Судова практика з питань розкриття банківської таємниці 17 страница

Повторним порушенням е вчинене протягом року з дня виявлення попередньою перевіркою банку (за результата­ми безвиїзного нагляду з питань фінансового моніторингу) аналогічне порушення Закону та/або нормативно-правового акта за умови, якщо Національний банк за результатами по­передньої перевірки (безвиїзного нагляду з питань фінансо­вого моніторингу) надіслав письмову вимогу або застосову­вав до банку санкцію за порушення однієї і тієї самої норми статті Закону або нормативно-правового акта.

Національний банк (територіальне управління Націо­нального банку) звертається до адміністративного суду з позовною заявою про стягнення з банку відповідної суми штрафу, якщо банк не сплатить штраф протягом п’яти ро­бочих днів з дня отримання Рішення про накладення штра­фу на банк.

Національний банк за повторне порушення одночасно із накладенням на банк штрафу, передбаченого частиною чет­вертою статті 23 Закону, може обмежити, тимчасово припи­нити дію чи анулювати ліцензію або інший спеціальний до­звіл на право провадження певних видів діяльності шляхом обмеження, зупинення чи припинення проведення окремого виду (окремих видів) здійснюваних банком операцій.

Національний банк має право тимчасово до усунення по­рушень відсторонити посадову особу банку від посади в разі грубого порушення цією особою Закону та/або нормативно- правових актів, а саме в таких випадках:

а) порушення з питань організації дотримання вимог за­конодавства України у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму (далі — легалізація кримі­нальних доходів/фінансування тероризму);

б) неподання документів (належним чином за­свідчених банком копій документів) / інформації на письмову вимогу Національного банку (службовців Національного банку, які в межах наданих законом по­вноважень здійснюють функції банківського нагляду у сфері запобігання легалізації кримінальних доходів/фі- нансуванню тероризму) або подання копій документів, у яких неможливо прочитати всі написані в них у первіс­ному написанні відомості, а також приховування рахун­ків, документів, активів тощо;

в) незабезпечення створення та/або функціонування сис­теми управління ризиками легалізації кримінальних доходів/фінансування тероризму;

г) порушення статті 7 Закону «Про запобігання та проти­дію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних зло­чинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (не призначення відповідального працівника суб’єкта пер­винного фінансового моніторингу);

ґ) невиконання банком Рішення про обмеження/зупинен- ня або припинення операцій;

д) неподання (несвоєчасне подання) Національному банку в порядку, строки та в обсягах, які встановлені Поло­женням № 192 і Національним банком, інформації (зві­ту) щодо стану виконання Рішення про обмеження/зу­пинення або припинення операцій, а також документів (належним чином засвідчених банком копій докумен­тів), що підтверджують усунення порушень;

е) неподання (несвоєчасне подання) плану усунення пору­шень, звіту про виконання плану усунення порушень та відповідних документів, невиконання банком в установле­ні Національним банком строки вимог щодо усунення хоча б одного із зазначених у письмовій вимозі порушення;

є) незабезпечення зупинення фінансової операції у випад­ку, установленому Законом.

Національний банк має право відсторонити від посад та­ких посадових осіб банку:

- голову, його заступників, членів правління (ради дирек­торів) банку — юридичної особи;

- головного бухгалтера банку (відокремленого підрозділу банку, філії іноземного банку), його заступників;

- керівника філії іноземного банку;

- керівника відокремленого підрозділу банку;

- працівника банку — юридичної особи (філії іноземного банку), відповідального за проведення фінансового моні­торингу.

Рішення про тимчасове відсторонення посадової особи від посади надсилається:

- правлінню (раді директорів) або спостережній (наглядо­вій) раді банку — щодо відсторонення посадової особи банку (відокремленого підрозділу банку);

- філії іноземного банку — щодо відсторонення посадової особи філії іноземного банку.

Територіальне управління Національного банку видає письмове розпорядження про заборону приймати до вико­нання платіжні документи за підписами керівників, які від­сторонені від посади, і повідомляє про це банк, якщо при­йняте Рішення стосується посадових осіб банку, які мають право першого і другого підписів від імені банку і зразки під­писів яких унесені до картки із зразками підписів осіб для відкриття кореспондентського рахунку банку в територіаль­ному управлінні Національного банку.

Банк не пізніше трьох робочих днів з дня отримання Рі­шення повідомляє електронною поштою Національному банку та територіальному управлінню Національного банку за місцезнаходженням банку — юридичної особи (філії іно­земного банку) про посадову особу, яка тимчасово викону­ватиме обов’язки особи, відстороненої від посади [із зазна­ченням реквізитів прийнятого (прийнятих) компетентним органом банку рішення (рішень)].

Посадову особу банку, яку на підставі Рішення було від­сторонено від посади, може бути поновлено на посаді лише на підставі відповідного дозволу Національного банку.

Уповноважений орган Національного банку розглядає питання щодо надання дозволу на поновлення посадової особи банку, яку на підставі Рішення було відсторонено від посади, у разі відповідного звернення банку — юридичної особи (філії іноземного банку) та за умови надання банком — юридичною особою (філією іноземного банку) документів, що підтверджують усунення порушень.

Рішення про надання дозволу на поновлення особи на поса­ді приймає уповноважений орган Національного банку, який приймав рішення про відсторонення такої особи від посади.

У чинному законодавстві відсутні фінансово-правові санкції, передбачені за порушення режиму банківської та­ємниці, що не відповідає вимогам режиму банківської таєм­ниці. У законодавстві України міститься правова норма, яка зобов’язує банк зберігати та не використовувати відомості, що відносяться до банківської таємниці, однак виконання зазначеного зобов’язання не забезпечується фінансово-пра­вовою санкцією, що не стимулює банк забезпечувати права своїх клієнтів.

Завдання для самоконтролю

1. За які правопорушення може наступити адміністративна відповідальність за розголошення банківської таємниці?

2. Назвіть склади злочинів, пов’язані з незаконними діян­нями із банківською таємницею.

3. Охарактеризуйте суб’єкта незаконного збирання з ме­тою використання або використання відомостей, що ста­новлять банківську таємницю.

4. Охарактеризуйте суб’єкта розголошення банківської та­ємниці.

5. Визначте особливості цивільно-правової відповідальнос­ті у сфері обігу банківської таємниці.

6. У чому полягає фінансово-правова відповідальність за порушення режиму банківської таємниці?

7. Чи існують штрафні санкції для банків за невиконання вимог режим банківської таємниці?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА Основна

1. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від

07.12.2000 року // Відомості Верховної Ради. — 2001. — №5—6. — Ст. ЗО.

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1984. — №51. — Ст. 1122.

3. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Офіційний Вісник України. — 2001. — № 21. — Ст. 920.

4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Офіційний Вісник України. — 2003. — №° 11. — Ст. 461.

5. Закон України від 07.04.2011 р. «Про засади запобіган­ня і протидії корупції» // Офіційний вісник України. — 2011. — № 44. — Ст. 1764.

6. Закон України від 28.11.2002 р. «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 1. — Ст. 2.

7. Постанова Національного банку України від 15.06.2011 р. № 192 «Про затвердження Положення про застосування Національним банком України санкцій за порушення законодавства з питань запобігання та протидії легалі­зації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шля­хом, або фінансуванню тероризму».

8. Постанова Національного банку України від 28.08.2001 р. № 369 «Про затвердження Положення про застосу­вання Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства» (зі зміна­ми) // Офіційний вісник України. — 2001. — № 41. — Ст. 1864.

Додаткова

9. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О. В. Дзе- ра (керівник авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.; заред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. — К.: Юрінком Інтер, — 2002. — Кн. 1. — С. 700.

10. Гетманцев Д. О. Банківська таємниця: особливості її нормативно-правового регулювання в Україні та в за­конодавстві зарубіжних країн. Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Київський національний універ­ситет ім. Тараса Шевченка. — К., 2003. — 23 с.

11. Харламова С. О. Кримінальна відповідальність за неза­конні дії з відомостями, що становлять комерційну або банківську таємницю: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Київський національний ун-т внутріш­ніх справ. — К., 2007. — 20 с.

РОЗДІЛ IX. ОХОРОНА БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Питання для опрацювання

9.1. Банківська таємниця у Швейцарії.

9.2. Банківська таємниця у Великобританії і Франції.

9.3. Гармонізація права в сфері банківської таємниці в ЄС.

9.4. Банківська таємниця у Російській Федерації.

9.5. Розкриття банківської таємниці за законодавством іноземних держав.

9.6. Юридична відповідальність за порушення режиму банківської таємниці у іноземних державах.

9.1. Банківська таємниця у Швейцарії

Банки, як носії фінансової інформації, традиційно пере­бувають в центрі уваги державних органів. Імовірно, це по­яснюється зв’язком між банківською таємницею та персо­нальними даними, яка у більшості країн є однією з основних конституційних гарантій. Тому поняття «банківська таєм­ниця» є одним з ключових понять банківського законодав­ства багатьох країн світу.

Особливу увагу захисту банківської таємниці приділяє Швейцарська Конфедерація. У банківському законодавстві Швейцарської Конфедерації відсутнє легальне визначення банківської таємниці, однак цей правовий інститут займає чільне місце у системі банківського законодавства країни. Так, правовому регулюванню банківської таємниці присвя­чені статті Трудового кодексу, декілька статей Кримінально­го кодексу, Федеральний акт про міжнародну взаємодопомо­гу у кримінальних справах, Федеральний банківський акт, Федеральний акт про безпечний обмін та безпечну торгівлю, Федеральний акт про запобігання відмиванню коштів у фі­нансовому секторі. Правовий режим банківської таємниці встановлюється також міжнародними нормативними акта­ми — Європейською конвенцією про взаємодопомогу в кри­мінальних справах від 20 квітня 1959 року, Конвенцією від 8 листопада 1990 року про відмивання, пошук, виявлення та конфіскацію доходів від злочинів, Міжнародними договора­ми про юридичну взаємодопомогу. Усі ці нормативно-право­ві акти містять положення, що регламентують відносини з приводу банківської таємниці.

Федеральний Департамент Фінансів Швейцарської Кон­федерації пропонує таке визначення банківської таємниці на своєму офіційному Інтернет-сайті: «Банківська таємни­ця — це обов’язок банків, їх представників, працівників та експертів зберігати таємницю будь-яких професійних справ їх клієнтів, або третіх осіб, про які вони дізналися в силу ви­конання своїх обов’язків».

Не досить вмотивованим є визначення банківської таєм­ниці як обов’язку, адже вона є інформацією з обмеженим доступом, однак загальний принцип визначення змісту бан­ківської інформації є обґрунтованим. Законодавство не на­водить усього переліку видів інформації, що належить до банківської таємниці, а містить лише загальне правило про те, що до неї відноситься будь-яка інформація, що стосуєть­ся професійних справ клієнта і третіх осіб. І вже з цього пра­вила законодавство потім встановлює винятки.

Цікавим для української правотворчої практики був приклад Швейцарського Федерального Банківського Акту від 8 листопада 1934 року, який взагалі не ставить протиправність розголошення банківської таємниці в за­лежність від заподіяної її розголошенням шкоди клієнту банку. Це усувало проблему з визначенням можливості заподіяння клієнту банку шкоди внаслідок розголошення відомостей, що належать до банківської таємниці. На сьо­годні такий підхід, як зазначалося, враховано у чинному законодавстві України.

Відповідно до Швейцарського Федерального Банківсько­го Акту «будь-яка особа, яка в силу своїх повноважень як члена керівництва, працівника, заступника, ліквідатора або комісіонера банку, спостерігача Банківської Комісії, або чле­на керівництва або працівника уповноваженої аудиторської фірми, розголосить таємницю, що була довірена їй, або про яку вона дізналася в силу своєї діяльності, а також будь-яка особа, яка підмовила іншу порушити професійну таємницю, буде покарана ув’язненням до 6 років позбавлення волі або штрафом в розмірі не більше 50 000 франків». Покарання застосовується незалежно від того чи продовжує працювати особа в банківській сфері.

Швейцарія, як країна, відома у всьому світі завдяки не­порушності банківської таємниці, у своєму законодавстві не передбачає відповідальності за порушення банківської таєм­ниці для банків. Норма сформульована виключно відносно фізичних осіб працівників банків, державних органів та ау­диторських компаній.

Щодо змісту відочмостей, які включаються до банківської таємниці, то судова практика та юридична наука відносить до банківської таємниці _всі контакти клієнта з банком з ме­тою відкриття рахуц_Ку₎ навіть якщо рахунок і не був відкри­тий, будь-яку інформацію, яку банк дізнався про клієнта не­залежно від того чи відкривав цю інформацію банку клієнт спеціально, чи вона стала відома банку у інший спосіб, крім інформації, яка CTaj*_a відома банку не у зв’язку з діловими відносинами між банком та клієнтом. Таке загальне визна­чення змісту банківської таємниці дозволяє найбільш повно охопити всю інформацію, яка повинна бути віднесена до бан­ківської таємниці. Адже будь-який перелік видів інформа­ції, закріплений в законі є обмеженим, не може охопити всіх відносин, що складаються на практиці, а отже, є підставою ДЛЯ виникнення спорів, які можуть бути вирішені в межах правового поля лише із застосуванням принципу аналогії.

9.2. Банківська темниця у Великобританії і Франції

Правова система Великобританії, яка базується на пре­цедентах, приділяє особливу увагу проблемі банківської таємниці. Правове Регулювання відносин, пов’язаних з бан­ківською таємницеїо, в англійському праві починається з обов’язку банку зберігати конфіденційність своїх відносин з клієнтом, який базувався на контракті між банком та клієн­том ЯК ДО ДОГОВОРУ, ІЦо містить елементи агентської угоди.

Агент завжди пов’язаний обов’язком зберігати конфіден­ційність своїх відносин з принципалом. У окремих випад­ках такому обов’язку кореспондує презумпція, яка звільняє агента навіть від обов’язку давати свідчення в суді, якщо такі свідчення можуть завдати шкоди конфіденційності його відносин з принципалом.

У загальному вигляді цей підхід до банківської таємни­ці був відображений у справі Toumier v. National Provincial and Union Bank of England (1924). У цій справі позивач — клієнт банку-відповідача — допустив овердрафт по своєму рахунку, який зобов’язався погасити протягом установле­ного часу відповідно _до домовленості з банком. Оскільки за­боргованість не була погашена в погоджений час, менеджер відділення банка зв’ц_зався по телефону з наймачем клієнта, для того щоб уточнити адресу позивача. У процесі розмо­ви, менеджер повідомив керівнику компанії про факт овер­драфта, а також про т_е, що, можливо, позивач захоплюється азартними іграми, оскільки кілька разів виставляв на банк чеки на користь букмекера. У результаті цієї розмови компа­нія відмовилася продовжити договір із зазначеною особою, коли минув тримісячний термін укладеного з ним раніше контракту. У зв’язку із зазначеними обставинами клієнт пред’явив банку позов про наклеп (оскільки чеки на користь букмекера виставлялися в зв’язку з покупкою речей у нього, а не у зв’язку з участю в азартних іграх) і про порушення пе­редбачуваної умови контракту, у силу якої банк не мав права розкривати третім особам стан рахунків клієнта чи будь-яку угоду, що відноситься до них^[11].

Апеляційний суд задовольнив апеляцію позивача. Суд­дя лорд Бенкс у зв’язку з цим сформулював положення, яке стало основою принципового підходу англійського права до проблеми банківської таємниці:

«...обов’язок (не розкривати відповідну інформацію) ви­пливає з договору, але цей обов’язок не є абсолютний, а ква­ліфікований. Неможливо дати вичерпне визначення даного обов’язку... Принципово, що виключення можуть бути кла­сифіковані по чотирьох напрямках: а) коли інформація роз­кривається за вимогою права; б) коли існує обов’язок перед суспільством розкрити інформацію; в) коли інтереси банку вимагають П розкриття; г) коли розкриття зроблене в силу ви­раженої чи такої, що мається на увазі, згоди клієнта». Однак така позиція судді не розкриває змісту банківської таємниці.

Спробу дати відповідь на питання про те, які відомості включаються до складу банківської таємниці зробив у тій же справі суддя лорд Аткін. На його думку, відповідь на пи­тання, до якої саме інформації відноситься обов’язок банку зберігати таємницю, означає, що інформація не обмежуєть­ся станом рахунка, чи знаходиться на ньому кредитний чи дебетний залишок і яка величина балансу. Вона повинна містити в собі як мінімум всі угоди, що пройшли через ра­хунок, і всі забезпечення, якщо вони мали місце, зроблені в зв’язку з рахунком; і у відношенні зазначених обставин обов’язок зберігати таємницю залишається після закінчен­ня періоду, коли рахунок був закритий чи коли по ньому вже не відбуваються операції... Зобов’язання поширюється й у відношенні інформації, отриманої не власне зі стану ра­хунка клієнта, але і з інших джерел, якщо обставини, при яких вона була отримана, мали місце в зв’язку з відносина­ми банку і клієнта, наприклад у зв’язку з допомогою банку у веденні бізнесу клієнта.

Більш широкий підхід до визначення предмета банківської таємниці згодом був застосований у Кодексі сумлінної банків­ської практики. Відповідно до Кодексу, банки зобов’язані су­воро зберігати конфіденційність про справи своїх клієнтів (у тому числі колишніх клієнтів) і не розкривати деталі про стан рахунків чи імена й адреси клієнтів третім особам, включаю­чи компанії, що належать до однієї групи.

Правовому регулюванню відносин, пов’язаних з банків­ською таємницею, присвячені також деякі положення За­кону про банківську діяльність (Banking Act 1987). У від­ношенні проблеми банківської таємниці закон виходить із принципового положення, відповідно до якого конфіденцій­на інформація під загрозою кримінальної відповідальності не підлягає розголошенню, без згоди особи, якій вона нале­жить, а також особи, від якої вона одержана. І вже з цього загального правила закон встановлює виключення.

Таким чином, право Великобританії стало на шлях розши­реного розуміння поняття банківської таємниці, відповідно до якого не визначається перелік відомостей, що відносяться до банківської таємниці, а лише вказується, що до неї належить будь-яка інформація, якщо обставини, при яких вона була отримана, мали місце в зв’язку з відносинами банку і клієнта.

У Франції, відповідно до Закону про банки 1984 року, бан­ківську таємницю зобов’язані зберігати члени адміністра­тивної ради або спостережної ради кредитної організації, а також будь-яка інша особа, яка бере участь під будь-якою назвою в управлінні кредитною установою, або найнята нею. Обов’язок дотримання банківської таємниці поширюється на осіб, які здійснюють нагляд за дорученням Банківської Комісії. Стаття 14 Закону про Банк Франції від 4 серпня 1993 року передбачає збереження банківської таємниці всі­ма агентами цього закладу. Банк зобов’язується тримати в таємниці всю інформацію, яка довірена йому клієнтом або навіть третіми особами.

9.3. Гармонізація права в сфері банківської таємниці в ЄС

L.

Різні європейські країни мали різні традиції охорони банківської таємниці. Спроба уніфікувати регулювання відносин, пов’язаних з банківською таємницею, здійсне­на в Першій банківській директиві 1977 року. Принципо­ві положення документа зводилися до того, щоб пов’язати право компетентної влади на одержання інформації із зобов’язанням дотримання професійної таємниці службов­
цями органів банківського нагляду. Відповідно до зазначеної статті професійна таємниця працівників органів банківсько­го нагляду значила, що будь-яка конфіденційна інформація, що вони могли одержати при виконанні своїх обов’язків, не могла бути надана будь-якій особі чи органу, крім випадків, передбачених законом.

У той же час зв’язаність службовців професійною таєм­ницею не означала применшення права компетентних ор­ганів на обмін конфіденційною інформацією. Відповідно до Директиви компетентні органи мали право обмінюватися конфіденційною інформацією з компетентними органами різних держав-учасників.

Регулювання питань банківської таємниці в Першій ди­рективі носило загальний характер. Згодом судова справа Municipality of Hillegom v. Hillenius (1985) виявила прогалини в правовому регулюванні, що призводять до можливості досить суперечливих тлумачень положень Першої директиви^[12].

Суть справи полягала в тому, що нідерландський муніципа­літет Хіллегом розмістив кошти на депозитному рахунку в бан­ку, що належить іноземному власнику. Через кілька місяців після цього банк збанкрутував. Муніципалітет звернувся з по­зовом до глави департаменту банківського нагляду Централь­ного банку г-на Хілленіуса у зв’язку з недостатнім на думку му­ніципалітету, контролем з його боку, що виявилося, зокрема, у тому, що Хілленіус не зреагував належним чином на отриману від закордонних наглядових органів інформацію.

У зв’язку з цим перед Судом Європейських Співтовариств було поставлене питання, чи зобов’язаний Хілленіус надава­ти таку інформацію, чи ж у даному випадку він пов’язаний зобов’язанням не розголошувати інформацію на підставі статті 12 Першої директиви. Питання звелося до того, чи є положення Цивільного кодексу Нідерландів (чи, більш ши­роко, цивільного законодавства конкретної держави) достат­ньою підставою для розкриття подібної інформації.

Принципово Суд схилився до того, що в конкретному ви­падку суд конкретної країни повинен вирішити питання про можливість розкриття інформації в цивільному процесі.

Підхід Другої директиви до банківської таємниці ґрунту­вався на двох принципових положеннях. З однієї сторони, Директива підтвердила необхідність дотримання професій­ної таємниці працівниками наглядових органів. З іншої — була розширена можливість обміну інформацією між на­глядовими органами різних держав і надання інформації деяким небанківським наглядовим органам.

Обов’язок дотримання професійної таємниці був розши­рений Другою директивою за колом осіб — у коло таких осіб були включені не тільки працівники наглядових органів, але також аудитори й експерти, що виконували які-небудь роботи від імені наглядових органів. Зазначені особи могли розкривати отриману ними інформацію тільки в узагальне­ному виді, при якому виключалася можливість ідентифіка­ції конкретних кредитних організацій.

Директива розмежувала розкриття банківської таємниці в кримінальних і цивільних процесах. Природно, що роз­криття інформації в кримінальному процесі було визнано безумовним. Що ж стосується цивільних (торгових) проце­сів, то позиція Директиви звелася до того, що інформація у відношенні конкретної кредитної організації може бути роз­крита в тому випадку, коли кредитна організація збанкруті­ла чи ліквідується з іншої причини. Але таке розкриття під­давалося обмеженню: інформація могла бути розкрита лише при тій умові, що вона не торкалася інтересів третіх осіб.

Згодом питання банківської таємниці знайшли (хоча і до­сить лаконічне) відображення в Директиві про запобігання використання фінансової системи для цілей відмивання гро­шей. Практично мова йшла про те, що службовці кредитних інститутів не будуть підлягати відповідальності за сумлінне розкриття компетентним органам конфіденційної інформа­ції, коли існують підстави для резонних підозр про процес відмивання грошей.

Таким чином, дотепер у законодавстві ЄС не визначений зміст банківської таємниці. Нормативні акти по банківсько­му праву обмежуються питаннями перш за все професійної таємниці працівників наглядових органів, а також перера­хуванням деяких виключень із загального правила про до­тримання банківської таємниці.

9.4. Банківська таємниця у Російській Федерації

У банківському законодавстві Російської Федерації від­сутній єдиний нормативний акт, який би визначав основи правового регулювання відносин, пов’язаних з банківською таємницею, тому досліджувати це явище необхідно шляхом зіставлення відповідних дефініцій законодавчих актів, а та­кож шляхом їх зіставлення з положеннями Конституції Ро­сійської Федерації.

Найбільш повно банківська таємниця з погляду її обсягу, розкрита в статті 857 Цивільного кодексу Російської Феде­рації, і статті 26 Закону Російської Федерації про банки.

У пункті 1 статті 857 Цивільного кодексу Російської Фе­дерації визначено, що банк гарантує таємницю банківського рахунка і банківського вкладу, операцій по рахунку і відо­мостей про клієнта.

Відповідно до частини 1 статті 26 Закону про банки, кре­дитна організація, Банк Росії, гарантують таємницю про операції, про рахунки і внески своїх клієнтів і кореспонден­тів. Усі службовці кредитної організації зобов’язані зберіга­ти таку таємницю, а також таємницю про інші відомості, що установлені кредитною організацією, якщо це не суперечить федеральному закону.

Законодавство Російської Федерації більш повно визна­чає перелік суб’єктів, зобов’язаних зберігати банківську таємницю. Так, на відміну від Закону України «По банки і банківську діяльність», який закріплює цей обов’язок ви­ключно за банками, Федеральний Закон про банки покладає цей обов’язок на кредитні організації.

Закон Російської Федерації про банки трактує поняття «банківська таємниця» значно ширше, ніж Цивільний ко­декс Російської Федерації. З’ясування питання про обсяг ві­домостей, що складають банківську таємницю, уможливило розгляд питання про зміст цих відомостей, який можна під­розділити на окремі блоки.

Таємними є:

- відомості про рахунок будь-якого виду (розрахунковий, поточний, бюджетний, валютний, депозитний, позич­ковий рахунок фізичної особи тощо), про внутрішньо- банківський рахунок (по обліку прострочених кредитів, покупців векселів тощо), про відкриття, закриття, про переоформленні, переведені в інший банк рахунки тощо;

- відомості про усі види банківських вкладів (термінові, до запитання, внески на користь третіх осіб (стаття 842 Ци­вільного кодексу Російської Федерації), що стосуються сум коштів, їхнього зарахування на рахунок або зняття з рахунка, а також їхнього залишку;

- відомості про будь-які операції, вчинені клієнтом або кореспондентом кредитної організації, тобто не тільки відомості про операції по рахунку (стаття 857 Цивільно­го кодексу Російської Федерації), але й інформація про будь-які фінансові операції — відомості про будь-які бан­ківські операції, а також про інші угоди клієнтів і корес­пондентів, що відображаються в документах відповідної кредитної організації;

- відомості про клієнтів і кореспондентів кредитної органі­зації. Якщо клієнт — фізична особа, то таємницею є його паспортні дані, відомості про внесення третіми особами коштів на рахунок власника, дані про наявність чи від­сутність ощадних книжок і сертифікатів і т.д. Якщо це юридична особа, то таємницею є всі відомості, що зберіга­ються в юридичній справі клієнта, у тому числі довідки з державних органів про реєстрацію і постановку на облік, установчі документи тощо;

- інші відомості, встановлені кредитною організацією, якщо це не суперечить Федеральному закону Російської Федерації. Таким чином, російське законодавство перейшло до ши­рокого визначення банківської таємниці, що охоплює будь- які відомості про клієнтів і кореспондентів, отримані банком у процесі своєї діяльності.

Так, застосування законодавцем формули «інші відомос­ті, встановлені кредитною організацією, якщо це не супер­ечить федеральному закону» означає, що:

- при встановленні переліку «інших відомостей» кредитна організація повинна виходити з інтересів клієнтів, тобто «інші відомості, встановлені кредитною організацією» повинні містити в собі тільки відомості про клієнтів і ко­респондентів;

- у кожному конкретному випадку такий перелік повинен носити суто індивідуальний характер;

- кредитна організація повинна виходити з необхідності запобігання навіть потенційній можливості заподіяння збитку своїм клієнтам (включаючи моральну шкоду) у випадку несанкціонованого поширення відповідних відо­мостей.

На підставі викладеного поняття «банківська таємниця» відповідно до норм російського законодавства визначають так:

Дата добавления: 2015-11-14