Надмірна концентрація сільськогосподарських земель у окремих агрофірмах створює загрози соціального та екологічного характеру.

За 2001-2007 роки кількість господарств, які мають у власності і оренді більше 10 тис. га сільськогосподарських угідь, збільшилася у 2,6 раза, а загальна площа сільгоспугідь в них – майже у 3,3 раза. Відтак, ці надвеликі агрофірми (середній розмір понад 20 тис. га), становлячи 1,3 % усіх господарств, розпоряджаються 13,6 % сільськогосподарських угідь.

Вони ведуть високоінтенсивне й високомеханізоване виробництво, з обмеженою кількістю робочої сили, надаючи перевагу мобільним бригадам найманих працівників, ігноруючи місцевих селян; реєструються переважно у великих містах. Таким чином, посилюють проблему зайнятості сільського населення, сприяють обезлюдненню і занепаду сільських територій. Поширена тут монокультуризація, високий рівень агрохімізації, застосування надважких засобів механізації виробничих процесів створюють екологодеструктивний тиск на земельні ресурси й навколишнє середовище.

Негативні тенденції подальшого розвитку аграрного сектора зумовлюються наступними обставинами:

- сформовані досить нестійкі і несприятливі агроландшафти, з невеликою часткою природних елементів:

висока сільськогосподарська освоєність території (69,1 %), яка забезпечена за рахунок значно нижчої, ніж у світі частки лісів та лісовкритих площ (17,5 %, тоді як у світі – 30 %) та малопридатних для сільськогосподарського обробітку площ (3,3 % займають відкриті заболочені землі й інші, натомість як у світі таких земель у 10 разів більше);

- якість значних площ сільськогосподарських земель постійно погіршується.

За характеристиками, які впливають на родючість ґрунтів, 26 % сільськогосподарських угідь – кислі, 7 % – солонцюваті та з солонцевими комплексами, 4 % – засолені, 8,5 % – перезволожені (заплавні і позазаплавні) і заболочені (у тому числі мулуваті й торф’яні); близько третини площі сільськогосподарських угідь піддані водній ерозії (змиті), 4 % – вітровій ерозії. З продуктами ерозії з земель виносяться гумус і мінеральні речовини, які є чинниками формування родючості ґрунтів. Протягом трьох десятиріч (1961-1990 рр.) вміст гумусу в орних ґрунтах України знизився у середньому майже на 20%. З урахуванням того, що цей процес прискорюється, гумусність ґрунтів за такого стану справ може бути втрачена протягом наступних 100 років.

- нинішні орендарі, як правило, ведуть виснажливе землеробство, практично по хижацькому ставляться до землі: набула поширення монокультура з вирощуванням декількох комерційно привабливих культур – зернових (переважно пшениці і ячменю), соняшнику, ріпаку та сої; масове порушення сівозмін, вичерпання природної родючості.

Особливо стрімко розширилися посіви ріпаку у порівнянні з 1990 роком – у 10 разів, сої – у понад разів, соняшнику – у понад 2 рази. Частка соняшнику в структурі загальної посівної площі досягає в середньому 14-15 % (див. в додатках табл. 2.7.1). Проте, за нашими розрахунками, частка соняшника в структурі посівної площі сільськогосподарських підприємств, які займалися вирощуванням цієї культури (41 %), перевищувала третину, що значно – майже в 3 рази перевищує раціональну частку (10-12 %). Досить часто орендарі декілька років підряд висівають соняшник і ріпак на одному й тому ж полі, перетворюючи родючі землі в безплідну субстанцію. Очевидним є те, що розширення площ комерційно привабливих культур відбулося переважно за рахунок скорочення кормових культур. У 2008 році, за даними Міністерства аграрної політики України, соняшник посіяно на площі 4,1 млн. га (на 14 % більше, ніж у 2007 році), ріпак – 1,5 млн. га (на 64 % більше);

- значне варіювання урожайності, що зумовлено не лише погодно-кліматичними умовами (звично, з 5-ти років, принаймні, 2-3 роки несприятливі для сільськогосподарського виробництва), а й не забезпеченням належної культури землеробства, у тому числі необхідного поповнення поживних елементів ґрунту за рахунок внесення раціональних доз органічних і мінеральних добрив, недостатньо жорстким дотриманням технологічних та екологічних вимог. Необхідно оптимізувати агрохімічне втручання у формування родючості ґрунтів та максимально використовувати природний потенціал формування урожаю сільськогосподарських культур (пожнивні рештки, посів сидератів на „зелене” добриво тощо).

Урожайність зернових і зернобобових в Україні становить 85 % середньосвітового рівня та, принаймні, в 2 рази нижча, ніж в розвинених країнах, у тому числі й Франції, яка характеризується схожими погодно-кліматичними умовами.

- забезпечення раціонального використання та охорони продуктивних сільськогосподарських земель не стало предметом державної турботи: відсутня система державного контролю за використанням земель, практично припинені державні заходи з охорони земель.

Мінагрополітики визнано уповноваженим державою органом за раціональне використання і охорону сільськогосподарських угідь (згідно з Положенням про міністерство), а Держкомзем – уповноваженим за загальне управління земельними ресурсами. Міністерство аграрної політики України практично реалізує лише окремі з покладених на нього завдань щодо земельних ресурсів; у рамках Департаменту ринків рослинництва є малочисельний відділ загального землеробства, хімізації та меліорації земель) та проводить роботу щодо моніторингу стану та агрохімічної паспортизації земель (при Міністерстві функціонує центр „Держродючість”). Цього вкрай недостатньо для забезпечення ефективної роботи у справі раціонального використання і охорони сільськогосподарських земель.

Сприятливі можливості використання сільськогосподарських угідь України визначаються наявністю великого аграрного потенціалу, насамперед, продуктивних земельних ресурсів (42 млн. га сільгоспугідь, з них 32 млн. га ріллі) та людського капіталу; порівняльних переваг у виробництві певних видів сільськогосподарської продукції як для внутрішніх потреб, так і зовнішніх ринків; глибоких історичних традицій аграрного виробництва.

Сприятливі умови розвитку національного аграрного сектора можна окреслити як:

- раціональне використання земельних ресурсів для нарощування виробництва сільськогосподарської продукції;

Так, із 32,4 млн. ріллі у 2008 році посівні площі займали 27 млн. га, а 5,4 млн. га – не засівалися, з них чисті пари займали 1,6 млн. га. Очевидними є резерви інтенсифікації агровиробництва на основі раціональної хімізації, меліорації і механізації. Нині у вітчизняному сільському господарстві, зокрема, використовується у декілька разів менше добрив, ніж у європейському; урожайність значно нижча; втрати врожаю при збиранні досягають 20 % через відсутність комплексу збиральних машин.

- можливості реалізації агроекологічної політики використання оброблюваних земель, інтенсифікації та подальшого розвитку аграрного виробництва; формування сприятливих агроландшафтів;

- значний потенціал для масштабного вирощування екологічно чистих продуктів, а також продуктів харчування, традиційних для окремих регіонів.

За даними Міжнародної федерації органічного сільського господарства (IFOAM), в Україні функціонувало 69 сертифікованих сільськогосподарських підприємств з площею відповідних угідь 234,5 тис. га. Зважаючи на значне зменшення використання в аграрному виробництві агрохімічних засобів, тривалий термін, що пройшов від ведення інтенсивного землеробства, на окремих ділянках навіть не буде потреби в перехідному періоді (звично 3 роки). Приклад фірми „Агроекологія” (колишній САТ „Обрій”) Шишацького району Полтавської області свідчить про можливість забезпечення високорентабельного аграрного виробництво з мінімальним впливом на навколишнє середовище. Зокрема, виробничі затрати зменшуються на 24-30 %: витрати пального – на 38-50 %, мінеральних добрив – у 10 разів, отрутохімікатів – на 80 %, амортизаційні відрахування – на 30 %; продуктивність праці підвищується на 37-50 %.

Україні слід рішучіше адаптувати свою соціально-економічну політику до загальносвітових тенденцій підтримки аграрного сектору, які вимагають спрямування дедалі більших ресурсів на розв’язання завдань сільського розвитку. Найголовніші з них – підвищення життєвого рівня сімей, члени яких зайняті у сільському господарстві; зміцнення сільських громад, поліпшення їх структури; реалізація екологічних заходів і підтримка природоохоронної діяльності. Сільський розвиток є необхідною умовою формування сприятливого просторового і соціального середовища для розвитку аграрного сектора і зумовлює потребу в комплексному, багатоцільовому і системному підході до подолання процесів соціального розшарування, та бідності, вдосконалення інфраструктури в сільській місцевості, досягнення загальнонаціональних соціальних стандартів життя на селі.

Основними стримуючими чинниками сільського розвитку нині є:

• звуженість сфери економічної діяльності в сільській місцевості, що спричиняє низький рівень продуктивної зайнятості і трудову міграцію населення. Практично для кожного другого зайнятого сільського жителя єдиним місцем прикладання праці є неформальний сектор економіки, передусім власне особисте селянське господарство. Останнє ж через техніко-технологічну відсталість і фактичну виключеність з системи регульованого (в різний спосіб підтримуваного) сільськогосподарського виробництва неприйнятне як сфера діяльності для осіб активного працездатного віку;

За роки ринкових трансформацій кількість сіл, де відсутні будь-які суб’єкти формалізованої господарської діяльності, збільшилась із 5 до 14 тис. (у 2,8 раза), частка останніх у загальній кількості сільських населених пунктів досягла 49 %. Понад 40 % сільських жителів, які працюють на підприємствах і в організаціях, зайнято за межами своїх поселень (без врахування тривалої закордонної трудової міграції).

• бідність сільського населення: рівень його добробуту залишається загалом нижчим, ніж у докризовий період (1990 рік), і нижчим, ніж у міських жителів;

У 2007 році частка витрат на харчування в структурі сукупних витрат сільських домогосподарств становила 59,3 %, міських - 54,3 %; частка осіб, які отримували загальні доходи нижче прожиткового мінімуму у сільській місцевості – 37,5 %, у міських поселеннях – 25,4 %. Низький рівень платоспроможного попиту, в свою чергу, є однією з причин занепаду сфери обслуговування.

• погіршення доступу сільського населення до базових послуг;

Частка сіл з достатнім рівнем забезпеченості об’єктами сфери обслуговування зменшилась із 34,4 % у 1991 році до 18,6 % у 2005 році, а частка сільського населення, що проживає у таких селах, відповідно з 70,4 до 48,9 %. Натомість частка сіл, де немає жодного об’єкта сфери обслуговування, зросла із 10,5 до 20,8 %..

Окремі заходи щодо розвитку пересувних і дистанційних форм надання послуг не компенсують звуження мережі об’єктів сільської інфраструктури. Якість сільських автомобільних доріг погіршується, зменшується кількість сільських населених пунктів, які мають водопровід і каналізацію. Водночас продовжується підвищення рівня газифікації сіл природним (сітьовим) газом. Збільшуються обсяги житлового будівництва, але в основному за рахунок спорудження мешканцями міст житлових будинків у приміських селах та рекреаційних зонах;

• обезлюднення сільських територій: частка сільських адміністративних районів демографічної і поселенської кризи

Райони, у яких впродовж останніх 3 років рівень депопуляції сільського населення перевищував 15 осіб на 1000 жителів, або частка безлюдних і деградуючих сіл у загальній кількості сільських населених пунктів була більшою 40 %) зросла від 23,2 % у 1991 році до 34,3 % у 2005 році.

Цей процес, найгостріше проявившись в північно-східній частині України (Чернігівська, Сумська, Полтавська області), охоплює дедалі більше територій;

• слабка інституціональна забезпеченість: недостатній рівень людського і соціального капіталу сільських громад; слабкість місцевого самоврядування на сільських територіях (в тому числі його фінансової і організаційної бази); практична відсутність національної системи управління сільським розвитком.

Сприятливі можливості сільського розвитку потенційно закладені в багатофункціональності сільського господарства, яке, поряд з виробництвом відповідних товарів, забезпечує продукування незамінних суспільних благ. Найважливішими з них є: продовольча безпека, збереження родючості грунтів і природного середовища, підтримання життєдіяльності населення на сільських територіях, відтворення селянства. Багатофункціональним є й село, як один із двох (поряд з міським) територіально-соціальних секторів суспільства, що служить просторовою базою розвитку не лише сільського господарства, але й багатьох інших галузей національного господарства, забезпечує відтворення значної частини людського капіталу нації, виконує інші функції, зокрема суспільного контролю над територіями.

Потреба в повноцінному використанні багатофункціональної природи сільського господарства і села в інтересах усього суспільства спонукатиме до необхідності:

• в процесі реалізації аграрної політики спрямовувати дедалі більшу частину державної підтримки аграрного сектора на розвиток конкурентоспроможного малого і середнього підприємництва в сільському господарстві, нарощування людського капіталу аграрного сектора, диверсифікацію доходів виробників сільськогосподарської продукції, підтримку екологічних заходів і природоохоронної діяльності;

• у межах регіональної політики забезпечувати випереджувальний розвиток сільської інженерної і соціальної інфраструктури;

• засобами регуляторної політики формувати сприятливі умови для створення і функціонування малих підприємств у сільській місцевості у позааграрних видах діяльності;

• в процесі вдосконалення міжбюджетних відносинзабезпечити наповнюваність місцевих бюджетів податковими надходженнями, достатніми для повноцінного виконання на сільських територіях основних функцій самоврядування;

• на всіх рівнях організації суспільства цілеспрямовано формувати сприятливе інституційне середовище сільського розвитку, в тому числі створювати умови для того, щоб сільські жителі активніше використовували право голосу при розв’язанні проблем своїх громад і прийнятті загальнодержавних рішень.

Дата добавления: 2015-11-14