Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

5 страница

1 страница | 2 страница | 3 страница | 7 страница | 8 страница | 9 страница | 10 страница |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Обсяг виробництва — сукупність виготовлених підприємством матеріальних благ і послуг, що вимірюється у натуральних, вартісних та інших показниках. Продукція промислових підприємств — готові вироби, напівфабрикати тощо. На підприємствах з довгим виробничим циклом до промислової продукції відносять зміну залишків незавершеного будівництва. Натуральні показники характеризують продукцію підприємств у фізичних одиницях кількості, її номенклатури, асортименту, якості. Вартісні показники обсягу виробництва використовують для оцінки валової, товарної та реалізованої продукції. Валова продукція — весь обсяг продукції, в т.ч. тієї, що не є товаром (незавершене виробництво, вартість приростів або збитків напівфабрикатів власного виробництва) й обчислюється як у поточних, так і в постійних цінах. Товарна продукція — сукупний обсяг продукції, виготовленої для реалізації (відправленої споживачам і тієї, що знаходиться на складі), а також продукція для власних потреб. Реалізована продукція — обсяг товарів, вивезених з підприємства й оплачених споживачами або торговельними організаціями, а також обсяг оплачених послуг і виконаних робіт. Обсяг виробництва вимірюються в трудових (фонд оплати праці, фонд преміювання працівників та ін.) та умовних показниках (показник умовно чистої продукції — різниця між валовою продукцією і матеріальними витратами; нормативно чистої продукції — у складі нормативної заробітної плати і нормативного прибутку). Найважливіші показники обсягу виробництва на підприємстві в регульованій ринковій економіці — вартісні показники, виражені в динаміці у зіставних цінах.

Держава - це орган правової та ідеологічної влади в суспільстві, допомогою якої забезпечується її цілісність, і здійснюється виконання загальнолюдських та соціально-економічних функцій. Виникнення - зумовлене появою та розвитком економічної цілісності у первісному суспільстві, зародженням у процесі його розпаду та зародженням рабовласницького ладу, потребою у виконанні загальних соціально-економічних функцій, а також захисників захисту суспільства від зовнішньої небезпеки. Передусім великий поділ суспільства на класи (рабів і рабовласників) відбувся у IV—III тис. до н.е. у Давньому Єгипті, Давньому Китаї та на території Дворіччя, зумовило виникнення перших держав. Найбільшого розвитку рабовласницька держава набула у Давній Греції, Давньому Римі. Первіснообщинний лад характеризувався суспільною колективною працею членів суспільства, зрівняльним розподілом виготовленого продукту, пануванням общинної (спільної) власності. Цей устрій був надлишком такого рівня розвитку продуктивних сил, відповідно­го суспільного поділу праці. Органи самоуправління у первіснообщинному суспільстві (старійшини роду, племені, збори) не відокремлювалися за соціальним статусом або професійним від інших членів суспільс­тва, захищали інтереси всіх його членів, а їхня влада поширювалася на всіх жителів. З появою нових знарядь праці, першим суспільним поділом праці зрівняльний розподіл став гальмом розвитку про­дуктивних сил, передусім людини, необхідні були нові стимули до праці. Тому первісна община посту­пово перетворюється на селянську, яка базується на приватній власності окремих сімей на засоби вироб­ництва, що поступово спричинило економічну нерів­ність сімей, розшарування членів общини, появу ро­дової знаті, а згодом і поділ суспільства на проти­лежні класи. Щоб зламати опір знедоленого класу, мати можливість постійно його експлуатувати, класу власників потрібний був спеціальний орган насильс­тва — держава, уособленням якої стали армія, чиновниць­кий апарат, суди, тюрми тощо. Закони, які приймала держава, були, за словами П.Прудона, павутинням для ба­гатих і сильних, путами для слабких і бідних, ри­бальськими сітями в руках уряду. Тому з часу ви­никнення держави її найважливішими функціями були збереження та зміцнення існуючого ладу, панівних форм власності й експлуатація більшості трудящих переважно через механізм оподаткування. Водночас у країнах Давнього Сходу держава виконувала такі загаль­ні для всього суспільства економічні функції, як бу­дівництво іригаційних споруд, прокладання доріг, запровадження єдиного грошового обігу. З виникнен­ням і розвитком держави здійснюється розподіл населен­ня за адміністративно-територіальними одиницями, територіальне верховенство, що забезпечувало зв’язок органів влади з населенням на всій терито­рії. З економічного погляду такий зв’язок забезпечу­вало вилучення податків, виконання державою загальних економічних функцій. За феодалізму в VIII—IX ст. держава надавала у пожиттєве користування бенефіцій (землі) дрібним і середнім феодалам, які перебува­ли на військовій службі. Загалом пожиттєвий бене­фіцій перетворився на спадкове землеволодіння — лен або феод. Водночас відбувалося закріплення вільних общинників за великими землевласниками, чітко визначалися їх повинності. Основними форма­ми експлуатації селян були панщина та податки (у грошовій і натуральній формах), які централізовано збирали державні органи. У Ві­зантії в X—XI ст. існувало три форми великого зем­леволодіння — феодальне, церковно-монастирське і державне, або імператорське. Держава передавала приват­ним особам право на землю та експлуатацію залеж­них селян, але державі належали монетний двір, зброярня, майстерні для виготовлен­ня предметів розкошів, тканин. Корпорації, в які об’єднувалися ремісники і купці, перебували під контролем держави, їхніх керівників призначали державні посадові особи. Ціни на хліб, рибу і м’ясо регулювала держава, регламентувалася діяльність іноземних купців. У Київській Русі держава регламентувала торгівлю, запро­ваджувала мито, організовувала будівництво нових міст, В часи становлення і розвитку капіталістичного способу виробництва функції держави, у т.ч. економічні, значно розширюються.

 

104. Економічна наука як така: історія виникнення і поняття

Економічна наука є системою наукових поглядів на госпо­дарське життя суспільства, які дають всебічне уявлення про закономірності його розвитку. Вона не лише пояснює, як від­творюється суспільство, а й сприяє запобіганню повторен­ня деяких негативних економічних явищ, дає можливість прогнозувати майбутній розвиток. Економічна теорія може здійснювати аналіз на двох рівнях: макро- і мікроекономічному. Рівень макроекономічного аналізу стосується в основному показників економіки країни в цілому, а також агрегованих показників, таких як державний сектор, приватний сектор або сектор домогосподарств. Мікроекономічний аналіз має справу з конкретними показниками окремих підприємств. Образно кажучи, в мікроекономіці вивчають уже не ліс, а окремі дерева.

Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної науки яке такої.

Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на рушійні сили економічної діяльності людей. Істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430 - 355 рр. до н. е.). Платона (427 – 347 рр. до н. е.). Аристотеля (384 – 322 рр. до н. е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з’ясувати загальні принципи економічного розвитку. “Економікс” (домашнє господарство) – так називалася праця видатного мислителя Стародавньої Греції Ксенофонта, в якій зроблена спроба обґрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд цікавих економічних думок.

Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З’явилася потреба в дослідженні всіх цих явищ, вивченні закономірностей функціонування економіки в цілому.

Відбувається і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкретьє у праці “Трактат політичної економіки” (1615). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія.

Визначне місце в історії політичної економії зайняло вчення меркантилістів (XV – XVIII). Воно зародилося в країнах Західної Європи. У меркантилістів об’єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство. К. Маркс зазначив, що справжня наука сучасної економічної теорії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до виробництва.

Перенесення аналізу із сфери обігу у виробництво стало початком економічної науки, що пов’язано зі становленням капіталістичного ладу. Саме його розвиток зумовив занепад меркантилізму і виникнення класичної буржуазної економічної науки.

Історично першими на шлях капіталізму стали Англія і Франція, де й зародилася класична буржуазна політекономія. Її засновниками були Вільям Петті (1623 – 1687 рр., Англії) і фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694 – 1774 рр., Франція). Питання про походження багатства переноситься ними зі сфери обігу в сферу виробництва. На їхню думку, саме тут і створюється багатство у вигляді матеріальних цінностей, а його джерелом є природа й праця. Ф. Кене в своїй праці “Економічна таблиця” (1758) уперше в економічній літературі процес суспільного відтворення розглядав як цілісну систему виробництва, обміну, споживання.

Найвищим досягненням буржуазної політичної економії є праці представників англійської класичної школи Адама Сміта (1772 – 1823). У них досліджувалися виробництво й обіг, зроблено спробу розкрити суть товарно-грошових відносин, науково обґрунтувати походження прибутку.

На початку XIX ст. на суспільній арені з’явилася така революційна сила, як пролетаріат. Виражаючи інтереси робітничого класу, К. Маркс і Ф. Енгельс поставили на науковий грунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльного комунізму, з іншого. Сформувався так званий марксистський напрям у політичній економії.

Маркс і Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Становлення нового суспільства вони пов’язували з найвищим розвитком матеріального виробництва, демократії та особистості. Заслугою Маркса є також створення стрункої наукової теорії вартості й додаткової вартості. Цим визначається особливе місце марксистської політекономії в історії економічного вчення.

Наша країна розпочала сьогодні важкий шлях до ринку. Йдеться про перехід суспільно – економічного укладу до якісно нового стану, до формування нового економічного простору, головними дійовими особами якого мають стати акціонерні компанії, комерційні підприємства. Теоретикам належить складна робота щодо оновлення теоретичного арсеналу, вивчення досягнень економічної теорії зарубіжних країн, особливо розвинутих.

 

105. Фази розвитку економічної науки: критерії періодизації

У розвитку економічної науки розрізняють такі фази:

І. Донаукова фаза: від зародження економічних знань до середини XVIII сторіччя – 1. Економічні уявлення стародавніх часів (економічні пам’ятки Давньої Азії; погляди в стародавньому Китаї – ІІІ ст. до н.е.; погляди Західного Світу – Ксенофонт Аквінський, Платон, Аристотель);

2. Епоха Середньовіччя (економічна думка Середньовічного Сходу; Фома Аквінський; економічні погляди середньовічної України);

3. “Меркантилізм” - перша школа економічних знань (ранній і пізній меркантилізм).

ІІ. Народження і юність економічної науки: середина XVIII – остання третина XІХ століття – 1. Зародження “класичної традиції” в економічній науці (“класична школа”);

2. “Фізіократія” - наукова школа французької класики;

3. Система англійської “класичної політекономії” (Адам Сміт, Роберт Мальту, Давід Рікардо, Стюарт Міль);

4. Еволюція та критика “класичної системи”;

5. Зародження та розвиток соціалістичного вчення (зародження соціалістичного вчення; “соціалістична утопія”);

6. “Науковий соціалізм (комунізм)” К. Маркса. Ф. Енгельса. Марксизм-Ленінізм.

7. “Історична школа” як напрям економічної науки (стара, нова і найновіша історичні школи).

ІІІ. Економічна наука: вироблення основоположних принципів: остання третина ХІХ – перша третина ХХ століття – 1. Маржиналізм. “Маржиналістська революція”.

2. Утворення шкіл (Австрійська (Віденська) – теорії “граничної корисності; Лозаннська (Швейцарія) – теорія “загальної рівноваги”; Англо-американська (Кембріджська) – теорії “часткової рівноваги”; Шведська (Стокгольмська)).

ІV. Економічна наука: традиції, школи, парадигми: початок 30-х – 2000р. – 1.Кейнсіанська традиція: кейнсіанство, неокенсіанство, посткейнсіанство;

2. “Класична традиція”: неокласицизм, неокласичний синтез (від “недосконалої конкуренції” Дж.Робінсон до “неокласичного синтезу” П. Самуельсона);

3. Лібералізм, неолібералізм: центр (Чиказька школа), “праве крило” (Мізес, Хайек), “ліве крило” (Фрайбурзька школа);

4. “Інституціоналізм” (старий і новий);

4. “Конституційна економіка” як основа соціальної ринкової економіки.

106. Донаукова фаза. Меркантилізм - перша школа економічних знань

Донаукова фаза сягає від зародження економічних знань до XVIII сторіччя. Економічні знання беруть свій початок у Стародавньому світі. Перші спроби усвідомити, обґрунтувати і осмислити своє економічне життя було зроблене на Сході ще в ІІІ тисячолітті до н.е., а на Заході (в Давній Греції і Давньому Римі) – в І тисячолітті до н.е. Найдавніші джерела економічних знань – давньоєгипетські папіруси, кам’яний клинопис законів царя Хамурапі, Біблія, давньоіндійські “Веди”, Індійська Артхашастра – вони являють собою перші пам’ятки економічної думки.

Як наука, еконо­мічна теорія під назвою політична економія з’являється лише у XVII ст., у період, коли започаткувався капіталістичний спосіб виробництва. Нові економічні погляди вже відображали економічні інтереси нового суспільного класу — класу буржуазії. Спершу ці погля­ди були не стільки істинами науки, скільки порадами щодо нагромадження грошей, не стільки аналізом проб­лем, скільки певними повчаннями. Невдовзі до осмислення проблем економічного бут­тя долучилася могутня плеяда вчених, науковими працями яких було сформовано основні школи та нап­рями в економічному вченні капіталізму: меркантилізм, фізіократизм, класична школа політичної еконо­мії, утопічний соціалізм, марксизм та маржиналізм.

Меркантилізм - перша наукова школа буржуазної політичної економії, її представники Вільям Стаффорд, Томас Мен, Антуан де Монкретьєн та ін. вважали, що джерелом багатства є праця у сфері торгівлі, а багатс­тво ототожнювали з грішми, золотом. У Росії цю течію економічної думки представляв Іван Посошков, який у книзі “Про убогість багатства” доводив, що багатство країни визначається добробутом народу, “домашнім своїм багатством” і вимагав обме­ження споживання іноземних товарів.

Меркантилізм емпірично встановив ряд закономірностей епохи первісного накопичення капіталу, а саме визначив сферу обігу грошей як вирішальну для накопичення багатства.

Меркантилізм сприяв первинному накопиченню капіталу, допомагав розвитку товарно-грошових відносин, а відповідно і продуктивних сил.

Меркантилізм може бути охарактеризований наступними рисами:

ü Предметом дослідження виступає виключно сфера обігу;

ü Гроші розглядаються як найвища і абсолютна форма багатства;

ü Накопичення багатства у грошовій формі можливе лише за умови прибутковості зовнішньої торгівлі, або безпосередньо в процесі видобутку дорогоцінних металів.

За своїм змістом меркантилізм відображав закономірності встановлення нового капіталістичного способу виробництва і був першим буржуазним економічним вченням. В своєму еволюційному розвитку меркантилізм пройшов кілька етапів: ранній меркантилізм або монетаризм, зрілий меркантилізм або розгорнута меркантилістська система, криза меркантилізму та зародження ідей класичної школи.

107. Зародження класичної традиції в економічній науці. “Фізіократія” – наукова школа “французької класики”

Класична буржуазна політична економія (школа) виникла у період зародження та утвердження капіталістичного способу виробництва.

З розвиток мануфактурного капіталізму меркантилізм перестає відігравати провідну роль. На відміну від меркантилістів економісти класичної школи вивчають внутрішні економічні зв’язки прогресивного, на той час, капіталістичного ладу і переносять свої дослідження із сфери обігу у сферу виробництва. Засновником класичної буржуазної політичної економії в Англії був В. Петті, погляди якого формувалися в умовах швидкого розвитку капіталістичних відносин, а саме зростання торгівлі і грошового обігу. Класична політекономія Петті базувалася на розробці наукового абстрактного методу у політичній економії. Петті є засновником трудової теорії вартості. Він перший в Європі дійшов висновку, що джерелом вартості є праця.

Представником французького капіталізму був Буагільбер. Він як і Петті був прихильником трудової теорії вартості, а саме “істинну вартість товару” визначав працю, а “мірою вартості” – робочий час.

Школа фізіократизму виникла і розвивалася в період мануфактурного виробництва у Франції. Засновником фізіократизму став Кене, який розвинув і заснував фізіократичну школу та сформулював її теоретичну і політичну програму. Одне з центральних місць в економічній теорії фізіократів займає вчення про “чистий продукт” або додатковий продукт, походження якого пов’язується із сферою матеріального виробництва. Під “чистим продуктом” фізіократи розуміли надлишок продукції отриманої у землеробстві над витратами у виробництві.

Кене у своєму вченні стверджував, що промисловість не створює чистого продукту, але споживає вироблене землеробством. Таким чином за Кене продуктивною визнавалася лише та праця, яка створює додаткову вартість, а саме “чистий продукт”, тобто праця у землеробстві.

Фізіократи ототожнювали додаткову вартість з рентою при цьому вони ігнорували або відкидали категорію прибутку не тільки в промисловості, а й у сільському господарстві. У поглядах фізіократів практично не досліджувалася категорія вартості та теорія грошей, а заробітна плата, як і у меркантилістів, зводилася до фізичного прожиткового мінімуму. Вчення стало для Кене відправним пунктом аналізу процесу відтворення і обігу всього суспільного капіталу. Це він описав у своїй відомій роботі “Економічна таблиця”. В цій роботі Кене вперше в історії політекономії запропонував і використав поняття відтворення – як постійного повторення процесу виробництва і збуту. Велика економічна таблиця, яку він запропонував у своїй роботі та її аналіз довели, що створений у землеробстві валовий і чистий продукт Франції обертається у натуральній та грошовій формі. Геніальність роботи “Економічна таблиця” в тому, що вона є першою вдалою спробою показати головні пропорції і шляхи реалізації суспільного продукту, при цьому об’єднавши в одне ціле чисельні акти купівлі-продажу та рух грошей і товарів.

108. Класики англійської “класичної політекономії”

Класична політична економія зародилася а Англії в кінці ХVII ст. та у Франції на початку ХVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму. К, Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюванням засад.капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить, від процесу обігу до процесу виробництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія. Уперте термін “класична політична економія” вжив Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. Класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цій сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

Класики проголосили ідею природного порядку, дію об’єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки. Класична школа, на відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класики були противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно - дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

На зміну класичній політичній економії, яка мала науковий характер, приходить, за Марксом, “вульгарна”, тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались, справжнім науковим аналізом закономірностей розвитку капіталізму, то представники вульгарної політичної економії вступили лише як свідомі захисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії Маркс зв’язував із загостреннях класової боротьби.

Основоположниками вульгарної політичної економії Маркс називав Сея та Мальтуса. Він критикував “вульгарних економістів” за відхід від трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.

Відповідно вся сучасна західна політична економія теж оголошувалась ненауковою. Такий висновок був просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися в економічній політиці західних держав. Для виправданій марксистської тези багатьом радянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функції політичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок про можливість використання практичних рекомендацій західних економістів.

Західні економісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відкосять також усю післярікардіанську політичну економію ХІХ ст. В останній чверті ХІХ ст. австрійські, англійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом. І це зрештою привело до заміни терміна “класична економічна теорія” терміном “неокласична економічна теорія”.

 

109. Засновник класичної системи А. Сміт. Економічна система А. Сміта

Свого найвищого розвитку класична буржуазна політекономія досягла у працях британських вчених А. Сміта і Д. Рікардо, в той час, коли Британська імперія була найбільш передовою в економічному відношенні країною.

У своїй книжці “Дослідження про природу і причини багатства народів” в якості предмета вивчення політичної економії А. Сміт назвав проблему економічного розвитку суспільства і підвищення його добробуту.

Центральне місце в методології досліджень А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в основу якої, як і фізіократи, він поклав ідею природного порідку, тобто ринкових економічних відносин. Він виходив з того, що люди, надаючи один одному послуги, обмінюючись працею і його продуктами, керуються перш за все прагненням до особистої користі. Але переслідуючи особисту користь, кожна людина, вважав він, сприяє інтересам всього суспільства – зростанню виробничих сил. У зв’язку з цим, він пише про “невидиму руку”, яка керує складною взаємодією господарської діяльності індивідів, і “економічну людину”.

Економічне життя за А. Смітом, розвивається окремо і незалежно від волі людей, і їх свідомих поривів. Це дозволило йому зробити висновок про визначеність економічних явищ за об’єктивними законами. Як і представники класичної школи, А. Сміт прагнув проникнути у внутрішню фізіологію суспільства, і в зв’язку з цим керувався методом логічної абстракції. Але не менш важливою задачею економічної науки він вважав за необхідність показати конкретну картину економічного життя, виробити рекомендації для економічної політики.

Розподіл праці займає ключове місце в економічній системі А. Сміта. Він вважав, що розподіл праці підвищує продуктивність трьома способами:

ü Збільшення вправності кожного окремого робітника;

ü Збереженням часу при переході від одного виду діяльності до іншого;

ü Стимулювання винаходом і виробництвом машин, що полегшують і зменшують людську працю.

В теорії розподілу праці А. Сміт відобразив тенденцію до розвитку машинного виробництва. Він стверджував, що об’єм виробництва і споживання продуктів визначається двома головними факторами: відсотком населення, яке зайняте продуктивною працею, і рівнем продуктивності праці.

Тема грошей органічно пов’язана з темою розподілу праці, так як у Сміта гроші виступають в якості засобу обміну (“великого колеса обігу”). Сміт підкреслював про стихійне виникнення грошей як специфічного товару. Він вилучає гроші і кредит із потреб виробництва, бачить їх підлеглу роль. Але Сміт недооцінював зворотній вплив грошово-кредитних факторів на виробництво. Слабкою ланкою в концепції грошей було і заниження інших їх функцій. Кредит А. Сміт розглядав лише як засіб активізації капіталу.

В основу власного дослідження А. Сміт поклав трудову теорію вартості, рахуючи закономірним, визначення вартості витраченою працею, і обмін товарів, відповідно закладеного в цей обмін, кількості праці. Їм була зроблена спроба аналізу реальної системи грошово-товарного обміну і ціноутворення, в умовах капіталізму вільної конкуренції. А. Сміт визначив і розмежував споживчу і мінову вартість товару.

У своєму вченні про заробітну плату, А. Сміт розглядав два стани суспільства: при простому і капіталістичному виробництві. В умовах першого він вважав заробітну плату рівну вартості виробленого товару. При другому способі виробництва, він зауважує, що робітник вже не одержує вартість всього продукту своєї праці, тому і розрізняє різні суми заробітної плати. А. Сміт підкреслює важливу роль, яку відіграє зарплата у житті держави, поділяючи країни на три групи:

ü Із прогресивним станом суспільства, коли зарплата зростає і становище працюючих покращується;

ü Із регресивним станом суспільства, коли зарплата падає і становище працюючих стає гірше;

ü Із сталим станом суспільства, коли заробітна плата залишається непорушною, а матеріальне становище працюючих залишається важким, але постійним.

А. Сміт приділяв велике значення високій зарплаті, кажучи, що вона стимулює працюючих до більш продуктивної праці, і категорично не погоджувався з Мальтусом, який вважав бідність робітників неминучою.

У теорії заробітної плати, А. Сміт вказує, що із створеної працею і визначеною кількістю цієї праці вартості товару, робітнику у вигляді заробітної плати за зусилля залишається лише деяка частина. Залишок доданої працею вартості представляє собою прибуток підприємця. Деяку суму із цього прибутку він повинен у ряді випадків віддати в якості земельної ренти чи створеного проценту, якщо був використаний заємний капітал. А. Сміт називав прибутком всю різницю між добавленою працею вартістю і заробітною платою, і в цьому варіанті мав на думці додану вартість.

А. Сміт прагнув вияснити, які види праці сприяють зростанню багатства нації. Продуктивною А. Сміт вважав працю, яка створює додану вартість, і пояснював це на прикладі робітника мануфактури, праця якого збільшує вартість матеріалів над якими він працює, на вартість утримання робітника і прибутку власника виробництва. Працю, яка сплачена із прибутку, А. Сміт вважав непродуктивною. Так відомий його приклад про слугу, якого утримують на доходи хазяїна будинку і праця якого не створює вартості.

Економічна система А. Сміта базувалася на погляді, що капітал представляє запаси, які призначені для подальшого виробництва. У своїх поглядах на основний і оборотний капітал, А. Сміт виражав думки фізіократів, але переборов обмеження їх розуміння продуктивного капіталу (що дає приріст вартості) як тільки капіталу, що зайнятий в сільському господарстві. Категорії А. Сміта застосовуються не до одного капіталу фермера, але і до всякої іншої форми продуктивного капіталу. Під оборотним капіталом А. Сміт розумів капітал, що застосовується на одержання прибутку, який постійно виходить у власника в одній формі і повертається до нього в іншій. Оборотний капітал за Смітом складається із чотирьох частин:

ü Грошей, за допомогою яких здійснюється повернення інших його частин;

ü Запасів продуктів крім тих, що знаходяться в розпорядженні самих споживачів;

ü Сировини чи напівфабрикатів, що знаходяться в процесі незавершеного виробництва;

ü Готових але ще не реалізованих товарів.

Головним А. Сміт називав капітал, який приносить прибуток “без переходу від одного власника до іншого і без подільного оберту”. До нього він відносив: машини і засоби праці; будівлі, що слугують для торгово-промислових цілей; покращення землі; користі особливості членів суспільства. А. Сміт виключно велике значення придає накопиченню капіталу.

Теорія відтворення суспільного капіталу у Сміта базується на теорії його вартості. Вартість у Сміта розпадається на три частини: заробітну плату, прибуток з капіталу і ренту за землекористування, тобто складається із доходів. Сміт розрізняє валовий і чистий доход. Під валовим доходом він розуміє увесь річний продукт, вироблений населенням даної країни, під чистим – ту частину, котру населення може віднести до свого споживчого запасу. Сміт виділяв ренту як виключний доход землевласника.


Дата добавления: 2015-11-14; просмотров: 89 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
4 страница| 6 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.019 сек.)