Поняття і ознаки злочину в кримінальному праві України

"Злочин" – ключове поняття кримінального права, що відображає соціальну суть законодавства, його основні інститути, а також кримі­нальну політику держави в боротьбі зі злочинністю.

Вперше в історії російського кримінального права термін "злочин" і визначення поняття злочину були введені в зако­нодавство, в його теорію та практику Указом Петра І від 17 березня 1714 р., Це був "Указ о фискалах, о их должности и действии". У пункті 1 Указу використовується термін "преступление", а в пункті 2 – сформульовано, на наш погляд, його поняття: "Всякие взятки и кражу казны и прочее, что ко вреду государственному интересу, быть может, какова б оное имяни ни было". Невдовзі (26 квітня 1715 р.) виходить один із важливих і оригінальних документи епохи Петра І – Артикул військовий, який відіграв важливу роль у розвитку криміналь­ного і кримінально-процесуального законодавства, У ньому термін "злочин" ("преступление") використовується вже в багатьох артикулах (13, 19, 35, ін.), а в артикулах 6, 35, 85, 117 застосовуються похідні від нього терміни "зло­чинець" ("преступник") і "злочинник" ("преступитель").

Вперше визначення поняття злочину в радянському кримінальному праві було сформульовано в „Руководящих началах по уголовному праву РСФСР" 1919 р. Виходячи зі змі­сту ст. 6 "Руководящих начал", злочином за радянським пра­вом визнавалися дія або бездіяльність, небезпечні для системи суспільних відносин, які відповідають інтересам трудящих мас, "организовавшихся в господствующий класе в переходый от капитализма к коммунизму период диктатури пролетариата".

Визначення поняття злочину також давалося в ст. 6 першого радянського Кримінального кодексу РРФСР 1922 р. у такій редакції: "Преступлением называетея всякое общественно опасное действие или бездействие, угрожающее основам советского строя и правопорядку, установленному робоче-крестьянской властью на переходный к коммунистическому строю период времени". Спочатку проект Кримінального ко­дексу РРФСР не знав такого визначення поняття злочину. Во­но було внесено під час обговорення проекту на IV Всеросій­ському з'їзді діячів радянської юстиції в січні 1922 р.

Визначення злочину, яке міститься в "Руководящих на­чалах", було розвинуто і конкретизовано в Кримінальному ко­дексі УРСР 1922 р.

Основні начала кримінального законодавства СРСР і со­юзних республік 1924 р. не містили визначення злочину, але у вступній статті вказувалися найголовніші елементи цього по­няття. Злочином вважалося суспільно небезпечне діяння, яке підривало владу трудящих чи порушувало встановлений нею правопорядок.

У частині 3 статті 3 Основних начал 1924 р. встановлюва­лося, що, прямо не передбачені кримінальним законодавством будь-які суспільно небезпечні діяння, розглядаються за аналогі­єю: підстави і межі відповідальності, а також міри покарання визначаються судом за тими статтями Кримінального кодексу, які передбачають тотожні за родом і важливістю злочини.

У Кримінальному кодексі РРФСР 1926 р. редакція по­няття злочину була дещо іншою в порівнянні з Кримінальним кодексом РРФСР 1922 р. Стаття б проголошувала: "Общественно опасным признаетея всякое действие или бездействие, направленное против советского строя или нарушающее правопорядок, установленими рабоче-крестьянской властью на переходный к коммуиистическому строю период времени".

Стаття 6 Кримінального кодексу УРСР 1927 р. визнача­ла, що "общественно опасным признаетея всякое действие или бездействие, направленное против советского строя или нарушающее правопорядок, установленный рабоче-крестьянской властью на переходный к коммунизму период времени".

Злочином, за чинним до прийняття Основ кримінальним законодавством на загальних підставах також визнавалося ді­яння, передбачене кримінальним законом. З цього виходила й судова практика, хоча допускалися винятки при застосуванні кримінального закону за аналогією.

У статтях кримінальних кодексів союзних республік 1926-1928 рр. (наприклад, ст. 16 КК УРСР) зміст ч. 3 ст. 3 Основних начал відтворювався або буквально, або з незначни­ми змінами.

Більш ґрунтовно поняття злочину було викладено в Ос­новах кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1958 р. У статті 7 Основ, як і в ст. 7 КК УРСР 1960 р., злочи­ном визнавалося передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), яке посягає на суспі­льний лад СРСР, його політичну і економічну системи, соціа­лістичну власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а також інше посягання на соціалі­стичний правопорядок, суспільно небезпечне діяння, передба­чене кримінальним законом.
У проектах нового Кримінального кодексу України по­няття злочину визначалося як суспільно небезпечне, винне ді­яння (дія або бездіяльність), заборонене кримінальним законом.

Взагалі, законодавче визначення поняття злочину має важливе наукове і практичне значення для усвідомлення гро­мадянами держави того, що є злочином., для попередження злочинності та правильного застосування кримінального зако­ну, практики посилення боротьби із злочинністю.

Злочин – центральне поняття кримінального права, своїм змістом відображає соціальну суть законодавства, його головні інститути, а також кримінальну політику держави у боротьбі зі злочинністю.

Відповідно до ч.1 ст. 11 КК України злочин – це передбачене цим Кодексом суспільно небез­печне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ст. 11 КК).

Згідно ст. 11 КК, поняття злочину включає такі основні ознаки: протиправність, суспільна небезпечність діяння, винність, діяння, вчинення діяння суб’єктом злочину.

Злочин має місце лише тоді, коли особою вчинене певне діяння. Ст. 11 КК тлумачить термін діяння, як дію або бездіяльність. Виступаючи формами різного прояву активності людини, дія і бездіяльність у соціальному змісті мають ознаки подібності. Загальне для них є те, що вони порушують чи ставлять у небезпеку порушення суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом від злочинних посягань. Очевидно, це і є насамперед підставою для об'єднання дії і бездіяльності в загальному понятті „діяння”, яке зазначено в ст. 11 КК.

Дія як ознака злочину є активною, усвідомленою та цілеспрямованою суспільно небезпечною поведінкою людини, що заподіює або ставить під загрозу заподіяння шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам.
Першою злочинною дією людини був такий вчинок, про який згадується в Книзі Старого Заповіту, тобто найперший гріх людини, коли Єва не послухалася Бога, піддалась на спокуси змія і зірвала з дерева знання, добра й зла 2 плоди, які разом з Адамом з'їла. Здійснити такий вчинок Єві не завадила навіть пересторога Бога: „Не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти, напевно, помреш!”. Цю, певно, першу дію людини можна, у певній мірі, назвати крадіжкою і, безумовно, що вона стала тим першопочатком усіх злочинів, які скоюють люди протягом всього розвитку нашої цивілізації.

З фізичної, виконавчої сторони злочинна дія може характеризуватися різними аспектами. В одних випадках вона містить у собі прості, елементарні акти поведінки, в інших – складається з декількох актів, кожний з яких при відповідних умовах може бути визнаний самостійною дією. Виходячи з цього злочинну дія можна поділити на просту і складну.

Проста дія характеризується тим, що вона складається з одного чи декількох рухів тіла чоловіка, спрямованих на досягнення визначеної мети, на рішення обмеженої, конкретної задачі.

Виконання простої дії за загальним правилом означає одночасне заподіяння шкоди об'єкту, тому що між ним і дією немає ніяких посередніх ланок, тому немає необхідності здійснювати які-небудь додаткові дії для здійснення злочину. Наприклад, навмисне нанесення удару вже утворює склад побоїв та мордування (ст. 126 КК).

Складна дія характеризується тим, що вона складається з декількох актів поведінки людини, кожний з яких, узятий окремо, ізольовано, може бути визнаний як проста дія. Однак на відміну від останньої, акти поведінки, що входять у складну дію в якості складених його елементів, у силу їхньої внутрішньої єдності і нерозривного зв'язку самостійного значення в межах цієї дії не мають. Наприклад, розбій (ст.187 КК). Тут усі дії – напад з метою заволодіння чужим майном і насильство над особою – об'єднані в складній дії єдиною злочинною метою, спрямовані в кінцевому рахунку на заподіяння шкоди основному безпосередньому об'єкту – відносинам власності. Заподіяння ж шкоди додатковому безпосередньому об'єкту – здоров’ю особи – є лише етапом для здійснення посягання на основний об'єкт. Злочини з такого роду складними діями прийнято називати складеними злочинами.

Складна дія іноді містить у собі ряд тотожних актів поведінки, кожний з який може бути визнаний як проста дія. Ці тотожні акти в складній дії об'єднані єдністю наміру, спрямовані на досягнення загальної їм злочинної мети, заподіюють шкоду одній і тій же групі суспільних відносин. У цьому випадку має місце „смуга дій”, між якими може бути навіть значний розрив у часі. Ознаки продовжуваного злочину визначені у ч.2 ст.32 КК: „…при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об'єднаних єдиним злочинним наміром”.

Тобто для продовжуваного злочину характерна наявність трьох основних ознак: 1) тотожність дій; 2) єдність умислу; 3) наявність загальної мети. Останні дві ознаки передбачають, що винний від початку вчинення першої дії має намір здійснити і подальші дії, спрямовані на досягнення певного кінцевого результату. Як приклад такого злочину можна навести наступну ситуацію: таємне викрадення радіоприймача по частинам (ч.1 ст.185 КК).

Із кількох частин складається і триваючий злочин, для якого характерне вчинення на початку одноактного діяння, а надалі невизначено тривалий час безперервно зберігається злочинний стан. Наприклад, триваючим злочином є незаконне зберігання зброї, наркотичних засобів (ч.1 ст.263, ч.1 ст.307 КК).

Особливістю складеного злочину є те, що його утворює сукупність дій, які самі по собі передбачені в інших статтях КК як самостійні злочини. Наприклад, такі дії, як напад з метою заволодіння майном, поєднаний із насильст­вом, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, характерні для розбою — злочину, передбаченого ст. 187 КК. Але, якщо такі дії вчиняються під час нападу банди, вони підпадають під ознаки бандитизму. Оскільки дії, що утворюють об'єктивну сторону бандитизму, ширші за змістом (вони можуть полягати і в заволодінні майном, і в спричиненні тілесних ушкоджень, і в насильницькому статевому акті тощо), то вони не потребують додаткової кваліфікації за іншими статтями КК. Тому в наведеному вище прикладі все вчинене охоплюється ознаками складу злочину, передбаченого ст.257 КК.

Злочинна бездіяльність як форма суспільно небезпечної поведінки людини істотно відрізняється від дії по зовнішній, фізичній, виконавчій сфері. Так, при бездіяльності особа не робить у конкретних обставинах обстановки, місця і часу конкретних дії, що необхідні для запобігання небезпеки, що загрожує об'єкту кримінально-правової охорони. Дії ж, що суб'єкт фактично робить у період злочинної бездіяльності (або не робить) за загальним правилом не мають правового значення. Отже, бездіяльність може бути охарактеризоване як стан фізичного спокою стосовно тих дій, що особа повинна була і могла вчинити. Тому вона позбавлена виконавчої, фізичної сфери.

Обов'язок діяти може мати такі підстави:

1. Відповідно до закону чи іншого нормативного акту. Наприклад, кримінальний закон зобов'язує надати допомогу особі, що перебуває в небезпечному для життя становищі (ст. 136 КК); а сімейне законодавство сплачувати кошти на утримання дітей (ст. 164 КК);

2. Відповідно зі службовими чи іншими фаховими обов’язками. Наприклад, міліціонер, як представник влади, зобов'язаний затримувати злочинців – невиконання цього обов'язку без поважних причин тягне відповідальність за ст. 367 КК.

3. Відповідно з прийнятих на себе обов'язків за угодою. Наприклад за договором довічного утримання (ст.744 ЦК) набувач житла зобов’язаний піклуватися про відчужувача, зокрема забезпечувати його продуктами харчування – невиконання цього обов'язку без поважних причин, якщо це призвело до смерті особи тягне відповідальність за ст.135 КК.

4. Внаслідок попередніх дій особи, яка сама поставила в небезпеку іншу особу. Наприклад, гр.В. 11.09.2009 р. приблизно о 21 год., внаслідок порушення Правил дорожнього руху України, керуючи автомобілем, на трасі Київ-Варшава в районі вул. Варшавська в м. Ковель, скоїв наїзд на С., спричинивши останній тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості за ознакою тривалого розладу здоров¢я, (тобто, допустив порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило потерпілій середньої тяжкості тілесні ушкодження – вчинив злочин, передбачений ч.1 ст. 286 КК) після чого втік з місця ДТП, залишивши потерпілу С. без допомоги в небезпечному для її життя стані. Тобто своїми умисними діями, В., завідомо залишив без допомоги особу, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів для самозбереження, поставивши потерпілого в небезпечний для життя стан, тобто вчинив злочин, передбачений ч.1 ст. 135 КК.

Наступною ознакою поняття злочину є передбаченість діяння кримінальним законом. Це означає, що злочин має місце лише тоді, коли те чи інше діяння безпосередньо передбачено статтею Особливої частини Кодексу. Тобто злочин повинен бути чітко зафіксований в кримінальному законі. В цьому виражається найбільш важливий принцип кримінального права – немає злочину без зазначення його у законі (nullum crimen sine lege). Цей принцип випливає зі ст.92 Конституції України, яка вказує на те, що відповідальність за злочини передбачено виключно законами України. Тому вчинення, навіть, суспільно небезпечного діяння, але не передбаченого в КК не може тягнути кримінальну відповідальність.

Кримінальній протиправності властиві специфічні риси. Вони виражаються в порушенні особою норми іншої галузі законодавства, яка забороняє вчинення небезпечного діяння, яке передбачене диспозицією кримінально-правової норми і встановлює за вчинення цього діяння в санкції норми – кримінальне покарання. Конкретні ознаки кримінальної протиправності передбачені законом у складі конкретного злочину. Дія або бездіяльність кримінально-протиправні у межах, визначених у диспозиції кримінального закону, яка забороняє вчинення діяння під загрозою покарання. Ці ознаки в сукупності виражають характер і специфічні особливості суспільної небезпеки конкретного злочину. Так, наприклад, особа вчиняє крадіжку приватного майна гр. А. своїми діями особа порушує конституційне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, але ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України). Такі суспільно небезпечні дії передбачені диспозицією ч.1 ст.185 КК – таємне викрадення чужого майна, тобто підпадають під ознаки злочину „крадіжка” і караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Отже, суспільно небезпечні діяння, які передбачені кримінальним законом, – це діяння, що містять склад будь-якого злочину, передбаченого статтею Особливої частини Кримінального кодексу України. Відсутність у діях особи ознак складу злочину означає, що діяння не передбачено кримінальним законом, отже не є злочином і не тягне за собою кримінальної відповідальності.

У ст.1 КК України зазначається, що кримінальне законодавство України визначає, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами, а також, що Кримінальний кодекс встановлює покарання, котрі підлягають застосуванню до осіб, які вчинили злочин.

Суспільна небезпека як ознака злочину полягає в тому, що злочин заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди суспільним відносинам які є об’єктам кримінально-правової охорони. Основна соціальна якість злочину міститься в зміні чи знищенні суспільних відносин. Саме ці зміни будуть являтись злочинними наслідками у вигляді фізичної, моральної чи майнової суспільно небезпечної шкоди. Суспільна небезпека – це внутрішня якість злочину, яка надає йому матеріальний характер. Вона закріплена в законі та набуває правового значення, тобто породжує протиправність, яка є юридичним виразом суспільної небезпеки. В цьому розумінні є їх єдність, зв'язок та взаємодія. Ознака протиправності служить мірилом кримінальної політики держави, яка виражається в законах, які визнають в певний відрізок часу, яке саме діяння є суспільно небезпечним та яке покарання за нього може нести злочинець. Тобто суспільна небезпека, як і перелік злочинних діянь носить класовий, історичний характер.

У теорії кримінального права суспільна небезпека визначається двома критеріями: характером і ступенем.
Характер суспільної небезпечності – це якісний показник, що визначається групою соціальних цінностей, на які посягає злочин, а також співставленням у межах одного і того ж об’єкта окремих складів злочину. Якраз за характером суспільної небезпеки злочинів і побудована Особлива частина Кодексу.

Так злочини проти життя та здоров’я населення (Розділ ІІ), наприклад вбивство (ст.115 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст.121 КК), є більш небезпечними за характером ніж злочини проти власності (Розділ 6), наприклад крадіжка (ст.185 КК), шахрайство (ст.190 КК). Так згідно п.20 постанови ПВСУ від 26 грудня 2003 р. № 15 „Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень” призначаючи покарання особам, винним у перевищенні влади або службових повноважень, суди мають неухильно виконувати вимоги ст. 65 КК щодо індивідуалізації покарання, а саме враховувати характер вчиненого діяння, тяжкість наслідків, що настали, дані про особу винного та інші обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання. Тому що злочини, відповідальність за які передбачена ч. 2 ст. 157 КК (перешкоджання здійсненню виборчого права), ч. 2 ст. 162 КК (порушення недоторканності житла), статтями 371–373 КК (завідомо незаконні затримання, привід або арешт, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, примушування давати показання) та ч. 2 ст. 376 КК (втручання в діяльність судових органів), являють собою спеціальні види перевищення влади або службових повноважень і не потребують додаткової кваліфікації за ст.365 КК. І тому вони відрізняються саме за характером суспільної небезпеки, тобто відмінність полягає найперше в об’єкті кримінально-правової охорони.

Ступінь суспільної небезпечності – це кількісне вираження порівняльної небезпеки діянь одного й того ж характеру. Наприклад, зґвалтування, вчинене групою осіб ч.3 ст.152 КК, становить більшу небезпеку, ніж зґвалтування, вчинене однією особою ч.1 ст.152 КК.

Ступінь суспільної небезпечності злочину визначається сукупністю істотних ознак діяння, що впливають не лише на його юридичну оцінку (кваліфікацію), але й дають можливість відрізнити один злочин даного виду від іншого злочину того ж виду. Він залежить від тяжкості наслідків, що настали, їх характеру: загибель людей, матеріальна чи моральна шкода; способу, яким було скоєно посягання; форми вини: умисел чи необережність у тому чи іншому вигляді; мотивів, якими керувався винний під час вчинення злочину, стадії розвитку злочинної діяльності, якщо остання не була доведена до кінця, та інших обставин.

Злочин – це завжди винне діяння. В ст.11 КК вказано, що злочин це винне діяння.

У цій ознаці відбивається найважливіший принцип криміналь­ного права – принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідаль­ності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в закон­ному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлен­ня особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, вираже­не у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діян­ня і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як ді­яння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином.

Для визнання особи винною необхідно встановити, що вона вчинила суспільно небезпечне діяння умисно (ст.24 КК) чи необережно (ст.25 КК).

В ст.ст. 24 та 25 КК містяться законодавчі визначення цих форм вини. Згідно зі ст.24 КК злочин визнається скоєним умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
Ст. 25 КК говорить про те, що злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Тобто необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.
Кримінальна відповідальність за вчинення злочину наступає при наявності будь-якої з форм вини. Однак, злочини, які вчиненні умисно характеризуються значно більшим ступенем суспільної небезпеки, ніж злочини, вчиненні за необережністю. Так кримінальна відповідальність з 14 років настає при вчиненні певних лише умисних злочинів, передбачених ч.2 ст.22 КК.
Новою ознакою поняття злочину за ст. 11 чинного Кодексу є посилання на те, що злочинне діяння вчинюється суб’єктом злочину. Поняття суб’єкта злочину передбачено ч.1 ст. 18 КК: суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Якщо діяння вчинено особою, у якої відсутні ознаки суб’єкта злочину, то таке діяння не можна вважати злочином, воно може визначатись тільки як суспільно небезпечне діяння.

Передбачені і проаналізовані ознаки поняття злочину безпосередньо вказані в ст. 11 КК. У теорії кримінального права злочин визначається дещо по-іншому – це протиправне, винне, суспільно небезпечне і каране діяння.

Тому у теорії кримінального права називається ще одна ознака, характерна для поняття злочину. Мова йде про те, що за вчинення злочину в КК завжди передбачене покарання. Більшість вчених (В.В. Сташис, П.С. Матишевський та ін.) це визначають як караність діяння. При цьому підкреслюється, що кримінальний закон, забороняючи певні діяння, передбачає за порушення цих заборон застосування покарання. Це не означає, що передбачені в кримінальному законі покарання обов’язково і в усіх випадках повинні застосовуватись за вчинення суспільно небезпечного діяння. Якщо таким чином визнавати караність, то вона не може бути ознакою будь-якого злочину (П.П. Михайленко). Тому, що цілий ряд статей КК передбачає можливість звільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної відповідальності або покарання (ст.ст. 44-49, 74 КК). Покарання не може існувати без вчинення злочину і в зв’язку з цим може бути наслідком тільки реально вчиненого особою злочину. Вказана ознака логічно виводиться з ознаки протиправності, яка передбачена в понятті злочину за КК.

Дата добавления: 2015-07-11