Риси українського менталітету

Світогляд українського народу містить де­кілька нашарувань: архаїчні (індоєвропейські), давньослов'янські, християнські, постхристиянські (модернізаційні).

Основні риси українського менталітету:

• емоційність (переважання почуттів у структурі особис­тості «розум — воля — почуття», надзвичайна значу­щість емоцій як інструменту пізнавальної діяльності) та пов'язаний з нею кордоцентризм (від гр. — сер це) — серце як основа безпосереднього емоційного пере­живання буття (II. Юркевич);

• індивідуалізм — роз'єднаність української спільноти, окремішність кожної родини, заздрощі до сусідського доб­робуту (що відображено в анекдоті «якщо сусід отримає вдвічі більше за мене, вирви мені око»);

• толерантність — неагресивність, терпимість до іншого;

• переважання негації над трансформацією як типом світоставлення (якщо життя тебе не влаштовує — не вар­то намагатися щось змінити силоміць, краще втекти від нього «в душу і долю»);

• працьовитість;

• антеїзм — любов до рідної землі, наснага до неї (А. К. Бич-ко, І. В. Бичко), єдність із природою;

• пошана до жінки (що, нарівні з емоційністю, провокує дослідників на висновки щодо «фемінності», «жіноч­ності» української культури).

У даному ракурсі можна проаналізувати історичну долю ук­раїнського народу як послідовне розгортання його ментальної специфіки. Так, індивідуалізм українців заважав консолідації спільноти, горизонтальній єдності, що — помножене на неагресивність — вилилося у тривалу відсутність державності. Працьо­витість та культ землі сприяли становленню української культу­ри як землеробської. Сьогодні українці мають переваги на закор­донному ринку праці завдяки працелюбності й сумлінності тощо.

Кессиди, Ф. X. Народ и нация [Текст] / Ф. X. Кессиди // Филос. и социол. мысль. - 1992. - № 6. - С. 37.

Стрішенця

Особливою категорією культурології є ментальність як одна з форм адаптивної поведінки, що формується в глибинах підсвідомос­ті, доводиться до ступеня автоматизму і реалізується людиною май­же механічно. Той чи інший тип ментальності властивий певній культурній добі або соціальній групі як специфічний тип емоційної реакції на навколишній світ. Феномен ментальності, за словами А.Флієра, специфічний своєю соціальною нестратифікованістю. Це та риса, яка об'єднує і дворянина, і селянина як представників одно­го етносу. Найчастіше ментальність дослідники реконструюють шляхом співставлення з іншими ментальностями (наприклад, росій­ську з українською, середньовічну з ренесансною).

Зближення України із західною цивілізацією має істотну особ­ливість. Стати Європою - заповітна мрія багатьох країн. Деякі краї­ни вже пройшли цей шлях. їх позитивний і негативний досвід доці­льно врахувати. Захід хотів би, не втрачаючи своїх техніко-технологічних досягнень, соціальних надбань, збагатитися духовни­ми цінностями Сходу. Деякі ментальні риси східної культури благо­дійно сприймаються на Заході. Релігії Сходу знаходять чимало при­хильників у молодому середовищі західних країн. Східний і захід­ний менталітети є протилежними. їх поєднання здійснюється через опосередковані ланки. В цьому відношенні одну з них може викона­ти менталітет українського етносу, який поєднує в собі риси як за­хідноєвропейських народів, таю і східних культур. Індивідуалізм єд­нає українців з європейцями, чуттєвість та емоційність - зі східними культурами. Україна може внести свіжий струмінь в європейську духовність, вплинути на модифікацію її ментальності, але такий вплив можливий тільки при правильній реалізації ментальних рис української нації, звільненні від міфологічно-радянських тенденцій, які ще і нині існують в Україні.

Входження України в загальноєвропейське цивілізаційне русло породжує не одну проблему, яка потребує теоретичного осмислення. Західноєвропейська і українська ментальності далеко не тотожні. Поруч зі спільними рисами їм властиві і відмінності, причому дале­ко не дріб'язкові. Входження в європейську цивілізацію не повинно здійснюватися шляхом заперечення української самобутності. Зближення одного етносу з іншими не обов'язково передбачають втрату етнічної самобутності.

Цехмістро

В романтизмі обґрунтовувалася також політична теза про пра­во кожної нації на свободу, а героями художніх творів ставали не міфологічні персонажі чи постаті з античності (як це було за пану­вання парадигми класицизму), а насамперед, герої національно-визвольного руху — наприклад, видатний український гетьман І. Мазепа (у поемі В. Гюго та інших представників романтизму).

У другій половині XIX століття іспанський митець та вчений М. де-Унамуно побудував одну з перших типологій «національно­го характеру», яку дещо пізніше, на початку наступного століття, модернізував його послідовник, відомий іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет. З 60-х років дев'ятнадцятого століття з'явля­ються важливі етнопсихологічні типології історико-культурного плану (німецького дослідника В. Вундта і українського вченого-філолога з Харківського університету О. Потебні). Поява подібних концепцій зумовила постійну увагу європейської суспільної думки в цілому, і української зокрема, до національних розмірностей культури.

За своїми політичними характеристиками українська культура в цей період належала до таких культур, які були сформовані бездержавними на той час націями (наприклад, польською, шот­ландською, ірландською, чеською, італійською тощо) — з усіма ознаками, їм властивими. Тому в Україні, зокрема, національна ідея набувала форми «української мрії» з використанням елементів есхатології (див., зокрема, твори: «Псалми Давидові» Т.Г. Шевчен­ка, «Книгу буття українського народу» М. Костомарова та ін.), з постійними алюзіями на Біблію та постійним усвідомленням трагічності власного суспільного буття. В умовах національного

гноблення суттєвого обмеження політичних свобод майбутнє закономірно сприймалось як щось непевне та ілюзорне («мрія»), а вся увага зосереджувалась на власному минулому, яке підлягало свідомій (чи несвідомій) міфолоґізації.

Постійні національні утиски призводили до часткової або по­вної втрати частиною творчої інтелігенції своєї мови, що можна ба­чити на прикладі М. Гоголя, який мусив творити не рідною мовою і став класиком російської літератури. Аналогічні приклади можна віднайти і у інших бездержавних народів: так, наприклад, практич­но в один і той же час один з етнічних поляків став визнаним май­стром англійської літератури (Джозеф Конрад), а другий — російської (Олександр Грін).

До того ж, українські етнічні землі були тогочасно розподілені між двома імперіалістичними державами: Росією і Австро-Угорщиною. Проте відомо, що етнокультурна розбудова і національне пи­тання в цих країнах вирішувалось по-різному і часто протилежним чином: від повної заборони української мови (Валуєвський і Емсь-кий укази про практично повну заборону всього українського — свідчення свідомої державної політики денаціоналізації і русифіка­ції) в Російській імперії — до надання обмеженої автономії Гали­чині австро-угорською владою (місцеве Самоуправління та освіта). Зокрема можна згадати появу з другої половини XIX століття кафедри української мови у Львівському університеті.

До кінця XIX століття укладається в своїй основі схема куль­турно-географічної регіоналізації України. Вона розбудовується за двома провідними осями: «захід» — «схід» і «північ» — «південь». Перша з них постає, насамперед, результатом вищеназваного політичного міждержавного розподілу українських земель між сусідніми державами, друга — першочергово наслідком історико-господарчого розвитку українських земель в межах Російської імперії. Вказані чинники (у комплексі з деякими іншими) досить швидко зумовили появу в регіонах України також соціокультурних відмінностей. Хоча з часом більшість з них втратили свою визна­чальну роль, культурно-географічна регіоналізація була певною константою і в межах XX століття. Зауважимо, що проблема деси-метрії регіонів за осями «захід — схід» і «північ — південь» зали­шається чинною і до теперішнього часу.

Втім, у етнокультурному вимірі регіональні відмінності за віссю «захід» — «схід» хоча й були досить суттєвими, проте не мали

абсолютного характеру у XIX-XX століттях. Адже незважаючи на державні кордони, на чисельні заборони і перешкоди, культурний розвиток в них був взаємопов'язаним. Поступово все більше людей в Україні (насамперед, представників інтелігенції) починали усвідо­млювати себе як українців незалежно від тогочасної державної підпорядкованості.

Під впливом ідей романтизму, які розвивались в Україні насам­перед зусиллями М. Костомарова, П. Куліша і раннього М, Гого­ля, в першій половині XIX століття почалося активне дослідження і переосмислення фольклору та національної міфології (пізніше, вже в пертій половині XX столітті такі дослідження були продов­жені, але на трохи іншому світоглядному підґрунті). Ці процеси ма­ли значення для вирішення питання про топологію і архітектоніку української культури.

Однак сприйняття природного середовища як необхідного підґрунтя для реконструкції та розбудови світоглядної символіки, притаманного традиційній українській культурі, стало можливим все-таки завдяки впливу світоглядної парадигми романтизму. Оскільки внаслідок суспільних катаклізмів першої половини XX ст. більшість автентичних народних традицій була зруйнована, ми вважаємо, що саме в цьому розділі є більш доцільним говорити про топологію і архітектоніку традиційної української культури.

Відомо, що будь-які культурні розбудови існують не тільки у віртуальному Просторі логічних абстракцій, так само як і життя етносу відбувається не в умовному середовищі, а в конкретних при­родних умовах з певними формами рельєфу. Саме природне сере­довище (з притаманними йому формами) для кожного з етносів завжди постає в якості необхідного «фізичного тіла» і, відповідно, передумовою для наступних розбудов в межах даного історико-культурного типу.

Для традиційної української культури такими основними визначальними формами природного середовища слід визнати дві: ліс і степ. Саме ці дві форми, визначаючи появу та поширенність того чи іншого способу життя на територіях проживання етносу, найбільш суттєвим чином вплинули на культурогенез української нації та на формування провідних характеристик її національного характеру.

Дійсно, застосувавши на практиці типологію національних культур, запропоновану М. де Унамуно і X. Ортеґою-і-Гассетом, український національний характер можна зобразити двови­мірним. Перший з цих вимірів передбачає домінування таких рис

як закритість, притаємниченність, виваженість, інколи деяка нері­шучість — він як спосіб життя постає таким, що первісно зумовлений лісовим середовищем і репрезентує селянство. Другий вимір національного характеру — це домінування таких рис як відкри­тість, презирство до небезпеки, навіть деякий авантюризм — зу­мовлений степом і репрезентує козаччину.

Виходячи з цього прикладу, а також досліджень сучасних філо­софів і культурологів, можна також стверджувати, що домінантні форми ландшафту багато в чому визначають характеристики всьо­го сакрального простору української культури, її культурно-географічну символіку, а також органічно пов'язані з просторово-ча­совими параметрами культурно-історичного типу. Зокрема, І.В.Бичко такий зв'язок сакрального простору української культу­ри з ландшафтними домінантами позначив поняттям антеїзм — від імені відомого персонажу давньогрецької міфології, який понов­лював свою силу від рідної йому землі.

Оскільки хронологічний відрізок другої половини XIX — по­чатку XX століття є добою пробудження української національної самосвідомості, то саме аналіз тих процесів, які відбувались в ду­ховному житті України, дозволяє окреслити основні риси національної ментальності.

В умовах періодично поновлюваних заборон (в межах Російсь­кої імперії) української мови, а трохи пізніше — і національного театру, суспільне осмислення сутності національного не могло спира­тись лише на національну літературну традицію, як це відбувалось у «державницьких» націй. Тому, крім власне літературних, набага­то більшого значення набувають релігійні і філософські фактори етнокультурної самоідентифікації.

На початку XIX століття досить впливовою була філософія вітчизняного просвітництва (В. Каразін, М. Максимович та інші). Просвітницька парадигма зумовила появу певного типу світогля­ду, який набув поширеності у державних установах і навчальних закладах в українських землях. Результати практичної діяльності багатьох діячів просвітництва отримали досить широкий суспільний резонанс. Апеляція до природного і критика суспільно­го з позицій раціоналізованого ідеалу представниками українсько­го просвітництва, а також їх діяльність на освітній ниві сприяли де­якому пожвавленню у формуванні національно-світоглядних норм.

Філософсько-світоглядні ідеї українського романтизму (М. Кос­томаров, П. Куліш, М. Гоголь, Л. Українка та ін.) з однієї сторони

зумовили початок наукових (в основному історичних і народознав­чих) досліджень національних витоків, а з іншої — початок усвідо­млення представниками української інтелігенції трагічності влас­ного суспільного буття. Цікаво, що широкий інтерес до народних джерел, викликаний популярізацією цієї світоглядної парадигми, призвів до появи серед частини вищого класу тогочасного сус­пільства свідомого наслідування народного життя (звісно таким, яким воно їм уявлялось) — так званого «балагульського руху».

Однак найбільш вагомою для розбудови національної світо­глядної системи була все-таки традиція філософії барокко, успад­кована від минулого, вісімнадцятого століття. Дійсно, бароккова філософія Григорія Сковороди постала тим своєрідним медіато­ром, що поєднав здобутки першого національного відродження, які ще були чинними у народній свідомості XVIII століття, із плідними здобутками просвітництва та романтизму. Світоглядна символіка барокко, дивовижно поєднавишсь з іншими чинними традиціями (просвітництва і романтизму), багато в чому зумовила характерні риси світоглядних розбудов у духовній культурі Украї­ни.

Так, мабуть, завдяки такому синтезові у другій половині XIX — на початку XX століття з'являється оригінальна світоглядна позиція, яку найбільш яскраво маніфестує творчість Лесі Українки: це, наприклад, мотиви «зрощення» людини з природою та антро­пологічної «наповненості» природного середовища («Лісова пісня») або творчість Михайла Коцюбинського, де провідним постає мотив втраченої гармонії людини з природою і як результат — туга і трагізм самотності особистості.

Специфічні риси української ментальності, що визначають ха­рактерні риси української культури, можна сформулювати в тако­му вигляді:

• кордоцентризм — здатність до сприйняття навколишнього світу поза межами опозиції «чуттєве — раціональне» через серце, яке постає особливим цілісним світом, центром фізичного, душевно­го і духовного життя людини;

• антеїзм — нерозривний зв'язок з рідною землею, яка постає не­обхідною передумовою і «фізичним тілом» культурних розбудов;

• екзистенційно-особистісно орієнтована поліфонічність світоба­чення — творчий індивідуалізм і волелюбність, заглибленість у світ своїх особистих переживань і визнання плюралізму реаль­ності.

Дата добавления: 2015-07-25