Чому географія – самостійна дисципліна?

Будь-яка наука має право називатися самостійною наукою, якщо вона має власні, відмінні від інших наук предмет дослідження, закони та методи.

Перше питання, яке виникає при знайомстві з будь-якою наукою, це питання про те, що вона вивчає (які її об’єкт і предмет?), в якій спосіб видобуває знання про досліджуваний об’єкт (за допомогою якого методу?), які завдання вирішує. Визначити, чим займається дана наука – це вказати межі області дійсності, які досліджуються нею на відміну від інших наук. Іншими словами, вказати на те, що відділяє одну науку від іншої.

Науки, насамперед, відрізняються за об’єктом вивчення. При цьому в історичному плані казати про будь-яку систематику наук до ХІХ ст. немає сенсу. Перші класифікації наук з’явилися у роботах Ф.Енгельса і були пов’язані із ієрархією форм руху матерії, рівнів її організації. Ці науки про елементарні частини, атоми, молекули, живу і неживу матерію, про суспільство були названі фундаментальними. Поруч з ними існують й інші, які вивчають реальні комбінації різних форм матерії в просторі Всесвіту – планети, оболонки, їх окремі частини. До числа таких наук відноситься і географія, об’єкти якої знаходяться в межах приповерхневого шару Землі – географічної оболонки (комплексної оболонки від земної кори до нижчих частин стратосфери).

Можливі випадки, коли один і той самий об’єкт аналізується різними науками, але при цьому кожна з них має свою точку зору на нього. Тоді кажуть про відмінності у предметі вивчення. Чим складніше об’єкт, тим більше число наук знаходить у ньому свій предмет.

Важливість просторової складової в географії підкреслював ще Іммануїл Кант, відомий більше як великий філософ, а не географ. Справа у тім, що за своєю основною «спеціальністю» він був географом, і протягом 40 років викладав фізичну географію в університеті м. Кенігсберга (Пруссія). Для обґрунтування існування географії як самостійної дисципліни і визначення її місця в системі наук він запропонував наступну класифікацію (рис.1):

Рис.1. Класифікація наук І.Канта

В свою чергу, саму географію Кант розділив на фізичну, комерційну (економічну), географію моралі (культурну географію) і політичну географію. Таким чином, були сформовані основні напрямки географічної науки, що існують сьогодні.

Усі географічні науки, що досліджують як закони природи, так і закони розміщення господарства і суспільства, об’єднує вивчення розміщення як результату просторової організації «всього сущого на Землі» (за визначенням відомого радянського географа М.М. Баранського). Кожна з них пов’язана безпосередньо з іншими, сутнісними науками. Геоморфологія – з геологією, біогеографія з біологією, економічна географія – з економікою. Але геоморфологію від геології, біогеографію від біології, економічну географію від економіки відрізняє предмет дослідження цих наук. Географічні науки займаються розміщенням і його законами, а сутнісні науки – біологія, геологія, економіка – законами функціонування самих об'єктів: живих клітин і організмів, будовою мінералів і земної поверхні, економічними системами – продуктивними силами і виробничими відносинами. Законами ж географії є, насамперед, закони розміщення, просторового взаємозв’язку між явищами.

Окрім представленого поділу наук, можливі і класифікації, які ґрунтуються на зовсім інших принципах. Одна з них суттєва для методології географічних наук. Легко переконатися у тому, що науки, які вивчають основні форми руху матерії абстрагуються від того, в яких комбінаціях існують носії матерії в реальності. Наприклад, для біологів клітина – це структурна-функціональна одиниця живих організмів, і не має особливого значення в якому самому лісі виросла та рослина, біолог виводить певні закономірності її розвитку безвідносно до цього. Такі науки, які розглядають дійсність з точки зору загальних речей і виражаються за допомогою природних законів мають назву номотетичних (від nomos — гр. порядок, закон). Як правило, ці науки, класичними прикладами яких є фізика, біологія, йдуть методом індукції – від описів і систематизації індивідуальних фактів, властивостей – до формулювання об’єктивних законів. Водночас, науковому дослідженню підлягають і реально існуючі в природі комбінації об’єктів, спільності носіїв різних форм руху матері, що організовані в системи, і які відрізняються, крім іншого, положенням у просторі. Деякі з цих комбінацій можуть повторюватися багатократно і в такому випадку загальні закони їх розвитку також вивчають номотетичні науки. Але є й такі об’єкти, які є важливими з точки зору їх індивідуальних властивостей, подібні об’єкти вивчають науки, які мають назву ідеографічні (образні). Вони описують одиничне в його емпіричній неповторності. Ідеалом ідеографічної науки є історія або етнографія, які описують історичні факти або спосіб життя конкретного народу в їх неповторності. Головною цінністю тут є не пояснення явища, а його розуміння.

До яких же наук відноситься географія – до номотетичних чи ідеографічних? Питання неоднозначне, як неоднозначна і сама географія. Окремі її розділи відносяться до номотетичних наук (адже багато просторових явищ повторюються), а окремі – до ідеографічних (коли розглядаються певні унікальні особливості), зокрема країнознавство.

Рис. 2.

На сучасному етапі розвитку науки відбуваються і процеси диференціації наукового знання, що проявляється у становленні нових дисциплін і розгалуженні вже існуючих, і процеси інтеграції наук (що означає їх об’єднання, взаємопроникнення, синтез з метою всебічного пізнання світу). У сучасній науці тенденція до єдності, ідеал загальнонаукового знання асоціюються радше з плюралізмом теорій, аніж із єдиною методологічною конструкцією, яка була б спільною для всіх наук. Існують принципи, що є засадничими для наукового знання взагалі, однак кожна наука по-особливому реалізує ці принципи, залежно від особливостей предмета свого дослідження. Виникнення та розвиток нових галузей знання породжують проблему узгодженості між ними. Особливо гостро це виявляється при аналізі співвідношення природничих і суспільних наук, адже багато науковців вважають, що вони спираються на докорінно різні методології. А оскільки географія – це ціла об’єднання природничих і суспільних наук, то ця проблема стосується її в першу чергу.

Об'єднання суспільних та природничих дисциплін в межах однієї географії визначається міцним взаємозв'язком між об'єктами, які вивчаються, і, звичайно ж, спільністю наукової задачі, що полягає у комплексному дослідженні населення, природи і господарства в цілях найефективнішого використання території, природних ресурсів, розміщення господарства і створення сприятливого середовища проживання. Варто відзначити, що сама система географічних наук була сформована в процесі розвитку і часткової диференціації спочатку нерозділеної географії, яка була спеціальним енциклопедичним об'єднанням знань про населення, природу і господарство різних територій. Даний процес, з одного боку, призвів до більш глибокого поділу географії на частини – тобто спеціалізації на вивченні компонентів природного середовища (клімату, рельєфу, ґрунтів) або господарства (сільське господарство, промисловість, транспорт), населення, а з іншого боку – до потреби синтетичного дослідження специфічних територіальних поєднань даних компонентів, тобто виробничих і природних комплексів, а пізніше разом із населенням, яке проживає на тій чи іншій території. Першим на теренах колишнього СРСР термін «система наук» стосовно географії вжив фізико-географ Станіслав Вікентійович Калесник у 1959 р. і тоді ж запропонував класифікацію географічних наук, яка потім неодноразово уточнена ним і іншими авторами. В цій класифікації він виділив природничо-, суспільно-географічні дисципліни, картографію і об’єднані дисципліни (до цієї групи відносяться країнознавство, краєзнавство, військова географія медична географія). В принципі ця класифікація і стала базою всіх подальших схем поділу географії на галузеві напрями. Дозараз у географії чітко виділяються щонайменше:

Природничі (фізико-географічні) науки, до яких прийнято відносити фізичну географію у широкому розумінні цього слова (включаючи ландшафтознавство, загальне землезнавство і палеогеографію), кліматологію, геоморфологію, гідрологію суші, гляціологію, океанологію, геокріологію (науку про мерзлі ґрунти та гірські породи), географію ґрунтів і біогеографію;

Суспільно-географічні науки – це економічна та соціальна географія (включаючи галузі знань – географія промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери обслуговування тощо), географія населення, політична географія і географія культури.

Картографія – це технічна наука, яка в силу історичних причин і спільності головних завдань з іншими географічними науками виконує провідну роль у візуалізації тих об’єктів, процесів і явищ, які досліджуються в рамках фізико- і суспільно-географічних дисциплін.

Хоча є дисципліни, які вже доволі сформовані і які можна віднести до природничо-суспільно-географічних. Такими є, наприклад, рекреаційна географія, геоекологія тощо. Також до географії прийнято відносити країнознавство, регіональну економічну та соціальну географію – географічні дисципліни, що мають справу із комплексним вивченням країн, систематизуючі і узагальнюючі різні дані про природу, населення, господарство, культуру і соціальну організацію.

Тут важливо окреслити рису, яка набуває вагомого значення на сучасному етапі розвитку, а саме – міждисциплінарність. Поняття «міждисциплінарність» вживається у різних значеннях, близькими синонімами є полідисциплінарність і трансдисциплінарність, кожний з яких має свої нюанси. Полідисциплінарність означає спільне вивчення якогось складного об'єкта різними дисциплінами (наприклад, вивчення людини психологією, генетикою, соціологією, антропогеографією). Тут лише окреслюється можливість діалогу між науками, адже незважаючи на спільність об'єкта, кожна наука має свій окремий предмет дослідження. Трансдисциплінарність передбачає вихід досліджень за дисциплінарні межі, коли відбувається перенесення дослідницьких схем з однієї галузі в іншу. Трансдисциплінарне дослідження є спільним дослідницьким проектом для кількох відмінних галузей знання. Тут взаємодія між різними науками є тіснішою, оскільки відбувається не просто вивчення спільного об'єкту з різних точок зору, а принципове узгодження методологічних засобів (приклади цього є у нейрофізіології, нейролінгвістиці тощо). Міждисциплінарність передбачає використання понять, які є спільними для різних наук, а також кооперацію різних наукових галузей у вивченні певних проблем (прикладами міждисциплінарних досліджень є синергетика, екологічні та інші).

Теорія і методологія як головні форми наукового знання. Весь науковий світ тісно пов'язаний з поняттям теорії. Теорії Ейнштейна, Ньютона, Дарвіна відомі всім. Слово «теорія» може вживатися як щодо організованого наукового знання, так і щодо комплексу чиїхось поглядів на феномен, явище, процес, об’єкт реального (і навіть віртуального) світу.

Теорія у перекладі з грецької (theoria) – це дослідження, розгляд. Вона являє собою цілісну систему ідей, положень, постулатів, які у сукупності утворюють науку або її розділ. Теорія включає логічно взаємопов'язані судження. При розробці теорій використовується науковий метод – спосіб вирішення завдань і отримання нових наукових знань. Для наукового методу характерна вимога об'єктивності: твердження не повинні прийматися на віру, до уваги беруться результати спостережень і експериментів. Отримані факти намагаються пояснити, для чого формулюють гіпотези і концепції, а вже на їх підставі – припущення і висновки. Таким чином, теорія служить для пояснення, розуміння і прогнозування феноменів.

Будь-яка теорія має на увазі наявність термінології, формує поняттєво-термінологічний апарат (ПТА), спирається на логіку, наводить докази. ПТА характеризується будовою (структурою), яка складається з окремих понять і суджень у вигляді певних термінів і категорій, принципів і постулатів, що є підвалинами при виробленні окремих концепцій, парадигм, законів і закономірностей.

Теоретичними цеглинками виступають спеціальні терміни – слова або словосполучення, якими називають спеціальні поняття науки, техніки чи суспільного життя, наприклад «мігрант», «урбанізація», «трудові ресурси» тощо. Терміни охоплюють невеликий обсяг інформації, вони виражають конкретне розуміння окремих об’єктів, явищ і процесів, узагальнюють їх сутнісні риси. Логічна система термінів називається термінологією.

Іншим важливим елементом теорії є наукові категорії, що формуються на основі складних понять. Наукова категорія – це форма наукового мислення, що відображає універсальні (фундаментальні) властивості, відношення і процеси об’єктивної дійсності. Такими категоріями є, наприклад, «географічний поділ праці», «система розселення». Іноді категорія може охоплювати у своєму змісті декілька простих понять (термінів). Терміни і категорії виконують цілком визначені методологічні функції, постійно конкретизуються у процесі розвитку науки.

Наука, що має добре розвинений поняттєво-термінологічний апарат, значно ефективніше створює теоретичні концепції – системи поглядів, об’єднаних певною науковою ідеєю. Під концепцією розуміється сукупність найбільш істотних елементів теорії, або декількох теорій, викладена в прийнятній для практики формі. Іншими словами концепція – це теорія, переведена в алгоритм вирішення конкретної проблеми. Наприклад, наразі популярна концепція збалансованого (сталого) розвитку суспільства, заснована на врахуванні всіх сторін життєдіяльності суспільства – економічної, соціальної і, особливо, екологічної. Її основними постулатами є збереження потенціалу для майбутнього розвитку поколінь, а отже відповідними повинні бути підходи до практичного господарювання. Концепція людського розвитку також має за пріоритет людину та її можливості прожити повноцінне і здорове життя і реалізувати максимум свого потенціалу. Панівну на певний час у науці концепцію називають парадигмою. Старіння парадигми не означає, що вона втрачає своє абсолютне значення, вона залишається правильною, але вже не стимулює відкриття нового у реальному світі.

Хоча зазвичай теорії ґрунтуються на результатах експериментів, бувають винятки, адже не завжди постулат може бути доведений. Коли проведення експерименту неможливе або дуже дороге, то для доказів використовується аспект передбачення: якщо при спостереженні виявляються невідомі раніше події, які випливають з цієї теорії. Недоведені наукові твердження, побудовані за законами логіки, називаються гіпотезами.

Ядром теоретичного знання є науковий закон, що відображає загальні, істотні і необхідні для цієї предметної сфери знання об’єктивні процеси і відношення між явищами дійсності. Науковий закон – це відображення у свідомості людини об’єктивних відношень і процесів матеріального світу. Проте він не може охопити всі форми прояву явища. Конкретне явище завжди багатше, ніж закон. Абстрагування від окремих випадкових властивостей дає змогу осягнути внутрішню сутність явища і сформулювати той або інший закон. Закон – це необхідне, істотне, стійке відношення між явищами у природі і суспільстві. З категорією закону пов’язана категорія закономірності, яка виражає сукупну дію багатьох спеціальних законів. Між законами і закономірностями немає дуже чіткої межі, часто в науці одні і ті самі відносини розглядаються як закони і як закономірності. Але це завжди об’єктивні відносини, які не залежать від волі окремих людей. Водночас суспільні закони, на відміну від природних, дають про себе знати лише в процесі суспільної діяльності. Закономірності розміщення господарства, сфери послуг проявляються у відносинах між виробничою діяльністю людей і територією, на якій люди проживають.

Кожна наука має свої загальний і конкретні об’єкти, а також предмет дослідження. Наукове пізнання є складним процесом, що передбачає, як мінімум, два складники: об’єкт дослідження і суб’єкт пізнання (рис.3). Останній – це людина-вчений, науковий колектив (наприклад, науковий заклад, лабораторія, науково-дослідна група, кафедра тощо).

Об’єктом науки є фрагмент (частина) реальності – предметної чи духовної, на який спрямована увага вченого (наукового колективу) і який опосередкований системою понять, а також методами дослідження. Об’єкт науки має подвійний характер: він – це, по-перше, предметна реальність (суспільство, населення, нація, технічна сфера та ін.), по-друге, духовна (суб’єктивна, концептуальна, тобто система наукових положень і теорій) реальність. Водночас, між об’єктом і суб’єктом наукового пізнання є два посередники: система понять (К) і сукупність (система) методів дослідження.

Науку вважають розвиненою, якщо вона має не лише свій загальний і конкретний об’єкт дослідження – предметний чи духовний, але й розвинену поняттєво-категоріальну і методичну систему.

В свою чергу, методологія – це сукупність найважливіших елементів теорії, без яких неможливий розвиток даної науки, вчення про структуру, логічну організацію науки, методи та засоби діяльності.Фактично, це – система принципів наукового дослідження, форма і способи пізнання, за допомогою яких обґрунтовуються закони і закономірності.

Проф. КНУ ім. Шевченка М.Д. Пістун, вслід за іншими вченими, виділив чотири рівні методологічного знання:

– Філософська методологія (вищий рівень);

– Рівень загальнонаукових принципів і норм дослідження;

– Конкретно-наукова методологія;

– Методика і техніка досліджень.

Методику досліджень (останній рівень) формує сукупність технічних прийомів та організаційних форм, що використовуються у наукових дослідженнях (а інакше методика – це сукупність методів та особливостей їх використання).

Об’єкт різних наук може бути одним і тим самим, водночас форми, принципи і методи його пізнання можуть бути зовсім різними, внаслідок чого різні науки вносять свій вклад у розуміння об’єкту. Відмінні не тільки принципи, методи, способи, форма пізнання об’єкту, різні самі сторони об’єкту дослідження, які пізнаються. Сторону об’єкта, на дослідження якої звернена головна увага науки, називають її предметом.

В географії загальним об’єктом вивчення є географічна оболонка, що має континуально-дискретну (безперервно-перервну) організацію різного просторового масштабу (від глобального до локального). Сам простір виступає оболонкою для тих процесів, які відбуваються у ньому, але разом з тим, він є активним фактором, що впливає на характер цих об’єктів – господарських, економічних, природних, суспільних. Наприклад, з точки зору «чистої економіки» не пояснити, чому два однакових заводи, побудовані за одним типовим проектом у різних регіонах країни, працюють з різною ефективністю, або – чому дві однакові квартири на однакових поверхах однакових будинків, розташовані одна – в центрі міста, а інша – на периферії, мають різну ціну. Для географа відповідь ясна – насамперед, через різне географічне положення, а отже – через відмінності у «якості» простору.

Граничним об’єктом пізнання суспільної географії є заселена, певним чином включена в життя суспільства частина географічної оболонки Землі з її просторовими структурами і формами організації життя. Ця частина географічної оболонки має назву ойкумена. Більш конкретним об’єктом є суспільство загалом або окремі його сфери – демографічна, економічна, соціальна, політична і т.д.

Однак, виникає питання: як трактувати суспільство. Ще декілька десятиліть тому вчені відстоювали так зване «формаційне» розуміння суспільства, яке спиралось на виділення пануючих у той чи інший період відносин – рабовласницьких, феодальних, капіталістичних, соціалістичних, а класики марксизму-ленінізму казали про існування у кожній формації своїх продуктивних сил (трудових ресурсів і засобів виробництва) і виробничих відносин (сукупності відносин між людьми у процесі виробництва, пов’язаних із відношеннями власності на засоби виробництва). Тодішнім об’єктом ще вузько економічної географії була єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

На сучасному етапі наука відмовляється від історико-матеріалістичного трактування суспільства, і, відповідно, об’єкта суспільної географії. Більш правильним і науково незаідеологізованим стає геосферний, за думкою окремих вчених – геосистемний підхід, який передбачає розуміння суспільства як складну систему взаємодіючих сфер – демографічної, соціальної, технічної, господарської, екологічної, духовної, політичної тощо, що формують територіальні єдності на різних територіальних рівнях, починаючи від локального і регіонального і закінчуючи глобальним. При цьому вони міцно взаємодіють з навколишнім природним середовищем, змінюючи його. Такий підхід дає змогу як синтетично аналізувати суспільство, так і вивчати його по окремих компонентах: населення, господарство, культура, соціальна сфера, інформаційна сфера, спираючись на певні цивілізаційні цінності і здобутки. Цивілізація – інше поняття у порівнянні з формацією. В основі цивілізації певний досягнутий рівень історично-духовної цілісності і розвитку.

Поняття цивілізацій пов’язують з багатьма особливостями людей, народів і країн: характером культури, менталітету, особливості світосприйняття тощо. Наприклад, відомий фахівець з проблем цивілізацій Семюель Гантінгтон у книзі: «Захід: унікальний але не універсальний» виділяє такі цивілізації: західну (християнську), конфуціанську (китайську), японську, мусульманську, індуську, слов’яно-православну та африканську. Внутрішні зміни у цивілізаціях відбуваються дуже повільно, при цьому східні цивілізації чинять опір західній, або тому процесові, який отримав назву вестернізації. З огляду на це, Гантінгтон передбачає зіткнення цивілізацій, у т.ч. військове і особливо на кордонах цивілізацій.

Окремі вчені виокремлюють так звані «технологічні» цивілізації: аграрну (доіндустріальну), індустріальну, постіндустріальну (інформаційну).У зв’язку з цим, слід зупинитися на відомій у світі концепції «трьох секторів» Кларка – Фураст’є. Цю концепцію було обґрунтовано у середині ХХ ст. відомим англійським економістом Коліном Кларком і французом Жаном Фураст’є, відповідно до якої, з розвитком економіки країн, відбувається послідовна зміна ролей основних її секторів – первинного (що спирається на природу і виробництво сировини), вторинного (що спирається на переробку сировини у готову продукцію) і третинного (який об’єднує види діяльності, що забезпечують розвиток перших двох секторів і відтворення трудових ресурсів) (табл.1).

У ході економічного розвитку (рис.4) – в доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний періоди – економічне значення (а отже і частка) цих секторів змінювались.

Табл.1. Сектори економіки

Первинний сектор	Вторинний сектор (обробна промисловість)	Третинний сектор (сфера послуг)
Сільське господарство, полювання, рибальство	Харчова	Транспорт, комунальне господарство
Видобуток корисних копалин	Деревообробна, целюлозно-паперова, поліграфія	Оптова і роздрібна торгівля
Лісове господарство	Легка	Фінансова, банківська, кредитна і страхова діяльність
	Хімічна, включаючи нафтопереробку	Ріелторські послуги
	Виробництво будівельних матеріалів	Охорона здоров’я, побутове обслуговування, культура
	Металургія (чорна і кольорова)	Туризм індустрія розваг і відпочинок
	Машинобудування і металообробка	Освіта, НДР, управління
	Енергетика	Телекомунікація і зв'язок
	Будівництво	Інформаційні технології, консалтинг

Рис. 4. Еволюція економічної структури (модель секторів економіки Кларка)

На ранньому етапі розвитку людства, який називають традиційним або аграрним, домінуючою була «первинна сфера» економічної діяльності, пов’язана з використанням продуктів землеробства, тваринництва, лісу. Протягом кількох тисячоліть (приблизно з IV-III тисячоліття до н.е.) аграрна економіка становила основу регіональних цивілізацій (месопотамської, давньогрецької, китайської тощо), а згодом і всієї світової цивілізації. Земля (оброблювальні землі і пасовища) була основним ресурсом; населення або зосереджувалось в ареалах землеробства, або рухалося за худобою, для створення знарядь праці і житла людина брала мінімум у природи – дерево, каміння, легкоплавкі метали, пізніше – залізо. Міжнародні економічні зв’язки реалізувалися тоді спонтанно обміном товарів, які рухалися історичними шляхами («Шоковий шлях», «Із варягів в греки» тощо). Сьогодні на доіндустріальній стадії залишилися лише Тропічна Африка, окремі країни Океанії з дуже низьким доходом.

Останні кілька століть закономірності розвитку господарства стала визначати «вторинна сфера» економічної діяльності – індустрія. Світ поступово втягнувся в індустріальну стадію розвитку. Ця модель господарювання була зорієнтована на активне використання ресурсів, взятих у природи – мінеральної сировини, палива, сільськогосподарської продукції; використання машин і машинних технологій; подолання простору відбувалось морем, залізницями, а пізніше – за допомогою автомобільного і повітряного транспорту. Економічна сутність індустріального суспільства полягала у забезпеченні комфортних умов життя за рахунок виробництва товарів і послуг, розвитку промисловості, концентрації виробничих сил і зростаючої урбанізації. Виникло багато міст-індустріальних гігантів.

Процеси, які відбувалися у світовому господарстві протягом ХХ ст., особливо другої його половини, підготували ті якісні зміни, які призвели до переходу світу від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку. Відбувається чергова перебудова економіки, в якій зростають масштаби діяльності «третинної сфери» – сфери послуг. Зросла наукомісткість праці, наука перетворилась на безпосередню продуктивну силу. Значно розширилася пропозиція виробленої промислової продукції при істотному зниженні її вартості і підвищенні якості. Технічний прогрес на транспорті і у просторі «стиснув» простір у спілкуванні людей. Посилилось значення інформаційної складової в економічних і суспільних процесах, виник Інтернет, пізніше – соціальні мережі і т.д.

Переростання національних меж такими видами послуг, як туризм, освіта, наука, фінансово-банківська діяльність, завершило формування світового ринку послуг. Сучасна стадія розвитку характеризується виходом за державні кордони не тільки обміну товарами, послугами, капіталом тощо, але й самого виробництва. Це так звана постіндустріальна стадія, яка наступає після досягнення націями такого рівня соціально-економічного розвитку, коли частка зайнятих у матеріальному виробництві завдяки високій його механізації і автоматизації скорочується до 10-15 %. Решта населення переходить до сфери послуг. Використовуючи термін «послуги» як родове поняття, ми наражаємося на ризик припуститись помилки у визначенні постіндустріальних країн. Постіндустріальні тенденції – це не просто зростання сфери послуг. Багатьом аграрним суспільствам, таким, наприклад, як Індія, також властива висока частка осіб, зайнятих у сфері послуг, але немовби особистісно (наприклад, домашні слуги), оскільки праця тут дешева та існує надлишок робочої сили. В індустріальному суспільстві різним типам послуг властива тенденція до зростання внаслідок потреби у додатковій допомозі виробництву, наприклад, перевезеннями та розподілом. У постіндустріальному суспільстві наголос робиться на різноманітті типів обслуговування. Але пріоритет за послугами найвищого рівня – освіта, науково-дослідна діяльність, управління, а також інформаційне і технологічне їх забезпечення, що є вирішальним для постіндустріального суспільства.

Отже, об’єктом суспільної географії є суспільство і окремі компоненти чи сфери. Однак не лише суспільна географія вивчає суспільство, воно є об’єктом багатьох інших наук: суспільствознавства, філософії, історії, а окремі частини досліджують політекономія чи економічні науки, населення – вивчає демографія, соціальну сферу – соціологія тощо. Суспільна географія досліджує свою сторону об’єкту – її предметом є геопросторова (територіальна) організація суспільства та його частин: населення, виробничої, соціальної, політичної, духовної чи природно-ресурсної сфер (або окремих видів життєдіяльності).

Що таке геопросторова (або територіальна) організація?

По-перше, взаєморозташування об’єктів у двовимірному просторі – тобто кожен об’єкт у географії ідентифікується координатами географічної широти і довготи, протяжністю, площею.

По-друге, між об’єктами існують зв’язки, які здійснюються через переміщення речовини, енергії та інформації.

По-третє, територіальні суспільні утворення (структури, системи, поєднання) – прикладами можуть бути економічний район, господарський вузол, територіальна система розселення, політико-географічний район.

Територіальна організація суспільства – дуже містке поняття, що включає розміщення населення відносно природного середовища і використання його ресурсів, підприємств матеріального виробництва й невиробничої сфери, різних типів суспільно-територіальних систем (виробничих, обслуговування населення, рекреаційних тощо), які функціонують на певній території. Територія, як особливий тип просторового угруповання ресурсів, нині стає ціннішою за власне речовинні ресурси – корисні копалини, земельні і водні ресурси тощо. Така думка ґрунтується на тому, що майже будь-які ресурси так чи інакше можна замінити або, принаймні, компенсувати їхню втрату. Тим часом територія – ресурс обмежений і невідновлюваний, його нічим не можна замінити. До того ж, територія – це ще й арена життя людей з їхніми соціальними, культурними, національними і духовними інтересами, потребами тощо.

Основна мета економічної і соціальної географії – пошук способів підвищення продуктивності суспільної праці на основі раціонального використання території і розміщення виробництва та населення.

Тут слід, очевидно, згадати двох географів. Ці імена належить запам’ятати. Перший – це французький вчений Поль Відаль де ла Блаш (1845-1918 рр.) – відома людина, засновник французької школи географії людини. У своїй головній роботі «Основи географії людства», де ним обґрунтовуються принципи єдності Землі та середовища, загальний погляд на цивілізації, він зазначав: «... що стосується географії, то в порядку подяки за допомогу, яку вона отримує від інших наук, вона вносить в загальну скарбницю знання свою здатність не розчленовувати на частини те, що природа поєднала, розуміти співвідношення і зв'язок речей як в межах всієї поверхні Землі в цілому, так і в межах їх розташування...»

Другий географ – Микола Миколайович Баранський (1881-1963 рр.) – це провідний радянський географ, засновник школи радянської економічної географії. Він казав про географічне мислення, що воно «прив’язане» до території, відображає всі судження на карті, є пов’язаним, комплексним, і дозволяє не замикатися в рамках одного елементу, однієї галузі, інакше кажучи таке мислення, «яке грає акордами, а не одним пальчиком».

Контрольне питання: Чим є недоведені наукові твердження, що побудовані за законами логіки: теорією, концепцією, гіпотезою чи парадигмою?

Лекція 2. Методологічні принципи СГ. Зв’язки з іншими науками. Джерела інформації. Структуризація суспільної географії: схеми класифікацій.

Методологічні принципи суспільної географії. Це конкретні наукові положення, в яких відображаються закономірності територіальної організації суспільства і якими користуються вчені у процесі дослідження того чи іншого конкретного об’єкту (території, регіону). У суспільній географії відомі щонайменше чотири головних принципи дослідження: територіальності, комплексності, регіональної цілісності і системності.

Принцип територіальності передбачає, що у суспільній географії акцент проставлений на просторовій диференціації об’єктів і явищ дійсності, просторовому групуванні ресурсів і природокористування, форм виробничого процесу і населення. У певному просторі здійснюється щоденна життєдіяльність людини, формуються і розвиваються місцева економіка, інфраструктура, а також потреби та інтереси людей. Географічний простір, як складний, утілює у собі просторові стани всіх сфер географічної оболонки: літосфери, гідросфери, атмосфери, біосфери і соціосфери (разом з виробничою і всіма іншими). Кожна зі сфер займає свою нішу у структурі географічного простору, між ними відбуваються активні взаємодії і взаємозбагачення.

Територію, що є земним простором із певними кордонами, слід розглядати і як ресурс, і як об’єднуючу основу різних спільнот людей. Одночасно вона виступає й як субстанція, де здійснюється людське життя, і як інтегральний ресурс. Середовище людського життя становить той ареал або те місце, де поєднання простих моментів праці реалізується у конкретних матеріальних та історичних умовах, маючих чітку територіальну вираженість. Територія консолідує всю життєдіяльність населення.

Принцип комплексності у суспільній географії означає, що будь-який процес суспільного відтворення вивчається через аналіз взаємозв’язків різних компонентів суспільно-географічних об’єктів. В основі територіального комплексування лежить закон геопросторової інтеграції явищ і процесів, закономірна їх зв’язаність, яка повинна бути врахована при дослідженні будь-якої території. Наприклад, вивчаючи економіку і дбаючи про стійкий її розвиток, слід враховувати, що це – лише частина суспільства, хоч і базова. Слід аналізувати трудові ресурси, здоров’я населення, екологічний стан, щоб конкретно обґрунтувати і оптимальну структуру виробництва, і перспективи розвитку тощо.

Принцип регіональної цілісності випливає з об’єктивного взаємозв’язку природних, соціальних та економічних процесів і явищ на певній території, що формують своєрідну єдність. яка відрізняється від інших. Регіональна цілісність – це рівень інтегрованості, самодостатності, автономності регіону як геосистеми, що характеризується складною внутрішньою структурою, і протиставленості зовнішньому оточенню. Будь-який регіон – це цілісність компонентів і зв’язків між ними, яка формується на території, що має свої унікальні атрибутивні характеристики – розміри, конфігурацію, історію освоєння і географічне положення.

Принцип системності розглядає географічний об’єкт, процес чи явище як складну динамічну систему. Визначальними рисами такої системи є:

1) принципова неможливість зведення властивостей системи до суми властивостей її складових, залежність кожного елементу системи;

2) структурність (можливість описання системи через визначення її структури);

3) взаємозалежність (система формує і виявляє свої властивості через взаємодію компонентів);

4) ієрархічність (кожен компонент системи у свою чергу може розглядатися як система, а досліджувана система становить один з компонентів ширшої системи);

5) множинність описів кожної системи (через принципову складність кожної з них адекватне пізнання їх вимагає побудови множинності різних моделей, певна з яких описує лише певний аспект).

Є додаткові принципи, які, як правило, також враховуються географами. Наприклад, принцип історизму. Відповідно до нього всі суспільно-географічні явища і процеси розглядаються у динаміці (у часі). Урахування довготривалого існування і розвитку різних територій у часі є дуже важливим, кожен район розглядають як такий, переживає етапи зародження, формування в певних кордонах, становлення і піку розвитку, стабілізації і т.д. За допомогою такого підходу можна обґрунтувати, на якому якісному етапі розвитку перебуває той чи інший регіон, які чинники діяли і діють, сприяючи чи стримуючи його розвиток.

Дата добавления: 2015-11-14