10 страница

До групи країн з перехідною економікою належать держави, які з 1980-1990 рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової. Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх республік СРСР, а також Монголія, В’єтнам. Країни з перехідною економікою виробляють близько 17-18 % світового ВВП.

143. Формування транснаціональних корпорацій

Ключовою сучасною тенденцією інтернаціоналізації є транснаціоналізація. Транснаціоналізація – це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу. Транснаціоналізація має дві сторони – якісну і кількісну. Якісно транснаціоналізація проявляється у формуванні внутрішньокорпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Кількісно – у зростанні числа ТНК і розширенні масштабів їх діяльності. ТНК є наслідком та причиною зростання міжнародної концентрації виробництва і розгортання процесу інтернаціоналізації.

ТНК – це група підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-квартирою, яка знаходиться в одній конкретній країні. Транснаціоналізація веде до небувало високого рівня взаємозалежності між країнами. Будучи центрами координації і динаміки світового виробництва та обміну, ТНК формують мережу відносин, які виходять за межі національних господарських систем. Розвиваючись з одногалузевих елементів національних економік, сучасні ТНК перетворилися на міжгалузеві внутрішньодиверсифіковані комплекси з інтернаціональним масштабом операцій. Вони є найдинамічнішим структурним елементом світової економіки. За мобільністю, здатністю до трансформації зв’язків та організаційних структур, швидкістю реакції на імпульси НТР вони набагато перевершують національні або регіональні форми господарських утворень. На відміну від останніх ТНК не прив’язані до тієї чи іншої території, а отже, здатні з’єднати фактори виробництва різної національної належності і брати участь в освоєнні виробництва у будь-якій частині світу.

ТНК – це нова, але надзвичайно динамічна сила у світовій економіці. Масовим явищем вони стали у другій половині ХХ століття. Наприкінці 1990х років у світі було 53 тис. ТНК та 450 тис. закордонних філій. ТНК контролюють від 1/5 до ¼ частини світового ВВП.

У сучасній зовнішньоекономічній діяльності ТНК домінує вже не зовнішня торгівля, а організація товарів та послуг безпосередньо на зарубіжних ринках.

Характерними рисами сучасного етапу транснаціоналізації є:

ü Стрімке зростання масштабів операцій ТНК;

ü Розширення географії діяльності ТНК;

ü Підвищення ступеня “міжнародності” операцій ТНК більшості країн,який характеризується питомою вагою зарубіжних активів, продажу, зайнятих у загальнокорпоративних показниках.

ü Збільшення трансграничного злиття і поглинання;

ü Розширення транснаціоналізації середніх і малих фірм.

Діяльність ТНК все більше перетворює світове господарство в єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили та знань, визначає загальні риси сучасної і майбутньої світової економіки.

144. Міжнародні валютно-фінансові установи

Розвиток економічного співробітництва, валютних та фінансових відносин між державами зумовив появу міжнародних фінансово-кредитних організацій, які здійснюють регулювання цих відносин і сприяють стабілізації світової економіки. Створено міжнародні фінансово-кредитні організації на основі міждержавних угод. Провідне місце серед них належить Міжнародному валютному фонду (МВФ), Світовому банку, Європейському банку реконструкції та розвитку (ЄБРР).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – наднаціональна валютно-кредитна установа. МВФ створена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) у 1944 році. Метою МВФ є сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют,створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн – членів фонду. МВФ здійснює систему заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів, сприяння конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам – членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних балансів, ліквідацію валютних обмежень, організацію консультативної допомоги з фінансових та валютних питань. МВФ – організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць. Для кожної країни встановлено вступну квоту, розмір якої залежить від частки країни у світовій торгівлі. Головним акціонером МВФ є США. Керівними органами МВФ є Рада управляючих, Директорат і Секретаріат. Найвищий орган – Рада управляючих, яка приймає нових членів до Фонду, затверджує зміни паритетів валют країн-учасниць, переглядає квоти, розподіляє чистий доход Фонду. Директорат займається поточним регулюванням діяльності цієї організації.

МВФ підтримує тісні зв’язки із Світовим банком, ГАТТ, Європейським банком реконструкції та розвитку, іншими міжнародними фінансово-кредитними установами.

Світовий банк – це Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) і його філіали: Міжнародна фінансова корпорація (МФК) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР).

МБРР заснований одночасно з МФВ у Бреттон-Вудсі у 1944 році. Членами банку можуть бути лише члени МФВ. МБРР – це найбільша у світі фінансово-кредитна установа, яка надає довгострокові кредити на державні приграми, при цьому лише урядам та центральним банкам країн. Основна маса кредитів спрямовується на розвиток виробничої інфраструктури і сільського господарства. МБРР фінансує також пріоритетні державні програми в галузі енергетики, імпорту обладнання для розвитку гірничої промисловості, інвестиційні проекти для нафто- і газопроводів, модернізацію підприємств тощо.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) входить у групу Світового банку. Свою діяльність МФК організовує за такими напрямками: інвестування приватного сектора, надання консультативних послуг урядам і підприємствам у здійсненні приватизації, формування ринку капіталів у країнах перехідної економіки.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) – міжнародний банк. Створений для сприяння економічним реформам у країнах Східної Європи т СРСР. Нині ЄБРР допомагає постсоціалістичним країнам у реформуванні економіки і створенні конкурентоспроможної промисловості, надає кредити від великі проекти. ЄБРР сприяє формуванню в цих країнах сучасних ринкових структур, створенню законодавчої бази, впорядкуванню валютного регулювання, переходу до конвертованості валют тощо.

Банк міжнародних розрахунків (БМР) сприяє організації міжнародного валютного співробітництва.

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) надає довгострокові кредити для прискореного розвитку менш розвинутих регіонів, модернізації, реконструкції і створення нових підприємств, здійснення спільних проектів.

Європейський соціальний фонд (ЄСФ) фінансує заходи, що забезпечують зайнятість у країнах ЄС.

Європейський фонд розвитку (ЄФР) фінансує об’єкти національного значення та інфраструктури країн, що асоційовані в ЄС, а також компенсації їх втрат від експорту сільськогосподарської продукції та мінеральної сировини.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) - фінансово-кредитна організація яка здійснює надання кредитів країнам ЄС.

Серед міжнародних фінансово-кредитних організацій є такі, які мають регіональний характер, тобто обслуговують інтереси окремих країн.

На американському континентів діє Міжамериканський банк розвитку – кредитна установа, що займається фінансуванням програм розвитку в країнах Латинської Америки. Спрямованість кредитів – фінансова і технічна допомога країнам Латинської Америки у будівництві великих підприємств.

145. Платіжний баланс та його структура. Активне і пасивне сальдо платіжного балансу країни

Платіжний баланс складається у грошовій формі, у національній валюті. Кредит платіжного балансу показує надходження грошей у країну, дебет – витрачання грошей країною. Платіжний баланс складається з поточного балансу (рахунки торгівлі, послуг, приватних трансфертів, доходів від інвестицій), балансу капіталів (рахунки капіталів, позик), сальдо платіжного балансу, рахунка руху резервів.

Сума іноземної валюти, платіжних документів в іноземній валюті та монетарних металів, що знаходиться у власності певної фізичної чи юридичної особи називається міжнародними резервами. Те ж саме у власності держави (казначейство або центральний банк) – офіційні міжнародні резерви.

Сальдо платіжного балансу може бути активним, яке виникає, коли надходження грошей із-за кордону перевищує витрати за кордоном.

Причини виникнення активного сальдо:

ü збільшення експорту та/або зменшення імпорту, тобто конкурентноздатність вітчизняних товарів підвищується,

ü ввезення капіталу, тобто у країну надходить іноземний капітал (або повертається власний, але раніш вивезений). Це може мати місце при поліпшенні інвестиційного клімату у країні.

Макроекономічні наслідки активного сальдо:

ü при активному сальдо в державі збільшуються резерви, тобто кількість іноземної валюти у країні;

ü зростання резервів веде до росту попиту на власну валюту, тим більш, що при активному сальдо зростає експорт та, відповідно потреба, у національній валюті для закупівлі необхідних товарів у країні;

ü зростання попиту на власну валюту веде до збільшення її ціни, тобто проценту;

ü зростання проценту веде до зниження інвестицій та, як наслідок, до скорочення сукупної пропозиції та зростання безробіття.

Пасивне сальдо виникає, коли надходження грошей у країну менше їх витрати. Наявність пасивного сальдо означає, що держава, фірми та домогосподарства витратили за кордоном або на закордонні товари та послуги грошей більше, ніж отримали. Національна валюта опинилася за кордоном та може бути пред’явлена до обміну на резерви. Пасивне сальдо означає нестачу в країні коштів для розрахунків по зобов’язаннях.

Причини пасивного сальдо:

ü зниження експорту товарів внаслідок спаду виробництва чи зниження їх конкурентноздатності;

ü збільшення імпорту внаслідок появи дефіциту на внутрішньому ринку;

ü зниження надходжень іноземного капіталу внаслідок погіршення інвестиційного клімату;

ü збільшення вивозу національного капіталу внаслідок появи кращих умов для його застосування у інших країнах.

Макроекономічні наслідки пасивного сальдо:

ü в державі знижуються резерви, для їх поповнення центральний банк скуповує на ринку іноземну валюту, випускаючи в обіг власну;

ü збільшення пропозиції власної валюти веде до зниження її ціни, тобто проценту;

ü зниження проценту стимулює інвестиції, що веде до зростання сукупної пропозиції;

ü зростання сукупної пропозиції веде до зменшення безробіття.

146. Валютна політика. Валютний режим і валютний курс

Валютна політика – це свідомий вплив держави на валютний курс з метою досягнення макроекономічної рівноваги. Інструменти валютної політики є:

ü продаж (купівля) іноземної валюти;

ü продаж (купівля) золота;

ü надання або отримання міждержавних позик.

Валютний режим – це механізм встановлення курсу валюти.

Види: 1. гнучкий або плаваючий курс (переваги: відбувається автоматичне вирівнювання платіжного балансу; недоліки: підвищення ризиків у зовнішньо економічних операціях і можливість втрати внутрішньої стабільності) 2. фіксований валютний курс (встановлюється державою), переваги: відсутність зовнішніх ризиків.

Валютний курс – це ціна однієї валюти держави, виражена в іншій валюті.

В сучасних умовах в основу курсів валют покладено співвідношення їх купівельних спроможностей відносно певного набору (кошику) товарів. Таке співвідношення формує паритет купівельної спроможності валют. Однак цілий ряд чинників може спричиняти значне відхилення валютного курсу від їх основи.

Найдієвішим серед них є зміна попиту і пропозиції іноземної валюти в країні, яка визначається насамперед зміною стану її платіжного балансу. Якщо активне сальдо балансу зростає, то збільшується надходження в країну іноземної валюти і пропозиція її порівняно з попитом на валютному ринку. Це призведе до зростання курсу національної валюти. І, навпаки, якщо стану платіжного балансу погіршується, випереджаючими темпами зростатиме попит на інвалюту, що призведе до падіння курсу національної валюти.

Валютне котирування – це процес встановлення курсу валюти, воно буває: пряме (коли курс національної валюти виражається в іноземній валюті); зворотнє (коли курс іноземної валюти виражається в національній валюті).

Валютний курс буває: 1. офіційний (встановлюється державою та центральним банком); 2. ринковий (валютний курс визначається попитом і пропозицією); 3. крос – курс (співвідношення двох валют визначається через третю валюту). На зміну валютного курсу впливають наступні чинники: політика уряду, стан платіжного балансу, ступінь довіри громадськості до уряду, спекулятивні очікування.

Валютний курс України встановлюється НБУ щоденно на основі результатів торгів на Українські міжбанківській валютній біржі.

В Україні встановлена система валютного регулювання та валютного контролю на державному рівні. Валютний контроль – це форма державного регулювання купівлі і продажу іноземної валюти з метою підтримання рівноваги платіжного балансу та стійкості національної валюти. Контроль здійснюється за валютними операціями, надання іноземним юридичним та фізичним особам кредитів, позик, ввезенням і переказом валюти за кордон тощо.

147. Основні напрямки трудової міграції. Проблема трудової міграції в Україні

Важливою частиною процесу інтернаціоналізації міжнародного господарського життя у другій половині ХХ ст. стала міжнародна міграція робочої сили. Трудовий потенціал як найважливіший фактор виробництва шукає свого найбільш ефективного використання не тільки в межах національного господарства, але і в масштабах світової економіки.

Міжнародна трудова міграція – це форма міжнародних економічних відносин, яка полягає у переливанні трудових ресурсів з одних країн в інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.

У сучасних умовах міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн.

Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного, так і неекономічного характеру. До причин неекономічного типу відносять: політичні, національні, релігійні, расові, сімейні та ін. Економічні причини пов’язані з відмінностями економічного рівня розвитку окремих країн, зокрема: низький рівень життя, масове безробіття, рівень заробітної плати тощо. Важливим фактором міжнародної трудової міграції є вивіз капіталу, функціонування міжнародних корпорацій.

Міжнародна трудова міграція має, як правило, тимчасовий характер і називається зворотною міграцією. Вона поділяється на три види: тимчасова (робота за контрактом на певний термін), сезонна, маятникова. За рівнем кваліфікації міжнародна трудова міграція поділяється на: міграцію кваліфікованих працівників і міграцію некваліфікованої робочої сили. Залежно від мотивів і бажання виділяють добровільну і примусову міграцію (наприклад міграція біженців). Можна говорити про існування легальної та нелегальної міграцій.

Основу міграційних потоків становлять робітники, меншою мірою службовці та спеціалісти. На світовому ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному сходиться робоча сила. Двома традиційними з них є США та Канада. Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині ХХ ст. країни Західної Європи. У 1960-70-ті роки формуються нові полюси економічного зростання, що призвело до виникнення нових регіональних центрів тяжіння робочої сили. До них відносять: країни-експортери нафти (ОАЕ, Катар, Кувейт та ін.), Австралію, ПАР, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Латинську Америку.

Все чіткіше виявляються еміграційні настрої в населення України. Упродовж 1994-1998 рр. найбільша кількість вихідців з України рушила в Росію (798 тис.), Ізраїль (101,6 тис.), США (69 тис.), Німеччину (49,7 тис.).

За оцінками експертів за кордоном сьогодні працює від 1 до 3 млн. українських громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально. Основним мотивом еміграції з України став економічний фактор. Така динаміка міграції робочої сили з України породжує підрив трудового потенціалу багатьох сфер виробництва, науки, культури, освіти, медицини.

148. Система фіксованих валютних курсів: класичний золотий стандарт

У XIX — XX ст. країни використовували три різні систе­ми валютних курсів:

ü фіксовані валютні курси за золотого стандарту;

ü регульовано-фіксовані курси у Бретон-Вудській системі;

ü кероване плавання валютних курсів у нинішній валютній
системі.

3 останньої третини XIX ст. до початку 1930-х років, за винятком Першої світової війни, існувала міжнародна валютна система, що відома
як золотий стандарт. Вона передбачала практично фіксовані валютні курси, бо їхні відхи­лення від монетного паритету були незначними. Вони обмежували­ся вартістю витрат на пакування, страхування і транспортування золота з однієї країни в іншу. Сукупні витрати, залежно від відстані між країною-боржником і країною-кредитором, становили лише 0,2 — 0,5% вартості золота, яке пересилалося.

Боржник, який мав кредитора за кордоном, вибирав спосіб пла­тежу — іноземна валюта або золото, яке він міг вільно отримати в банку за банкноти. Зрозуміло, що він вибирав дешевший спосіб. До­ки відхилення курсу іноземної валюти вгору від монетного паритету не перевищувало витрат на пересилання золота, доти було вигідніше здійснювати платежі не золотом, а іноземною валютою. Якщо ж курс іноземної валюти перевищував монетний паритет плюс витра­ти на транспортування золота, то боржникові вигідніше було купити золото і переслати його своєму кредиторові за кордон. Якщо, з ін­шого боку, курс іноземної валюти відхилявся вниз від паритету біль­ше, ніж на величину витрат на пересилання золота, то для кредитора було вигідніше вимагати від боржника здійснити платіж золотом. Тому за золотого стандарту валютний курс не міг відхилятися від монетного паритету більше, ніж на величину витрат, пов’язаних із переміщенням золота від країни до країни.

Межі відхилення валютного курсу від монетного паритету назива­ли золотими мітками. Нижня межа дорівнювала монетному паритетові за вирахуванням витрат на пересилання золота. Вона відповідала мінімальному курсові національної валюти і називалася нижньою золо­тою міткою. Зі зниженням курсу валюти країни до її нижньої золотої мітки золото вивозилося з цієї країни. Тому таку мітку називали ще експортною золотою міткою.

Верхня межа відхилень валютного курсу від монетного паритету дорівнювала монетному паритетові плюс витрати на пересилання золота. Вона відповідала максимальному курсові валюти країни і на­зивалася верхньою золотою міткою. Із підвищенням курсу валюти до цієї мітки золото надходило до країни. Тому верхню золоту мітку на­зивали ще імпортною золотою міткою.

Золотий стандарт не лише фіксував курси валют, а й автоматич­но коригував дефіцити і надлишки платіжних балансів. Якщо країна мала значний дефіцит платіжного балансу, вона втрачала золото. Відповідно до кількісної теорії грошей ця втрата зменшувала пропо­зицію грошей, що знижувало рівень цін і витрат. У результаті країна зменшувала імпорт з інших країн, бо імпортовані товари ставали відносно дорожчими. Оскільки товари країни відносно здешевіли на світових ринках, то експорт цієї країни зростав. Отже, стан платіж­ного балансу країни, що втрачала золото, поліпшувався.

До країни з активним платіжним балансом надходило золото. Його приплив збільшував пропозицію грошей, внаслідок чого зрос­тали сукупний попит, зайнятість та рівень цін. Більша пропозиція грошей також знижувала процентні ставки. Вищі ціни і доходи в країні збільшували попит на дешеві імпортні товари й послуги. Тому імпорт до країни зростав, а експорт країни унаслідок високих цін зменшувався. Водночас вищі процентні ставки за кордоном заохо­чували резидентів цієї країни до іноземних інвестицій за кордоном. Усі ці процеси погіршували стан платіжного балансу країни, в яку припливало золото.

Отже, при золотому стандарті валютний курс встановлювався на основі золотого паритету, тобто співвідношення золотого вмісту грошових одиниць. При цьому режимі валюти прив’язані до золота і співвідносяться одна до одної за твердим курсом. Відхилення валютного курсу від паритету було незначним (±1%) у межах так званих золотих крапок, що визначалися витратами на транспортування золота за кордон.

149. Стратегії економічного розвитку. Елементи економічного розвитку

Стратегія – це сукупність дій та заходів, що допомагають досягти заздалегідь поставленої мети.

Існую багато стратегій економічного розвитку, але головна їх мета – забезпечити стабільний економічний розвиток країни та високий життєвий рівень населення.

Кожна стратегія спрямована на те, щоб:

ü Створити якісні робочі місця для населення країни чи регіону;

ü Забезпечити економічну стабільність у конкретній країні або в певній місцевості;

ü Створити диверсифіковану економічну базу.

Історія знає чотири шляхи економічного розвитку:

Перший шлях економічного розвитку – Західноєвропейський, Північноамериканський шлях. Він передбачає:

ü Ринковий механізм господарювання;

ü Демократизація суспільства;

ü Постійний ріст виробництва на 7-9% щороку;

ü Соціально-орієнтована політика держави;

ü Повага до прав людини;

ü Циклічність виробництва проходить без особливих потрясінь;

ü Держава охороняє всі форми власності і конкуренцію.

Цим шляхом розвивається 40-45 країн світу.

Другий шлях економічного розвитку – шлях “Восхідного сонця”. Він передбачає:

ü Ринковий механізм господарювання, але з великим втручанням держави в економіку;

ü Швидкий ріст економіки;

ü Демократизація суспільства;

ü Конкурентоспроможність на світовому ринку;

Цим шляхом розвивається 85-90 країн світу.

Третій шлях економічного розвитку – Латиноамериканський. Він характеризується:

ü Повільним зростанням виробництва;

ü Адміністративно-командною системою управління економікою;

ü Ринок соціально неорієнтований;

ü Порушення прав людини;

ü Відсутність економічної свободи;

ü Циклічність економіки проходить хворобливо.

Цей шлях притаманний країнам, що розвиваються

Третій шлях економічного розвитку – Афро-азіатський. Характеризується:

ü Адміністративно-командною системою управління економікою;

ü Воєнною диктатурою;

ü Зростання виробництва немає, або коливання вверх-вниз;

ü Права людини не поважаються.

150. Альтернативні моделі розвитку. Центральна проблема (ринок і КАС). Азіатські моделі. Європейська модель. Американська модель

Європейська модель економічного розвитку почала формуватися лише після ІІ Світової війни у зв’язку зі створенням “спільного ринку” на засадах європейського економічного співтовариства. Серед найбільш відмінних її рис слід назвати створення єдиного ринкового простору разом із завершенням утворення єдиної валютної системи на базі “євро. Усі названі процеси відбуваються на фоні збереження політично незалежних країн.

Європейська модель відзначається забезпеченням соціальної стабільності як на рівня окремих держав, так і в ЄЕС в цілому. З цим пов’язана і традиційно висока частка державної власності і державних витрат у ВВП європейських країн.

Американська модель характеризується такими ознаками: приватна власність, підприємництво у різних його формах, різні видик конкуренції і багатобарвність ринків. Саме приватна власність дала поштовх розвитку ринкових відносин. У тих країнах, де об’єктами приватної власності ставали усі виробничі фактори (земля, праця, капітал), ринкова система складалася швидше. З часом індивідуальна власність починає сполучатися з іншими формами, насамперед з колективною власністю. Створюються кооперативи, а зрештою, акціонерні товариства. В міру розвитку ринкової системи певну роль починає відігравати і державна власність: спочатку як гарант ринкового розвитку, а з часом і певну самостійну роль. Держава може мати свою частку в партнерствах, і в кооперативному капіталі. Сучасна ринкова система США характеризується складністю і взаємопереплетінням різних форм власності – індивідуальної приватної, колективної приватної, державної, “змішаної”.

Найважливішою складовою американської моделі “соціальної економіки” є її конкурентність. В основі ринкової економіки лежить конкуренція. Закони ринкової конкуренції – це правила поведінки для кожного члена соціуму, для домогосподарств, і будь-якого підприємства чи компанії.

Отже, особливістю американської моделі є її чисто виражений “змішаний характер”. ЇЇ господарчий механізм включає три компоненти: конкуренцію, державне і корпоративне регулювання.

Азіатська модель характеризується тим, що державі в цій моделі розвитку належала особлива роль внаслідок специфіки клімату, природних факторів, національних і культурних традицій, релігійних уподобань. Саме на азіатському континенті склалася унікальна “китайська цивілізація”. Китайська модель цілком списується в “загальноазійську модель” саме завдяки “державницькому сектору” як провідного і вирішального в соціально-економічному прогресі. Китайській моделі економічного розвитку притаманне сприйняття ринкових принципів господарювання, державне стимулювання підприємницької ініціативи, збереження політичної стабільності та залучення іноземних інвестицій. Саме експортно-імпортні стосунки зі світом витягли Китай на провідні позиції у світі. До азіатських моделей розвитку належить феномен економічного розвитку Японії, так зване “Японське диво”. “Японське диво” пов’зане з використанням найпередовіших досягнень світової цивілізації з поєднанням неповторної японської специфіки. Так само, як і у Китаї, державний сектор та економічна роль держави своєрідно спричинилися до “японського дива”. “Японський варіант” соціально-економічного розвитку з певними модифікаціями повторили Сінгапур, Тайвань, Південна Корея. Чимало з японського досвіду взяли Малайзія, Індонезія та інші азіатські країни.

Дата добавления: 2015-11-14