8 страница

ü Відстоювання ідей природного порядку і природних прав;

ü Підтримка політики вільної торгівлі;

ü Заперечення будь-якого розширення державного регулювання;

Розвиток автономного місцевого самоврядування і добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади.

У першій третині ХХ ст. існувало три основні групи економістів. Всі вони розвели ліберальну традицію і заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.

1) Віденська школа (Мізес, Хайек) поєднала маржиналістські принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією. Це дало можливість зосередити увагу представників школи на аналізі умов і самого процесу конкуренції.

2) Чиказька школа (Фрідмен) досліджувала особливості недосконалої конкуренції звертаючи при цьому увагу на поведінку господарюючих суб’єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань.

3) Фрайбурзька школа (Ойкен, Ерхард). Представники цієї течії не обмежуються ідеологією неокласиків, а застосовували також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою.

Представники цих трьох груп неолібералістів були одностайні в розумінні ролі ринку і тих загроз для нього, які були приховані в монополізації економіки. На їх думку, конкуренція – багатогранне явище, котре має кілька рівнів. Економічний індивідуалізм забезпечує конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й монополіям. Система приватної власності – головна умова економічної свободи і конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежним один від одного, суб’єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади.

Відмінною особливістю “лібералізму” як течії наукової думки є традиція відстоювання беззастережного принципу свободи.

“Неолібералізм” бере за основу принципи традиційного лібералізму – ідею індивідуальної свободи на базі приватної власності та усі цінності ринкової форми господарювання. Але «неолібералізм» не заперечує важливої ролі держави і навіть її втручання в соціально-економічні процеси.

Іделогічно неолібералізм іноді поділяють на “праве крило”, “ліве крило” і “центральний напрям”.

1. Центральний напрям – його основою вважають “Чиказьку школу” з її “монетарною концепцією”, яку обґрунтував засновник школи М. Фрідмен. Основоположні принципи та ідеї “монетарної доктрини” Фрідмена: 1. Система “вільної конкуренції” самодостатня (вона сама повертає себе до рівноваги);2. Конкурентні ринки, за малим виключенням, завжди більш ефективні, ніж монопольні або адміністративно регульовані; 3. Роль держави – підтримка системи конкуренції та її основи – стабільної системи цін; 4. Кризи та нестабільність здебільшого мають екзогенний характер і спричиняються невправними діями держави; 5. Зростання грошової маси найбільше позначається на цінах; 6. Грошово-кредитна сфера справляє суттєвий вплив на процеси, що відбуваються на виробництві; 7. Чим менша частка держави у валовому продукті, тим кращим буде життя простих людей.

2. Праве крило – здебільшого відносять крайніх лібералів, що заперечують будь-яке втручання держави в економіку (Л. Мізес, Ф. Хайек).

Мізес – праці: “Трактат з економічної теорії”, “Теорія та історія”, “Лібералізм в класичній традиції” - він значне місце відводить науці про людську поведінку та діяльність, науці про людський вибір. Він доводив, що існує лише один принциповий вибір – між капіталізмом і соціалізмом, між ринком і планом, між свободою і рабством.

Хайек – очолює “Лондонську школу” неолібералізму. Ключова ідея – концепція “спонтанного порядку”, який виникає не в результаті якогось плану, а стихійно, у процесі повсякденного розвитку “традиційних і моральних практик”. За його логікою, ринкова економіка, “природна” в своїй основі, виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей.

3. Ліве крило – представлене прибічниками “конкурентного порядку”, тобто “ордолібералами”, які припускали можливість певного державного втручання (В. Ойкне, Л. Ерхард). Утворилася “фрайбурзька школа”. На їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати “конкурентний порядок”. А в міру необхідності на державу покладається завдання вирівнювати негативні наслідки діяння ринкового механізму за соціальними критеріями. “Ордолібералізм” являє собою напрямок соціально-економічної думки, за якою має бути встановлений господарюючий і соціальний “порядок”, що поєднує свободу конкуренції і підприємництва з державним встановленням ринкових умов, які сприяють цій свободі.

128. Теорія і практика “соціальної ринкової економіки”

У розвиненому світі склалося кілька моделей ринкового господарювання. Попри певні відмінності як між моделями, так і всередині їх можна згрупувати у три різновиди – вільний (США), соціально орієнтований (Західна Європа) і керований ринок (Японія).

Більша частина західноєвропейських країн жила в умовах феодальної системи, за законами, побудованими на принципах монархізму, що й визначило роль держави в економічному і соціальному житті.

Специфіка історичних традицій і політичної філософії європейських держав відбивається на організації економічного життя цих країн. У країнах Європейського Союзу висока частка урядових витрат. Це відбиває особливе ставлення європейських країн до системи державного соціального забезпечення як способу обмеження нерівності доходів і підтримання суспільної стабільності.

Основна мета “соціальної ринкової економіки” – соціальна: ефективне виробництво; справедливий розподіл доходів.

Основні риси “соціальної ринкової економіки”:

ü наявність багатоманітних форм власності – приватної, колективної державної;

ü конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави;

ü суттєве втручання держави в економіку. Вона відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби;

ü розвинена система соціального забезпечення (державне страхування здоров’я, грошова допомога родинам). Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення.

Ринкова економіка (або ринкове господарство) згідно з теорією А. Сміта, - це лад, в якому відбувається вільна гра ринкових сил. Відповідно до цієї теорії за допомогою конкуренції досягається економічна рівновага. Конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність і т. ін., тобто здійснюється саморегулювання економіки. У ринковій економіці державі належить другорядна роль: вона виконує лише ті функції, які не може виконати окремий індивід або зробить він це економічно неефективно. Такими функціями є: організація громадського порядку, державної поштової служби, запровадження обов’язкового шкільного навчання, забезпечення національної оборони, емісія крупних банкнот, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в належному стані.

З часом теорія ринкової економіки зазнала істотних змін. Так концепція “соціального ринкового господарства”, основоположниками якої є західнонімецькі економісти Л.Ерхард та В. Ойкен, значно відрізняється від теорії класичного ліберального господарства (тобто від концепції “ринкової економіки.”), в якій державі відводилася роль “нічного сторожа”. Вони визнають, що “перед сучасною державою стоять сьогодні величезні завдання”, що в середині ХХ ст. можливість звільнити державу від обов’язків малоймовірна. Одним із найважливіших завдань держави Л.Ерхард вважає забезпечення вільної конкуренції. Вільна власна ініціатива і конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головним критерієм свободи, за Л.Ерхардом, є свобода споживання, що “знаходить своє логічне доповнення у свободі підприємця виробляти та продавати ті продукти, які відповідають попиту...”Один із найважливіших критеріїв соціально ринкового господарства (поєднання соціального з ринковим) – досягнення ефективного господарського порядку, коли із зростанням продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна зарплата. Через конкуренцію (як найефективніший засіб досягнення та забезпечення добробуту) “може бути досягнута – у кращому розумінні цього слова – соціалізація прогресу і прибутку…”

Другим важливим критерієм соціально ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економіки та планового господарства (централізовано регульована система економіки). У пізніших виданнях німецьких авторів “соціально ринкове господарство” визначається як “сучасна форма економ. організації ринкового типу з налагодженим механізмом державного регулювання, відповідною інституціональною структурою і системою соціально захисту населення”.

Водночас Л. Ерхард відкидав концепції “товариства колективної відповідальності”, “держави добробуту”. Остання є складовим елементом теорії “змішаної економіки” і в цьому її головна відмінність від теорії “соціально ринкового господарства”. Якщо для досягнення соціальної спрямованості економіки потрібно, на думку батька німецького економічного дива Л.Ерхарда, не вдосконалювати розподіл, а піднімати виробництво, то на думку Е.Хансена (одного з представників концепції “змішаної економіки”), “держава добробуту” є передусім перерозподільником виробленого доходу. Друга важлива функція такої держави –здійснення тих чи інших форм національного економічного планування.

129. Міжнародна торгівля і світове господарство

Традиційною і найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою особливе місце в складній системі світогосподарських зв’язків. Міжнародна торгівля опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій і т.п. Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку та підвищення ефективності виробництва кожної країни. Це обумовлюється тим, що вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів. І таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва. Основними показниками міжнародної торгівлі є: величина загального експорту та імпорту країн, торгівельне сальдо країн, питома вага експорту (імпорту) країни в загальному світовому експорті (імпорті).

Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Світовий товарний ринок – це частина світового ринку, система обмінних відносин якого побудована на організації купівлі –продажу продуктів матеріального виробництва.

Міжнародна торгівля охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни. Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи. Міжнародна торгівля складається з двох зустрічних потоків – експорту та імпорту. Товари, що купуються і завозяться в країну, це ім­порт, а товари, що продаються і вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між су­купним імпортом і експортом протягом певного періо­ду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торго­вельного балансу країни. Воно є активним (позитив­ним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних по­казниках.Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підрахову­ють підсумовуванням тільки обсягів експорту.

Основними видами міжнародної торгівля є: традиційна торгівля, торгівля продукцією в рамках кооперації, зустрічна торгівля.

Традиційна торгівля – це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар – гроші (залежно від попиту і пропонування).

Торгівля продукцією в рамках кооперації – це спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі.

Зустрічна торгівля – це сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотнім постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

Світове господарство — сукупність національних економік, їх виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансо­вих та інших організаційних об’єднань та підприємств, об’єднаних міжнародним поділом праці, й відповідна система міжна­родних економічних відносин.

Одним з об’єктів світового господарства виступає саме світова торгівля, тобто міжнародний рух товарів та послуг.

130. Міжнародна торгівля і валютні курси

Традиційною і найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою особливе місце в складній системі світогосподарських зв’язків. Міжнародна торгівля опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій і т.п. Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку та підвищення ефективності виробництва кожної країни. Це обумовлюється тим, що вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів. І таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва. Основними показниками міжнародної торгівлі є: величина загального експорту та імпорту країн, торгівельне сальдо країн, питома вага експорту (імпорту) країни в загальному світовому експорті (імпорті).

Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Світовий товарний ринок – це частина світового ринку, система обмінних відносин якого побудована на організації купівлі –продажу продуктів матеріального виробництва.

Міжнародна торгівля охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни. Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи. Міжнародна торгівля складається з двох зустрічних потоків – експорту та імпорту. Товари, що купуються і завозяться в країну, це ім­порт, а товари, що продаються і вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між су­купним імпортом і експортом протягом певного періо­ду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торго­вельного балансу країни. Воно є активним (позитив­ним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних по­казниках.Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підрахову­ють підсумовуванням тільки обсягів експорту.

Міжнародну торгівлю обслуговують грошові одиниці певних країн. З’єднуючою ланкою між національною та іноземними валютами виступає валютний паритет та валютний курс.

Валютний паритет – це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо. Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни виражена у грошовій одиниці іншої країни.

Валютний курс на Україні встановлюється НБУ як курс грошової одиниці України по відношенню до грошової одиниці іншої країни.

Валютний курс буває: 1. офіційний (встановлюється державою та центральним банком); 2. ринковий (валютний курс визначається попитом і пропозицією); 3. крос – курс (співвідношення двох валют визначається через третю валюту). На зміну валютного курсу впливають наступні чинники:

Валютні курси значною мірою залежать від валют­ної політики центральних банків, зокрема від офіцій­них інтервенцій, які вони здійснюють на валютних ринках і які мають на меті підтримати ослаблені ва­люти, поглинаючи певну кількість їх надлишкової пропозиції. За відсутності належного результату цен­тральний банк застосовує інші економічні або адмініс­тративні методи, хоча вони мають обмежений і тимча­совий вплив на стан економіки та рівень валютного курсу.

131. Порівняльні переваги і протекціонізм

За часів промислового перевороту в Англії Адам Сміт зазначав, що слід імпортувати товари з країни, де витрати на їх виготовлення менші, а експортувати то­вари, витрати на які нижчі в експортерів. Ця теорія отримала назву теорії абсолютних переваг. Проте модель А. Сміта не охоплювала всі види ви­робництва. Згідно з нею не могли отримати економіч­ну вигоду країни, які не мали абсолютних переваг у витратах виробництва.

Теорія А. Сміта була доповне­на і розвинута Д. Рікардо, який сформулював теорію порівняльних витрат (порівняльних переваг), що є теоретичною основою політики вільної торгівлі та використовується у міжнародних економічних відно­синах. Д. Рікардо обґрунтував можливість взаємовигідної міжнародної торгівлі за наявності абсолютних переваг однієї країни над іншою у виробництві всіх то­варів. У такій ситуації висновки про доцільність обмі­ну необхідно робити на основі зіставлення порівняль­них витрат. Чимало країн одно­часно є експортерами та імпортерами капіталів.

Протекціонізм — система тариф­них і нетарифних обмежень імпорту, яка передбачає високі митні збори, заборону на ввезення певних товарів, викорис­тання дискримінаційних якісних стандартів, приховані фінан­сові методи торговельної політики, тимчасове обмеження ім­порту для вирівнювання платіжного балансу, використання субсидій і компенсацій, фітосанітарні бар’єри та інші заходи, які перешкоджають конкуренції іноземних товарів з національним виробником.

Політика протекціонізму, захищаючи національних виробників, сприяє розвитку вітчизняного виробництва, залученню до державної скарбниці додаткових грошо­вих надходжень від мита та інших зборів. Політика протекціонізму створює для вітчизняних торговців і підприємців особливі пільгові умови порівняно з іноземними. Вона захищає національних виробників від банкрутства, заохочує розвиток вітчизняного виробництва, захищає галузі, в яких впроваджуються передові і перспективні технології, регулює внутрішню зайнятість, забезпечує одержання державною казною додаткових грошових надходжень від митних та інших зборів.

Протекціонізм має не лише позитивні, а й негативні наслідки. Він може, зокрема, призвести до підвищення цін на продукти. Висока ціна на імпортні товари спонукає окремих споживачів купувати дешеві імпортні товари місцевого виробництва. Крім того, ціни на вітчизняні товари можуть піднятися в зв’язку з послабленням конкуренції з боку іноземних товарів.

Досвід країн, що розвиваються, засвідчує: у тих країнах, які активно використовували торгівельні бар’єри для захисту своїх національних економік, зростання було повільнішим, ніж у тих країнах, які проводили відкриту економічну політику.

Протилежним підходом до регулювання торгівлі є система лібералізму, або вільної торгівлі. Лібералізм – це зовнішньоекономічна політика, за якої митна органи виконують тільки реєстраційні функції, не збирають імпортного та експортного мита, не визначають ніяких кількісних або інших обмежень. Таку політику проводять розвинуті країни, наприклад Канада.

132. Міжнародна валютно-фінансова система

Найважливі­шим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система.

Валютна система – це організаційно-правова форма реалізації валютних відносин у межах певного економічного простору.

Основними елементами міжнародної валютної системи є:

ü Національні та колективні резервні валюти;

ü Склад і структура міжнародних ліквідних активів;

ü Умови взаємної конвертованості валют; форми міжнароднх валютних ринків і світових ринків золота;

ü Міждержавні організації, що регулюють валютно-фінансові вдносини (МВФ, МБРР та ін.).

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого гро­шового товару і відома під назвою системи золотого стандар­ту. Юридичне вона була оформлена на Міжнародній конфе­ренції в Парижі в 1867 р. Система золотого стандарту, або золотого монометалізму, характеризується тим, що при ній роль загального еквівалента закріплюється за золотом, а в обігу функціонують золоті мо­нети або грошові знаки, розмінні на золото. Система золотого стандарту була встановлена у Великій Британії ще наприкінці XVIII ст., проте широке поширення в світі вона набула в останній чверті XIX ст. Із самого початку свого існування система золотомонет­ного стандарту забезпечувала надзвичайну валютну стабіль­ність. Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, система встановлювала пряму залежність грошової маси, що була в обігу в окремих країнах та на світовому ринку, від видо­бутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золо­та та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.

Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Дру­гої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігра­вали у ній провідну роль. Це Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Внаслідок тривалих переговорів з’явилося Спільне комю­ніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Отже, наступною світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка про­ходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосу­вання валют окремих країн до національних валютних сис­тем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англій­ський фунт стерлінгів. Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати на­явні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із са­мого початку виконував роль резервної валюти лише част­ково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фак­тично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одно­го боку, рештки грошової системи “золотого стандарту”, а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стан­дартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:

ü збереження ролі золота як платіжного засобу та розра­хункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

ü встановлення офіційних курсів валют через визначен­ня їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

ü прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото;

ü здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб’єктів.

Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою Кінгстонської (Ямайської) валютної сис­теми, яка набула чинності 1 квітня 1978 р.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридичне оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:

ü кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибира­ти режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконю­вався режим “плаваючих” курсів, до яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено режим “плаваючих” курсів для своїх валют всупереч вимогам Ста­туту МВФ;

ü золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок 1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції цент­ральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами;

ü відбувається процес повної демонетизації золота — ви­ведення цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як це було при системі золото­монетного стандарту, і перетворення його на звичайний, хоча і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна зобов'язань країн — учасниць Кінгстонської систе­ми використовувати золото в операціях з МВФ і відміна повно­важень Фонду на прийняття від цих країн золота;

ü юридичне надання права кожній з валют країн — учас­ниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної ва­люти, однак у перспективі перевага надавалася СДР (з пере­творенням останньої в головний резервний актив міжнарод­ної валютної системи);

ü взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання виконавчому органу МВФ — Директорату — широ­ких повноважень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобов’язань за угодою, особливо щодо дотри­мання ними погоджених валютних курсів.

133. Суб’єкти та об’єкти світової економіки

Світова економіка – це сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин.

Суб’єктами світової економіки є транснаціональні корпорації, національні господарства, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об’єднання. Деякі вчені розрізняють три рівні суб’єктів світової економіки: мікрорівень, макрорівень та мегарівень. На мікрорівні знаходяться фірми, підприємства, домогосподарства. На макрорівні знаходиться держава. На мегарівні знаходяться міжнародні фінансові та економічні організації, транснаціональні корпорації.

Відносини між окремими елементами світового господарства утворюють його рівні. Відносини між державами складають міжнародний рівень, який регулюється міжнародними правилами, нормами. Відносини потоків, що виходять за межі національних кордонів, утворюють транснаціональний рівень – сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.

Основною системи світового господарства є міжнародне та обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних та духовних благ, їх розподіл, обмін та споживання.

Об’єктами світової економіки є:

ü міжнародний рух товарів та послуг;

ü міжнародний рух капіталів;

ü міжнародний рух робочої сили;

ü міжнародна кооперація праці;

ü міжнародне науково – технічне співробітництво;

ü міжнародні фінансово - кредитні відносини.

Міжнародна торгівля (рух товарів та послуг) – це форма міжнародних економічних відносин, яка передбачає переміщення товарів і послуг за межі, що позначені державними кордонами.

Міжнародний рух капіталу (міжнародна міграція капіталу) – це переміщення капіталів між країнами в пошуках вигіднішої сфери їх використання.

Міжнародний рух робочої сили (міжнародна трудова міграція) – це форма міжнародних економічних відносин, яка полягає у переливанні трудових ресурсів з одних країн в інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.

Міжнародна кооперація праці – це форма міжнародного поділу праці, яка полягає у розвитку міжнародних виробничих зв’язків, що виникають та існують між міжнародно спеціалізованими суб’єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих процесів.

Міжнародне науково-технічне співробітництво – форма міжнародних економічних відносин, що являє собою систему економічних зв’язків у сфері науки, техніки, виробництва.

Міжнародні фінансово-кредитні відносини – це відносини, що виникають між суб’єктами світового господарства з приводу міжнародної міграції капіталів, тобто з приводу переміщень з одних країн в інші вартостей у товарній і/або грошовій формі з метою отримання їх власниками прибутків.

134. Сутність та форми міжнародного руху капіталів (масштаби, динаміка, географія)

Капітал є одним з факторів виробництва - ресурсом, який необхідно затратити, щоб виробити товар, і являє собою весь накопичений запас коштів в продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ. Міжнародний рух капіталу заснований на його міжнародному поділі як одного з факторів виробництва - історично склавшомуся або придбаному зосередженні капіталу, що склалося в різних країнах, що є передумовою виробництва ними певних товарів, економічно більш ефективного, ніж в інших країнах. Міжнародний поділ капіталу виражається не тільки в різній забезпеченості країн накопиченими запасами матеріальних коштів, необхідних для виробництва товарів, але і у відмінностях історичних традицій і досвіду виробництва, рівнів розвитку товарного виробництва і ринкових механізмів, а також просто грошових і інших фінансових ресурсів. Наявність достатніх заощаджень (капіталу в грошовій формі) є найважливішою передумовою для інвестицій і розширення виробництва.

Дата добавления: 2015-11-14