|
Читайте также: |
3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.
4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.
5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці.
6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.
7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.
8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей.
Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів осягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різке трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної політики держави. Крім того, ряд цільових настанов, хоч і дає кількісну оцінку, складає взаємосуперечливі комбінації.
Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їх реалізації. А це не можливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки.
Макроекономічна політика пострадянських країн починалася з формування науково обґрунтованих економічних програм. В Україні після проголошення її державної незалежності було прийнято більше 10 таких програм, у т.ч. програма, розроблена в 1994, в якій було враховано рекомендації міжнародних фінансових організацій. Згідно з нею Україна мала досягти фінансової стабілізації за 3—5 років, відтак упродовж 5—10 років розвинути ринкові структури й розпочати структурні зміни в економіці, завершивши їх через 10—20 років. На першому етапі її здійснення для забезпечення фінансової стабілізації здебільшого використовувалися суто монетаристські методи, що за ігнорування інших цілей (скорочення безробіття, відсутності структурних реформ та ін.) призвело до значного руйнування народного господарства (у 1994—96 виробництво скоротилося на 40%, занепали сільське господарство, наука, освіта). Фінансова стабілізація виявилася ілюзорною, оскільки базувалися на штучному обмеженні грошової маси в обігу (порушенні вимог законів грошового обігу), що стало найважливішим чинником кризи неплатежів, заборгованості із заробітної плати разом з майже тотальною лібералізацією цін (держава контролювала лише до 10% цін), зовнішньоекономічної діяльності (90% товарів на внутрішньому ринку були імпортними, що блокувало реалізацію товарів вітчизняного виробництва), штучного стримування заробітної плати, а отже — платоспроможного попиту населення, руйнування державного управління народним господарством (за переважання державного сектора у 1994—96), тотальної приватизації та ін. Загалом у 1991—99 ВВП скоротився майже у 5 разів (валова продукція сільського господарства у 1999 становила 49% від рівня 1990), реальні доходи населення зменшилися приблизно у 6 разів (у 1990 середньодушовий дохід— 2115 крб. на рік, у 1999 — 1232 грн. за значної поляризації населення), селян — у 8—10 разів. Частка базових галузей зросла з 25,6 до 59%. Це призвело до різкого збільшення зовнішнього боргу України, посилення процесу перетворення її на сировинний додаток.
97. Макроекономічна теорія, макроекономічна політика і практика
Макроекономічна теорія є складовою частиною економічної науки.
Предметом макроекономічної теорії виступає механізм функціонування усього народного господарства безвідносно до специфіки його окремих галузей, чинники, що визначають його зміни в короткочасній і довгостроковій перспективі, а також способи впливу на народногосподарські процеси з боку держави.
У даному визначенні фіксуються чотири головні особливості макроекономічного аналізу. По-перше, це об’єкт дослідження – економіка в цілому. По-друге, чинники, що впливають на економічний розвиток. Саме дія цих чинників викликає коливання економічної активності і супроводжується появою економічних проблем, що вимагають рішення. По-третє, наслідки дії зазначених чинників неоднакові у часі, тому макроекономіка розглядає їх у двох часових інтервалах. І нарешті, по-четверте, складовий елемент макроекономічного аналізу – розробка заходів економічної політики держави.
На відміну від мікроекономіки, макроекономіка піддає аналізу найбільш істотні взаємозв’язки в суспільному виробництві, абстрагуючись від особливостей поведінки окремих ринків. Якщо мікроекономіка дає відповідь на більш конкретні запитання (пов’язані, наприклад, з динамікою ринку сільськогосподарської продукції або ринку медичних послуг, або з особливостями розвитку ринку іноземної робочої сили), то макроекономіка, навпаки, абстрагуючись від цих особливостей, прагне пояснити глибинні причини, що викликають зміни в поведінці виробництва, темпів його зростання, підйоми і спади в економіці, вплив інфляції на виробництво і зайнятість, вплив міжнародних чинників на внутрішню економічну рівновагу і т. ін. Виявлені з допомогою такого абстрагування тенденції і закономірності дозволяють краще зрозуміти механізм функціонування економіки і взаємозв’язку між ринками товарів, праці, капіталу, а це полегшує розуміння особливостей поведінки конкретних ринків.
Макроекономіка і мікроекономіка, маючи певні відмінності, доповнюють одна одну. Найбільш повне і об’єктивне знання про механізм функціонування народного господарства можна отримати тільки спираючись на висновки і результати досліджень як в макроекономіці, так і на основі висновків мікроекономічного аналізу.
Макроекономічна політика - політика уряду, спрямована на регулювання економіки в цілому з метою забезпечення її стабільності та динамічного розвитку. Основними факторами макроекономічної політики є кредитна, податкова, грошова, інвестиційна, інноваційна, фінансова, структурна, промислова, наукова, аграрна, кадрова та ін. ЇЇ доповнюють соціальна, екологічна, а також такі форми державного макроекономічного регулювання, як правове та адміністративне.
До загальновизнаних цілей макроекономічної політики можна віднести:
1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення;
2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг;
3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.
4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.
5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці.
6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.
7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.
8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей.
Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів осягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різке трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної
98. Сукупна пропозиція: чинники й детермінатори сукупної пропозиції
Сукупна пропозиція - це обсяг товарів та послуг, який фірми готові виробляти та продавати протягом року за кожного рівня цін (та інших сталих умов). Крива сукупної пропозиції (АS) показує обсяг реального національного виробництва за кожного можливого рівня цін при незмінних інших умовах. Крива сукупної пропозиції відображає динаміку витрат виробництва на одиницю продукції у зв’язку зі зміною рівня цін. Для короткострокового періоду (декілька місяців або років) розглядаємо короткострокову криву сукупної пропозиції. Для довгострокового періоду (декілька років, десятиліття або більше) розглядається довгострокова крива сукупної пропозиції, яка зображується вертикальною лінією. Це означає, що підвищення цін не викликає збільшення обсягу національного виробництва у довгостроковому періоді.
Сукупна пропозиція в основному залежить від потенційного обсягу виробництва. Потенційний ВНП це такий реальний обсяг ВНП, який виробляється в країні за умов повної зайнятості, тобто коли фактична норма безробіття дорівнює природному рівню безробіття Найновіші дослідження оцінюють природний рівень безробіття приблизно 6% робочої сили
Сучасна економічна наука розглядає узагальнену криву сукупної пропозиції (АS).
1. Горизонтальний - (кейнсіанський) відрізок показує зміни в обсязі виробництва в умовах неповної зайнятості за постійних цін (депресивний стан економіки);
2. Проміжний - (вихідний) відрізок показує зміни в обсязі виробництва в умовах, що наближуються до повної зайнятості, коли збільшення реального ВНП супроводжується підвищенням рівня цін;
3. Вертикальний - (класичний) відрізок показує зміни в обсязі ВНП за умов повної зайнятості, коли рівень фактичного безробіття дорівнює природному безробіттю і додаткового зростання реального ВНП не відбувається, а спостерігається інфляційне зростання цін.
Цінові фактори, що визначають сукупну пропозицію.
- Зміна процентної ставки;
- Зміна рівня цін.
Під дією цінових факторів зміни в сукупній пропозиції зображується рухом за кривою сукупної пропозиції (АS). Нецінові фактори, що визначають сукупну пропозицію.
- Зміна цін на ресурси:
а) наявність власних ресурсів; б) ціни на імпортні ресурси; в) співвідношення на ринку національних та імпортних ресурсів.
- Зміни економіко-правових норм: а) податки з підприємств та субсидії; б) державне регулювання.
- Зміни в продуктивності праці.
Під дією нецінових факторів крива сукупної пропозиції АS перемішується:
а) вліво вгору, коли сукупна пропозиція скорочується а результаті зростання витрат виробництва;
б) вправо вниз, коли сукупна пропозиція зростає.
99. Кредитно-грошова політика
Основною метою грошово-кредитної системи є досягнення загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і відсутністю інфляції. Кредитно-грошова політика полягає в зміні пропозиції грошей з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості і рівня цін. Під час економічного спаду кредитно-грошова політика полягає у збільшенні грошової пропозиції для стимулювання витрат, а під час інфляції, навпаки,- в обмеженні пропозиції грошей для обмеження витрат.
Отже, грошово-кредитне регулювання має антиінфляційне спрямування і є виразом монетарної політики.
Посилення контролю держави над грошовою і кредитною системами визначається тим, що їй належить центральний банк країни, який володіє монопольним правом емісії грошей і регулювання їх кількості. Тим самим забезпечується можливість використання кредитно-грошової системи для впливу на банківські операції як підприємців, так і всього населення.
Найважливішими інструментами грошово-кредитної політики є регулювання грошової маси і рівня банківського проценту. Перше забезпечується так званими операціями на відкритому ринку і резервною нормою покриття комерційних банків, друге - обліковою процентною ставкою. Зрештою, і через рівень банківського проценту регулюється грошова маса. Операції на відкритому ринку дозволяють регулювати грошову емісію, насамперед готівки. Під названим терміном передбачається купівля і продаж державних облігацій на відкритому ринку.
До загальних методів реалізації грошово-кредитної політики належать: 1) політика облікової ставки; 2) операції на відкритому ринку; 3) зміна норм обов’язкових резервів.
Політика облікової ставки — це регулювання оплати (процента) за позики, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їхню здатність розширювати кредитні операції. Це інструмент прямого регулювання грошово-кредитного обігу. Виявляється у змінах облікової ставки відповідно до кон’юнктурних коливань економіки.
За проведення політики “дорогих грошей” центральний банк має на меті зменшити обсяг рефінансування кредитних установ, а тому підвищує облікову ставку. Позики центрального банку для комерційних банків стають дорожчими і відповідно дорожчають кредити, що надаються комерційними банками. У результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку та гальмується зростання виробництва.
За політики “дешевих грошей” метою центрального банку є полегшення доступу комерційних банків до рефінансування, у зв’язку з чим облікова ставка знижується. Це, у свою чергу, стимулює розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного зростання.
Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків. Застосовуються для проведення експансивної (купівля) чи рестрикційної (продаж) грошової політики.
Основними видами цінних паперів, з якими проводять операції на відкритому ринку, є казначейські векселі, безпроцентні казначейські зобов’язання, облігації державних позик уряду і місцевих органів влади, облігації окремих приватних компаній, допущені до біржової торгівлі, а також деякі інші першокласні короткострокові цінні папери. Найчастіше центральні банки використовують державні боргові зобов’язання.
Проводячи рестрикційну кредитну політику, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з резервних або кореспондентських рахунків комерційних банків, що купують ці папери. При цьому скорочується обсяг ресурсів, які банки можуть використовувати для кредитування економіки, що відбивається на розмірах грошової маси. Експансіоністська грошово-кредитна політика, навпаки, передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків, що збільшує обсяг їхніх ресурсів та стимулює розширення кредитних операцій.
Купівля-продаж центральним банком цінних паперів значною мірою впливає на динаміку процентних ставок на грошовому ринку. Так, продаж цінних паперів зумовлює дефіцит ресурсів у банків, що призводить до підвищення ринкових ставок процента. Якщо ж центральний банк купує цінні папери, на ринок надходять додаткові кошти, що сприяє зниженню процентних ставок.
Політика обов’язкових резервів. Політика резервних вимог центрального банку щодо комерційних банків існує в багатьох країнах світу і застосовується з метою забезпечення ліквідності банків та грошово-кредитного регулювання. Необхідність проведення такої політики полягає в тім, що між розміром резервів і банківськими операціями простежується відповідний взаємозв’язок, який може вплинути на діяльність комерційних банків, особливо на грошово-кредитну політику. Це найбільш жорсткий інструмент грошово-кредитного регулювання. Виявляється в маніпуляції нормою обов’язкових резервів, які комерційні банки зобов’язані зберігати на рахунках у Центральному банку. Застосовується як засіб для швидкого стиснення чи розширення кредитної маси в системі.
Нині політика обов’язкових резервів має подвійне призначення:
забезпечити постійний рівень ліквідності комерційних банків. Зміною розмірів обов’язкових резервів центральний банк може блокувати або змінювати значну частку ліквідних коштів комерційних банків і в такий спосіб впливати на їхню діяльність;
використовується як інструмент центрального банку для регулювання грошової маси. Збільшення норми обов’язкових резервів зменшує кредитний потенціал банків і масу грошей в обороті; зменшення цієї норми, навпаки, вивільняє додаткові ресурси, сприяє розширенню активних операцій банків і збільшенню маси грошей в обороті.
100.Фіскальна політика і державний бюджет
Фіскальна (бюджетно-податкова) політика – це сукупність фінансових заходів держави щодо регулювання бюджетних доходів і витрат (видатків) з метою цілеспрямованого впливу на соціально-економічний розвиток країни.
В залежності від методів проведення фіскальна політика може бути дискреційною чи недискреційною (автоматичною).
Дискреційна фіскальна політика включає свідоме використання державного оподаткування і власних витрат для досягнення макроекономічної рівноваги.
Автоматична фіскальна політика - це така політика, яка, встановлюючи певну систему податків і трансфертів, забезпечує їх можливість виконувати стабілізаційну функцію в економіці автоматично.
Фінансово-бюджетне регулювання є основою фіскальної політики - кейнсіанського методу досягнення макроекономічної рівноваги.
Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет.
Між фіскальною політикою і державним бюджетом існує пряма і зворотна залежність. З одного боку державний бюджет визначає можливості фіскальної політики, а з іншого боку – фіскальна політика впливає на стан державного бюджету.
Роль державного бюджету у фіскальній політиці визначається не лише його величиною. Важливе значення має також його структура та співвідношення між державними заходами і витратами (видатками).
Державний бюджет (місцеві бюджети) завжди складаються з двох частин - доходної і витратної. Доходна частина показує обсяги і джерела надходження доходів бюджету, а витратна - бюджетні видатки та їх обсяги.
Основну частину бюджетних доходів складають податки і внески у державні цільові фонди, а також митні збори, процентні платежі державі від інших держав.
Серед видатків найбільш вагомими є такі статті: фінансування соціально-культурних заходів та соціального захисту населення, інші видатки, виплати з державних цільових фондів, витрати на національну оборону та безпеку держави, фінансування народного господарства тощо. Витрати бюджету мають таке спрямування: на виконання соціальних програм, оборону, утримання апарату державного управління, державні інвестиції і закупівлі, а також виплату процентів по державному боргу.
Основу доходів бюджету складають податки. Усі податки поділяються на чотири групи:
- прямі (оподаткування особистого доходу і прибутку фірм);
- непрямі (акцизи або податок з продажу, податок з обороту, з доданої вартості);
- податки на власність (з майна, землі, подарунків або спадщини);
- платежі на соціальне страхування (страхові внески з заробітної плати, прибутку корпорації по старості, медичному обслуговуванню, безробіттю).
Роль податків як регулятора економіки зростає. Держава, маніпулюючи податковими ставками і видами податків, має змогу стимулювати чи обмежувати розвиток окремих галузей або сфер економіки, підприємств чи монополістичних об'єднань. Наприклад, звільняючи від оподаткування суми, що йдуть на технічний розвиток виробництва (на іновацію і модернізацію), держава сприяє НТП. Не оподатковуються інвестиційні, страхові і соціальні фонди тощо. Так держава через регулювання податками може впливати на ефективність і стабільність економічного розвитку.
Особливе значення мають прямі податки, які утворюють більшу частину державного бюджету. Світовий досвід переконливо свідчить, що найвищими темпами розвивається економіка (10 - 15% на рік) при мінімальному оподаткуванні прибутку (ставка 10 - 12%). При ставці податку нижче від 10% нагромадження капіталу відбувається швидше, ніж створюються умови для його ефективного використання. Тому податкові пільги не повинні бути значними і тривалими.
Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується і державний бюджет. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан державного бюджету. Отже, фіскальна політика виконує дві взаємопов’язані функції: стабілізаційну і бюджетну.
У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння виробництва доцільною (ефективною) слід вважати стимулюючу політику, яка має збільшувати державні закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюджетного дефіциту або його збільшення.
Припустимо, що навпаки, в економіці спостерігається інфляційне зростання, викликане надмірним попитом. За цих умов ефективною (доцільною) слід вважати стримуючу політику, яка повинна зменшувати державні закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюджетного дефіциту або виникнення бюджету з надлишком.
Відзначимо, що стан державного бюджету залежить не тільки від дискреційних заходів фіскальної політики, але й від циклічних коливань. Так, під час спаду виробництва стан державного бюджету погіршується, тобто виникає або збільшується бюджетний дефіцит. Під час піднесення економіки виникають протилежні наслідки.
101. Макроекономічне регулювання. Цілі макроекономічної політики
Особливим елементом механізму функціонування економіки є її державне регулювання. В його основі лежить економічна політика держави. Проблеми, пов’язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно вливають на методи державного регулювання економіки.
До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести:
1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення;
2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг;
3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.
4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.
5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці.
6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.
7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.
8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей.
Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів осягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різке трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної політики держави. Крім того, ряд цільових настанов, хоч і дає кількісну оцінку, складає взаємосуперечливі комбінації.
Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їх реалізації. А це не можливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки.
102. Інфляція. Методи стабілізації грошового обігу. Поняття: нуліфікація, девальвація, ревальвація, деномінація
Інфляція - загальний приріст цін в економіці. Показником інфляції є темп інфляції, який вимірюється за допомогою індексів цін. Якщо потрібно визначити темп інфляції щодо базового періоду, то він обчислюється як різниця між індексом цін в аналізованому періоді та індексом цін в базовому періоді, який приймається за 100%. Якщо треба визначити темп інфляції щодо попереднього періоду, який не є базовим, то він обчислюється з урахуванням індексу цін попереднього періоду.
Відповідно до темпів інфляційного процесу розрізняють три різновиди інфляції:
• повзуча—темп зростання не перевищує 10 відсотків річного зростання цін;
• галопуюча—темп зростання цін сягає 10-100 відсотків на рік;
• гіперінфляція — річні темпи приросту цін перевищують 100 відсотків.
У межах гіперінфляції виділяють більш вузьке поняття — суперінфляцію (або супергіперінфляцію), за якої темпи зростання цін становлять 50 і більше відсотків на місяць.
Найважливішими внутрішніми причинами інфляції в країнах СНД, у тому числі в Україні, є:
1. Глибока деформація основних пропорцій народного господарства (насамперед співвідношення, між групою А і групою Б), галузева незбалансованість. Таку інфляцію називають структурною.
2. Надмірна мілітаризація економіки.
3. Певна монополізація економіки
4. Дотація державою нерентабельних підприємств, колгоспів і радгоспів, неефективного капітального будівництва.
5. Руйнування старої грошово-кредитної й фінансової системи й запізніле формування нової, до того ж малоефективної, розлад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес, політика дешевих грошей НБУ в 1992 р. тощо.
6. Економічно недостатньо обґрунтовані рішення органів державної влади, які збільшували дефіцит державного бюджету.
7. Велика кількість посередників між виробниками й споживачем.
Регулювання та підтримання стабільного ефективного грошового обігу здійснюють шляхом реформування грошової системи чи іншими способами впливу на конкретні елементи системи.
До методів стабілізації грошового обігу належать:
1. Дефляція (нуліфікація) – зменшення грошової маси шляхом вилучення з обігу зайвих паперових грошей та зниження, стримування загального (середнього) рівня цін. – процес протилежний інфляції.
2. Девальвація – 1) зменшення металевого (золотого) вмісту грошової одиниці; 2) підвищення курсу паперових знаків стосовно вмісту металу (золота) іноземних валют; 3) зменшення встановленої вартості валют за умови законодавчого регулювання. – зниження курсу національної валюти, її знецінення щодо іноземних на певний відсоток.
3. Ревальвація – підвищення раніше встановленої вартості валюти. – протилежна девальвації; - підвищення курсу національної валюти.
4. Деномінація – заміна номінальної вартості грошових знаків у певному співвідношенні на нові більші грошові одиниці з одночасним перерахунком цін, зарплати, тарифів відповідно. – спрощує і здешевлює всі грошові операції.
103. Національне господарство і зовнішня торгівля. Держава, міжнародна торгівля і обсяг виробництва
Зовнішня торгівля —торгівля між покупцями і продавцями різних країн світу. Для більшості держав зовнішня торгівля — основа зовнішньоекономічних зв’язків. Виникла в епоху рабовласництва. Базується на міжнародному поділі праці, спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів, і послуг, що зумовлено двома чинниками: нерівномірним розподілом між країнами економічних ресурсів (природних, людських, фінансових); різною ефективністю виробництва окремих товарів і послуг, що базується на передових технологіях, високому рівні концентрації виробництва (ефект масштабу), історичних і культурних традиціях націй тощо. Зовнішня торгівля є засобом підвищення продуктивності використання ресурсів. З 1950 по 1990 темпи щорічного зростання зовнішньої торгівлі становили 6%, тобто вона зростала приблизно удвічі швидше, ніж збільшувався обсяг світового виробництва. Розвиток зовнішньої торгівлі, зокрема зростання експорту, позитивно впливає на виробництво і зайнятість. Вивезення товарів збільшує сукупний попит і забезпечує підвищення національного доходу. Показники зовнішньої торгівлі: обсяги і динаміка експорту та імпорту, торговий баланс, умови торгівлі тощо. Експорт — вивезення за кордон товарів і послуг для їх реалізації на зарубіжних ринках. Експортна виручка — головне джерело коштів для оплати імпорту і розрахунків із зовнішнього боргу. Імпорт — придбання в іноземного контрагента товарів і послуг з наступним завезенням їх у країну.
Обсяг — кількісний економічний показник, що відображає величину затрат ресурсів, окремих факторів виробництва, створеного або спожитого продукту, попиту і пропозиції товарів і послуг і вимірюється у вартісних (грошових) або натуральних (фізичних) одиницях.
Дата добавления: 2015-11-14; просмотров: 87 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| 3 страница | | | 5 страница |