральним. «Громада — великий чоловік», — кажуть українці, але їхні суспільні цінності, що грунтувалися на традиційних, родових взаєминах, не переросли в правові у такій мірі, щоб прищепити почуття особи­стої дисципліни, громадського обов'язку незалежно від власних уподобань індивіда. Чи не в цій нехіті до лідера — з одного боку і прагненні до соціальної однорідності — з другого, слід шукати, по­ряд з іншими причинами, пояснення відриву верхнього прошарку українського суспільства від власного етнокультурного грунту: в XVI-XVII ст. — до польського, а в кінці XVIII-XIX ст. — до ро­сійського? Стати аристократом, дворянином, представником еліти означало, як правило, розірвати зв'язок зі своїм народом. В іно-етнічному, іншомовному середовищі українці досягали справжніх вершин, в той час, як доля українського політика, ідеолога, митця, вченого була в більшості випадків сумною.

Історичний процес українського народу ось уже кілька століть символізує козацтво. Недарма український народ та його країна ще на початку XIX ст. називалися козацькими. Козак є таким же репрезентантом всього українського, як, приміром, ковбой — американського, чи шляхтич — польського. Військові подвиги ко­зацтва лежать в основі українського пісенного епосу та історичної пам'яті, козацька держава — Гетьманщина — довгий час була втіленням політичного буття українців, козацька тематика була провідною в часи формування національної самосвідомості.

Слід зауважити, що традиційність української сільської, хлібо­робської, родинної культури довгий час оберталася пануванням се­ла над містом. Сільський пейзаж, побут, народне житло та одяг, страви, чарівні народні пісні — все це і понині широко використо­вується для визначення національної специфіки української куль­тури, репрезентує її в очах інших народів. В той же час поняття українського міста з властивим для нього модерним способом життя, субкультурою окремих соціальних груп починає повертатися до української культури лише в другій половині чи наприкінці XX ст. Українська культура досі не стала міською в цілому, можливо, через те, що почувала себе загроженою і мусила стояти на сторожі своїх основ. Але утримувати свою індивідуальність на основах непоруш­ності в умовах швидкоплинного часу не вдавалося нікому. Звідси мо­тиви постійної туги, плачу над минулим і сучасним, смутку і печалі, в які оповиті твори кращих представників української культури.

В цілому ж українська національна культура досить молода в порівнянні з багатьма сучасними культурами західноєвропейсько­го ареалу. В силу багатьох історичних обставин вона ще не встигла здобути широке світове визнання власної цілісності, своєрідності і неповторності в очах багатьох розвинених народів, освоїти «вічні» проблеми буття в такій мірі, щоб вести з відомими європейськими культурами рівноправний діалог, скристалізуватися настільки, щоб від проблем власної мови перейти до загальносвітових проблем власною мовою. Сподіваємося, що все це чекає ії у майбутньому.

Українська культура має багато спільного з загальноєвро­пейською (якщо абстрагуватися від національної специфіки німецької, французької та інших національних культур Європи). Перш за все це стосується гуманістичних цінностей, важливої част­ки національної самосвідомості, котра багато в чому визначає мен­тальність народу, його характер. Як і в інших національних культурах, важливими формами прояву гуманістичних цінностей в укра­їнській культурі є усна народна творчість, художня література та інші мистецтва, філософія та суспільно-політична думка.

Основні аксіологічні та етнічні уявлення українського народу знайшли своє втілення в численних формах усної народної творчості— билинах, думах, казках, байках, загадках, прислів'ях, вели­чальних (славильних) гімнах, а також в кондаках1, народних апо­крифах2, заговорах.

1 Кондаки — короткі церковні пісні, які славили Бога, богородицю або святих.

2 Народні апокрифи — усні народні твори на релігійні теми, зміст яких не зовсім співпадав з офіційним віровченням, які не визнавалися священни­ми книгами.

Основоположний принцип національної са­мосвідомості — визначення своєї «самості», своєї відміни від інших виявляється як таке, що має космічне значення. Тут дуже важливою є опозиція «своє — чуже», яка склалася у народній свідомості, по­чинаючись у глибокій давнині від співвідношення «світ окультуре­ний — світ ненаселений (дикий)», простору дома, хазяйства, сели­ща — простору ліса та степу.

Сакральне коло розділяє два простори, звідси магічне значення оборювання селища навколо, а також пояса, вінка, персня. Звідси і часте використання в українській мові поняття «коло» як демар­кації місця дії: «коло броду», «коло хати» і т.ін.

Поступово народна свідомість піднімається до такої фундамен­тальної опозиції національної самосвідомості як «батьківщина — чужина». В народних думах та піснях репрезентантом такого принципу є козак, який поступово співпадає майже повністю з ідеалом людини взагалі. Український національний менталітет репрезентує себе у двох типах: vita maxima et heroica та vita minima'.

1 Життя величне і героїчне.

Козацтво відноситься до першого типу, займаючи в українській культурі місце, подібне тому, яке належить лицарству в західноєвропейській культурі. Другий тип, виразно наведений у селянстві, передбачає заглибленість в себе, прихованість та закритість, але обом їм влас­тива також сентиментальність. Пізніше вони знайдуть своє місце в художній літературі.

Генетично з принципом «самості» пов'язані поняття роду та спільності. Знаходячи моральне обгрунтування (наприклад, в на­родних апокрифах «Римські діяння»), народна творчість усвідо­млює його в нормах трудової етики — необхідного «сродственного труда», який в свою чергу є атрибутом ряду категорій української самосвідомості — «волі», «правди» та «долі» (жанри бувальщини, повчальних оповідань, козацьких дум). Воля в них виступає як ре­алізація особистого потенціалу діяльності і в «степу широкому», і «на землі вольній», а доля не має характеру фатальності, прирече­ності, хоча в її усвідомленні може бути присутнім елемент трагізму.

Основоположним принципом української самосвідомості є і ос­мислення землі (землі-матері). Це magna mater1 — добра, ласкава і родюча земля, змістовна домінанта української культури в цілому, символічний образ жінки і люблячої матері. Домінуюче становище цього принципу дозволяє зробити висновок про «кордоцент-ричність» української душі (від латинського cor do — серце). Цим по­яснюються і такі риси української душі, як емоційність, ліричність, музикальність. Якщо погодитися з тим, що музика народжується із емоційності (Бетховен), стає зрозумілим, чому так високо цінували мелодійність українських наспівів Брамс, Бетховен, Моцарт.

Земля не обдурить і не образить: «краще просити у землі, ніж у людей», — казали українці. Вона як мати потребує до себе ставлення з пошаною. Її оспівують в піснях і думах. Немає нічого по­чеснішого, ніж смерть заради її захисту.

Родюча земля знаходить відбиток і в символіці народної сміхо­вої культури, сублімується в казках, прислів'ях, заговорах.

Сюди треба віднести і зафіксований в багатьох легендах образ Берегині, який походить від міфологеми пра-дерева. Земля густих, непро­глядних лісів та безкраїх степів — це козацька відвага, шалені поривання душі. Орний клин землі — це результат кропіткої се­лянської праці, це символ розмірених буднів, світ надій, ілюзій та розчарувань. Земля — це щастя та традиція українців.

Формування гуманістичних цінностей, починаючись з усної на­родної творчості, продовжується в літературі, філософії, суспільно-політичній думці.

Художня література для української культури завжди значила набагато більше, ніж просто один з видів мистецтва. В умовах відсутності власної державності і загрози національного знищення або асиміляції література постає як історична пам'ять народу, його воля та свідомість.

В українській літературі кінця XVIII — початку XX століття з її багатоманіттям жанрів, стилів та напрямків вирізняються декілька стрижневих тем, які мають глибинну гуманістичну сутність. Кожна з цих тем має величезне аксіологічне та етичне змістовне наванта­ження, визначаючи еволюцію ментальності народу. Широко пред­ставлена в літературі тема землі (І. Нечуй-Левицький, Е.Гребінка, М. Вовчок, С Рубанський, П. Мирний, О. Кобилянська, В. Стефаник, І. Франко), де земля виступає як надія на щастя, з нею пов'яза­но багато ілюзій, а часто і все людське щастя.

До найбільш значних тем належить і тема історичної долі нації та призначення людини. В українській літературі вона, перш за все, пов'язана з творчими пошуками І. Котляревського («Енеїда»). Звертаючись до сюжетів та образів Вергілія, І. Котляревський, використовуючи мову бурлеску, говорить про історичне минуле Ук­раїни, синтезуючи надбання народної сміхової культури та бароч­ної філософії Г. Сковороди.

Далі розвиток цієї важливої теми пішов двома основними на­прямками: історико-романтичним та морально-релігійним. Пер­ший з них наведений у творчості романтиків П. Гулака-Артемовсь-кого («Запорожець за Дунаєм»), Е. Гребінки, П. Куліша («Чорна рада»), повістях М. Костомарова та інших. В історичному минуло­му, яке романтично ідеалізується, вишукується компенсація занепаду сучасного буття.

Починаючи з творчості Т. Шевченка, помітну роль відіграє мо­рально-релігійний напрямок, який надає змогу відобразити гли­бинні поривання людської душі. Виразними прикладами тут мо­жуть бути твори Т. Шевченка — «Ісаія, глава 35», «Подражаніє II псалму», С Руданського — «Лірникові думи», М. Костомаро­ва — «Книга буття українського народу» та величний хорал

О. Кониського і М. Лисенка «Боже великий, єдиний...». Маючи своїми витоками вчення Г. Сковороди, цей напрямок літератури знаходить моральну опору та натхнення в світі Біблії:

І спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті Радуйтеся, вбогодухі, Не лякайтесь дива, — Се бог судить, визволяє Довготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая1. 1 Шевченко Т.Г. Ісаія, глава 35 //Кобзар. - К., 1961. – С.581.

Постать Т. Шевченка займає особливе місце в українській куль­турі. Його багатогранна творчість, поєднуючії різні літературні традиції, задає парадигму усьому подальшому розвитку ук­раїнської літератури. Продовжуючи тему історичної долі нації, Т.Шевченко надає їй глибину та нове звучання («Псалми Давида», «Гайдамаки» та інші твори). З нею перекликається тема землі та матері («Марія» і інші твори). Більшість із поезій Т. Шевченка в пізній період його творчості — це пронизливий крик душі поета, в якому сталії невід'ємними одне від одного трагізм його особисто­го та суспільного буття. В його житті та творчості знайшли уособлення прагнення та сподівання, які визначають українську мен­тальність. Слово, життя та доля Т. Шевченка стали символом національного самовизначення та національного відродження. Од­ним з перших в українській культурі він звернувся до питання про «людську неправду та неволю».

Гуманістичні цінності, накопичені художньою українською літе­ратурою XIX століття, пов'язані не тільки з ствердженням гідності людини та вірою в неї. Особливості культурно-історичного розвит­ку висунули на перший план проблему безправ'я людини. Гуманіс­тичний пафос української літератури XIX століття, втілений в праг­нення звернути увагу на цей неприродний стан людини. Такі гума­ністичні цінності, як право людини на щастя і волю, стали орга­нічною часткою більш широкої проблеми про житгєустрій, гідний людини. Звідси велика духовна напруга та вагоме моральне наван­таження української літератури, властиві творчості Л. Українки, П. Мирного, I. Франка та інших видатних українських письмен­ників та поетів, ці риси були успадковані та розвинуті відомими представниками української культури початку XX століття.

Обгрунтування та захист гуманістичних цінностей були стриж­невим напрямком української філософії протягом майже тисячолітнього її розвитку.

В кожній розвинутій національній філософії складається свій гуманістичний ідеал, типологічні риси якого можуть бути близьки­ми або частково співпадати з філософським баченням того, яким належить бути людському існуванню, у мислителів інших народів. Але набір цих рис, їх субординація, конкретно-історична транс­формація в багатоманітті філософських вчень є оригінальними та неповторними в кожній національній філософії.

Національна своєрідність головних гуманістичних цінностей в кінцевому підсумку має свої корені в мінливості історичної долі самих народів та їх національній самосвідомості. Виключно важли­вою є роль мислителів, які створюють національні парадигми філо­софського мислення. Ці філософи не лише чутливо уловлюють то­ки національної самосвідомості, але й активно його формують. У вітчизняній філософії таку роль зіграли Г. Сковорода та Т. Шев­ченко. Причому принципове значення має не тільки гуманістичний пафос їх поетичної та філософської творчості, роздуми про добро, свободу, сумління, але й їхні образи як правдолюбців та духовних подвижників, що склалися в українській культурі. Г. Сковорода та Т. Шевченко належать до тих небагатьох мислителів в світовій філософії, у яких слово не розходилось з ділом, спосіб мислення не мав протиріч із способом життя. Саме тому наступні покоління ук­раїнських філософів сприймають їх життя та долю як втілення їх гу­маністичної філософії.

Гуманістична орієнтація основних течій в українській філософії насамперед проявляє себе в розумінні призначення самої філософії. Вже мислителі Київської Русі (Іларіон Київський, Климент Смоля-тич, Кирил Туровський) тлумачили філософію як особливого роду мудрість (Софію), через яку можна осягнути не тільки знання про людину та світ, але й розкрити втілений у ньому божий задум, сенс та значення речового світу для людини. І. Вишенський вбачав роль філософі не в тому, щоб вона була абстрактним теоретизуванням, а в тому, щоб навчити людину моральному життю, підняти її на бо­ротьбу проти соціального зла за справедливість, добро та істину. Таке розуміння філософії закріпилося у вітчизняному любомудри, чому філософська діяльність в Україні, особливо після Г. Сковоро­ди, часто тлумачилась як своєрідне духовне вчителювання, покли­кане виховати в людині моральну досконалість та духовну стійкість.

М. Костомаров у відомій статті, надрукованій в 1861 p., «Дві руські народності» робить акцент на особистості, що взагалі влас­тиве українській ментальності. Точка зору відомого історика зна­ходить красномовне підтвердження на протязі усієї історії ук­раїнської філософської думки. Людина як особистість, індивіду­альність стає в вітчизняній філософії центром, який поєднує всі світоглядні проблеми. Співвідношення «людина — світ», за дум­кою Г. Сковороди, є вихідним для філософської рефлексії. Іларіон Київський, автор уславленого «Слова о законе і благодаті», в залу­ченні Київської Русі як рівноправного члена до християнського світу, а через це і до благодаті, істини та свободи, вирішальне зна­чення надає особистому вибору віри князем Володимиром. Особи­стий порятунок через благодатну віру, моральне удосконалення, безкомпромісне відмовлення від земних спокус стане головним мотивом аскетичної етики Феодосія Печерського та популярного в Україні в XIV-XVI століттях ісіхастського руху.

Очевидна антропоцентрична спрямованість філософського світогляду Т. Шевченка. Поява оригінальної «філософії серця» Д.Юркевнча пов'язана головним чином з переосмисленням суб'єкта світосприймання. На відміну від класичної західно-європейської філософії, де суб'єкт дії та пізнання був зведений до мис­лення (з точки зору Гегеля, наприклад, філософія — це мислення про мислення), П. Юркевич розглядає суб'єкта світорозуміння як особистість, наділену гармонічною єдністю волі, емоцій та розуму. Відкрита перед світом, творча та вільна особистість стала основою для романтично-екзістенціального засобу філософствування Л. Ук­раїнки та М. Коцюбинського. Певно, не випадково, що саме на ук­раїнському філософському грунті були закладені основи євро­пейського персоналізму та екзістенціалізму, фундатори якого М. Бердяев та Л. Шестов починали свою творчу діяльність в Києві.

В українській гуманістичній філософії людина постає переваж­но як істота вільна, а тому й моральна (ще Л. Зизаній, мислительполеміст XVI-XVII століть обстоював думку про те, що людина наділена свободою волі, що вона в змозі робити вибір між добром та злом і відповідає цим за свої вчинки). Звідси етикоцентризм, ха­рактерний для багатьох течій вітчизняної філософії, проповідь

в ній «морального ідеалізму» і навіть етичного ригоризму, власти­вого не тільки палким ревнителям православ'я в середні віки, але й мислителям Нового часу, особливо таким як Г. Сковорода, Т. Шевченко, Л. Українка.

Варто уваги, що орієнтація на індивідуальність, особисту сво­боду, моральні цінності виразно проступає навіть в тих вчених, які начебто знаходяться збоку від магістральних шляхів розвитку ук­раїнської філософії. Близький до позитивізму та марксизму І. Франко підкреслював, що економічний прогрес повинен привес­ти до подальшого формування людської індивідуальності, і ця сторона прогресу є ще більш важливою, ніж розвиток суспільного ви­робництва. На перший погляд, український мислитель лише повто­рює відоме положення К. Маркса, але це не так. Саме в марк­систській концепції держави І. Франко вбачає головну небезпеку для вільної особистості та духовної культури. В статті «До історії соціалістичного руху», критично аналізуючи «Маніфест Комуністичної партії» і погоджуючись з багатьма його положеннями, він з іронією пише про те, що відома теза К. Маркса («вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх») залишилась в Мані­фесті завдяки тому, що автори не догляділи, бо якщо реалізувати на практиці той спосіб організації праці й держави, який передба­чається в Маніфесті, це приведе до всевладдя комуністичної держа­ви, «торжества бюрократії над суспільством, над усім його мате­ріальним та духовним життям». В розумінні І.Франка соціалізм — це суспільство «соціальної справедливості на основі гуманного по­чуття». Енергійно критикує так званий «общинний соціалізм» М. Драгоманов. Роблячи спробу зберегти ідею соціалізму як суспільства вільних особистостей, він взагалі відкидає державу, проголошуючи близьке до анархізму «безначальство». Оригіналь­ну гуманістичну ідею суспільного прогресу висуває В. Винниченко, згідно якій прогрес виявляється в тому, що «сума радощів переви­щує суму страждань».

Вартою уваги та принципово важливою для розуміння гуманіс­тичних спрямувань української філософії є ідея про гармонізацію людини, її духовного світу і багатоаспектних відносин з природою, суспільством та іншими людьми. Ця думка постійно відтворюється в різноманітних формах на всіх етапах вітчизняної філософської думки. Єдність мікрокосмоса (жодний) та макрокосмоса — голо­вний мотив ранньої української філософії. По-різному розуміють, але однаково шукають гармонію між вірою та розумом, людиною та Богом мислителі із Києво-Могилянської академії Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович. Ідея гармонії, моральної по своїй природі, знаходиться в підвалинах вчення Г. Сковороди про три світи, споріднену працю та горню, духовну республіку.

Глибоко укорінилася в українській ментальності та українській філософії думка про органічний зв'язок людини з природою, рідною землею, інколи цю рису національної самосвідомості нази­вають від імені давньогрецького міфологічного-героя антеізмом. На цьому принципі будує оригінальну «хуторянську» філософію П. Куліш, який бачив витоки людської сутності та особистої індивідуалізації, національної духовної культури в органічній єдності з рідною природою, в сільській праці на землі-годуваль-ниці. Близькими до цих були погляди у прибічників «етичного соціалізму». М. Драгоманов та І. Франко, які піддали різкій кри­тиці марксистську теорію диктатури пролетаріату, вважали, що диктатура пролетаріату не тільки зруйнує селянство, але й підірве підвалини самобутності українського народу.

Оригінальний вклад української гуманістичної думки в скарб­ницю філософської думки безсумнівний. Він став основою безперервного творчого діалогу з світовою філософією в пошуках за­гальнолюдських гуманістичних цінностей.

Загальні параметри розвитку української суспільно-політичної думки були визначені парадигмою української історії та існуванням між Сходом і Заходом, взаємодією та синтезом культурних тра­дицій. Для української історії характерним є співіснування або якась форма сполуки двох культурних традицій — «західної», соціально-політичної, та «східної», християнсько-духовної. Щодо значення «західного» (європейського) або «східного» (візантійсь­кого) компоненту в розвитку різних підсистем суспільства та культури, то воно було різним. Якщо «східний», візантійсько-право­славний вплив виявився визначальним для формування типу української духовності, загального засобу пізнання та сприйняття світу, то «західна» традиція стала домінуючою в галузі соціально­го досвіду та практики: політична і соціальна структура, до якої ор­ганічно тяжів український народ, перш за все, зв'язана з принципа­ми європейського політичного розвитку. Глибоке засвоєння та пе­реробка «східної», візантійської духовної спадщини в українській культурі завжди поєднувалось з внутрішнім відторгненням та не-сприйняттям відповідної візантійської традиції: ідеї самодержавно­го деспотизму, експансіонізму, обмеження індивідуальної свободи т.п. Вихідні політичні орієнтації українського суспільства були завжди більш близькими до «західної», європейської суспільно-політичної традиції: це свободолюбство, індивідуалізм, прагнення до народоправства та самоврядування, утворення автономних по­літичних груп та асоціацій, федеративних засобів об'єднання та інтеграції. Переплітаючись та взаємодіючи, «східна» (візантійсько-православна) та «західна» (демократична) культурні традиції виз­начили характер та хід розвитку української суспільно-політичної думки.

Соціально-політична думка зародилася в глибокій давніші. Во­на була складовою свідомості й архаїчного мислення, виражалася в міфах, легендах, релігійних віруваннях.

Дослідження соціальио-політнчної думки доцільно почи­нається з того часу, коли вона знаходить своє відображення в пи­семній літературі. Це був період Київської Русі — першого держав­ного утворення на українській етнічній території. З цього часу політичні ідеї, теорії, концепції, політичні програми, які створюва­лись мислителями, видатними політичними діячами України, тісно пов'язані з історією. Намагання прогресивної української спільно­ти усвідомити, глибоко проникнути в сутність проблеми колективного існування й національного утворення стає сутністю ук­раїнської політичної думки.

Виникнення однієї з наймогутніших держав світу в період ран­нього середньовіччя Київської Русі (ІХ-ХІІ ст.) сприяло подолан­ню решток старого родового устрою слов'янських племен й об'єднанню східних слов'ян в єдиний державний організм. Релігій­на реформа Володимира Святославовича затвердила християнство в якості державної релігії й духовно зблизила населення Київської Русі. У той час вже функціонували княжа дума, боярська дума, фе­одальні з'їзди, собори, віче, що говорить про глибокі суспільно-політичні процеси, які забезпечували життєдіяльність держави. Найвищого розквіту давньоруська держава досягла за часів князювання Ярослава Мудрого (XI ст.). Проте політичний і економічний розквіт супроводжувався зростанням політичної й господарської могутності місцевих земель і князівств, що природно прагнули до відокремлення, самостійного розвитку, хоч це неминуче вело до розпаду держави. У зв'язку з цим у суспільно-політичній літературі того часу поширюються гуманістичні погляди, що проповідують необхідність суспільного примирення, загальної згоди, «братолюб-ства», об'єднання навколо київського князя тощо.

Найбільш відомими літературними пам'ятками є «Слово про закон і благодать» київського митрополіта Іларіона, «Руська прав­да», «Повість временних літ» летописця Нестора, «Повчання князя Володимира Мономаха своїм дітям», «Слово о полку Ігоревім», «Ізборник Святослава», «Слово Данііла Заточника» Галицько-Во­линські літописи.

Так, «Руська правда» стала першим в історії кодексом законів давньоруської держави. У «Повісті временних літ» Нестор рішуче протестує протії свавілля князів, феодальних міжусобиць, закликає до об'єднання. Він розуміє, що лише заходами насильства не мож­на зберегти соціальний «мир», а тому проповідує стриманість, об­меженість жадоби до багатства, працьовитість, суспільну злагоду. Автор «Ізборника Святослава» закликає князів дотримуватися в усьому міри, виявляти здоровий розум, увічливість у повсякден­них відносинах з підлеглими. Благодійність щодо бідних він ста­вить навіть вище, ніж прихильність до церкви. У «Повчанні князя Володимира Мономаха своїм дітям» говориться про повну відповідальність монарха за долю країни. Мономах вважав, що князь повинен бути для всіх своїх підданих не тільки справедливим у відповідності з законом, але й гуманним, милосердним. «Слово» або «Молєніє Данііла Заточника» зробило чималий вплив на даль­ший розвиток передової соціально-політичної думки в Україні. Ав­тор щиро вірив у творчу силу слова, освіти. Поширення освіти, особливо серед верхніх верств населення, здатне, на його думку, змінити дійсність, покінчити з несправедливістю. Взагалі все «Сло­во» пройняте глибоким співчуттям до бідних і скривджених.

Таким чином, в системі соціально-політичних поглядів Київсь­кої Русі важливе місце відводиться великокняжому централізму, представницьким органам влади, моральній відповідальності кня­зя перед Богом, політико-правовим ідеям, що мали гуманістичну спрямованість.

На рубежі XIII-XIV ст. завершується формування української народності, яка виділилася з давньоруської етнічної основи. У цей час українські землі були роз'єднані й грабувалися спочатку тата-ро-монгольською навалою, а потім Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, турками, кримськими татарами. У XIV ст. більша їх частіша підпала під владу Литви й політичне життя визначалося Литовськими статутами. Після об'єднання Польщі і Литви (Люблінська унія, 1569 р.) українські землі увійшли у Польсько-Ли-товську державу, а після об'єднання православної і католицької церков (Брестська унія, 1596 р.) на них почалося інтенсивне ополя­чування й окатоличування українського народу.

Ідеологічна боротьба проти унії породила плеяду українських публіцистів-полемістів (X. Філалет, І. Вишенський, С. Зізаній, Г.Смотрицький, Ф. Ортолог, 3. Копистеньский, І. Борецький, М. Смотрицький, П. Могила, С. Ориховський та ін.), праці яких відіграли важливу роль у розвитку самосвідомості українського на­роду. Принциповою умовою існування і розвитку держави вони вважали морально-правову освіту й виховання у громадян любові до рідної землі, патріотизму, суспільної активності заради загального блага. Під впливом гуманістичних поглядів епохи Відроджен­ня, X. Філалет, І. Вишенський, С. Ориховський стали виступати проти абсолютизму влади, проти утвердження про її божественне походження. Вони вважали, що влада походить не від Бога, а ство­рюється внаслідок суспільного договору між народом і монархом, і народ, який дав монарху владу, має природні права і свободи, в тому числі і на обмеження влади монарха законом.

Таким чином, попри всі утиски, в Україні розвивалося просві­тянство. На зміну теології і схоластиці, пануванню церкви прихо­дять нові ідеї, віра у розум і творчі сили людини, з'являється інте­рес до особи, її прав і місця в житті суспільства. Діяльність україн­ських публіцистів-гуманістів сприяла ідейній підготовці визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького у 1648-1654 pp.

Сприятливі умови для розвитку ідей свободи, незалежності ук­раїнської землі, лібералізму її демократії поступово утворюються в епоху гетьманщини. Політичні прагнення і дії Б. Хмельницько­го — це утворення сильної гетьманської влади. Головною ж його політичною ідеєю було утворення сильної автономії, хоч і в складі Росії. Проте на перших порах українська автономія залишалася практично недоторканою. Україна, перебуваючи під зверхістю царя, зберігала цілком відокремлену від Московської держави територію, окреме українське громадянство, вибране українським народом правління — гетьмана і старшину. В усьому іншому уряд України ке­рував самостійно, відвертаючи спроби царського уряду втручатися у внутрішнє управління, фінанси, церковне життя тощо. Таким чи­ном, Україну можна характеризувати, як унітарну державу, зв'яза­ну з Росією лише шляхом зовнішньої залежності. Після Богдана Хмельницького не знайшлося в Україні діячів, спроможних довес­ти справу створення незалежної України до логічного результату.

Діяльність П. Орлика привертає увагу, перш за все, завдяки по­яві першої народної демократичної конституції, що передбачала проголошення незалежної від Польщі та Москви України, встанов­лення козацького парламенту, який обмежував владу гетьмана і робив з України конституційну державу, тобто такі засади суспіль­ного життя, які ще не були відомі навіть у найрозвиненіших країнах Європи. Конституція ҐІ. Орлика передбачала встановлення націо­нального суверенітету і визнання кордонів української держави, де­мократичні права і соціальний захист всіх верств суспільства. її на­явність показує, що політична думка того часу досягла високого рівня.

Кінець XVII — початок XVIII ст. ознаменувався поширенням по всій Європі принципів та практики абсолютизму. Домінуючими ці ідеї стали і для України як складової частини Російської імперії, хоча за своєю суттю вони суперечили ідеям українського самоврядування. Погляди Ф. Прокоповнча (1681-1736 pp.), філософа, істо­рика, політичного діяча нового просвітницького напряму, палкого захисника реформ Петра І, справили помітний вплив на його су­часників і нащадків. У ряді своїх творів Ф. Прокопович виклав концепцію «природного» й «божественного» походження необме­женої самодержавної влади, при цьому головний засіб згладжуван­ня соціальних антагонізмів і зростання загального добробуту вба­чав у поширенні досягнень науки, створені сучасної промисловості, шляхів сполучення, розвитку освіти.

У другій половині XVIII ст. відбувалися великі зрушення у всіх сферах державного життя. Починає назрівати криза кріпосницької системи. Селянські повстання відіграли велику роль у подальшому житті країни, її ідейному розвитку, виникненні різноманітних на­прямків суспільно-політичної думки. Українські просвітники (Я. Козельский, С. Десшщький, П. одій, В. Каразін та ін.) продовжували гуманістичні традиції попередників. Вони піддавали кри­тиці самодержавство, кріпосництво, відстоювали ідеали демократії і гуманізму. Як і європейські просвітники того часу, вони розроб­ляли ідею про природні права людини, про суспільний договір як основу влади.

Філософ і поет, демократ, гуманіст, просвітник Г.С. Сковорода (1722-1794 pp.) у своїх поглядах центральне місце відводить людині, її місцю у суспільному житті. Необхідно, говорив Г. Сковоро­да, звернутися до власної природи, розпізнати «для чого ти наро-

дився. Лише в цьому випадку діяльністьлюдини буде суспільно корисною. Тому людина має вибирати сама собі роль у суспільному житті, виходячи з внутрішньої спільності, зі своєї природи («срод-ності»). Г. Сковорода майже ЗО років свого життя (1769-1794 pp.) віддав «ходінню в народ», різко критикував всю систему управ­ління знизу до верху й вихід з стану розладу вбачав у доброчес­ності, праці, самопізнанні. З його точки зору найрозсудливіший політичний устрій — це республіка. Поширення освіти серед наро­ду — це шлях до духовного розвитку, а праця — шлях до суспільно­го добробуту. Погляди Г. Сковороди про майбутні форми суспільного устрою були за своїм змістом діїїсно демократичними, патріотичними й гуманістичними.

У 1845-1846 pp. у Києві виникла таємна організація Кирило-Мефодієвське товариство (братство). Праця М. Костомарова «Книга буття українського народу» стала програмою його діяль­ності. Кирило-Мефодієвці закликали всіх слов'ян об'єднатися у демократичний союз, але за умови, що кожен народ зможе утворити свою суверенну республіку, збудовану на демократичних засадах. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу шляхом держаних реформ, поширенням освіти, проповідуванням християнських ідей, моральним удосконаленням людей.

Особливу позицію відносно суспільно-політичних змін займав Тарас Шевченко (1814-1861 pp.). Показуючії Україну зболеною, розтерзаною, поет стоїть на боці народної революції, вільної Укра­їни, відновлення гетьманської держави, яка б могла стати складовою частиною єдиної панслов'янської спільності.

У середині XIX ст. реформи, що були запроваджені урядами Австро-Угорщини (1848 р.) та Росії (1861 р.) залишили недоторка­ними старі засади політичної влади. У 70-ті роки на арену суспільно-політичного життя вийшло народництво, яке в Україні мало свої специфічні риси і дещо відрізнялося від російського. Го­ловний акцент було зроблено на відродженні національної свідо­мості, української минувшини, повернення до власної історії, куль­тури, мови тощо. Досвід народників у подальшому відіграв велику роль в організації політичної боротьби проти царизму. З середини XIX ст. в Україні починають розповсюджуватися соціалістичні ідеї, вчення К. Маркса.

Політика переслідування національної мови, культури, що про­водилась у XIX ст. в Україні царизмом, все більше підштовхувала українських мислителів різних напрямків до постановки питання про національне самовизначення, демократичну структуру політнчноі влади на місцях, місцеве самоврядування, урегулювання державно-правових відносин з Росією. Діяльність М. Драгоманова «Просвіти», товариства ім. Т.Г. Шевченка, І. Франка, М. Грушев-ського та ін. сприяло процесу становлення і консолідації українсь­кої нації.

Суспільно-політична концепція М. Драгоманова (1841-1895 pp.) поєднувала соціалістичні ідеї соціальної рівності і справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широ­кого місцевого самоуправління, необхідністю політичної боротьби тощо. М. Драгоманов один з перших в Україні запропонував полі­тичний аналіз національного питання й своєрідну федералістську концепцію вирішення проблеми національної свободи. Він пропа­гував демократично організовану політичну систему, в якій би інтереси держави не протистояли інтересам народів, що її населя­ють й інтересам кожної окремої людини. Політична свобода, з йо­го точки зору, це надання всім громадянам гарантованих прав і свобод, право народів на вільний національний розвиток через си­стему місцевого самоуправління. Ідеалом М. Драгоманова була федеративна республіка, що побудована на принципах децент­ралізації й парламентаризму. Ідеї М. Драгоманова розділяли демо­крати С. Подолинський, А.Терлецький, М. Павлик, І. Франко, Л. Українка та ін.

Наприкінці XIX ст. в історії соціально-політичної думки Укра­їни сформувалися два фундаментальних напрямки — національно-демократпчний (пізніше національно-державницький) і національ­но-радикальний. Національно-демократичний напрямок представлений працями й діяльністю М. Грушевського (1866-1934 pp.).

Вчений, історик, політичний діяч, засновник національно-демо­кратичної партії Галичини й товариства українських «посту­повців» у Києві, перший президент Української Народної рес­публіки М. Грушевськшї, досліджуючи історію українського наро­ду стверджував, що вона є розбуджена енергія національного са­мозбереження перед постійною загрозою національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали народу: свобода, рівність, справедливість, автономія. Сутність автономії М.Грушевський визначав як «право жити за своїми законами». Після ус­тановлення в Україні влади Центральної ради, М.Грушевський відмічав: «Ми хочемо, щоб держава, в складі котрої ходитиме ав­тономна Україна, була б федеративною демократичною рес­публікою». Виділивши територію з українським населенням, він відстоював за потребу обрати український сейм, створити органи місцевого самоврядування, відповідне законодавство, форми кон­тролю тощо. Ці органи повинні розпоряджатися місцевими фінан­сами, земельним фондом, організовувати освіту і культуру, гро­мадську безпеку й засоби економічного розвитку. З розвитком політичних подій погляди М. Грушевського трансформуються. Він дедалі більше (особливо після прийняття IV Універсалу) схиляється до думки про незалежність України, до її повного державного суве­ренітету.

До національно-радикального напрямку соціально-політичної думкн в Україні належали Д. Дорошенко, Д. Антонович, В.Кубиєвич, Д. Чижевський. На відміну від М. Грушевського, вони на пер­ше місце ставили боротьбу за незалежну Українську державу. їх ідеї, як показала історія, виявилися перспективними.

Таким чином, протягом всієї історії розвитку суспільства пред­ставники самих різних напрямків соціально-політнчної думки в Україні з різних позицій, методологічних та ідеологічних прин­ципів шукали шляхи подальшого прогресивного розвитку держа­ви і влади в інтересах всіх членів суспільства. Національною особ­ливістю розвитку соціально-політичної думки в Україні стало тісне переплетіння соціально-політичного життя, національно-патріотичного руху у поєднанні з творчою спадщиною відомих мислителів, вчених, суспільно-політичних діячів. Критичне осмис­лення вітчизняної спадщини має для України велике соціально-політичне, культурне й практичне значення в сучасних умовах її державотворення.

Рекомендована література

1. Булашев Г. Український народ в своїх легендах, релігійних по­глядах та віруваннях. — К., 1992.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: У 2 т. — К., 1992.

3. Грушевськнй М. Очерк истории украинского народа. — К., 1990.

4. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.

5. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. — К., 1917.

6. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський кон­текст. Франківський період. — К., 1992.

7. Копиленко О. «Українська ідея» М. Грушевського. Історія і су­часність. — К., 1991.

8. Костомаров М. «Закон божий» (Книга буття українського на­роду). — К., 1991.

9. Малашок Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

10. Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца XVII — начала XVIII в. — К., 1978.

11. Ничик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і ре­формаційні ідеї на Україні. — К., 1990.

12. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія життя україн­ського народу. — К., 1918 (репринтне видання 1991 p.).

13. Потульницький В.А. Історія української політології. — К., 1992.

14. Политология: учебное пособие для вузов. / Сост. и ред.

15. Н. Сазонов. — Харьков, 2001.

16. Скуратівський В. Берегиня. — К., 1987.

17. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української консти­туції.—К., 1993.

18. Українська душа. — К., 1992.

19. Чижевськнй Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К.,

Дата добавления: 2015-07-25