Ідея автономності українського народу

Окреслюючи провідну ідею твору як ідею «автономності», О. Грушевський вказує на те, що ця ідея надавала твору опозиційного і навіть антиурядового характеру. (38)

Відстоювання прав і вольностей руського народу є однією з провідних ідей «Історії русів». Автор простежує, як литовські і польські правителі підтверджували і розширювали ці «права і вольності», згодом – як підтверджені привілеї ігнорувалися урядом Речі посполитої і, нарешті – як повстало козацтво в обороні цих прав. Саме з обороною прав і вольностей пов’язане проголошене у творі право «народу» на опір тиранії. «Право на боротьбу проти тиранії» радше потрібно пов’язувати з глибоко вкоріненим у свідомості шляхти правом на опір та пов’язаним з ним правом «відмовити у слухняності». Саме у такому контексті треба розглядати численні згадки про «право на опір» у промовах Хмельницького – і в промові до реєстровців, і у його зверненні до послів іноземних держав.

У чому ж полягав зміст тих «прав і вольностей», в обороні яких повстало козацтво і відновити які закликав Петра І Полуботок? Королівські привілеї закріплювали принципи, які становили зміст «золотих вольностей» Речі Посполитої – принципи «вольності і рівності» руської шляхти; саме вони лежали в основі концепції договірних взаємин, яка пронизує весь твір. Ідея з’єднання з литовським і польським народами є однією з центральних у «Історії русів». Її автор викладає вже на перших сторінках твору, розповідаючи про з’єднання (а не завоювання) Русі з Литвою за Гедиміна, а згодом про з’єднання Литовсько-Руської держави з Королівством Польським за часів Ягайла та Ядвіги. Кульмінацією змагання за підтвердження принципу «рівності і вільності» є включення його як головної статті до «скомпонованого автором» (43) тексту Зборівського договору.

Паралельно з інституюванням рівності руського шляхетства з рештою шляхти Речі Посполитої проводиться думка про шляхетське достоїнство козацького лицарського стану, що також користується правами «вольності і рівності». Видається необхідним наголосити: козацтво для автора є винятково шляхетським станом. Народ, який є народом вільним і рівним, залишається для автора народом шляхетським.

Даючи загальну характеристику «Історії русів», О. Оглоблин ствержував, що «основною темою цього трактату, його безпосередньою метою, була проблема україно-російських взаємин, глибока антитеза: Україна – Москва». (46) Можна не сприймати усю категоричність цього твердження, проте думка про глибоку відмінність, навіть протилежність, принципів організації двох суспільств пронизує майже весь твір. Автор свідомо застосовує засіб контрасту і протиставляє «вольний і рівний» руський народ та «суспільство рабів» Московської держави. Далеко не випадковою є згадка про те, що молоді козаки надавали перевагу протекторату турецькому над московським через те, що у турок «воинской народ в нарочитом уваженіи и почтеніи», і через те, що у них немає «крепостных и продажных людей или крестьянства, как в Московщине тое водится». (47) Викривальну промову вкладає автор у вуста генерального осавула Богуна, який зображує Московську державу у кращих традиціях річпосполитських мислителів.

Ідея релігійної терпимості, що пронизує увесь твір і особливо яскраво проступає у зображенні «золотої доби» Речі Посполитої – до введення унії – привертає особливу увагу. Адже принцип релігійної толерантності, притаманний багатоетнічному суспільству Речі Посполитої, був закріплений Варшавською конфедерацією 1573 року, ставши згодом невід’ємною складовою, дотримуватися якої мав кожен король Речі Посполитої. Антиуніатський тон «Історії русів» пояснюється тими ж причинами, які змушували деяких католицьких діячів засуджувати унію: вона була злом, тому що остаточно руйнувала принцип релігійної толерантності. Окрім того, автор пропонує ще одне пояснення того, чому унія була злом. Гетьман Косинський у своєму містифікованому листі до короля вказував, що «перемена в вере и обычаях народных... заводимая Духовенством без согласія народнаго, есть преткновеніе весьма опасное и неудобоисполнимое». І далі, конкретизуючи таку заяву, зазначав, що вчинок духовенства зруйнував принцип представництва, на якому тільки й має ґрунтуватися управління державою, а отже – введення будь-яких змін. Слова, вкладені автором в уста Косинського, є ланкою, що дає змогу перейти до розгляду концепції договірності, яку автор кладе в основу свого зображення минулого: «Духовенство не имеет от чинов націи и от народа никакого полномочія на введеніе в их веру и обряды перемен и новостей, а без того не имеет оно власти».

В основі політичного ідеалу автора лежить концепція договірно-представницького характеру влади – влади, яка ґрунтується на «договорі» правителя з народом, на принципі виборності та на принципі самоврядування. У творі автор виводить також і антитезу до цього ідеалу, зображуючи московські політичні порядки. Особливо гнівною, спрямованою проти московської тиранії, звучить промова Полуботка, у якій підкреслюються ті аспекти політичної організації Московської держави, які перетворюють її на виразну антитезу до ідеалу. Вустами Полуботка автор висловлює неприйнятність двополюсного поділу, коли весь народ перетворюється на рабів, якими московський цар править за власною волею і з власної примхи. (58) У цій же промові Полуботок вказує на основоположний елемент, що перетворює московського царя на тирана – повне ігнорування ним закону, те, що цар ставить себе над законом. В основу моделі влади кладеться принцип договору між народом і правителем, що, отримуючи владу від народу, бере на себе певні зобов’язання, виконання яких є для нього обов’язковим. У верховенстві цієї засади дослідники звично вбачають вплив ідеї суспільного договору Руссо, повністю ігноруючи факт, що той народ, від якого правитель отримує владу, аж ніяк не є народом у розумінні Руссо, а є народом політичним – народом-шляхтою.

Принцип договірності влади нерозривно пов’язується з її виборним характером. Починаючи з давньоруських князів, династія яких була обрана народом, руські князі, а згодом гетьмани були особами, обраними від народу вольними голосами. Головним речником цього принципу виборності знову виступає Богдан Хмельницький. Гетьман навіть відвертав козацтво від обрання Юрія не стільки через те, що той був молодим і недосвідченим, скільки через своє категоричне несприйняття принципу спадковості. Після підписання Зборівського трактату Б. Хмельницький урочисто відмовився від спадкового володіння руськими землями «яко противнаго... правам и обычаям народным, по которым они управляемы быть должны выбранными из себя всеми урядниками и самим Гетманом». Про спробу перетворення гетьманської влади на спадкову автор згадує ще два рази, щоразу відкидаючи її як найбільше зло. Злом є для автора будь-яке намагання порушити принцип виборності, тому він рішуче виступає проти спроб російського уряду призначати гетьманів. Пишучи про вірність малоросійського народу тим умовам, що були накреслені у Переяславі, та російському царю, автор вказує на нерозривний зв’язок, що існує між збереженням вірності і збереженням принципу виборності гетьмана, стверджуючи, що «только те Гетманы были неусердны к Правительству Россійскому, которые им избраны или избраны по настоянію сего Правительства».

Влада гетьмана для автора є справді договірною, тому вона є виборною і ні в якому разі не є абсолютною. Гетьман не лише підкоряється, на відміну від російського самодержця, закону, а й при розгляді всіх найважливіших питань підкоряється рішенню народного представництва. Автор «Історії русів» детально не зупиняється на описі форми цього представництва, проте формула «чини і військо» та «чини і депутати», що уособлює в собі цю ідею, зустрічається у творі досить часто. На принципі договірності, як стверджує автор, повинні ґрунтуватися не лише внутрішнє управління державою, а й міждержавні зносини. Саме на основі двосторонніх договорів у формі трактатів будувалися стосунки руського народу з польським і литовським народами у Речі Посполитій. Саме цей принцип, в ідеалістичному баченні автора, лежав і в основі русько-московських взаємин. З цього погляду, звичайно, не випадково автор особливо підкреслює той факт, що московські посли на Переяславській нараді «подтвердили присягою своею от лица Царя и Царства Московскаго о вечном и ненарушимом храненіи условленных договоров».

Розгляд ідеальної моделі політичної влади, витвореної в «Історії русів», залишиться неповним, якщо не згадати про ще один принцип – принцип обмеження прерогатив верховної влади через функціонування інституцій місцевого самоврядування. Вже у привілеї Владислава ІІ особлива увага приділяється функціонуванню судочинства. Декларуючи рівність руської шляхти з шляхтою польською і литовською, король підкреслює у своєму привілеї: «И судятся в них од самих себя; а в суды земскіе і градскіе избирают судей и урядников вольными голосами». Привілей Стефана Баторія підтверджував цю автономність руських судів, земських і гродських, і в ньому ж ішлося про організацію «Трибунала Рускаго». Намагання захистити ці елементи самоврядності проступає у всіх зверненнях малоросійської старшини до центрального уряду. І досить характерним є те, що практично остаточну ліквідацію малоросійської автономії пов’язує автор з указом Катерини ІІ, у якому йшлося про необхідність «служащих Козаков подчинить по судам и должности, военному уставу». Проте водночас автор підкреслює, що все ще зберігалося земське судочинство, залишаючись після остаточного скасування інституту гетьманства останнім реліктом політичної моделі тієї «доброї старовини», яку автор оспівує у своєму творі.

Дата добавления: 2015-07-21