Поняття морфеми і морфа. Аломорф і варіант морфеми.

Морфема — найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем. Морфема є абстрактною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом знаків. Конкретна реалізація морфеми в тексті називається морфою або (останнім часом все частіше) морфом. Морф або морфа - конкретний вияв морфеми, найменша значуща частина, що виділяється у складі певної конкретної словоформи.

При цьому, морфи, що представляють одну і ту ж морфему, можуть мати різну фонетичну структуру в залежності від свого положення в словоформі. Сукупність морф однієї морфеми, що мають однаковий фонемний склад, має назву алломорф. Аломорфи – це різновидність або варіант морфеми, що характеризується зміною літери чи звука у своїй структурі. Звідси аломорфа може мати позиційні варіанти.

Аломорф (аломорфа) - це морф певної морфеми, що зазнав фонетичної модифікації, зумовленої звуковим складом сусідніх морфів або формальною будовою слова.

Наприклад, морфема як сукупність усіх можливих виявів у мові морфа з- в українській мові може виступати у звукових варіантів з-, зі-, із-, с-: збити, зійти, ізняти, спитати. У словах родити і рід аломорфи род і рід є виявом однієї кореневої морфеми.

Варіанти однієї морфеми — це морфи, які характеризуються фонемною близькістю, наділені тотожним значенням, здатні замінити один одного в складі того ж слова чи словоформи.

На відміну від аломорфів, для яких визначальним є відношення додаткової дистрибуції, варіанти морфеми перебувають у відношенні вільного варіювання.

У мові морфем, що мають варіанти, значно менше порівняно з тими, що реалізуються як сукупність аломорфів. Прикладом варіантів морфем є:

ü закінчення прикметників називного відмінка однини жіночого роду -а, -ая (червона, червоная), середнього -е та -еє (синє, синєє), місцевого відмінка однини чоловічого і середнього родів -ім, -ому (у синім, у синьому, в чистім, у чистому), називного множини -і та -її (високі, високії),

ü дієслівні закінчення 1 особи множини наказового способу -імо та -ім /запишімо, запишім, розкажімо, розкажім, ходімо, ходім/;

ü закінчення дієслів 1 особи множини дійсного способу -имо/-им, -емо/ -ем: свідчимо, свідчим, знаємо, знаєм;

ü прикметникові суфікси -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-/живесенький, живісінький, любесенький, любісінький, дрібнесенький, дрібнісінький, дрібнюсінький/,

ü суфікси інфінітива -ти та -ть: думати, думать, жити, жить;

ü дієслівний постфікс -ся та -сь: вагатися, вагатись, скаржитися, скаржитись. Вибір варіантів морфеми часто залежить від стилістичних особливостей їхнього використання. У поетичних текстах, наприклад, повні форми прикметників співіснують з короткими

Отже, між морфами однієї морфеми встановлюється кілька типів відношень. Морфи перебувають між собою у відношенні додаткової дистрибуції, коли вони мають тотожне /інваріантне/ значення і частково схожу фонемну форму. В цих випадках вибір морфа однієї морфеми залежить від позиції в слові, пор.: флексійні морфи словоформ батьк-ові, друг-ові, син-ові, й після ж, ц, ч, ш небож-еві, персонаж-еві, митц-еві, глядач-еві, доповідач-еві, товариш-еві. Морфи однієї морфеми не залежать від сусідніх морфів у слові, їхня зміна відбувається як вільний вибір, але при цьому вони зберігають тотожне інваріантне значення і часткову подібність форми вираження, пор.: ход-ім, ход-ім-о, темн-ім, темн-ому /в місцевому відмінкові однини прикметників чоловічого та середнього роду/.

Морфи різних морфем утворюють паралельні словоформи або дублетні форми слів, пор.: персонаж-у і персонаж-еві /ім.дав.в.одн./; композити з невираженим нульовим суфіксом і нульовою флексією: природолюб, себелюб, гріховод, риболов та суфіксами -ець, -ник і нульовою флексією: природолюбець, себелюбець, гріховодник, риболовець; іменники з нульовим суфіксом — флексією та флексією -а: гріховод-0, гріховод-а.

Фонемна відмінність аломорфів тієї самої морфеми називається чергуванням фонем. Чергування бувають живі (або фонетичні) та історичні.

Живі (або фонетичні) чергування зумовлені певними фонетичними умовами, що діють у сучасній мові. Так, наприклад, в аломорфах /сад-ити/ й /сад'-іт'/ фонема /д/ перед /і/ чергується з /д/, а в аломорфах /сад-ити/ й /с'ід-ати/ фонема /с/ перед /а/ чергується з /с'/ перед /і/.

Історичні чергування Історичні чергування не залежать від спеціальних фонетичних умов сучасної мови, вони викликані фонетичними закономірностями, що діяли в минулому, в більш ранні епохи розвитку української мови. Одні з них розвинулися ще в спільнослов'янській мові-основі, другі -- в староруській мові, треті -- на різних етапах розвитку української мови.

Усі ці чергування в сучасній українській мові поширені неоднаково: одні -- ширше, і умови діяння їх цілком очевидні, інші -- становлять лише пережиток чергувань, що знані були колись широко, а тепер умови їх діяння зневиразнилися.

Оскільки для деяких форм фонетичні умови були однакові, то ці історичні чергування дістали певну морфологічну функцію й стали одним із засобів розрізнення й утворення певних форм слів. Так, наприклад, при утворенні прикметників із суфіксом -н- від іменників з кінцевим задньоязиковим приголосним обов'язкове чергування цього задньоязикового з шиплячим: берег -- при-бережний, штука -- штучний, вухо -- вушний.

Історичні чергування фонем звичайно відображаються і в орфографії.

Історичні чергування не можуть бути пояснені фонетичними закономірностями, властивими сучасній мові, вони відбуваються за традицією.

Слід сказати, що так звані історичні чергування колись були також живими, оскільки були фонетичні причини, що зумовлювали їх. Але згодом ці причини зникли, а чергування в аломорфах лишились і відбуваються за традицією в певних морфологічних формах слів.

У СУЛМ живі чергування поширені тільки серед приголосних фонем. Живі чергування, як і модифікації, також бувають комбінаторні (що залежать від сусідніх фонем) і позиційні (пов'язані з положенням фонеми в слові).

За направленістю чергування, як і модифікації, можуть бути регресивними й прогресивними. В українській мові переважають комбінаторні регресивні чергування приголосних фонем. На відміну від історичних, живі чергування в більшості випадків не відбиваються в орфографії. Причиною живих чергувань можуть бути: асиміляція, дисиміляція, спрощення груп приголосних.

Асиміля́ція:(лат. assimilo — уподібнюю) — у мовознавстві — уподібнення звука до сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так і в акустичному відношенні.

Асиміляція буває: регресивною, коли наступний звук впливає на попередній (пишемо — змагаєшся, вимовляємо —змагаєсся), прогресивною, якщо, навпаки, попередній звук впливає на наступний (пор. укр. бджола із давнім бъчела).

Живі чергування приголосних в українській мові можна розбити на такі типи: чергування за дзвінкістю -- глухістю, чергування за твердістю -- м'якістю, чергування за місцем і способом творення, чергування приголосних з нулем звука, чергування голосних з приголосними.

Дисиміляція: Заміна у слові одного з двох однакових або схожих звуків іншим, менш подібним (наприклад «Рицар» - «Лицар»).

Спрощення: коли окремі морфеми втрачають своє самостійне значення й зливаються з іншими, тобто слово втрачає здатність ділитись, основа стає непохідною. Наприклад: у словах сучасний, пагінець, посуд, обруч уже не виділяють префікси су-, па-, по-, об -: вони зрослися з коренями. Так само ім. жир, мило, діло, вікно вже сприймаються як безсуфіксні, хоч у давні часи вони були похідні, утворені суфіксами –р-, -л-, -н-.

Співвідношення між морфою, аломорфом та морфемою приблизно таке саме, як між фоном (звуком мови), алофоном та фонемою. Аби дві морфи відносилися до одного аломорфу, вони не обов’язково повинні мати абсолютно однакове звучання: вони повинні мати лише однаковий фонемний склад та наголос.

Дата добавления: 2015-11-14