Проблема предмета злочину, зокрема його місце у складі злочину та значення для кваліфікації злочинного посягання, має свою давню історію, вона дотепер викликає наукові дискусії.
Невизначеність у теорії кримінального права з питання щодо місця предмета злочину (так би мовити, його «прописки») зумовлює необхідність відповісти на таке: навіщо взагалі предмет злочину, яке його правове значення, чи можна без нього обійтися при юридичному аналізі складу злочину та кваліфікації діяння в цілому? Окреслений інтерес сприяв визначенню основних властивостей предмета злочину, що мають значення не лише для кримінально-правової доктрини, а й для інших правових наук. Зокрема, поняття предмета злочину використовується у кримінальному, кримінально-процесуальному праві, криміналістиці, оперативно-розшуковій діяльності, кримінології, філософії права, юридичній психології, соціології.
Предмет посягання відіграє важливу роль у з’ясуванні характеру вчиненого злочину. Його властивості нерідко дозволяють відмежувати злочин від адміністративного чи іншого правопорушення, оскільки оцінка багатьох дій значною мірою залежить від характеристики саме предмета злочину (зокрема, встановлення ознак предмета посягання є необхідною передумовою для з’ясування поняття продовжуваного злочину). Ця ознака складу злочину слугує розмежуванню окремих посягань, характеризуючи їх індивідуальні особливості, а також значною мірою здатна визначати характер і ступінь суспільної небезпеки злочинних діянь.
Для кримінального процесу предмет злочину відіграє важливу роль при визначенні доказів та у процесі доказування у кримінальній справі, а також у вирішенні питання про речові докази відповідно до ст. 81 КПК. У криміналістиці аналізована ознака складу злочину використовується при криміналістичній ідентифікації та групофікації предметів злочинів; вивченні механізму вчинення злочину тощо.
Дослідниками проблеми предмета злочину було сформульовано низку концептів, пов’язаних із визначенням його місця у складі злочину.
1. Найбільш поширеним у цьому контексті є погляд, відповідно до якого предмет злочину визнається факультативною ознакою складу злочину. За такого підходу не конкретизується, яким елементом складу злочину охоплюється предмет посягання.
Предмет злочину як факультативну ознаку складу злочину розглядали, наприклад, М.І. Бажанов і П.С. Матишевський, аналогічної позиції дотримуються А.В. Наумов і В.Я. Тацій. Зокрема, В.Я. Тацій зазначає: предмет злочину, що існує поряд з об’єктом, – самостійна факультативна ознака складу злочину.
А.В. Наумов водночас пояснює: предметом злочину є матеріальні предмети зовнішнього світу, на які безпосередньо впливає злочинець, здійснюючи злочинне посягання на відповідний об’єкт. А на думку П.С. Матишевського, предметом злочину є речі матеріального світу, впливаючи на які, особа посягає на блага, що належать суб’єктам суспільних відносин. Отже, А.В. Наумов і П.С. Матишевський, хоча й визначають предмет злочину як факультативну ознаку складу злочину, проте насправді лише доводять його залежність від об’єкта посягання.
Оригінального висновку дійшов В.Д. Філімонов: предмет злочину – це сполучна ланка у взаємодії об’єкта з іншими ознаками складу злочину. Вчений вважає, що предмет злочину є складовою об’єкта злочину та водночас – його об’єктивної сторони.
2. Інший концепт полягає в тому, що предмет злочину слід відносити до ознак об’єктивної сторони складу злочину. Наприклад, П.П. Михайленко вважав, що предмет злочину – це обов’язкова ознака низки складів злочинів, але при цьому розглядав його поряд з факультативними ознаками об’єктивної сторони складу злочину.
М.П. Бікмурзін також визнає предмет злочину ознакою, що характеризує об’єктивну сторону складу злочину, а не його об’єкт. В іншому випадку, – на його думку, – залишається невизначеною роль у складі злочину тих предметів, що не є притаманними для об’єкта посягання, – небезпечні речі, недостовірна інформація, предмети підкупу. В сучасному кримінальному праві, – продовжує автор, – ці предмети без будь-якого обгрунтування охоплюються поняттям предмета злочину, що явно суперечить положенню про місце предмета злочину в об’єкті злочину. Автор вважає, що запропоноване ним «переміщення» предмета злочину до об’єктивної сторони злочину дозволить розв’язати це протиріччя. Доречно зазначити, що М.П. Бікмурзін вибудовує свої умовиводи без елементарного висвітлення об’єкта та об’єктивної сторони злочину.
Дослідник підтримує висунуту Б.А. Куріновим гіпотезу стосовно того, що різні форми «взаємодії» суб’єкта з предметом злочину – це лише спосіб злочинного впливу на безпосередній об’єкт злочину. Оскільки спосіб вчинення злочину є ознакою, що характеризує діяння із зовнішньої сторони й належить до об’єктивної сторони складу злочину, М.П. Бікмурзіним зроблено висновок: вбачається за доцільне включити предмет злочину до групи ознак складу, що характеризують об’єктивну сторону злочину.
У цьому аспекті нам імпонує критика В.Я. Тацієм поглядів В.К. Глістіна – останній відносить до об’єктивної сторони злочину предмети, що не входять до структури суспільних відносин. По-перше, зазначає В.Я. Тацій, виникає запитання: чому їх необхідно відносити до об’єктивної сторони, а не до об’єкта, з яким вони, беззаперечно, знаходяться у більш тісному зв’язку? По-друге, об’єктивна сторона як елемент складу злочину має власну структуру, свої, властиві їй системоутворюючі ознаки. Тому включення до її складу додаткових ознак навряд чи виправдано, тим більше, що вони будуть чимось стороннім для неї. А далі вчений наголошує, що в науці кримінального права і практиці стало традиційним розглядати предмет поряд з об’єктом злочину (ми не поділяємо такого традиційного погляду. – Є.Л.). З урахуванням викладеного немає потреби змінювати це, в основному стале, уявлення про місце предмета у складі злочину, тим більше, що предмет злочину і в основному пов’язаний безпосередньо з об’єктом злочину.
3. Згідно з давніми науковими поглядами предмет злочину є складовою об’єкта злочину (інколи їх навіть ототожнюють) чи виступає будь-яким структурним елементом суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.
З огляду на позиції “дореволюційних” правників, предмет злочину ототожнювався з об’єктом чи взагалі ними не розглядався. Згадки про нього можна знайти, зокрема, у працях О.Ф. Кістяківського, В.Д. Спасовича, М.С. Таганцева. Так, О.Ф. Кістяківський зазначав, що об’єктом злочину є предмет, на який спрямовано чи над яким вчиняється злочин. М.С. Таганцев, навпаки, вважав, що майно або речі самі по собі не мають значення для кримінального права, а входять до нього лише як складова права власності на майно будь-якої особи; при цьому юридичні властивості майна впливають на сутність злочину і особливо на його караність.
Повторимо, за концепцією А.А. Піонтковського, об’єкт і предмет злочину також ототожнюються. Про предмет злочину, вважав вчений, можна і треба говорити лише тоді, коли на відміну від об’єкта злочину на нього (предмет) не вчиняється посягання. У всіх інших випадках матеріальна річ є не предметом, а безпосереднім об’єктом посягання.
Визнаючи об’єктом злочину суспільні відносини, О.О. Герцензон відрізняв від них предмет злочину, в якому цей об’єкт знаходить своє конкретне та безпосереднє вираження. При цьому до визначення об’єкта він підходив шляхом узагальнення поняття предмета злочину.
Отже, ототожнення понять об’єкта і предмета злочину було притаманним періоду становлення вчення про склад злочину в кримінальному праві, проте здобутки наших попередників слугували підгрунтям для розвитку численних концепцій об’єкта і предмета злочину.
У кримінально-правовій доктрині існує також концепція предмета злочину як будь-якої структурної частини суспільних відносин, а скаме: речі, суб’єкти суспільних відносин та їх діяльність. Прихильники цієї концепції вважали, що предметом злочину може виступати і сам злочинець (наприклад, при дезертирстві чи втечі з місця позбавлення волі або з-під варти).
Г.А. Крігер писав: предметом злочину слід вважати те, що зазнає безпосереднього впливу з боку злочинця при посяганні останнього на певні суспільні відносини. На думку автора, предметом злочину (в широкому розумінні цього поняття) є фізичні особи і їх дії, що виражають певні суспільні відносини, юридичні особи (підприємства, установи, організації), а також речі чи процеси, які слугують умовою існування або формою вираження чи закріплення конкретних суспільних відносин.
Багато років досліджуючи проблему об’єкта злочину, Б.С. Нікіфоров стверджував, що предмет є складовою об’єкта злочину, тому пропонував не виділяти його як окрему ознаку і взагалі зняти проблему самостійного дослідження предмета злочину. Можливо, сaме заперечення у такий спосіб предмета злочину як самостійної наукової проблеми, зважаючи на авторитет цього вченого, негативно вплинуло на стан вивчення аналізованого явища – багато років поспіль науковці не наважувалися виносити її на рівень самостійного дослідження. Лише у 1976 р. М.Й. Коржанський і С.Ф. Кравцов порушили це «табу» і ґрунтовно для того часу актуалізували зазначену проблему.
Погоджуючись з Б.С. Нікіфоровим у тому, що предмет злочину – це невід’ємна складова суспільних відносин, В.К. Глістін водночас мав своєрідну позицію: “… в одних відносинах структурним елементом є речі (тіла, фізичні предмети, а точніше їх соціальні властивості), а в інших – соціальні або духовні блага, цінності”.
Обґрунтовуючи думку про те, що для вступу в будь-які відносини людині потрібний предмет, який становить інтерес (як необхідність і мета зв’язку), В.К. Глістін стверджував: абстрактних, безпредметних суспільних відносин між суб’єктами не існує, а отже, і не буває “безпредметних” злочинів. Як предмет відносин, на його думку, можуть виступати й окремі “соціальні установлення” – державний устрій, влада, окремі галузі господарства тощо, якщо у зв’язку з цими “соціальними установленнями” існують відносини між суспільством і окремими громадянами.
Концепція, згідно з якою предмет злочину є частиною об’єкта посягання, видається цілком правильною. Але некоректним вважаємо намагання ототожнити предмет злочину з об’єктом злочину в цілому або з будь-яким його елементом.
Предмет злочину, на думку М.І. Панова, виступає у вигляді матеріального вираження (субстрата) суспільних відносин, який входить до їх структури як речовий компонент, або нерозривно пов’язаний із суспільними відносинами, є обов’язковою умовою, передумовою чи доказом їх існування і нормального функціонування й тому завжди належить до сфери об’єкта злочину. Такого бачення проблеми дотримується й І.В. Кузнєцов: предмет злочину є складовою суспільних відносин, на які спрямовано посягання.
З наведеним міркуванням можна погодитися лише частково. Насправді, предмет злочину (коли він – обов’язкова ознака відповідного складу злочину) нерозривно пов’язаний із суспільними відносинами та може бути передумовою чи доказом їх існування, однак не завжди він є матеріальним вираженням цих відносин. Наприклад, підроблена валюта (ст. 199 КК) аж ніяк не може бути вираженням тих відносин, що охороняє кримінальний закон.
На нашу думку, предмет злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, що співвідноситься з ним (об’єктом) як частина і ціле. Однак повторимо застереження: поряд із суспільними відносинами до складу об’єкта злочину ми відносимо предмет злочину і потерпілого від злочину. Характер цього зв’язку полягає в тому, що предмет злочину не входить до структури суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, однак предмет злочину знаходиться поряд з ними, переважно як зовнішній (фізичний) вираз таких відносин. Отже, предмет злочину є факультативною ознакою об’єкта злочину, відносити його до структури суспільних відносин чи об’єктивної сторони складу злочину видається некоректним.
Етимологічно слово «предмет» означає передусім будь-яке конкретне матеріальне явище, що сприймається органами чуття. Предмет – це категорія, що визначає певну цілісність, виділену зі світу об’єктів у процесі людської діяльності і пізнання.
Термін «предмет» безпосередньо вживається у Кримінальному кодексі України 48 разів, – наприклад, «предмети контрабанди» (ст. 201 КК), «предмети, що знаходяться в місці поховання або на трупі» (ст. 297 КК), «предмети технічного постачання» (ст. 413 КК), «предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточення» (ст. 414 КК). Іноді законодавець використовує термін «об’єкт» з метою позначення певного предмета злочину (зокрема, «об’єкти, на яких виготовляються, зберігаються, використовуються або якими транспортуються радіоактивні, хімічні, біологічні чи вибухонебезпечні матеріали, речовини, предмети» – ст. 261 КК).
М.П. Бікмурзін влучно підмітив, що за допомогою терміна «предмет» законодавцем, як правило, позначені рухомі речі, а використання ним терміна «об’єкт» зазвичай вказує на нерухомі речі – будинки, споруди тощо. При цьому в обох випадках явища матеріального світу виступають у ролі предмета злочину. У такий спосіб законодавець використовує зазначені терміни для позначення двох видових понять, що належать до одного роду – речі. Але таке співвідношення цих понять не співпадає зі співвідношенням понять об’єкта і предмета злочину в науці кримінального права як цілого і частини. Окрім того, потрібно доповнити, зміст предмета злочину не обмежується такими матеріальними цінностями, як речі.
Визначення (розуміння) поняття предмета злочину вирізняється фундаментальним значенням для кримінально-правової доктрини, законотворення і юридичної практики. Зокрема, без правильного встановлення предмета злочину є проблематичним, а інколи й неможливим, вирішення питання про притягнення сособи до кримінальної відповідальності.
Отже, ми вважаємо, що при встановленні предмета будь-якого злочину необхідно мати на озброєнні визначення загального поняття предмета злочину. На нашу думку, при цьому варто керуватися таким його визначенням: предмет злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, що знаходить свій прояв у матеріальних цінностях (котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та шляхом безпосереднього впливу на які (або без такого впливу) вчиняється злочинне діяння.
З’ясовуючи сутність запропонованого визначення, предмет злочину ми розглядаємо передусім як кримінально-правове поняття. У цьому значенні для будь-якого предмета злочину є притаманними численні ознаки – зокрема, матеріальність, структура, стан, кількість, якість предмета злочину, його соціальне значення, вартість, характер зв’язку з іншими ознаками складу злочину.
Перелічені ознаки предмета злочину в сукупності складають систему ознак, що нами зведені у три групи: 1) фізичні ознаки, 2) соціальні ознаки, 3) юридичні ознаки.
1. Фізичні ознаки предмета злочину відображають його природні властивості. До них, зокрема, належать: матеріальність, кількість, якість, форма, стан, структура.
Таке розуміння фізичної ознаки предмета злочину є новітнім для кримінального права як науки та здатне замінити застарілі погляди на матеріальність предмета злочину. Проблема насамперед полягає в самій категорії “матеріальність” – у філософії її визначають по-різному. Ми вважаємо, що матеріальність потрібно визначати емпірично: матеріальними (фізичними) слід вважати цінності, що можуть, повторюємо, сприйматися органами чуття людини або спеціальними технічними засобами. На нашу думку, визначення у такий спосіб поняття матеріальності дає змогу визнавати предметом злочину ті цінності, фізичність яких категорично заперечувалася, або до якоїсь пори вони були невідомі людині, а також надає можливість чітко відмежовувати ці предмети від тих явищ, які можуть лише усвідомлюватися людиною.
Зазначене дає підстави зробити висновок про те, що предметом злочину не можуть бути нематеріальні цінності (життя, здоров’я, авторитет, соціальний статус особи, її суб’єктивні права, честь і гідність, соціальні норми, ідеї, поняття тощо). Предметом злочину також не можна визнавати певні процеси, дії, діяльність, функції, стани. І, навпаки, предметом злочину можна і слід визнавати, зокрема, інформацію (ст. 330 КК), електричну, теплову та інші види енергії (п. 39 ст. 1 Митного кодексу України і ст. 201 КК), органи або тканини людини (ст. 143 КК), кров людини (ст. 144 КК).
У цьому зв’язку видається слушним звернутися до судової практики. Так, у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” зазначалося: “ Предметом шахрайства і вимагательства є не тільки майно, а й право на нього (надання права вимагати виконання зобов’язань, документи, які надають право на отримання майна, тощо), а вимагательства – і будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод або відмова від них, відмова від прав на майно тощо)”.
У новій постанові – «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10 Пленум Верховного Суду України поширив аналізоване положення на всі посягання, передбачені розділом VI КК України: «Предметом злочинів проти власності є майно, яке має певну вартість і є чужим для винної особи: речі (рухомі й нерухомі), грошові кошти, цінні метали, цінні папери тощо, а також право на майно та дії майнового характеру, електрична та теплова енергія» (п. 2).
Отже, у постанові предметом злочину визнається суб’єктивне право (право на майно), а також дії майнового характеру. Це, на нашу думку, неприпустимо, оскільки вказані у постанові псевдопредмети не лише не відповідають основним юридичним критеріям поняття предмета злочину, а й змішують такі кримінально-правові поняття, як предмет суспільних відносин, злочинне діяння і предмет злочину. Право на майно позбавлене матеріальності і тому не може виступати предметом злочину. На наш погляд, предметом злочину в цьому випадку слід визнавати те, що є матеріальним виразом права на майно – офіційні документи, які засвідчують таке право (довіреність, акція, облігація, вексель, боргова розписка, чек тощо), а також – чуже майно, з приводу якого вчиняються суспільно небезпечні діяння. І хоча, за Цивільним кодексом України, поняттям «майно» охоплюються не лише матеріальні, а й нематеріальні цінності, таке розуміння майна вважаємо неприйнятним для кримінального права (про це йтиметься далі).
Окрім того, за логікою аналізованого роз’яснення закону, предметом, наприклад, крадіжки, грабежу, розбою може бути електрична і теплова енергія, нерухоме майно. Тобто таке тлумачення є некоректним.
У деяких працях з кримінального права пропонується розширити поняття предмета злочину, проте за рахунок нехтування при його визначенні ознакою матеріальності. Наприклад, А.Г. Безверхов зауважує, що предметом майнових злочинів в умовах ринкової економіки виступають не лише речі (res corporales), а й інші об’єкти майнових відносин (res incorporales) у тій частині, в якій вони становлять економічну цінність, мають вартісне вираження й підлягають грошовій оцінці. До “інших об’єктів майнових відносин”, – стверджує автор, – належать майнові права, інтелектуальні цінності тощо.
Така наукова позиція видається доволі спірною. На наш погляд, розширення поняття предмета злочину насправді є викликом часу, але це потрібно робити не шляхом ігнорування ознаки матеріальності, а навпаки – відповідально досліджуючи її зміст. Якщо визнавати предметом злочину не лише матеріальні, а й нематеріальні цінності, то встановлення предмета у певному складі злочину буде суттєво ускладнено. У цьому разі можливе ототожнення предмета й об’єкта злочину, що є так само неприпустим, як і їх протиставлення. Окрім того – зруйнується обов’язкове для будь-якого предмета злочину його прикладне навантаження (бути речовим доказом у справі, можливість його експертного дослідження, належати до предмета доказування, в окремих випадках – бути предметом спеціальної конфіскації тощо).
За розширення обсягу поняття предмета злочину висловлюється також О.Є. Спірідонова, проте робить це, на нашу думку, некоректно. Вона зауважує, що класичне розуміння предмета злочину як речей та інших предметів матеріального світу вимагає вдосконалення через наявність у кримінальному законі таких предметів злочинного впливу, як електрична енергія, атмосфера, авторські й суміжні права тощо. На її думку, енергія, інтелектуальні цінності, різні права та блага становлять реальність, тобто вони матеріальні, оскільки існують тут і зараз, у цьому світі. Як бачимо, автор називає авторські й суміжні права матеріальними цінностями, а це означає, що вона “змішує” категорії матеріальності та нематеріальності, що вважаємо некоректним.
На нашу думку, подібної помилки припускається також С.І. Улезько, яка вважає за доцільне розширити обсяг поняття предмета злочину, включивши до нього, крім речей, також матеріалізовані результати людської діяльності – роботи, послуги, майнові права.
Ми позитивно ставимося до усвідомлення науковою спільнотою необхідності розширення поняття предмета злочину (зокрема, визнання ним інформації, електроенергії). Насправді, вже давно стало зрозумілим, що предмет злочину – це не лише речі. Однак, як не прикро, змушені засвідчити слабку методологічну базу деяких досліджень, і як результат, – зроблені окремими авторами необгрунтовані висновки. На наш погляд, суттєвою вадою багатьох сучасних кримінально-правових досліджень є недостатнє врахування їх авторами положень загальної теорії права, надбань філософської доктрини (а подекуди – цілковите нехтування положеннями цих наук). Це відображається, наприклад, в окремих «дослідженнях» об’єкта посягання – яким бракує з’ясування структури цього елемента складу злочину, або у «дослідженнях» предмета посягання, що здійснюються поза межами вчення про об’єкт та об’єктивну сторону складу злочину.
Фізичні ознаки предмета злочину знаходять свій прояв у тому, що будь-який предмет характеризується наявністю якісних і кількісних властивостей. В окремих випадках законодавець спеціально виділяє ту чи іншу властивість предмета як обов’язкову для певного складу злочину. Зокрема, кількість предмета (кошти у великих розмірах) є кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 2 ст. 212 КК; якість предмета – вогнепальна зброя (а не будь-яка зброя) – конститутивна ознака злочину, передбаченого ст. 262 КК.
Форма предмета злочину має значення, наприклад, для кваліфікації суспільно небезпечних діянь особи за ст. 3612 КК (несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації), – тобто предмет цього злочину (інформація з обмеженим доступом) може бути лише у формі комп’ютерної інформації. При цьому варто зазначити, що поняття комп’ютерної інформації не існує в законодавстві, у тому числі – і в Кримінальному кодексі України.
Стан предмета може бути твердий, рідкий, газоподібний, несправний, підроблений (змінений) тощо. Зокрема, предметом злочину, передбаченого ст. 199 КК, є підроблена валюта, державні цінні папери чи білети державної лотереї; предметом посягання, передбаченого ст. 241 КК, – атмосферне повітря.
Структура як фізична ознака матеріальних цінностей притаманна переважній більшості предметів злочинів, що може суттєво впливати на кримінально-правову кваліфікацію. Наприклад, відсутність певної складової пістолета унеможливлює визнання останнього вогнепальною зброєю (ст. 263 КК).
2. Соціальні ознаки предмета злочину відображають його значення для людини, суспільства, є результатом оцінювання такого предмета останніми. До соціальних ознак предмета злочину ми відносимо, зокрема, його: вартість, безпечність або небезпечність для людини, функціональне призначення (культурне, історичне, економічне, політичне тощо), позитивне чи негативне значення для людини, приналежність окремій особі (в аспекті відповідної форми власності).
Предметом злочину ми називаємо цінності (лише матеріальні) – те, що оцінюється, тобто включено у систему відносин між людьми – пов’язане із життям і стосунками людей у суспільстві. Цінність виступає зовнішньою властивістю предмета, однак вона притаманна йому не від природи (вона не є внутрішньою складовою самого предмета), а завдяки тому, що цей предмет введений у сферу суспільного буття людини і став носієм певних суспільних відносин. Наразі для кримінального права не мають значення ті природні явища, які не належать до сфери суспільного буття людини. Наприклад, до відкриття електричної та ядерної енергії ці фізичні явища не були предметами суспільних відносин, а тому вони не могли бути і предметами будь-яких злочинів.
Критерії оцінки матеріальних цінностей можуть бути різними, серед них – корисність, безпека, соціальне значення, шкідливість для здоров’я. Вони дають підстави виділяти: цінності позитивні (блага) і цінності негативні (антиблага). Предмет злочину належить до цінностей, що мають певні властивості (кількісні і якісні, позитивні й негативні), тому ним можуть бути не лише позитивні цінності (матеріальні блага), а й цінності негативні – матеріальні антиблага. Зокрема, матеріальними антиблагами (цінностями, які мають небезпечні чи шкідливі властивості) є предмети, що пропагують культ насильства і жорстокості, порнографічні предмети, радіоактивно забруднені продукти харчування. Окремі властивості таких предметів законодавець спеціально виділяє як обов’язкові (у тому числі кваліфікуючі) ознаки певних складів злочинів (наприклад, особливо небезпечні наркотичні засоби або психотропні речовини – у ч. 2 ст. 305 КК).
3. Юридичні ознаки предмета злочину характеризують його в кримінально-правовому аспекті. Це такі ознаки, як: 1) наявність злочинного діяння, вчиненого з приводу відповідних матеріальних цінностей та шляхом безпосереднього впливу на них (або без такого впливу); 2) наявність мети впливу на бажаний для винуватого предмет; 3) форма законодавчого визначення (як саме – безпосередньо чи опосередковано предмет злочину визначений у кримінально-правовій нормі); 4) факультативність (предмет не є обов’язковим для всіх складів злочинів) та 5) «підпорядкованість» предмета об’єкту злочину.
Предмет злочину завжди пов’язаний з об’єктивною стороною, що нерідко знаходить свій прояв у безпосередньому впливі на нього шляхом злочинного діяння (дії або бездіяльності). Однак злочинного впливу на предмет може й не бути. Це трапляється у багатьох випадках готування до злочину або ж при вчиненні незакінченого замаху на злочин. Злочинні діяння, у зазначених випадках, вчиняються з приводу відповідного предмета злочину. Те саме спостерігаємо і в деяких закінчених злочинах – зокрема, при вимаганні, а також у діях окремих співучасників.
Предмет злочину у багатьох випадках (зокрема, в умисних злочинах) безпосередньо пов’язаний з метою злочинця певним чином на нього вплинути. Тобто злочинець не просто на нього впливає, а з приводу саме цього (а не іншого) предмета спрямовує свій вплив. Це, так би мовити, обрана винуватим матеріальна “мішень”, на яку він спрямовує свою злочинну дію (бездіяльність).
Предмет посягання має бути визначеним у кримінальному законі. Лише у випадках, коли предмет визначений (безпосередньо чи опосередковано – логічно випливає з його змісту) у диспозиції певної кримінально-правової норми (чи додатково конкретизується у примітці до норми), він виступає обов’язковою ознакою конкретного об’єкта злочину.
Предмет злочину – це факультативна ознака об’єкта посягання, тобто предмет не є обов’язковим для всіх складів злочинів. Факультативність предмета злочину слугує відмежуванню його від предмета суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, адже предмет суспільних відносин – це обов’язковий елемент суспільних відносин, який не може бути факультативною ознакою.
О.Є. Спірідонова пропонує ввести у кримінально-правовий обіг поняття “факультативний предмет злочину” для характеристики “символа-предмета злочину”. Факультативним предметом злочину вона називає той предмет, що визначений у тексті кримінального закону не безпосередньо, а опосередковано – коли наявність цього предмета припускається. Вона вважає, що такий факультативний предмет не має самостійного кримінально-правового значення, його виділення іноді є необхідним для додаткової характеристики особи потерпілого (наприклад, форменний одяг при посяганні на представника влади).
На наш погляд, введення у науковий обіг подібного поняття є зайвим. Будь-якого значення для кримінально-правової кваліфікації “факультативний предмет злочину” не має і, відповідно, його не можна називати предметом злочину. Крім того, слово “факультативний” стосовно предмета злочину сприймається як певна тавтологія – адже предмет злочину сам по собі є факультативною ознакою об’єкта посягання. Варто наголосити й на іншому: такі речі, як, наприклад, форменний одяг, при посяганні на життя представника влади, може бути речовим доказом у кримінальній справі, що характеризуватиме потерпілого від злочину, а не предмет посягання.
Нарешті, предмет злочину підпорядкований об’єкту злочину. Мається на увазі те, що на відміну від поширеного бачення місця предмета злочину як факультативної ознаки складу злочину (чи об’єктивної сторони злочину), нами обґрунтовується необхідність розглядати його як факультативну ознаку об’єкта злочину, але не в структурі суспільних відносин, а у вигляді самостійної факультативної ознаки об’єкта посягання. Предмет злочину є складовою об’єкта злочину та нерозривно пов’язаний із суспільними відносинами, що охороняються кримінальним законом.
Ознаки, що характеризують предмет злочину (фізичні, соціальні та юридичні), нами поділені на окремі види залежно від таких критеріїв: 1) за значенням предмета для кваліфікації; 2) за способом висвітлення предмета у кримінальному законі; 3) за наявністю ознак (властивостей) предмета злочину; 4) за плинністю (змінами) властивостей предмета; 5) за структурою предмета; 6) за походженням предмета злочину.
1. За значенням для кваліфікації ознаки предмета злочину поділяються на такі:
а) обов’язкові;
б) факультативні (основна та додаткові).
2. За способом висвітлення предмета у кримінальному законі ознаки предметів поділяються на:
а) конкретизовані;
б) оціночні.
3. За наявністю ознак (властивостей):
а) наявні;
б) відсутні.
4. За плинністю (змінами) властивостей ознаки бувають:
а) постійні;
б) змінні.
5. За структурою предмета:
а) внутрішні;
б) зовнішні.
6. За походженням ознаки предметів можуть бути:
а) природні;
б) штучні.
Для з’ясування змісту кожної з наведених ознак предмета злочину визначимо їх поняття.
1. Суттєве значення для кримінально-правової кваліфікації є поділ ознак предмета злочину на обов’язкові та факультативні.
Обов’язкові ознаки предмета злочину – це фізичні, соціальні чи юридичні властивості матеріальних цінностей, що є необхідними (обов’язковими) для встановлення конкретного предмета злочину. Обов’язковими ознаками предмета є такі: 1) матеріальність предмета; 2) цінність предмета (позитивна чи негативна); 3) мета винуватого вплинути на бажаний для нього предмет – злочин вчиняється саме з приводу певних матеріальних цінностей; 4) визначення предмета у кримінальному законі; 6) факультативність предмета у складі злочину; 5) підпорядкованість предмета об’єкту злочину.
Факультативні ознаки предмета злочину – другорядні (допоміжні) властивості матеріальних цінностей, що використовуються для встановлення предмета злочину. Серед факультативних ознак предмета ми виділяємо основну та додаткові. До основної факультативної ознаки предмета злочину належить безпосередній злочинний вплив на предмет посягання. Додаткові факультативні ознаки предмета посягання не визначені в його понятті, проте вони відображають окремі властивості матеріальних цінностей, що визнаються нами предметом злочину. Такими додатковими факультативними ознаками матеріальних цінностей можуть бути: кількість і якість предмета злочину, його форма, структура, фізичний стан, вартість, функціональне призначення, приналежність певній особі (в аспекті відповідної форми власності) тощо.
Якщо додаткова факультативна ознака предмета злочину використовується законодавцем для побудови кримінально-правової норми (тобто визначена у кримінальному законі), – вона набуває статусу обов’язкової ознаки предмета злочину. Наприклад, обов’язковими ознаками предмета злочину, передбаченого ст. 162 КК, є “житло” або “інше володіння особи”.
2. За способом висвітлення предмета у кримінальному законі ознаки поділяються на конкретизовані та оціночні.
Конкретизованими ознаками предмета злочину визнаються ті ознаки, що виділяють окремі матеріальні цінності з групи однорідних предметів. Наприклад, предметом злочину, передбаченого ст. 263 КК, є, зокрема, не будь-яка зброя, а лише вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської).
Оціночні ознаки предмета злочину – це невизначені (неконкретизовані) у законі властивості (ознаки) предмета злочину, зміст яких встановлюється у процесі правозастосування, на підставі конкретних обставин справи. Зокрема, оціночною ознакою, що вказує на предмет злочину, є “інше місце поховання” (ст. 297 КК).
3. Вказуючи на наявність або відсутність певної ознаки (властивості) предмета злочину, законодавець формулює відповідну кримінально-правову норму.
Наявні ознаки предмета злочину – це властивості матеріальних цінностей, наявність яких є необхідною для встановлення конкретного предмета злочину. Зокрема, предметом злочину, передбаченого ст. 239 КК, є землі, що забруднені або зіпсовані речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров’я людей або довкілля. Тобто наявною ознакою предмета злочину – земель, виступає їх забруднення або зіпсованість відповідними речовинами, відходами чи іншими матеріалами.
Відсутні ознаки предмета злочину – це ті властивості матеріальних цінностей, відсутність яких необхідно встановити для того, щоб визнати певні матеріальні цінності предметом посягання. Наприклад, предметом злочину, передбаченого ст. 253 КК, є проекти й інша аналогічна документація, що не містять обов’язкових інженерних систем захисту довкілля; споруди, що не мають такого захисту. Тобто для визнання проекту, іншої документації або споруди предметом зазначеного злочину необхідно передусім установити відсутність обов’язкових інженерних систем захисту довкілля, що передбачені у проекті та фактично відсутні у відповідній споруді.
4. Ознаки (властивості) предмета посягання можуть бути постійними і змінними.
Постійні ознаки предмета злочину – це властивості матеріальних цінностей, зміст яких залишається незмінним протягом дії кримінального закону і суттєво не залежать від конкретних обставин вчиненого злочину. Зокрема, майно як предмет крадіжки, грабежу (ст.ст. 185, 186 КК) має постійну ознаку “чуже”. Зміст цієї ознаки не змінюється протягом дії відповідних норм, передбачених кримінальним законом.
Змінними ознаками предмета злочину слід визнавати ті властивості, що мають мінливий характер, тобто їх зміст може змінюватися протягом дії кримінально-правової норми, якою вона (ця ознака) передбачена. При цьому текст норми кримінального закону залишається незмінним. Наприклад, змінною ознакою предмета контрабанди (ст. 201 КК) є його “великі розміри”. Зміст аналізованої ознаки предмета злочину змінюється відповідно до п. 22.5 ст. 22 Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб” від 22 травня 2003 р.
5. Про внутрішні і зовнішні ознаки предмета йдеться тоді, коли необхідно з’ясувати структуру останнього.
Внутрішні ознаки предмета злочину – це властивості матеріальних цінностей, що є складовими її структури. Такі ознаки відображають будову, форму, стан, кількість і якість предмета (переважно йдеться про фізичні ознаки предмета злочину). Наприклад, технічно несправний транспортний засіб (ст. 287 КК) – ознакою предмета цього злочину є технічна несправність транспортного засобу.
Зовнішні ознаки предмета злочину – будь-які «набуті» властивості матеріальних цінностей. Як правило, це «соціальні ознаки предметів»: вартість, функціональне значення, сфера використання речі тощо. Зокрема, предметом злочину, передбаченого ст. 313 КК, є обладнання, призначене для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, – відповідне призначення цього обладнання є зовнішньою ознакою предмета злочину.
6. Внутрішні та зовнішні ознаки предмета тісно пов’язані з його природними і штучними ознаками.
Природними ознаками предмета злочину є ті, що належать матеріальним цінностям від природи (за походженням). Йдеться, зокрема, про фізичний стан речі (твердий, рідкий, газоподібний), молекулярну структуру (наркотичного засобу, газу, радіоактивних матеріалів тощо). Так, природною ознакою одного з предметів злочину, передбаченого ст. 310 КК, є те, що ним визнається не будь-який мак, а лише мак снотворний (Рapaver somniferum L.). Тому треба визнати некоректним вживання якихось інших назв цього предмета злочину – наприклад, мак олійний. На цю обставину, до речі, звернули увагу іноземні експерти у 1995 р., під час розробки законопроектів, спрямованих на протидію незаконному обігу наркотиків.
Штучні ознаки предмета злочину – це властивості матеріальних цінностей, які надала їм людина. Зокрема, недоброякісність продукції чи товарів, тобто ознака, що визначає їх невідповідність встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам (ст. 227 КК) – це властивість (ознака) предмета злочину, що вироблена у суспільстві для певної категорії матеріальних цінностей.
Потерпілий від злочину. Ще однією факультативною ознакою об’єкта злочину є потерпілий від злочину. Фактично кримінально-правове поняття потерпілого від злочину, за більшістю ознак, що його характеризують, нагадує поняття предмета злочину, – різниця між ними полягає лише в тому, що предмет – це матеріальна цінність, а потерпілий від злочину – це людина. Проте, на наш погляд, організм людини, її органи і тканини – якщо саме з приводу них вчиняється злочин (зокрема, трансплантація – ст. 143 КК) – не охоплюються поняттям потерпілого від злочину, – зазначені матеріальні цінності слід визнавати предметом злочину.
Кримінально-правове і кримінально-процесуальне поняття потерпілого слід відрізняти від поняття суб’єкта суспільних відносин. Ця відмінність полягає в тому, що учасникам суспільних відносин не завжди завдається шкода.
Ми вважаємо, що “потерпілий” є суто процесуальною категорією, найбільш наближеним до кримінального права видається кримінологічний термін “жертва злочину”. Кримінально-правове поняття «потерпілого від злочину» є відмінним від поняття «потерпілого» в кримінальному процесі. Зокрема, дискусійним видається питання про суб’єктний зміст аналізованого поняття. Так, наприклад, одні автори вважають ним лише фізичну особу [32, с. 40], другі – фізичних і юридичних осіб [33, с. 9–10], треті визнають потерпілим від злочину як фізичних і юридичних осіб, так і різноманітні соціальні об’єднання, державу та суспільство в цілому [34, с. 210].
Так, на думку М. В. Сенаторова, потерпілий від злочину – це соціальний суб’єкт (фізична чи юридична особа, держава, інше соціальне утворення або ж суспільство в цілому) благу або праву якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода або створюється загроза такої. [34, с. 210].
Однак ми не погоджуємося із наведеною вище позицією автора. Потерпілий у кримінальному процесі – це лише фізична особа, якій завдається моральна, фізична чи майнова шкода (ч. 1 ст. 49 КПК). Не може бути потерпілим група людей, юридична особа, нація тощо. При цьому потерпілий повинен усвідомлювати заподіювану йому шкоду, тоді як для жертви злочину (кримінально-правового поняття потерпілого) така ознака не є обов’язковою. Тобто визнання людини жертвою злочину не залежить від наявності завданої шкоди чи можливості її заподіяння. Зокрема, доказом наведеної позиції може слугувати те, що жертвою злочину, передбаченого ст. 148 КК України, є чужа дитина, тоді як потерпілим слід визнавати її батька чи матір.
Потерпілого може взагалі не бути, наприклад, якщо людина бажає щоб її продали – тобто шкода жертві злочину не завдається (ст. 149 КК). Національна, етнічна, расова чи релігійна група (у складі геноциду – ст. 442 КК) також не може бути визнана потерпілим, – групи людей, щодо яких здійснюється подібне знищення слід називати жертвами геноциду.
Упродовж тривалого часу дискутується проблема щодо можливості визнання потерпілого (фізичної особи), а також окремих органів, тканин і крові людини предметом злочину. З цього приводу існують протилежні точки зору. Одна з них полягає в тому, що людина (а також її органи, тканини, тіло, організм тощо) не може бути предметом злочину; відповідно до іншої – людина може визнаватися предметом злочину.
В юридичній літературі існує й інша, «компромісна» думка. Деякі вчені вважають, що люди, на яких спрямовано злочинний вплив, охоплюються поняттям предмета злочину. Однак при цьому термін “предмет злочину” вони заміняють терміном “потерпілий” лише з етичних міркувань. Такої позиції дотримується і М.П. Бікмурзін. Він стверджує, що потерпілий у кримінальному праві є різновидом предмета злочину. Проте, зазначає автор, аби підкреслити особливе значення людини як соціальної цінності, а також з урахуванням сформованої у кримінально-правовій доктрині традиції, людина, яка піддалася безпосередньому злочинному впливу з боку винного, у кримінальному праві називається не предметом злочину, а потерпілим. Він також погоджується з тим, що кримінально-правове поняття потерпілого істотно відрізняється від кримінально-процесуального поняття за обсягом і змістом. Для низки підручників з кримінального права характерним є такий прийом: про потерпілого пишуть у параграфі (підрозділі) “Предмет злочину”, проте ніяк не аргументують віднесення людини до предмета злочину.
Вказуючи на необхідність розмежування понять предмета злочину і потерпілого (очевидно, йдеться про кримінально-процесуальне поняття), М.Й. Коржанський зазначав, що визнавати потерпілого предметом злочину немає підстав, оскільки ці поняття не є тотожними. Хоча предмет і потерпілий часто співпадають в одній особі, однак потерпілий – це поняття більш процесуальне. Неважко побачити, що при вчиненні багатьох злочинів предмет і потерпілий не співпадають в одній особі. Потерпілими можуть бути визнані і ті особи, на яких винуватий безпосередньо не впливав. Наприклад, на власника майна при крадіжці, на родичів або близьких убитого. Поняття “потерпілий” і “предмет” є перехресними, а не збіжними, і тому вони – не взаємозамінні. В людині, зазначав учений, слід розрізняти її соціальну й біологічну сторони. Біологічна сутність полягає в її фізичному стані, у стані і функціонуванні її тіла та окремих органів. З цього випливає предметна, природна сутність людини. Соціальна сутність знаходить свій прояв у її соціальному становищі, йдеться про її освіту, рід діяльності, місце проживання і роботи, сімейний стан, суспільну поведінку тощо. Заподіяти шкоду особі можна лише впливаючи на предмет – на тіло людини або на її психіку.
У подальшому М.Й. Коржанський дещо змінив свою позицію і пропонував визнавати людину предметом вбивства, підміни дитини, захоплення заручників, викрадення людини, торгівлі людьми тощо; аналогічної позиції дотримуються О. Дмитрієв, А.М. Орлеан, деякі інші науковці.
В.М. Смітієнко наголошував на тому, що предмет злочину у сфері здоров’я населення (народного здоров’я) характеризується також певними фізичними (натурально-речовими) властивостями і може розглядатися як матеріальне явище. Саме така властивість, на його думку, дозволяє підтримати позицію вчених, які до предмета злочину відносять людей. Як тут не пригадати образний вираз Леніна: здоров’я – це казенне майно.
Інколи в кримінально-правовій літературі можна знайти твердження про те, що предметом злочину є життя та здоров’я людини. Зокрема, на думку Г.А. Крігера, людина, її життя, здоров’я, честь, гідність не можуть як такі розглядатися об’єктами злочинів, а мають бути віднесені до поняття предмета злочину (в широкому розумінні цього слова). Таку позицію вважаємо спірною. Життя, здоров’я, честь і гідність особи – це поняття, що в контексті кримінального права розглядаються як нематеріальні предмети суспільних відносин і тому не можуть визнаватися предметами злочину. У зв’язку з цим цілком правильною видається позиція В.К. Грищука стосовно безпосереднього об’єкта злочинів проти життя людини – ним є конкретні суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом, щодо забезпечення життя іншої людини. Аналогічний підхід реалізовано автором і при визначенні безпосереднього об’єкта злочинів проти здоров’я людини.
Ми також погоджуємося з І.А. Фаргієвим у тому, що об’єкт злочину і потерпілий у кримінальному праві – це відносно самостійні правові явища. Аналізовані правові явища тісно пов’язані між собою, однак наявний зв’язок не є достатньою підставою для їх повного ототожнення або повного відриву одного від іншого.
У своїй праці М.В. Сенаторов визнає потерпілого факультативною ознакою у складі злочину і водночас зазначає, що у структурі об’єкта злочину потерпілий є учасником суспільних відносин, котрі охороняються кримінальним законом. Наведена позиція автора є суперечливою, оскільки учасник (суб’єкт) суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, – обов’язкова складова таких суспільних відносин. У свою чергу, самі суспільні відносини є обов’язковою ознакою об’єкта будь-якого складу злочину, а тому, на нашу думку, не можна називати учасника суспільних відносин факультативною ознакою складу злочину. Зазначене свідчить про те, що М.В. Сенаторов ототожнює суб’єктів суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, і потерпілого від злочину, – а це вже ставить під сумнів саму доцільність існування самостійного поняття потерпілого від злочину в кримінальному праві. Ототожнення учасника суспільних відносин і потерпілого від злочину надає останньому статусу обов’язкової ознаки у будь-якому складі злочину.
Ми вважаємо, що учасник суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, набуває статусу потерпілого від злочину (у кримінально-правовому значенні) лише з моменту вчинення щодо нього злочину. Однак це не означає, що така особа перестає бути учасником суспільних відносин, які виступають об’єктом кримінально-правової охорони. Тобто одна й та сама людина є учасником суспільних відносин (у структурі об’єкта кримінально-правової охорони) і водночас – потерпілим від злочину (в структурі об’єкта злочину).
У кримінальному праві є декілька концепцій стосовно місця потерпілого у складі злочину. Відповідно до першої з них, потерпілий від злочину не виділяться як самостійна ознака складу злочину. До кола вчених, які дотримувались такого бачення, належать А.А. Піонтковський, А.Н. Трайнін, П.С. Дагель. Зокрема, на думку П.С. Дагеля, ознаки потерпілого можуть характеризувати різні елементи складу злочину – питання про потерпілого виникає при аналізі й об’єкта, об’єктивної і суб’єктивної сторін складу злочину.
Подібне трактування не викликало б заперечень, якби не брати до уваги умовний поділ складу злочину на чотири елемента. Насправді склад злочину є одним цілим, “живим організмом” – у ньому все пов’язане і взаємозалежне. Відповідні його елементи мають певний “набір” ознак, кожна з яких надзвичайно “чутлива” до будь-яких змін, що зазнають інші ознаки. І тому, за такої ситуації, не буде великим “гріхом” аналогічно (за П.С. Дагелем) стверджувати про «невизначеність» місця предмета злочину, наслідків злочину, вини, суб’єкта злочину тощо – питання про них закономірно виникає у процесі аналізу всіх складових об’єктивної і суб’єктивної сторін складу злочину. Однак загалом усталена структура складу злочину визначена за правилами логіки і з цим треба рахуватися (про взаємозв’язок предмета з іншими ознаками складу злочину див. підрозділ 2.4.).
Інша точка зору полягає в тому, що потерпілий від злочину належить до об’єкта посягання. Так, на думку С.Ф. Кравцова, потерпілий – це фізична особа – суб’єкт суспільних відносин, якому злочином заподіюється шкода. Зазначена позиція підтримуються також у багатьох новітніх працях (їх розділах), що присвячені аналізованій проблематиці.
Ми вважаємо, що потерпілий від злочину є факультативною ознакою об’єкта злочину, – його місце (автономне) не в структурі суспільних відносин, а поряд з ними.
На наш погляд, у кримінально-правовому розумінні потерпілий від злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, що характеризує людину, з приводу якої вчиняється злочин та (або) якій, відповідно до кримінально-правової норми, злочином завдається істотна шкода (чи створюєтья загроза її заподіяння).
При цьому маємо зробити важливе застереження: у контексті сформульованого визначення під істотною шкодою (чи створенням загрози її заподіяння) слід розуміти суспільно небезпечні наслідки діяння, що передбачені у відповідній кримінально-правовій нормі.
Тобто наведена дефініція охоплює три варіанти розвитку подій, за яких людину можна визнати потерпілим від злочину:
1. З приводу людини вчиняється злочин і при цьому їй завдається істотна шкода (чи створюєтья загроза її заподіяння). Це, зокрема, вбивства і тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості.
2. Злочин вчиняється з приводу певної людини (істотна шкода їй при цьому не завдається і не створюєтья загроза заподіяння такої шкоди). Наприклад, експлуатація дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку (ч. 1 ст. 150 КК); у разі, якщо такі дії спричинили істотну шкоду для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, вони кваліфікуються за ч. 2 цієї статті. Так само, істотна шкода не є обов’язковою ознакою складу насильницького донорства (ст. 144 КК), якщо вилучення крові у людини вчиняється шляхом обману.
3. Людині завдається істотна шкода (чи створюєтья загроза її заподіяння), однак злочин вчиняється не з приводу цієї людини. Цей варіант стосується складів злочинів проти власності (наприклад, крадіжка – ст. 185 КК, ненасильницький грабіж – ч.ч. 1, 3–5 ст. 186, шахрайство – ст. 190 КК), якщо предметом посягання є приватне майно фізичної особи; інші приклади: обман покупців та замовників – ст. 225 КК, використання опіки чи піклування з корисливою метою на шкоду підопічному (зайняття житлової площі, використання майна тощо) – ст. 167 КК.
Фактично поняття «потерпілий від злочину» – за багатьма ознаками, що його характеризують, подібне до поняття предмета злочину – відмінність між ними полягає лише в тому, що предметом посягання є матеріальні цінності, а потерпілий від злочину – це людина. Проте, на наш погляд, органи і тканини людини – якщо саме з приводу них вчиняється злочин (зокрема, їх незаконна трансплантація – ст. 143 КК), не охоплюються поняттям потерпілого від злочину – зазначені матеріальні цінності слід визнавати предметом злочину.
Предмет злочину і потерпілий від злочину можуть бути одночасно обов’язковими ознаками одного й того самого складу злочину. Зокрема, предметом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 162 КК, є житло чи інше володіння особи. Водночас потерпілим від цього злочину слід визнавати фізичну особу, – власника або користувача житлом, щодо якої винним застосовано насильство. Іншим прикладом може бути склад злочину, передбачений ст. 347 КК. Предметом цього посягання є майно, що належить працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам, а потерпілим від злочину – сам працівник правоохоронного органу чи його близькі родичі.
Ознаки потерпілого від злочину. У кримінально-правовій доктрині виділяють сукупність різних ознак, що характеризують потерпілого від злочину.
П.С. Дагель, наприклад, вважав, що потерпілий у кримінальному праві характеризується такими ознаками: а) потерпілий – це фізична або юридична особа; б) потерпілий – це особа, якій завдана фізична, майнова (матеріальна) чи моральна шкода; в) потерпілий – це особа, якій шкода завдана злочином.
Схожий погляд на це питання міститься і в працях М.В. Сенаторова. Він зазначає, що потерпілого від злочину в кримінальному праві характеризують три істотні ознаки. Умовно їх автор позначає як соціальна ознака, ознака заподіяння потерпілому шкоди та ознака вчиненого щодо нього злочину.
Єдиною із наведених авторами ознак, з існуванням якої можна погодитися, є остання – потерпілий набуває свого статусу лише після вчинення злочину. До настання цього юридичного факту така особа є учасником суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.
На думку Т.І. Присяжнюк, суттєвими ознаками потерпілого у кримінальному праві треба визнавати: 1) стан фізичної особи; 2) властивість бути об’єктом загальнопревентивної дії кримінального закону; 3) здатність відчувати власну захищеність кримінальним законом та її втрату; 4) безпосереднє спричинення шкоди (або загроза заподіяння такої) як зв’язок конкретного потерпілого із конкретним злочином; 5) здатність свідомо чи несвідомо сприймати органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживати з цього приводу; 6) здатність потерпілого впливати на кримінально-правові наслідки вчинення злочину (наприклад, в окремих випадках попередньо вирішувати питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи призначення покарання).
У порядку de lege ferenda автор пропонує таке нормативне визначення аналізованого поняття: “… 1. Потерпілим від злочину визнається фізична особа, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину в межах, визначених цим Кодексом”.
На нашу думку, запропоноване Т.І. Присяжнюк визначення є неприйнятним для кримінального законодавства. Автор фактично визнає потерпілими від злочину і псевдопотерпілих – яким не завдана шкода (в юридичному сенсі) внаслідок злочинного посягання (йдеться про особу, яка бажала вчинення щодо неї злочину) та/або не визнає осіб, які не набувають права вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину (наприклад, у разі смерті чи психічного захворювання постраждалого).
Ми пропонуємо ознаки потерпілого від злочину (як загального кримінально-правового поняття) об’єднати у три групи: 1) біологічні; 2) соціальні; 3) юридичні.
1. Біологічні ознаки потерпілого від злочину характеризують його як людину – йдеться про певний вік (зокрема, малолітня чи неповнолітня особа); стать (жіноча або чоловіча); стан здоров’я тощо. Наприклад, потерпілим від злочину, передбаченого ст. 304 КК, може бути лише неповнолітній, а потерпілим, відповідно до ст. 133 КК, – лише особа, яка заражена винуватим венеричною хворобою.
2. Соціальні ознаки потерпілого від злочину визначають його соціальний статус (зокрема – суддя, державний діяч, працівник правоохоронного органу), національність, ставлення до релігії, політичні переконання, освіту тощо. Наприклад, потерпілим від злочину, передбаченого ст. 379 КК, є не будь-яка особа, а лише суддя, народний засідатель чи присяжний або їх близькі родичі.
3. Юридичні ознаки потерпілого від злочину характеризують його у кримінально-правовому аспекті. До них належать:
1) наявність злочинного діяння, вчиненого з приводу певної людини та (або) якій цим діянням, відповідно до кримінально-правової норми, завдається істотна шкода (чи створюєтья загроза її заподіяння);
2) наявність мети вчинення злочину саме з приводу певної людини;
3) форма законодавчого визначення аналізованого поняття (як саме – безпосередньо чи опосередковано (як, наприклад, у ст. 129 КК) потерпілий від злочину визначений у кримінально-правовій нормі);
4) факультативність ознаки «потерпілий від злочину» – вона не є обов’язковою для всіх складів злочинів;
5) «підпорядкованість» потерпілого від злочину об’єкту посягання.
Дата добавления: 2015-07-11; просмотров: 127 | Нарушение авторских прав