|
Читайте также: |
По джерелах походження капітал, що знаходиться в русі на світовому ринку, ділиться на офіційний і приватний капітал.
Офіційний (державний) капітал - кошти з державного бюджету, що переміщують закордон або що приймаються із-зі закордону за рішенням урядів, а також за рішенням міжурядових організацій. У цю категорію руху капіталу відносяться всі державні позики, позики, дари (гранти), допомога, які надаються однією країною іншій країні на основі міжурядових угод. Офіційним також вважається і капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації від імені своїх членів (кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на підтримку світу і ін.). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, тобто в результаті гроші платників податків. Тому рішення про переміщення такого капіталу закордон приймаються спільно урядом і органами представницької влади (парламентом).
Приватний (недержавний) капітал кошти приватних (недержавних) фірм, банків і інших недержавних організацій, що переміщують закордон або що приймаються із-зі закордону за рішенням їх керівних органів і їх об’єднань. У цю категорію руху капіталу відносяться інвестиції капіталу закордон приватними фірмами, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Джерелом походження цього капіталу є кошти приватних фірм, власні або позикові, не пов’язані з державним бюджетом. Але, незважаючи на відносну автономність фірм в прийнятті рішень про міжнародне переміщення капіталу, що належить їм, уряд звичайно залишає за собою право його регулювати і контролювати.
По характеру використання капітал ділиться на:
• Підприємницький капітал кошти, що прямо або непрямо вкладаються у виробництво з метою прибутку. Як підприємницький капітал, частіше за все використовується приватний капітал, хоча або сама держава, або підприємства, що належать державі також можуть вкладати кошти закордон.
• Позиковий капітал кошти, що позичаються з метою отримання процента. У міжнародних масштабах як позиковий капітал в основному використовується офіційний капітал з державних джерел, хоч міжнародне кредитування з приватних джерел також досягає вельми значних об’ємів.
По терміну вкладення капітал ділиться на:
• Середньостроковий і довгостроковий капітал вкладення капіталу терміном більш ніж на 1 рік. Всі вкладення підприємницького капіталу в формі прямих і портфельних інвестицій, так само як і позиковий капітал у вигляді державних кредитів, звичайно є довгостроковими.
• Короткостроковий капітал вкладення капіталу терміном менш ніж на 1 рік. Переважно позиковий капітал в формі торгових кредитів.
Найбільше практичне значення для аналізу міжнародного руху капіталу має наступний його функціональний розподіл.
По меті вкладення капітал ділиться на:
• Прямі інвестиції вкладення капіталу з метою придбання довгострокового економічного інтересу в країні вкладення капіталу, що забезпечує контроль інвестора над об'єктом розміщення капіталу. Вони практично цілком пов'язані з вивозом приватного підприємницького капіталу, не рахуючи відносно невеликих по об’єму зарубіжних інвестицій фірм, що належать державі.
• Портфельні інвестиції вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору права реального контролю над об’єктом інвестування. Такі інвестиції також переважно засновані на приватному підприємницькому капіталі, хоч і держава часто випускає свої і купує іноземні цінні папери.
Якщо протягом останніх десятиріч превалююче значення мали прямі інвестиції, то з початку 90-х років сталося різке зростання ролі портфельних інвестицій серед інших форм міжнародного руху капіталу.
135. Етапи формування світового господарства
Світове господарство почало формуватися досить давно. Проте остаточно як цілісна система склалося близько стан років тому на рубежі ХІХ –ХХ ст. Основою його поступового формування став міжнародний ринок, утворення якого відбувалося поетапно в ХІ-ХVІІІ ст., а особливо інтенсивно – з середини ХІХ ст., коли в країнах Заходу домінуючим стає машинне виробництво.
Основними віхами у розвитку світового господарства є:
ü Виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став економічний розподіл світу;
ü Територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій. Сформувався колоніальний поділ праці, визначальною особливістю якого стало нав’язування залежним народам такої виробничої спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій;
ü Виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем.
Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи світового господарства. Він в основному завершився у 1960-х рр., коли пішла в минуле колоніальна система і на світовій арені з’явився численний ряд молодих незалежних держав.
Три останні десятиліття ХХ ст. стали початком нового періоду у розвитку сучасного світового господарства. Воно все більше набуває ознак цілісності, що обумовлено дією певних факторів. По-перше, прагненням народів світу вижити в умовах нарощування ядерної зброї і загрози можливої ядерної війни, що спонукає держави проводити політику мирного співіснування. По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля в цій сфері. По-третє, поглибленням та поширенням інтернаціоналізації виробництва й обігу, всього економічного й духовного життя. По-четверте, необхідністю об’єднання зусиль країн для вирішення глобальних проблеми (екологічних, сировинних, продовольчих, освоєння багатств світового океану і космосу та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо).
Цей процес проявляє себе у функціонуванні прямих зв’язків між підприємствами, об’єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.
Сучасний етап розвитку світового господарства перебуває під впливом факторів, що надають йому величезного динамізму. До них у першу чергу належать: НТР, зростаюча взаємозалежність національних господарств, радикальна перебудова соціально-економічних відносин у колишньому соціалістичному таборі.
Період 1980-90 рр. характеризується насамперед тим, що для найбільш розвинутих країн він став часом переходу в еру постіндустріалізації, для багатьох слаборозвинутих країн – активного подолання свого відставання (Китай і нові індустріальні країни), для колишніх соціалістичних країн – повернення до моделі ринкової економіки, а для всіх країн у цілому –лібералізації внутрішнього і зовнішнього життя та його глобалізації.
136. Європейські інтеграційні процеси. Європейський Союз
Передумови європейської економічної інтеграції складаються в процесі поглиблення інтернаціоналізації господарського життя європейських країн в умовах динамічних глобальних змін у розвитку світової економіки та політики. Важливе значення при цьому має внутрішньоєвропейська політико-правова, економічна, соціально-культурна та інфраструктурна інтеграційна сумісність. З політичної точки зору Європа являла собою, з одного боку, перенасичений озброєннями регіон з комплексом воєнно-політичних проблем, а з іншого - регіон, де в період після Другої Світової Війни успішно розробляються механізми співробітництва в цій сфері, особливо нині в рамках Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Формуються умови та структури забезпечення загальноєвропейської безпеки. Важливу інтегративну роль відіграють географічна компактність Європи в поєднанні з різними природно-ресурсними умовами, та великими можливостями розширення ринків товарів, капіталів і праці. Соціально-культурна сумісність європейських країн випливає з історично тривалого сусідства їх народів, постійного взаємовпливу культур. При цьому відмінності національних традицій, культурних особливостей, мовне розмаїття є не бар’єрами, а каталізаторами інтеграції. Політичні рішення в напрямку загальноєвропейської інтеграції не відразу стають адекватними соціальній свідомості населення країн, особливо постсоціалістичних. У цьому контексті зростає роль Ради Європи. Розвитку загальноєвропейських інтеграційних процесів сприяють очевидні переваги формування спільної інфраструктури, а також необхідність скоординованого вирішення екологічних проблем. Ключовим зовнішнім фактором, що стимулює загальноєвропейську економічну інтеграцію є глобальна конкуренція, яка в сучасних умовах переходить на рівень континентальних регіональних інтеграційних угруповань. Важливе значення, має те, що східноєвропейський регіон стає епіцентром розвитку глобальної конкуренції, де свої економічні інтереси прагнуть реалізувати США, Японія, нові індустріальні та інші країни. Очевидно, що ядром загальноєвропейської економічної інтеграції є Європейський Союз. Саме від інтеграційної політики ЄС насамперед залежить організаційне оформлення європейських інтеграційних процесів.
Практиці розвитку Європейських інтеграційних процесів притаманні елементи обох підходів. З одного боку, формується європейський економічний простір у рамках відповідної угоди між ЄС і ЄАВТ, установлюються все тісніші зв’язки ЄС і ЄАВТ з іншими європейськими країнами, а з іншого - робляться практичні кроки щодо приймання до ЄС нових членів.
ЄС являє собою інтеграційне об’єднання західноєвропейських країн, які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів. Передбачалося ліквідувати всі національні бар’єри на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями і перейти до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики. Інституційна структура ЄС наступна: Рада Європейських Співтовариств як вищий орган інтеграційного угруповання, наділений законодавчою владою; Комісія Європейських Співтовариств як постійний виконавчий орган; Європарламент як основний консультативно-наглядовий орган; Суд Європейських співтовариств як орган юридичного контролю; Європейське політичне співтовариство; Рада міністрів ЄС; Економічна і соціальна рада; Контрольна палата.
У 1991 році підписується угода між ЄС і ЄАВТ про створення Європейського Економічного Простору (ЄЕП). Цього ж року приймається Маастріська угода, суть якої характеризує новий якісний етап в еволюції ЄС.
137. Глобальні проблеми сучасності
Глобальні проблеми – це всезагальні проблеми, що відзначаються загальнопланетарним за своїми масштабами і значенням характером, пов’язані з життєвими інтересами народів усіх країн, становлять загрозу життю для всього людства і можуть бути вирішені спільними діями всіх країн світу.
Серед глобальних проблем найчастіше фігурують проблеми миру та роззброєння, економічна, демографічна, енергетична, сировинна, продовольча, подолання бідності та відсталості. У міру розвитку людської цивілізації можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. Так,до групи глобальних проблем стали відносити проблему освоєння та використання ресурсів Світового океану, освоєння та використання космосу.
Глобальні проблеми мають яскраво виражений економічний аспект. Вони впливають на структуру відтворення, на динаміку економічних процесів, на пошуки ефективних форм і методів управління.
Глобальні проблеми мають загальну специфіку. Ця специфіка полягає у наявності ряду спільних рис:
ü Кожна з проблем і всі разом принципово важливі для майбутнього людства. Затримка з їх вирішення являє собою смертельну загрозу або деградацію умов життя і виробничої діяльності на Землі;
ü У них проявляється поглиблення і ускладнення світогосподарських зв’язків та інтернаціоналізація інших суспільних процесів на Землі;
ü Їх розв’язання можливе лише за умови об’єднання зусиль всіх народів і держав. Знайти рішення глобальних проблем – значить забезпечити умови виживання всіх народів і подальший розвиток цивілізації.
За походженням, характером та способами вирішення глобальні проблеми поділяють на такі групи.
До першої групи належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи і суспільства (надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, збереження навколишнього середовища, освоєння ресурсів Світового океану, оволодіння космічним простором). Друга група – це проблеми соціально-економічних і воєнно-політичних відносин, а саме: відносини між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються; відносини між розвинутими країнами і постсоціалістичними країнами ат державами різних соціально-економічних устроїв; подолання економічної відсталості багатьох країн, проблеми роззброєння і збереження миру, локальні, регіональні та міжнародні кризи. Третя група охоплює проблеми, пов’язані з розвитком людини, забезпеченням її майбутнього, зростанням народонаселення, боротьбою з голодом, хворобами, наркоманією тощо.
Глобальні проблеми відрізняються загальнопланетарним характером, пов’язані з життєвими інтересами народів усіх країн незалежно від їх соціального ладу, рівня економічної зрілості, географічного положення і можуть бути вирішені шляхом взаємодії всіх держав.
Світова спільнота розробляє заходи щодо розв’язання глобальних проблем. Це можливе зробити, лише об’єднавши зусилля та ресурси всіх країн світу. Для вирішення глобальних проблем потрібен єдиний міжнародний механізм їх розв’язання і регулювання, визначення міжнародних правових та економічних норм. Великі надії у вирішенні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, ВГО, регіональні і галузеві організації, які мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економічних зусиль.
138. Міжнародні інвестиції. Проблеми та перспективи залучення інвестицій в економіку України
Важливу роль у посиленні інтернаціоналізації господарського життя та взаємозалежності між країнами відіграє експорт капіталу.
Вивіз капіталу – це експорт вартості у грошовій або товарній формі з однієї країни у іншу. Вивіз капіталу здійснюється у двох основних функціональних формах: підприємницькій та позиковій. Специфічною функціональною формою вивозу капіталу стала міжнародна науково-технічна допомога.
Експортування підприємницького капіталу означає його вкладення, інвестування в промислові, сільськогосподарські та інші підприємства за кордоном шляхом нового будівництва або купівлі існуючих підприємства, придбання акцій. Підприємницькі вкладення поділяються на прямі інвестицій, коли експортер є повним власником підприємства або володіє контрольним пакетом акцій тощо, і портфельні інвестиції, коли придбані експортером акції іноземного підприємства не забезпечують повного контролю над ними.
Позичковий капітал експортується у вигляді коротко- чи довгострокових кредитів урядам або підприємцям інших країн, вкладання грошей на банківські та інші рахунки фінансових організацій за кордоном тощо.
Експорт капіталу приносить його власникам доход у вигляді промислового чи торгівельного прибутку, відсотка, дивіденду – залежно від форми вкладання. Капітал в підприємницькій формі (підприємницький капітал) приносить його власнику доход переважно у вигляді прибутку, а капітал у позичковій формі (позичковий капітал) – у вигляді відсотка по вкладах, позичках і кредитах.
Прямі іноземні інвестиції спрямовуються, як правило, у галузі, де можна недорого виготовляти конкурентоспроможні у міжнародному масштабі товари на експорт. Тим самим вони стимулюють інтеграцію в систему міжнародного поділу праці. Іноземні інвестиції сприяють не тільки збереженню існуючих і створенню нових робочих місць, але і утвердженню ринкових відносин.
Україна має ряд умов, що робить її досить привабливою для іноземних інвесторів. Це є великий потенційний ринок й високий рівень освіти і кваліфікації, сприятлива кваліфікаційна структура робочої сили, зручне географічне положення в центрі Європи, і низький рівень заробітної плати. Не зовсім виправдалися чекання щодо напряму інвестування. Передбачалося, що основним мотивом будуть експортні шанси, що відкриваються можливістю виготовлення чи переробки товарів з більш низькими витратами через дешевину місцевих ресурсів, головним чином, робочої сили. Виявилося, що переважав інший мотив – доступ на місцеві ринки, і іноземні інвестиції спрямувалися туди, де забезпечувалися великі обсяги збуту. Такий ситуації сприяв ряд причин, що створювали перешкоду на шляху припливу іноземних інвестицій. Серед них однією з найважливіших є відсутність економічної і політичної стабільності, і багато інших причин, що створили в країні несприятливий інвестиційний клімат і непривабливий імідж щодо умов інвестування.
139. Міжнародне співробітництво
Усе більш важливу роль у світогосподарських зв’язках відіграє обмін продукцією науково-технічної сфери.
Міжнародне науково-технічне співробітництво – це форма міжнародних економічних відносин, що являє собою систему економічних зв’язків у сфері науки, техніки, виробництва. Воно існує на основі спільних, наперед вироблених та узгоджених намірів, що закріплені у міжнародних економічних договорах та угодах.
Структура міжнародного науково-технічного співробітництва включає:
ü Створення координаційних міжнародних програм спільних наукових і технічних досліджень;
ü Міжнародне ліцензування, обмін науково-технічними документами, патентами, ліцензіями;
ü Міжнародний інжиніринг, співробітництво з приводу проведення і складання проектів,консультації при їх виконанні;
ü Співробітництво в підготовці наукових та інженерно-технічних кадрів;
ü Проведення міжнародних наукових конференцій, симпозіумів;
ü Розробка науково-технічних прогнозів та ін.
Жодна країна світу, яким би значним потенціалом в галузі науки і техніки вона не володіла, неспроможна повністю задовольнити свої потреби у передовій техніці і технології,випускати усю широку номенклатуру наукоємкої продукції, що постійно удосконалюється на розширюється. не випадково міжнародне науково-технічне співробітництво, обмін науково-технічними знаннями, досягненнями цієї продукції є найважливішим сектором сучасних міжнародно-економічних відносин, що сприяє розвиткові спеціалізації та кооперування виробництва.
Серед видів міжнародного співробітництва розрізнять також співробітництво у розв’язанні глобальних проблем.
Глобальні проблеми – це всезагальні проблеми, що відзначаються загальнопланетарним за своїми масштабами і значенням характером, пов’язані з життєвими інтересами народів усіх країн, становлять загрозу життю для всього людства і можуть бути вирішені спільними діями всіх країн світу.
Серед глобальних проблем найчастіше фігурують проблеми миру та роззброєння, економічна, демографічна, енергетична, сировинна, продовольча, подолання бідності та відсталості. У міру розвитку людської цивілізації можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. Так, до групи глобальних проблем стали відносити проблему освоєння та використання ресурсів Світового океану, освоєння та використання космосу.
Світова спільнота розробляє заходи щодо розв’язання глобальних проблем. Це можливе зробити, лише об’єднавши зусилля та ресурси всіх країн світу. Для вирішення глобальних проблем потрібен єдиний міжнародний механізм їх розв’язання і регулювання, визначення міжнародних правових та економічних норм. Великі надії у вирішенні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, ВГО, регіональні і галузеві організації, які мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економічних зусиль.
140. Міжнародні інститути (Бреттон-Вудська, МВФ, Світовий банк)
Розвиток економічного співробітництва, валютних та фінансових відносин між державами зумовив появу міжнародних фінансово-кредитних організацій, які здійснюють регулювання цих відносин і сприяють стабілізації світової економіки. Створено міжнародні фінансово-кредитні організації на основі міждержавних угод. Провідне місце серед них належить Міжнародному валютному фонду (МВФ), Світовому банку.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) – наднаціональна валютно-кредитна установа. МВФ створена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) у 1944 році. Метою МВФ є сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют,створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн – членів фонду. МВФ здійснює систему заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів, сприяння конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам – членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних балансів, ліквідацію валютних обмежень, організацію консультативної допомоги з фінансових та валютних питань. МВФ – організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць. Для кожної країни встановлено вступну квоту, розмір якої залежить від частки країни у світовій торгівлі. Головним акціонером МВФ є США. Керівними органами МВФ є Рада управляючих, Директорат і Секретаріат. Найвищий орган – Рада управляючих, яка приймає нових членів до Фонду, затверджує зміни паритетів валют країн-учасниць, переглядає квоти, розподіляє чистий доход Фонду. Директорат займається поточним регулюванням діяльності цієї організації.
МВФ підтримує тісні зв’язки із Світовим банком, ГАТТ, Європейським банком реконструкції та розвитку, іншими міжнародними фінансово-кредитними установами.
Міжнародний валютний фонд забезпечував функціонування Бреттон-Вудської валютної системи, яка існувала до початку 70-х років, відіграючи значну роль у зміцненні зовнішньоекономічних зв’язків. Бреттон-Вудська валютна система була створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка проходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс).
Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосування валют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів. Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати наявні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із самого початку виконував роль резервної валюти лише частково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фактично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одного боку, рештки грошової системи “золотого стандарту”, а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом.
Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:
ü збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;
ü встановлення офіційних курсів валют через визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;
ü прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото;
ü здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб’єктів.
Світовий банк – це Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) і його філіали: Міжнародна фінансова корпорація (МФК) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР).
МБРР заснований одночасно з МФВ у Бреттон-Вудсі у 1944 році. Членами банку можуть бути лише члени МФВ. МБРР – це найбільша у світі фінансово-кредитна установа, яка надає довгострокові кредити на державні приграми, при цьому лише урядам та центральним банкам країн. Основна маса кредитів спрямовується на розвиток виробничої інфраструктури і сільського господарства. МБРР фінансує також пріоритетні державні програми в галузі енергетики, імпорту обладнання для розвитку гірничої промисловості, інвестиційні проекти для нафто- і газопроводів, модернізацію підприємств тощо.
141. Валюта. Конвертованість валют. Композитні валюти
Валюта – грошова одиниця для вимірювання вартості товарів. Конвертованість валюти — здатність валюти однієї країни обмінюватися на валюти інших країн у певній пропорції, яка визначається масштабом цін та купівельною спроможністю національної валюти. Здатність конвертуватися мають валюти країн з високо розвинутою ринковою економікою, стійким грошовим механізмом та широкими зв’язками й ідентичністю умов національного ринку зі світовим. За своїми формами конвертованість буває повною, частковою, внутрішньою, зовнішньою, за поточними операціями.
Повна конвертованість означає вільний обмін національної грошової одиниці на іноземну валюту для всіх категорій власників у будь-якій формі без обмежень за здійснення всіх валютних операцій (долар США, фунт стерлінгів Великобританії, єна Японії та ін.).
За часткової конвертованості національної грошової одиниці обмін її на іноземні валюти дозволяється, та лише для певних власників і для здійснення певних валютних операцій.
Внутрішня конвертованість передбачає вільний обмін національної валюти на іноземну для резидентів (юридичних і фізичних осіб певної країни) та здійснення ними вільних платежів за кордоном. Запровадження її потребує накопичення валютних резервів, зближення структури цін на внутрішньому та світовому ринках тощо.
За зовнішньої конвертованості відбуваються вільне нагромадження цієї валюти на рахунках нерезидентів (фізичних і юридичних осіб інших країн), переказ її за кордон чи конверсія в іншу валюту.
Конвертованість за поточними операціями означає, що національна валюта вільно обмінюється лише для забезпечення повсякденної зовнішньоекономічної діяльності учасників міжнародних відносин (торгівля, страхування, транспорт, туризм тощо).
Нині в світі налічується понад 300 найменувань національних грошей, проте, лише близько 20 держав мають повністю конвертовані валюти, близько 50 держав світу мають різні форми частково конвертованих валют. Для решти країн, яка становить більшість, валюті характерна неконвертованість. Вона означає, що держава повністю забороняє будь-які операції обміну своєї валюти на іноземну або дозволяє це роботи за згодою уповноважених органів.
Важливе місце у валютній системі займають спеціальні права запозичення – СДР. СДР – це колективна міжнародна одиниця МВФ. Це безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальних рахунках країни в МВФ. СДР – наднаціональна валюта, яка діє тільки в межах міждержавних економічних відносин – членів МВФ. СДР використовується для регулювання сальдо платіжних балансів, тобто ліквідації дефіциту платіжного балансу країни, для міжнародних платежів, для придбання вільно конвертованої валюти.
142. Групування країн за рівнем соціально-економічного розвитку
Світове господарство як цілісна система складається з різних частин, підсистем. Такими підсистемами є групи національних економік (групи країн), які мають певну спільність і відмінності. Їх визначають за такими ознаками, як рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки, тип економічного зростання, рівень і характер зовнішньоекономічних зв’язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі групи країн: розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою.
До групи розвинутих (промислово-розвинутих, індустріальних) країн входять держави з ринковою економікою і високим ступенем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення нині складає не менше 12 тис. дол. за паритетом купівельної спроможності. Нині це приблизно 30 країн і територій. На них наприкінці 1990-х років припадало 55% світового ВВП і більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.
До групи країн, що розвиваються (слаборозвинутих), входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. Із 182 країн – членів МВФ до цієї групи належить 121. Проте, незважаючи на їх кількість, чисельність населення та величезну територію, на них припадає трохи більше 28% світового ВВП. Дана група характеризується різкою диференціацією та неоднорідністю соціально-економічного розвитку. Верхній ешелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою економіки, високим індексом розвитку людини, значним ВВП на душу населення (нові індустріальні країни, більшість країн Перської затоки, деякі країни Латинської Америки). Найнижчий рівень у цій групі країн займають найменш розвинуті країни, головна проблема яких не стільки у відсталості і бідності, скільки у відсутності відчутних економічних ресурсів для їх подолання. Нині налічується 47 таких країн, переважна частина яких (32) розташована в Тропічній Африці, а решта в Азії, Океанії, Латинській Америці.
Дата добавления: 2015-11-14; просмотров: 94 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| 8 страница | | | 10 страница |