Судова практика з питань розкриття банківської таємниці 18 страница

- банківська таємниця — відомості, що захищаються кре­дитною організацією, про операції, рахунки і вклади її і кореспондентів, а також інші, встановлені кредитною організацією на підставі федеральних законів у їх інтер­есах відомості, по яких можна ідентифікувати клієнтів і кореспондентів кредитної організації^[13].

9.5. Розкриття банківської таємниці

за законодавством іноземних держав

Законодавство практично всіх держав декларує гарантію інформації, що становить банківську таємницю. При цьому практичне значення мають норми зарубіжного законодавства, які визначають підстави для розкриття банківської таємниці.

Виконання банківськими установами зобов’язань по охо­роні банківської таємниці нерідко пов’язане зі здійсненням державних функцій. Банки виконують зобов’язання по від­ношенню до фіскальних органів, які мають потребу в отри­манні від банків інформації для оцінки суми податків. Тому винятки щодо розкриття банківської таємниці у зарубіжних правових системах встановлені для фіскальних органів. Так, у відповідності з Загальним податковим кодексом Франції, податковим органам надані права щодо вимоги від кредитних установ конкретних повідомлень, в тому числі про відкриття і закриття рахунків вкладів цінних паперів або грошових ко­штів, поточних авансових рахунків і т.п. Відповідно до поло­жень Книги податкових процедур фіскальні агенти можуть з метою здійснення податкового контролю отримувати довідки з торговельних книг, прибуткових та інших документів, зо­крема і службових документів кредитної установи.

Серед інших органів, що мають право отримувати інфор­мацію, що містить банківську таємницю, у Франції необ­хідно виділити митні органи, які на підставі ст. 65 Митного кодексу можуть вимагати від кредитних установ не тільки довідки, а й вживати заходів щодо накладення арешту.

У СІЛА прийнятий в 19 70 році Закон про банківську таєм­ницю передбачає надання допомоги в кримінальному, подат­ковому і адміністративному розслідуванні і процесах у формі витребування бухгалтерських книг і надання інформації про деякі банківські угоди. Прийняття цього закону призвело до різкого збільшення можливостей державних органів по ви­требуванню фінансових документів клієнтів банків.

У багатьох країнах винятки щодо розкриття банківської таємниці передбачені стосовно судових органів або органів, що здійснюють попереднє слідство. Згідно зі статтею 57 Зако­ну Франції 1984 «Про банки» банківська таємниця не може бути прихована від судових органів, що проводять криміналь­не слідство. Тобто, службовці банку повинні давати свідчення представникам правоохоронних органів. Проте коло таких представників правоохоронних органів є обмеженим. Зокре­ма, особа, що проводить дізнання, має отримати спеціальне доручення судового слідчого. Банк також зобов’язаний нада­ти судці відому йому інформацію про фінансовий стан клієнта при проведенні судової процедури санації.

У США на сьогодні не діє норма про таємницю фінансо­вих документів при урядових розслідуваннях. Хоча на банк може бути покладена відповідальність за надання без дозволу клієнта інформації приватній третій особі, банк не несе від­повідальності за розкриття інформації урядовим агентствам, коли дотримуються процесуальні вимоги (норми) закону. У чинному законодавстві фінансовим установам США дозволе­но повідомляти уряд про свої підозри у здійсненні їх клієн­тами злочинної діяльності, ідентифікувати осіб і описувати їх діяльність. Крім того, службовці банку, які надають таку інформацію добровільно, звільняються від цивільно-правової відповідальності по відношенню до вкладників та інших осіб.

Інститут банківської таємниці існує і в Німеччині. У від­повідності з німецьким законодавством працівники банку не мають права повідомляти будь-кому інформацію про вклади та операції з грошовими коштами. Доступ до інфор­мації про рахунки клієнта можуть отримати тільки правоо­хоронні органи за санкцією суду. Для надання такої санкції прокуратурі необхідна конкретна і серйозна підозра орга­нів правопорядку про вчинення злочину клієнтом банку. При судовому розгляді працівники приватних банків ма­ють право відмовитись від надання свідчень, посилаючись на банківську таємницю.

У Англії актом, спеціально присвяченим відносинам щодо розкриття банківської таємниці, був Закон про вико­ристання банківських облікових документів в якості доказів (Banker’s Books Evidence Act 1879), який встановлює, що як докази про стан рахунка клієнта приймаються копії відпо­відних записів у банківських облікових книгах. Як доказ вірності копії оригіналу приймалися усні або письмові під­твердження вірності копії з боку посадової особи банку. Така норма не позбавляла суд можливості при необхідності дослі­джувати оригінали банківських облікових книг. При цьому закон не містив конкретного переліку підстав і осіб, яким можна було розкривати інформацію, що становить банків­ську таємницю. Ці питання віддавалися на розсуд суду, і суддя мав за своїм розсудом оцінити обґрунтованість вимоги сторони про одержання банківської таємниці.

У Англії лише майже через сто років виник прецедент, у якому були конкретизовані критерії, якими мав керува­тися суддя при вирішенні питання про розкриття банків­ської таємниці. Мова йде про справу Williams and Others v. Sommerfield (1972).

У зазначеній справі у поліції Брістоля виникла необхід­ність зробити перевірку банківських рахунків відповідачів, стосовно яких проводилося розслідування. У зв’язку з цим магістрат видав наказ про одержання інформації на підста­ві статті 7 Закону про використання банківських облікових документів в якості доказів. Відповідачі подали апеляцію на рішення магістрату, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що закон установлює тільки процедурні питання одержання інформації від банку як доказу, але при цьому він жодним чином не порушує фундаментального принципу криміналь­ного процесу, відповідно до якого обвинувачуваний не може бути примушений інкримінувати себе.

Апеляційний суд відхилив апеляцію. Принципово суд виходив з того, що прийняття аргументу апелянта означа­ло б, що зазначений закон узагалі не може застосовуватись до кримінального процесу, хоча закон прямо передбачає, що він застосовується до кримінального процесу. Однак суддя лорд Віджері зазначив, що «видача наказу у від­повідності зі статтею 7 може виявитися дуже серйозним втручанням у сферу волі суб’єкта, істотним вторгненням у його приватне життя. Цей наказ безсумнівно повинний бути виданий після максимально уважного обміркову­вання і на підставах, що не залишають сумнівів... У кри­мінальному процесі судові влади повинні усвідомлювати важливість кроку, який вони здійснюють, видаючи наказ у відповідності зі статтею 7, вони повинні взяти до уваги серед інших обставин, чи існують інші докази в розпоря­дженні обвинувачів для обґрунтування вимог; чи заява про наказ у відповідності зі статтею 7 є не більш ніж ри­бальською експедицією в надії знайти якісь матеріали, на які можна буде повісити обвинувачення».

Наведений прецедент дає підстави для висновку про те, що англійська судова практика традиційно ґрунтується на дуже обережному підході до розкриття інформації, що ста­новить банківську таємницю. Однак англійське право вста­новлює усе більше підстав для надання такої інформації. Це виявляється в тому, що перелік спеціальних законів надає право публічним органам на одержання від банку інформа­ції про клієнта. До числа таких законів відносяться Закон про управління податками (Taxes Management Act 1970), Закон про поліцію і докази в кримінальному праві (Police and Criminal Evidence 1984), Закон про фінансові послуги

(Financial Services Act 1986), Закон про неплатоспромож­ність (Insolvency Act 1986).

Відповідно до Закону про банківську діяльність (Banking Act 1987) в Англії встановлюються принципові виключен­ня щодо розкриття банківської таємниці. Так, розкриття інформації, що становить банківську таємницю, може здій­снюватись у зв’язку із здійсненням Банком Англії контр­ольних функцій у банківській системі. Крім того, надається право Банку Англії розкривати конфіденційну інформацію іншим органам і організаціям, якщо таке розкриття прова­диться з метою сприяння виконанню зазначеними органами або організаціями їхніх статутних повноважень. Перелік та­ких органів і організацій, приведений у Законі 1987 р. до­сить великий. До них відносяться, зокрема: Казначейство, державні секретарі, призначені останніми інспектори, Гене­ральний директор чесної торгівлі та ін. Перелік осіб, яким Банк Англії вправі для цих цілей розкрити інформацію, може змінюватися Казначейством за узгодженням з Банком Англії. Особливу роль у цьому переліку відіграє Казначей­ство і державні секретарі, яким Банк Англії вправі розкрити інформацію, якщо він має у своєму розпорядженні докази того, що це відбувається в інтересах вкладників чи у публіч­них інтересах. Крім того, у силу положень ст. 85 Закону про банківську діяльність (Banking Act 1987) ніщо в законі не перешкоджає розкриттю інформації в зв’язку з криміналь­ними переслідуваннями, а також у зв’язку з виконанням зобов’язань перед Європейським співтовариством.

У російському законодавстві також закріплений обов’язок банків та інших кредитних організацій зберігати таємницю про рахунки і вклади своїх клієнтів, про операції, які про­водяться по рахунках і вкладах, а також не розголошувати будь-які відомості, які стали відомі при здійсненні банків­ських операцій (пункт 1 статті 857 Цивільного кодексу Ро­сійської Федерації). Відомості, що становлять банківську таємницю, можуть бути надані тільки у випадках і обсязі, передбачених чинним законодавством. Згідно із статтею 26 Федерального закону «Про банки і банківську діяльність» банк або інша кредитна організація зобов’язані надавати до­відки по рахунках і вкладах. Довідки по операціях і вкладах юридичних осіб і індивідуальних підприємців видаються кредитною організацією їм самим, судам, арбітражним су­дам (суддям), Рахунковій палаті Російської Федерації, орга­нам державної податкової служби і податкової поліції, мит­ним органам Російської Федерації у випадках, передбачених законами про їх діяльність. При цьому на посадових осіб вказаних органів покладається обов’язок зберігати в таєм­ниці відомості про рахунки і вклади фізичних і юридичних осіб, отримані ними при виконанні службових обов’язків. Крім того, довідки по операціях і рахунках юридичних осіб і громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, видаються кредитною організа­цією при наявності дозволу прокурора органам попереднього слідства за справами, що знаходяться в їх провадженні.

Довідки по рахунках і вкладах фізичних осіб видаються їм самим, судам, а при наявності згоди прокурора — органам попереднього слідства у справах, що знаходяться в їх прова­дженні. У разі смерті володільця рахунку (вкладу) довідки видаються особам, які вказані володільцем рахунку (вкла­ду) в заповідальному розпорядженні нотаріальним конторам по спадкових справах про вклади померлих вкладників, що знаходяться в їх провадженні, а по відношенню рахунків іноземних громадян — іноземним консульським установам. Таким чином, система правової охорони банківської таємни­ці у Росії подібна до української.

Останнім часом в усіх європейських країнах, досвід яких переймає і Україна, активно розвивається законодавство в сфері боротьби з відмиванням доходів, отриманих злочин­ним шляхом. Це пов’язано з удосконаленням правового ре­гулювання зазначених питань на міжнародному рівні. Осно­вним зобов’язанням у зв’язку з цим для кредитних установ та інших фінансових посередників є встановлення особи сво­їх клієнтів та третіх осіб, на користь яких вони мають намір діяти. Крім того, спеціальним адміністративним органам кредитні установи повинні повідомляти про суми, які ви­кликають підозру щодо проведення розрахунків за наркоти­ки чи за інші злочинні види діяльності.

Таким чином, банківська таємниця має обмеження і у разі проведення банком явно сумнівної операції; без повідо­млення про це компетентних органів банк та його службов­ці можуть бути притягнуті до відповідальності. Наприклад, Закон Франції про боротьбу з відмиванням капіталів від 12.07.1990 року, доповнений Законом від 29.01.1993 року, зобов’язує кредитні установи виявляти особливу пильність щодо капіталів, джерелом походження яких є торгівля нар­котиками або діяльність організованої злочинності, а також зобов’язує розривати угоди, які мають вид незаконних. Цей закон є винятком із загальних правил охорони банківської таємниці.

У 1991 році країни — учасниці Європейського союзу при­йняли Директиву про запобігання використанню фінансової системи для відмивання коштів (91/308/ЄЕС), яка на сьо­годні втратила чинність. Одним із центральних заходів була співпраця з органами, на які законодавством відповідної країни покладено обов’язок боротьби з відмиванням коштів. Така співпраця могла проявлятися у двох формах:

- добровільно-самостійного інформування банками і кре­дитними організаціями відповідних органів;

- надання інформації на мотивовані запити відповідних ор­ганів.

Звичайно, така співпраця з компетентними органами сто­сується і питань охорони банківської таємниці. У зв’язку з цим Директива про запобігання використанню фінансової системи для відмивання коштів містить норми, що звільня­ють працівників банків та інших кредитних організацій від відповідальності за надання інформації про клієнтів і укла­дені угоди. Так, згідно із статтею 9 Директиви добровільне розкриття інформації компетентним органам не повинно було розглядатись як порушення положень про банківську таємницю, встановлених законодавством або договором.

Посилювали систему контролю за сумнівними операція­ми і такі документи як Директива від 30.10.2000 р. — За­гальні директиви з протидії відмиванню доходів в приват­ному банківському секторі (Вольфсбергзькі принципи), Директива Європейського Парламенту і Ради Європейського Союзу, від 04.12.2001 р. № 2001/97/ЄС, яка вносить зміни в Директиву Ради 91/308/ЄЕС щодо запобігання використан­ню фінансової системи з метою відмивання грошей, Дирек­тива Європейського Парламенту та Ради про запобігання ви­користанню фінансової системи з метою відмивання коштів та фінансування тероризму від 26.10.2005 р. № 2005/60/ЄС.

Директива 2005/60/ЄС встановлює норми-гарантії про­фесійних таємниць. Зокрема зазначено, що у разі, якщо не­залежні представники професій з надання юридичних порад визначаються та контролюються на законодавчому рівні, такі як адвокати, які визначають правовий статус клієнта або представляють клієнта у судових процесах, недоречно, згідно із цією Директивою, накладати на них зобов’язання відносно цих видів діяльності, звітувати про підозру у відми­ванні коштів або фінансуванні тероризму. Щодо будь-якого зобов’язання звітувати мають бути виключення стосовно звітування про інформацію, отриману до, під час або після судового процесу, або під час визначення правового статусу клієнта. Таким чином, юридичні поради мають залишатися обмеженими обов’язком професійної таємниці, за винятком, якщо тільки радник з юридичних питань сам бере участь у відмиванні коштів або фінансуванні тероризму, якщо юри­дична порада дається для відмивання коштів або фінансу­вання тероризму, або якщо юрист знає, що клієнт бажає отримати юридичну пораду з метою відмивання коштів або фінансування тероризму.

З метою забезпечення поваги до прав, викладених у Єв­ропейській Конвенції захисту прав людини та основних сво­бод, і Договору про створення Європейського Союзу, у спра­вах із аудиторами, зовнішніми ревізорами (бухгалтерами) та податковими радниками, які в деяких державах-членах можуть захищати чи представляти клієнта під час судових засідань або засвідчувати правовий статус клієнта, інфор­мація, яку вони отримають під час виконання цих завдань не має бути предметом обов’язків зі звітування згідно з цією Директивою.

Аналіз правових систем зарубіжних країн в частині, що стосується боротьби з відмиванням доходів, одержаних зло­чинним шляхом, свідчить про тенденцію обмеження дії пра­вових норм, що стосуються охорони банківської таємниці. Серед тих країн світу, в яких співвідношення нормативно- правового регулювання банківської таємниці та боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом вирі­шено на користь останньої, виділяються країни ЄЄ, в яких законодавство, спрямоване на запобігання легалізації гро­шей, найбільш розвинуте.

9.6. Юридична відповідальність за порушення режиму банківської таємниці у іноземних державах

Санкції за порушення банківської таємниці та склади правопорушень містяться у Кримінальному кодексі Швей­царії, а також у Федеральному Законі про банківську ді­яльність 1934 року. Цьому присвячуються статті 162 та 320 Кримінального кодексу Швейцарії. Згідно статті 162 «будь- яка особа, яка розголосила торгівельну таємницю або конфі­денційну ділову інформацію, що повинна була зберігатися в силу договірного або законного зобов’язання, будь-яка особа, яка використала таку інформацію для одержання прибутку ним або нею або для одержання прибутку третіми особами, повинна бути покара позбавленням волі або штрафом».

Стаття 320 Кримінального кодексу Швейцарії передба­чає відповідальність за розголошення таємниці державними службовцями та особами, яким така інформація стала відо­ма в силу виконання ними своїх обов’язків. Так, «будь-яка особа, яка розголосила таємницю довірену їй або йому як представнику державного органу або громадського службов­ця, або яка одержала знання в силу виконання своїх профе­сійних або службових обов’язків буде покарана позбавлен­ням волі або штрафом».

Кримінальним законом Швейцарії не передбачається від­повідальність за розголошення і незаконне використання саме банківської таємниці, однак, на відміну від українського законодавства, відповідно до законодавства поняття «конфі­денційної ділової інформації», а також категорія «таємниці» охоплює поняття «банківська таємниця» та співвідноситься з ним як загальне та окреме. Санкції, що передбачаються за порушення банківської таємниці становлять штраф у вигля­ді 50000 швейцарських франків та шість місяців ув’язнення і можуть бути застосовані судом як окремо одна від одної, так і разом. Існує також і цивільно-правова відповідальність у ви­гляді відшкодування збитків, заподіяних порушенням режи­му банківської таємниці або її незаконним використанням, а також фінансова відповідальність, яка може бути застосована урядом країни до банків-порушників.

У Великобританії відповідальність за порушення банків­ської таємниці передбачена статтею 82 Закону про банків­ську діяльність 1987 року. Відповідно до неї:

(1) За виключенням випадків, коли положеннями цього Закону передбачене інше —

а) жодна особа, яка у відповідності і для цілей цього Зако­ну одержує інформацію, що відноситься до бізнесу або інших справ будь-якої особи; і

б) жодна особа, яка одержала цю інформацію прямо або опосередковано від особи, що одержала інформацію у ви­щезазначений спосіб, не вправі розкривати інформацію без згоди особи, до якої вона відноситься і особи, від якої вона була одержана (якщо це різні особи) вищезазначе­ним чином...

(2) Будь-яка особа, яка розкриває інформацію у порушен­ня положень цієї статті вчиняє кримінальне правопорушен­ня (offence) і підлягає —

а) при провадженні за обвинувальним актом — тюремному ув’язненню на термін, що не перевищує двох років, або штрафу, або обом покаранням;

б) при сумарному провадженні — тюремному ув’язненню на термін, що не перевищує три місяці, або штрафу в межах статутного максимуму, або обом покаранням».

Закон Великобританії визначає осіб, які можуть дати до­звіл на розголошення інформації. Відповідно до закону це не лише власник інформації, але й особа, якої така інформація стосується, а також особи, від якої інформація була одержа­на. Звичайно, коло таких осіб є значно ширшим у порівнянні з швейцарським та українським правом.

Кримінально-правові санкції за порушення правового ре­жиму банківської таємниці у Великобританії є жорскішими у порівнянні з швейцарським законодавством, що однак не призводить до зміни думки світового співтовариства про те, що банківська таємниця є більш захищеною у Швейцарії, ніж у Великобританії. Принциповим є не санкція за розголо­шення банківської таємниці, а встановлений законодавством порядок її розкриття. Разом з тим, у англійському праві від­сутня кримінальна відповідальність за неправомірне вико­ристання банківської таємниці, що є значною прогалиною.

Кримінальна відповідальність за незаконне одержання і розголошення відомостей, що становлять банківську таєм­ницю, передбачена статтею 183 Кримінального кодексу Ро­сійської Федерації від 24.05.96 року. Відповідно до неї зби­рання відомостей, що складають комерційну або банківську таємницю, шляхом розкрадання документів, підкупу або погроз, а також іншим незаконним способом з метою розго­лошення або незаконного використання цих відомостей — карається штрафом в розмірі від ста до двохсот мінімальних розмірів оплати праці або в розмірі заробітної платні або ін­шого доходу засудженого за період від одного до двох місяців або позбавленням волі на строк до двох років.

Незаконні розголошення або використання відомостей, що складають комерційну або банківську таємницю, без зго­ди їх власника, які вчинені з корисливої або іншої особистої зацікавленості та причинили значну шкоду, — караються штрафом в розмірі від двохсот до п’ятисот мінімальних роз­мірів оплати праці або в розмірі заробітної плати або іншого доходу засудженого за період від двох до п’яти місяців або позбавленням волі на строк до трьох років з штрафом в роз­мірі заробітної плати або іншого доходу засудженого за пері­од до одного місяця або без такого.

Загалом дієвість правового режиму банківської таємниці в тій чи іншій країні вцілому не пов’язана з санкціями, які застосовуються за її неправомірне використання або розго­лошення, однак, юридичні санкції є необхідною складовою

охорони банківської таємниці, що, звичайно, зумовлює їх

велике значення.

Завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте особливості охорони банківської таєм­ниці у Швейцарії; Великобританії; Франції; Російській Федерації.

2. У чому полягає гармонізація права в сфері банківської таємниці в країнах-членах ЄС?

3. Які існують процедури розкриття банківської таємниці за законодавством іноземних держав?

4. Охарактеризуйте юридичну відповідальність за пору­шення режиму банківської таємниці у іноземних дер­жавах.

5. Чим, на Вашу думку, визначається ефективність сис­теми охорони банківської таємниці: процедурами роз­криття банківської таємниці чи санкціями за порушен­ня режиму банківської таємниці?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Гетманцев Д. О. Банківська таємниця: особливості її нормативно-правового регулювання в Україні та в зако­нодавстві зарубіжних країн: Дис.... канд. юрид. наук:

12.0. 07 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шев­ченка. — К., 2003. — 206 с.

2. Загальні директиви з протидії відмиванню доходів в при­ватному банківському секторі (Вольфсбергзькі принци­пи) від 30.10.2000 р.

3. Директива 2001/97/ЄС Європейського Парламенту і Ради Європейського Союзу, яка вносить зміни в Дирек­тиву Ради 91/308/ЄЕС щодо запобігання використан­ню фінансової системи з метою відмивання грошей від

04.12.2001 № 2001/97/ЄС // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. — 2003. — № 12.

4. Директива 2005/60/ЄС Європейського Парламенту та Ради про запобігання використанню фінансової системи з метою відмивання коштів та фінансування тероризму від 26.10.2005 р. № 2005/60/ЄС // Законодавчі і норма­тивні акти з банківської діяльності. — 2007. — № 6.

5. Luca Errico, Alberto Musalem. Offshore Banking: An Analysis of Micro — and Macro-Prudential Issues // IMF Working Paper. — January. — 1999. — p. 92

6. Swiss Federal Banking Act of 8 November 1934 (RS 952.0). Article 47

7. Luca Errico, Alberto Musalem. Offshore Banking: An Analysis of Micro — and Macro-Prudential Issues // IMF Working Paper. — January. — 1999. — p. 94

8. Chapters on the Financing of Sales by Banking Devices in Benjamin’s Sale of Goods; London, Sweet and Maxwell. — 1974. — P. 27

9. Banking Act 1987//www.law.nyu.edu/centralbankscenter/ texts/England-Banking% 20Act% 201987.html

10. Энциклопедия банковского дела и финансов /Encyclopedia of banking & finance Чарльз Дж. Вулфел / Charles J. Woeful, «КорпорацияФёдоров», 2000, —C. 596.

11. Council Directive of 1977 //www.centralbank.ie/documents/ bsd/BSD-LAWS.pdf

12. Тосунян Г. A., Викулин А. Ю., Экмалян А. М. Банков­ское право Российской Федерации. Общая часть: Учеб­ник / Под общ. ред. акад. Б. Н. Топорина. — М.: Юристъ,

1999. — С. 230—243.

13. Bills of Exchange and Banking, Vol. 2 of Chitty on Contracts; London, Sweet and Maxwell. — 1999. — p. 170.

14. Laura W. Murphy, Letter to the House on Financial Privacy and the International Money Laundering Act // American civil liberties magazine, — 13 July 2000, — p. 163.

15. Banking Act [Kreditwesengesetz — KWG], in: RÜSTER, В. (ed.), Business transactions in Germany. Munich, — 1983 vol. 4 — appendix 5.

16. Banker’s Books Evidence Act 1879 // www.courts.ie/ logprof.nsf /Oof1998.pdf.

17. Taxes Management Act (1970) // www.lawreports.co.uk/ qbnov0-2.htm.

18. Financial Services Act (1986) // www.toxiclemon.co.uk/t/ financial/financial-services-act-1986.

19. Insolvency Act (1986) // www.insolvency.co.uk/legal/ ial986.htm.

20. Police and Criminal Evidence (1984) // www.london.gov. uk/gla/publications/crime_policing/stopsearch.pdf.

21. Council Directive 91/308/EEC of 10 June 1991 on prevention of the use of the financial system for the purpose of money laundering 91/308/EEC // List of Legislation: www.centralbank.ie/documents/bsd/BSD-LAWS.pdf.

22. Директива 97/7/ЕС Европейского парламента и совета евросоюза от 20 мая 1997 о защите потребителей в слу­чае заключения контактов на расстоянии // переклад http://www.infolaw.ru/infolaw/zakon.phtml?file=z3.

Додаткова

23. Уголовный кодекс Российской Федерации от 24.05.96 № 63-ФЗ // Российская Газета. — 1996. — №113.

24. Jack A. Blum, Michael Levi, R. Thomas Naylor, Phil Williams. Financial Havens, Banking Secrecy And Money Laundering, United Nations Office For Drug Control And Crime Prevention Global Programme Against Money Laundering // http://www.cf.ac.uk/socsi/whoswho/levi- laundering.pdf.

25. Wiliams and Others v. Sommerfield // www.legal500.com/ devs/uk/It/ihl831t. pdf.

26. Municipality of Hillegom v. Hillenius // www.parliament. the-stationery-office.co.uk/pa/ldl99900/ldjudgmt/ j dOO 0 518/rivers -4. htm.

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АКЗІ — апаратура криптографічного захисту інформації;

АРМ — автоматизоване робоче місце;

АРМ бухгалтера САБ — автоматизоване робоче місце САБ, на якому здійснюється формування файлів/онлайнових пакетів, які містять початкові платежі СЕП;

АРМ-НБУ — автоматизоване робоче місце АРМ-НБУ- інформаційний з програмними засобами захисту інфор­мації, яке призначене для роботи в інформаційних зада­чах Національного банку;

АРМ-СЕП — автоматизоване робоче місце АРМ-НБУ з про­грамними та апаратними засобами захисту інформації, яке призначене для роботи в СЕП;

АС — автоматизована система;

ВК — відкритий ключ;

ГМД — гнучкий магнітний диск;

ЕЦП — електронний цифровий підпис;

НСМЕП — Національна система масових електронних пла­тежів;

ПЕОМ — персональна електронна обчислювальна машина;

ПМГК — програмний модуль генерації ключів;

САБ — система автоматизації банку;

СЕП — система електронних платежів;

СК — смарт-картка;

СУІБ — система управління інформаційною безпекою;

ТВК — таблиця відкритих ключів;

ТК — таємний ключ.

ВИКОРИСТАНА І РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Міжнародно-правові акти

1. Декларація принципів «Побудова інформаційного сус­пільства — глобальне завдання в новому тисячолітті» від 12.12.2003 р.

2. Директива 2001/97/ЄС Європейського Парламенту і Ради Європейського Союзу, яка вносить зміни в Дирек­тиву Ради 91/308/ЄЕС щодо запобігання використан­ню фінансової системи з метою відмивання грошей від

04.12.2001 № 2001/97/ЄС // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. — 2003. — № 12.

3. Директива 2005/60/ЄС Європейського Парламенту та Ради про запобігання використанню фінансової системи з метою відмивання коштів та фінансування тероризму від 26.10.2005 р. № 2005/60/ЄС // Законодавчі і норма­тивні акти з банківської діяльності. — 2007. — № 6.

4. Директива 95/46/ЄС Європейського Парламенту і Ради Європи «Про захист фізичних осіб при обробці персо­нальних даних і про вільне переміщення таких даних» від 24 жовтня 1995 року // Офіційний журнал Ь 281, 23/11/1995. — С. 0031 — 0050.

5. Директива 97/66/ЄС Європейського Парламенту і Ради Європи «Стосовно обробки персональних даних і за­хисту права на невтручання в особисте життя в теле­комунікаційному секторі» // Офіційний журнал Ь 024, 30/01/1998 — С. 0001 — 0008.

6. Загальні директиви з протидії відмиванню доходів в при­ватному банківському секторі (Вольфсбергзькі принци­пи) від 30.10.2000 р.

7. Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої оброб­ки даних особистого характеру від 28 січня 1981 року // Збірка договорів Ради Європи. — К.: Парламентське ви­давництво, 2000.

Дата добавления: 2015-11-14