3 страница

Читайте также:

ВВ = РП + З₁ – З_2,

де РП – вартість реалізованої продукції; З₁ – вартість продукції, що спрямована у запаси, включаючи і незавершене виробництво, за цінами на момент спрямування її у запаси; З₂ – вартість продукції, що була використана із запасів, за цінами на момент її використання.

Центральне місце серед макроекономічних показників займає валовий внутрішній продукт. Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік. Проміжне споживання: 1) витрати сировини, матеріалів, палива, енергії, насіння, кормів та ін.; 2) оплата робіт та послуг, що надаються іншими одиницями окремим одиницям або особам (ремонт, послуги транспорту, зв’язку, комунальні послуги тощо); 3) витрати на відрядження у частині оплати проїзду і готелів та ін.

Для обчислення ВВП використовують три методи:

1. Виробничий: ВВП = S (ВВ – МВ) + (ПП – С), де

ВВ – валовий випуск окремих галузей; МВ – матеріальні витрати окремих галузей; ПП – прибуткові податки; С – субсидії

2. Метод кінцевого використання (за витратами): ВВП = СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ СВ – споживчі витрати домашніх господарств (населення); ВІ – валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки; ДЗ – державні закупки товарів і послуг з метою задоволення загальносуспільних потреб; ЧЕ – чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів і послуг (ЧЕ=Е-Ім)

3. Розподільчий метод (за доходами): ВВП = ЗП + ВКП + ЗД + (НП – С) ЗП – заробітна плата; ВКП – валовий корпоративний прибуток (він розподіляється на: податок на корпоративний прибуток (ПКП), дивіденди (Д) та нерозподілений прибуток (НрП)); ЗД – змішаний доход, тобто доход некорпоративного бізнесу; НП – неприбуткові податки; С –субсидії; (НД-С) – чисті неприбуткові податки.

Існує ряд похідних показників, які можуть бути розраховані на основі ВВП.

Чистий внутрішній продукт: ЧВП = ВВП – А, де А – амортизація поточного року.

Валовий національний доход: ВНД = ВВП + ЧПДз, де ЧПДз – чисті зовнішні первинні доходи, які отримані резидентами даної країни від інших країн. Валовий наявний національний доход (ВНДн): ВНДн = ВНД + ЧПТз, де ЧПТз – чисті поточні зовнішні трансферти.

Особистий доход (ОД): ОД = (ЗП – ВСФ) + Р + ЧВ + Д + ЗД +СТв + ЧСТз ВСФ – відрахування у соціальні фонди; Р –рента; ЧВ – чистий відсоток; Д –дивіденди; ЗД – змішаний доход; СТв – внутрішні соціальні трансферти; ЧСТз – чисті зовнішні соціальні трансферти.

Безподатковий доход (БД): БД = ОД + ОП, ОП – особисті податки.

89. Сукупний попит і сукупна пропозиція (проблеми макро- економічної рівноваги)

Сукупний попит – це реальний обсяг національного виробництва, який споживачі, фірми і уряд можуть купити за кожного рівня цін.

Сукупна пропозиція – кількість створених матеріальних благ і послуг, які виробники при кожному можливому рівні цін пропонують на ринку.

Взаємодія та взаємозв’язок між сукупним попитом (AD) та сукупною пропозицією (AS) здійснюється через систему цін.

Точка перетину кривої сукупного попиту та кривої сукупної пропозиції – це точка рівноваги. Вонавизначає рівноважний рівень цін (Pa) та рівноважний реальний обсяг раціонального виробництва (Qa).

Існують три варіанти макрорівноваги:

Якщо сукупний попит змінюється в межах кейнсіанського відрізка, то зростання попиту приводить до зростання реального обсягу національного виробництва і зайнятості при сталих цінах.

Якщо сукупний попит зростає на проміжному відрізку, то приводить до зростання реального обсягу національного виробництва, рівня цін та зайнятості.

Якщо сукупний попит зростає на класичному відрізку, то приводить до інфляційного зростання цін та номінального ВНП при незмінному обсязі реального ВНП (оскільки він не може зростати за межі рівня “повної зайнятості”).

РЦ Сукупна пропозиція

Рівноважний А

рівень

цін

Сукупний попит

ВВП

Рівноважний

обсяг випуску

Отже, макроекономічна рівновага передбачає рівність сукупного попиту і пропозиції. Але в реальній практиці вони можуть змінюватися в різних напрямах, при цьому також змінюються ціни і обсяги виробництва. Разом з ними змінюється і національний дохід. Але його зміни при одночасних коливаннях цін і обсягів виробництва визначити достатньо складно. Представники економічної теорії по-різному оцінюють можливість досягнення макроекономічної рівноваги.

Класична теорія макроекономічної рівноваги.

Існувала в економічній теорії до 30-х р. р. ХХ ст. Представниками є А. Сміт і Д. Рікардо. Класики вважали, що ринкова система являє собою механізм, який автоматично забезпечує необхідний обсяг виробництва і рівень зайнятості. Порушення рівноваги виникає внаслідок неекономічних факторів: війни, політичної нестабільності. В даних умовах найкраща економічна політика – це повне невтручання держави в економіку.

Основне положення класичної теорії полягає в тому, що рівень витрат завжди є достатнім, щоб купити всю продукцію, створену при повній зайнятості. Це положення засноване на законі Ж.-Б. Сея: дохід, що створюється виробництвом товарів в точності дорівнює вартості вироблених товарів. Іншими словами, сума пропозицій повинна дорівнювати сумі попитів.

Кейнсіанська теорія макроекономічної рівноваги.

Була сформована у 30-х р. р. ХХ ст. Кейнс стверджував, що для ринкової економіки характерна не рівновага, а відсутність саморегуляції, і тому вона не гарантує повної зайнятості ресурсів.

Кейнс дійшов висновку, що для ефективного функціонування економіки необхідно втручання держави. Він вважав пропозицію стабільним елементом і представляв її у вигляді прямої, а попит – нестабільним елементом, який можна представити у вигляді кривої. Основним фактором, що визначає обсяг виробництва, є величина сукупних витрат (С + S = затрати на споживання + затрати на заощадження). Крім цього, впливають фактори інвестицій, норма чистого прибутку і реальна відсоткова ставка. Саме попит є основним дестабілізуючим фактором, і його необхідно регулювати. Підтримувати попит Кейнс пропонував за допомогою мультиплікатора, який дозволяє пов’язати одиницю зміни ефективного попиту зі зміною інвестицій.

Загальна формула мультиплікатора має наступний вигляд: m = DJ ¸ DІ, де

D J – величина доходу, що використовується;

D І – величина інвестицій.

Сучасні моделі макроекономічної рівноваги.

Базуються на основі міжгалузевих балансів, теоретичну основу яких складає модель В. Леонт’єва “Витрати-випуск”. Баланс представляє собою “шахову” таблицю, в якій по горизонталі відображаються дані про випуск продукції в окремих галузях, а по вертикалі – витрати на виробництво продукції по галузям. Аналіз цих даних дозволяє визначити динаміку суспільного виробництва, тенденції економічного розвитку окремих галузей та прогнозувати ці дані на перспективу.

90. Сукупний попит: фактори, що визначають криву сукупного попиту

Сукупний попит – це модель, що показує реальний об’єм національного виробництва, який споживачі підприємства та уряд здатні купити при будь-якому можливому рівні цін. При рівних інших умовах чим нижче рівень цін, тим більшу частину реального об’єму національного виробництва захочуть купити споживачі в середині країни, підприємства, уряд та іноземні покупці. І навпаки, чим вище рівень цін - тим менше об’єм національного продукту, який вони забажають придбати. Таким чином залежність між рівнем цін і реальним об’ємом національного виробництва на який є попит є зворотна або від’ємна.

Траєкторія кривої сукупного попиту визначається іншими факторами.

По-перше, ефектом ставки процента, який передбачає, що траєкторія кривої сукупного попиту визначається впливом змінюваного рівня цін на процентну ставку, а, отже, на споживчі видатки і інвестиції. Іншими словами, коли рівень цін підвищується, підвищується і процентна ставка, а зростання процентної ставки у свою чергу призводить до скорочення споживчих видатків та інвестицій.

По-друге, ефектом багатства, коли за вищого рівня цін реальна вартість, або купівельна спроможність, нагромаджених фінансових активів зменшується. Населення реально стає біднішим і змушене скорочувати свої видатки.

По-третє, ефектом імпортних закупівель, який полягає в тому, що підвищення цін в певній країні спричиняє зменшення сукупного попиту на вітчизняні товари і послуги, і навпаки, зниження рівня цін у певній країні обумовлює скорочення її імпорту та розширення експорту. Це все супроводжується збільшенням чистого обсягу експорту і сукупного попиту даної країни.

На сукупний попит впливають також нецінові фактори. До них належать: зміни споживчих видатків (добробут споживача, його сподівання, заборгованість, податки); зміни інвестиційних видатків (процентна ставка, очікувані прибутки від інвестицій, податки з підприємств, технологія, надлишкові потужності); зміни державних видатків; зміни видатків на чистий обсяг експорту (національний доход зарубіжних країн, валютні курси).

Усі ці нецінові фактори так чи інакше впливають на реальний обсяг продукту, який можуть купити споживачі, уряд і зарубіжна покупці за конкретного рівня цін. Зміни нецінових факторів сукупного попиту викликають переміщення кривої сукупного попиту.

91. Споживання, заощадження та інвестиції.

Головним елементом сукупних витрат є споживчі витрати (СВ), або споживання – це витрати домашніх господарств на придбання споживчих товарів і оплату послуг для задоволення особистих потреб. Основні елементи споживання поділяються на три групи: товари поточного споживання (харчування, одяг, енергія тощо); товари тривалого споживання (предмети побуту, транспортні засоби тощо); послуги (житло, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, ін.).

На величину споживчих витрат впливає багато факторів. Серед них головним є безподатковий доход (БД), або доход, що залишається у домашніх господарств після сплати податків, яким вони можуть вільно розпоряджатися. Але не весь безподатковий доход витрачається на споживання. Певна його частина заощаджується (З). Заощадження – це та частка особистого безподаткового доходу, яка не споживається, тобто: З = БД – СВ (1).

Залежність споживання та заощадження від доходу називається схильність до споживання та заощадження. Розрізняють середню та граничну схильність до споживання та заощадження. Середньою схильністю до споживання (ССС) називають частку безподаткового доходу, що спрямовується на споживання (у %): (2). Середньою схильністю до заощадження (ССЗ) називають частку безподаткового доходу, що спрямовується на заощадження (у %): (3). Оскільки БД = СВ + З, то ССС +ССЗ = 100 % або 1 (4)

Гранична схильність до споживання (ГСС) та заощадження (ГСЗ) показує, яка частка додаткового доходу спрямовується на додаткове споживання або заощадження: (5), (6). Сума граничних схильностей до споживання та заощадження за умов будь-якої зміни у безподатковому доході завжди дорівнює 100 % або 1.

Всі інші фактори споживання та заощадження, крім доходу, називаються недоходними факторами. До недоходних факторів споживання і заощадження відносяться: багатство, податки, рівень цін, відрахування на соціальне страхування, очікування, споживча заборгованість, відсоткова ставка. Використовуючи формули (5) і (6) і враховуючи недоходні фактори споживання і заощадження, можна записати: ; , де СВ_а, З_а – автономне споживання, заощадження, яке не залежить від доходу, а змінюється лише під впливом недоходних факторів.

Інвестиції – це другий після споживання компонент сукупних витрат. Інвестиції розподіляються на три основні групи: інвестиції в основний капітал (в основні виробничі фонди: машини, обладнання ін.); в житлове будівництво (витрати на підтримку житлового фонду, будівництво нового житла); збільшення запасів (резерви сировини, напівфабрикатів на стадії незавершеного виробництва або готових виробів). Загальний обсяг інвестицій визначається як валові інвестиції. Вони розподіляються на дві групи: одна частка спрямовується на збільшення основного капіталу, інша – на відшкодування його зношення (на амортизацію). Валові інвестиції визначаються: , де ВІ – валові інвестиції, ЧІ – чисті інвестиції; dК = А; d – коефіцієнт амортизації; К – вартість об’єктів основного капіталу; t – поточний рік. При цьому ЧІ = К_t₊₁ – К_t.Можна вивести таку залежність: ВІ = К_t₊₁ – (1 – d)/ К_t.

Сукупний попит на інвестиції залежить від очікуваної норми чистого прибутку (ОНЧП) і відсоткової ставки (ВС).

Фірми інвестують з метою одержання чистого прибутку (ЧП). Інвестиції будуть приносити чистий прибуток лише тоді, коли на одиницю інвестиційних витрат підприємство матиме більші прибутки в кожному наступному році, тобто якщо зростає капіталовіддача.

, де ЧП – чистий прибуток; DВВ – приріст валового випуску, викликаний чистими інвестиціями; DПВ- приріст поточних витрат; DПП – приріст податку на прибуток.

92. Валовий внутрішній продукт: поняття, принципи, методи підрахунку

Для обчислення ВВП використовують три методи:

1. Виробничий: ВВП = S (ВВ – МВ) + (ПП – С), де

Розрізняють реальний і номінальний ВВП

Номінальний ВВП – це обсяг виробництва, що вимірюється в поточних цінах, тобто в цінах, що існують на момент виробництва.

Номінальний ВВП = сума ріgі, де

Gі = обсяг виробництва і-того товару в поточному році

Рі = ціна і-того товару в поточному році

Таким чином, виходячи з формули, ми бачимо, що на номінальний ВВП впливає:

ü динаміка обсягу виробництва

ü динаміка рівня цін

Реальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в сталих (незмінних, базових) цінах, тобто на величину цього показника впливає лише зміна обсягів виробництва

Реальний ВВП= сума РоGі, де

Ро = ціна і-того товару в базовому році

Реальний ВВП = Номінальний ВВП/Ір, де

Ір – індекс цін

Якщо величина індексу менша за одиницю, то відбувається коригування номінального ВВП у бік збільшення, що називається іновлюванням. Якщо ж величина індексу цін більша за одиницю то відбувається дефлювання – коригування номінального ВВП у бік зменшення.

Для здійснення названих коригувань використовують цінові індекси Лаопейреса, Пааше і Фішера.

93. Національне рахівництво. Система національних рахунків та її показники

Міжнародна статистика використовує стандартну систему рахунків ООН. Вона допомагає вивченню економіки через систему взаємопов’язаних показників з використанням балансового методу та застосуванням подвійного запису.

Система національних рахунків (далі – СНР) – це узгоджена система збору, опису та ув’язування основних потоків статистичної інформації. Вона дає поетапну характеристику економічних процесів для всіх секторів економіки (підприємств, фінансових установ, домашнього господарства, органів державного управління). Взаємозв’язки між секторами охоплюють усі види операцій з товарами та послугами, доходами та витратами. Результатом є створення взаємопов’язаної системи рахунків. Основні рахунки наступні: рахунок виробництва; рахунок утворення доходів; рахунок розподілу доходів; рахунок використання доходів; рахунок капіталу; фінансовий рахунок.

СНР заснована на розмежуванні внутрішньої, зовнішньої та національної економіки. СНР передбачає:

ü відокремлений облік фінансових і перерозподільчих потоків;

ü вартісну оцінку;

ü реєстрацію доходів та витрат за методом подвійного запису;

ü замкненість системи.

За допомогою СНР можна виміряти обсяг виробництва і фактори, які впливають на економіку, такі, як: ВВП, ВНП, ЧНП, національний дохід, особистий дохід.

Сектор економіки – це сукупність економічних агентів, які діють в одному виді діяльності.

Підприємства – це установи, які займаються виробництвом товарів та послуг для ринку з метою одержання прибутку.

Фінансові установи – це організації, що здійснюють посередництво, перерозподіляють фінанси між секторами економіки (банки, страхові компанії, пенсійні фонди).

Домашнє господарство – це фізичні особи, які споживають товари та послуги, забезпечують усі сектори факторами виробництва.

Уряд країни – виконує економічні функції, здійснює управління, надає послуги у сфері освіти, охорони здоров’я, неринкові послуги та функціонує за рахунок державного бюджету.

94. Проблеми циклічності і економічного зростання в макроекономіці

Функціонування ринкової економіки, як будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової активності). Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.

Циклічність – це об’єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого. Характерна риса циклічності – рух економіки не по колу, а по спіралі.

Цикл – це період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Економічний цикл включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення.

Криза – це різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорції у процесі відтворення, що різко зростають. Відбувається зниження попиту на товари і виникнення надлишку їх пропонування. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва та зростання безробіття.

Депресія – це фаза циклу, яка виявляється у застої виробництва. На цій фазі відбувається проте відтворення,виробництво не збільшується, проте, і не зменшується.

Пожвавлення – це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття.

Піднесення (зростання) – це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає великими темпами.

Причини економічних циклів такі:

ü циклічні коливання зумовлені специфікою сфери обігу – розбіжністю у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них;

ü головна причина спаду – це суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів;

ü цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей;

ü цикл – результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва;

ü циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво;

ü причиною циклів є невідповідність між наявним грошовим капіталом і його пропонуванням.

Економічне зростання – це збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. Економічне зростання являє собою зростаючу здатність економіки до реалізації своїх виробничих можливостей. Сукупність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології.

На відміну від економічного зростання, економічний розвиток можна визначити як перехід від одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів і послуг, що вже вироблялися раніше, а й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом.

Економічне зростання і економічний розвиток тісно взаємопов’язані. Але економічне зростання може відбуватися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростання неможливий. Економічне зростання становить зміст розвитку, є його складовою частиною.

Основним показником, що вимірює економічне зростання і економічний розвиток, є реальний ВВП, та реальний ВВП на душу населення.

За типами розрізняють:

- екстенсивний тип економічного зростання (збільшення обсягів виробництва досягається за рахунок використання більшої кількості виробничих ресурсів, тобто середня продуктивність праці в суспільстві не змінюється);

- інтенсивний тип економічного зростання (характеризується тим, що приріст виробництва забезпечується за рахунок застосування більш досконалих факторів виробництва, тобто за рахунок підвищення їхньої продуктивності).

У здійсненні важко розмежувати один тип економічного зростання від іншого. В реальному процесі розширеного відтворення вони співіснують, поєднуються. Тому можна говорити про переважно інтенсивний або екстенсивний тип. Під час переходу від одного типу до іншого відбувається уповільнення темпів економічного зростання, але при цьому активізуються структурні зрушення. Негативним слід вважати таке падіння темпів економічного зростання, яке супроводжується консервацією структури відтворення в умовах незбалансованої економіки і тому обумовлює уповільнення динаміки суспільного виробництва.

Основними джерелами інтенсивного економічного зростання є підвищення ефективності живої праці, її продуктивності; підвищення ефективності уречевленої праці на основі зростання віддачі функціонуючої техніки, технології, засобів праці в цілому, їх принципового оновлення та зниження витрат предметів праці на одиницю виробленого продукту.

95. Макроекономічна теорія рівноваги

Макроекономічна рівновага – це такий стан національної економіки, при якому використання обмежених ресурсів для створення товарів і послуг та їх розподіл між членами суспільства збалансовані.

Збалансованість передбачає наявність пропорційності між:

ресурсами та їх використанням;

попитом і пропозицією;

виробництвом і споживанням;

матеріальними і фінансовими ресурсами.

Макроекономічна рівновага передбачає рівність сукупного попиту і пропозиції. Але в реальній практиці вони можуть змінюватися в різних напрямах, при цьому також змінюються ціни і обсяги виробництва. Разом з ними змінюється і національний дохід. Але його зміни при одночасних коливаннях цін і обсягів виробництва визначити достатньо складно. Представники економічної теорії по-різному оцінюють можливість досягнення макроекономічної рівноваги.

Класична теорія макроекономічної рівноваги.

Існувала в економічній теорії до 30-х р. р. ХХ ст. Представниками є

А. Сміт і Д. Рікардо. Класики вважали, що ринкова система являє собою механізм, який автоматично забезпечує необхідний обсяг виробництва і рівень зайнятості. Порушення рівноваги виникає внаслідок неекономічних факторів: війни, політичної нестабільності. В даних умовах найкраща економічна політика – це повне невтручання держави в економіку.

Недоліки закону Сея полягали у відсутності гарантій того, що весь дохід витрачається на споживання. Заощадження не знаходили відображення в попиті. Це викликало порушення потоків доходів і витрат, попит відставав від пропозиції, і виникало перевиробництво. Але класики вважали, що кожне заощадження обов’язково буде інвестовано, а одним із головних факторів стимуляції росту інвестицій є відсоткова ставка, яка відновлює рівновагу, коли заощадження не дорівнюють інвестиціям.

Кейнсіанська теорія макроекономічної рівноваги.

Загальна формула мультиплікатора має наступний вигляд: m = DJ ¸ DІ, де D J – величина доходу, що використовується;

D І – величина інвестицій.

Сучасні моделі макроекономічної рівноваги.

96. Макроекономічна політика (проблеми макроекономічної нерівноваги)

Макроекономічна політика - політика уряду, спрямована на регулювання економіки в цілому з метою забезпечення її стабільності та динамічного розвитку. Основними формами макроекономічної політики є кредитна, податкова, грошова, інвестиційна, інноваційна, фінансова, структурна, промислова, наукова, аграрна, антициклічна, кадрова, зовнішньоекономічна та ін., їх доповнюють соціальна, екологічна, а також такі форми державного макроекономічного регулювання, як правове та адміністративне.

Особливим елементом механізму функціонування економіки є її державне регулювання. В його основі лежить макроекономічна політика держави. Проблеми, пов’язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно вливають на методи державного регулювання економіки.

До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести:

1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення;

2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг;

Дата добавления: 2015-11-14; просмотров: 102 | Нарушение авторских прав

<== предыдущая страница	\|	следующая страница ==>
2 страница	\|	4 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.031 сек.)