Кваліфікація злочину, поняття її значення та види.

Правильна кваліфікація злочинів – необхідна умова забезпечення законності в боротьбі зі злочинністю. В свою чергу неправильна кваліфікація веде до порушення прав і законних інтересів як держави, так і окремих громадян, перешкоджає нормальному здійсненню правосуддя, підриває авторитет органів розслідування і суду, а в кінцевому підсумку – авторитет держави. Така кваліфікація може призвести до притягнення невинного до кримінальної відповідальності або призначення винному покарання, що не грунтується на законі. Точно так помилкова кваліфікація може призвести до необгрунтованого звільнення винного від відповідальності або відповідного покарання. Тому вирок суду, що грунтується на неправильній кваліфікації, підлягає зміненню або скасуванню.

Як уже зазначалося, кожен злочин має безліч ознак, однак далеко не всі вони враховуються при кваліфікації. При кваліфікації необхідно в конкретному діянні встановити ті юридично значущі об’єктивні і суб’єктивні ознаки, шо входять до складу конкретного вчиненого злочину. Причому склад утворює тільки вся сукупність передбачених законом ознак. Відсутність хоча б однієї з необхідних ознак свідчить про відсутність у діянні особи складу конкретного злочину.

Кожен злочин, як і будь – яке інше діяння людини, завжди виявляється як певна єдність об’єктивного і суб’єктивного. Причому об’єктивні ознаки будь – якого злочину завжди виступають у єдності з його суб’єктивними ознаками. Сам же процес кваліфікації виражається в послідовному встановленні точної відповідності об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони вчиненого злочину об’єкту, об’єктивній стороні, суб’єкту і суб’єктивній стороні складу злочину, закріпленого законом.

Основу правозастосовницької діяльності органів правосуд­дя у боротьбі зі злочинністю складає кваліфікація злочинів.

Кваліфікацією злочинів називається застосування тієї правової норми, яка найбільш повно містить в собі ознаки вчиненого особою злочину.

Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися зовсім недавно. Перші праці на цю тему були надруковані лише після другої світової війни. Насамперед слід відзначити працю професора А.А. Герцензона "Кваліфікація зло­чинів".Кваліфікацію злочинів А.А. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам то­го чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно відображає ос­новну сутність кваліфікації — встановлення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаного в законі. Але воно правильне лише як загальне і орієн­товне. Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку саме до цього діяння. Цей недолік робить поняття кваліфікації злочинів малопридатними для прак­тики.

У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії ква­ліфікації злочинів зробив академік В.М. Кудрявцев. Квалі­фікація злочинів, на думку В.М. Кудрявцева, є встанов­лення та юридичне закріплення точної відповідностіміж ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом. На відміну від професора А.А. Герцензона академік В.М. Кудрявцев точ­ніше визначає ту норму, яку необхідно застосувати при кваліфікації злочину.

Так само як і В.М. Кудрявцев визначають поняття ква­ліфікації злочинів професори А.Ф. Зелінський, Б.А. Куринов і С.А. Тарарухін. Але й таке визначення цієї нор­ми незадовільне, оскільки і воно неконкретне, неоднознач­не, не виключає застосування неналежної норми, тобто не виключає помилки. Воно не враховує детальної конкре­тизації і диференціації кримінально-правових норм, що відображають прагнення законодавця до диференціації кримінальної відповідальності.

Глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встановлен­ня всіх ознак певних злочинів і додатково ще однієї ознаки цього певного, конкретного діяння і.складу злочину, що його передбачає. З цього випливає, що необхідна і єдина для кваліфікації норма відрізняється від інших подібних більшістю ознак, вона повніше описує ознаки певного зло­чину.

Oзнаки вчиненого діяння. В цьому і полягає юридична сут­ність кваліфікації злочинів. Визначити з багатьох подібних найнеобхіднішу норму буває складно, що призводить до помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верховного Суду Ук­раїни змушений майже у кожній постанові про практику застосування законодавства про відповідальність за окремі види злочинів вказувати судам на необхідність посилити увагу до кваліфікації злочинів.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про су­дову практику в справах про корисливі злочини проти при­ватної власності" від 25 грудня 1992 р. вказується, що "суди допускають помилки при кваліфікації дій винних осіб, відмежуванні одних злочинів від інших, вирішенні питань про наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та призначенні мір кримінальних покарань".

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про су­дову практику у справах про хуліганство" від 22 грудня 2006 р. № 10 зазначається, що "деякі суди як хуліганство ква­ліфікують дії осіб, які вчинили злісне чи особливо злісне хуліганство, кримінальне каране хуліганство розцінюють як дрібне хуліганство і, навпаки, до кримі­нальної відповідальності притягують осіб, які вчинили дрібне хуліганство. Допускають інші помилки при кваліфікації дій винних".

Для кваліфікації мають значення не всі ознаки конк­ретного діяння, а лише ті з них, які визначають його кри­мінально-правовий зміст, тобто є ознаками складу злочину. Перелік ознак діяння, які враховуються при кваліфікації, обмежений законом, рамками складу злочину. Але заме­жами складу злочину перебуває чимало інших ознак, об­ставин, які мають кримінально-правове значення – со­ціальна характеристика особи – суб'єкта злочину, склад його сім'ї, стан здоров'я, професія, певні обставини вчи­нення злочинного діяння тощо. Згідно з цим у кожному злочині можна виділити такі групи ознак:

1) вся сукупність ознак і властивостей злочину;

2) ознаки і властивості, які мають значення для вирі­шення кримінальної справи по суті;

3) кримінально-правові ознаки – ознаки складу зло­чину.

Аналіз кримінально-правових особливостей усіх ознак вчиненого діяння свідчить, що для його кваліфікації вирі­шальне значення мають не всі, а лише деякі ознаки зло­чину. При відмежуванні, наприклад, викрадення зовсім не використовуються ознаки суб'єктивної сторони, оскільки цими ознаками викрадення не відрізняються від суміжних складів злочину. Всі відомі способи викрадення чужого майна вчинюються лише навмисно і з корисливих мотивів. Причому умисел усіх викрадачів лише прямий, оскільки викрасти чуже майно, без бажання заволодіти ним немож­ливо.

Так само і умисне вбивство, відповідальність за яке пе­редбачають статті 115 і 116 ККУ, відрізняються одне від од­ного лише однією ознакою – наявністю чи відсутність сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Неналежне дослідження цієї ознаки при­зводить до того, що вбивство у стані сильного душевного хвилювання кваліфікується за ст. 115КК, а діяння, пере­дбачене ст. 115 ККУ, – за ст. 116 ККУ.

Аналіз практики кваліфікації злочинів свідчить, що чим загальніше визначені окремі ознаки злочину, чим важче їх конкретизувати, тим більше помилок припускається при виявленні, оцінці і використанні цих ознак. Так, наприк­лад, кримінальне каране хуліганство у ч.1 ст. 296 КК визначене такими занадто загальними ознаками, як "умисні дії, що грубо порушують громадський порядок і виражають явну неповагу до суспільства".

У літературі вже зазначалося, що таке визначення ознак конкретного злочину невдале, оскільки майже всі навмисні злочини мають такі ознаки. Принаймні явна неповага до суспільства характерна для масових безпорядків (ст. 294 ККУ), групового розбою (ч. 2 ст. 187 ККУ), групового зґвалтування (ч. З ст. 152 ККУ) та багатьох ін­ших складів злочинів. Тому буває занадто складно від­межувати хуліганство від злочинів проти особи. У судовій практиці найбільшу кількість помилок виявлено саме при розмежуванні хуліганства і злочинів проти особи.

Взагалі весь процес кваліфікації злочинів, як вважає академік В.М. Кудрявцев, за своєю сутністю полягає в по­слідовному відмежуванні кожної ознаки вчиненого діяння від ознак інших, суміжних злочинів. Всі ознаки складу злочину виконують відмежувальну роль і призначені го­ловним чином для цього. Кожна ознака злочину, описаного в законі, відокремлює певний злочин від інших або від­межовує злочин від інших правопорушень.

Найбільшу складність становить кваліфікація діянь, які спрямовані на один і той самий безпосередній об'єкт по­сягання і які утворюють низку послідовних, пов'язаних між собою дій.

Кваліфікація злочинів полягає у встановленні зв'язку між ознаками вчиненого діяння і ознаками, викладеними у законі як ознаками певного складу злочину. Це зв'язок між окремим (вчинене діяння) і загальним (кримінально-право­ва норма). Сутність кваліфікації полягає в правильному ви­значенні і встановленні цього зв'язку. У процесі квалі­фікації злочину ознаки складу злочину, передбаченого за­коном, порівнюються з ознаками діяння, вчиненого певною особою. При повній ідентичності цих ознак можна зробити висновок про правильне застосування певної кримінально-правової норми, про правильну кваліфікацію діяння.

У літературі визнається, що основою кваліфікації є склад злочину, тобто сутність встановлених кримінальним законом ознак окремого, певного виду діяння (вбивства, грабежу, зґвалтування, хуліганства тощо).

Головним у кваліфікації злочину є завдання і резуль­тат — встановити наявність складу злочину у вчиненому діянні, тобто визначити підставу кримінальної відповідаль­ності.Але кваліфікація злочину не є кримінальною від­повідальністю і не є її підставою. Кримінально-правова кваліфікація — це засіб реалізації кримінальної відпові­дальності. Кваліфікація злочину конкретизує кримінальну відповідальність, встановлює її межі, визначає сутність. Кваліфікація злочину є конкретною та єдиною формою реалізацї кримінальної відповідальності.

Конкретність кваліфікації діяння полягає у застосуванні конкретної кримінально-правової норми — частини чи пункту певної статті кримінального закону. Кваліфікація злочину має вигляд посилання на конкретну кримінально-правову норму — ч. 1 ст. 140, ч. 2 ст. 117, ч. 2 ст. 168 ККУ та ін. Конкретність кваліфікації діяння полягає також у тому, що кваліфікація не може бути загальною. Кримінальна відповідальність не тільки особиста (персоніфікована), але вона завжди конкретна, чітко визначена.

Найбільшою мірою кримінальна відповідальність конкретизується саме кваліфікацією злочину, яка значною мірою визначає сутність, зміст і обсяг обвинувачення.

В.М.Кудрявцев ще в 1963 р. запропонував виділяти офіційну танеофіційну кваліфікацію. Тобто, залежно від того, хто здійснює кваліфікацію.

Офіційна (легальна) кваліфікація – це кваліфікація, що здійснюється у кримінальних справах уповноваженими на те державними особами. Результати такої кваліфікації закріплюються в процесуальних документах (постановах, ухвалах, вироках) і мають обов’язковий характер.

Неофіційна кваліфікація – це відповідна правова оцінка, що дається науковцями у наукових статтях, монографіяхз, навчальних посібниках тощо. Така кваліфікація не має обов’язкового характеру, відображає лише позицію автора, але може враховуватись суб’єктами офіційної кваліфікації.

У правозастосовчій діяльності правильна кваліфікація виступає необхідною умовою дотримання законності, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, відправлення справедливого правосуддя у кримінальних справах.
Щодо закріплення результатів кваліфікації злочинів у процесуальних документах правозастосовчих органів, то вони потребують докладнішого розгляду.

Основні форми закріплення кваліфікації злочинів у процесуальних документах. Форм три:

а) виклад фактичного складу злочину; б) формула кваліфікації; в) юридичне формулювання звинувачення. До них додається ще один елемент процесуальних доку­ментів, що має відношення до кваліфікації злочинів —їїобгрунтування.

Виклад фактичного складу злочину — обов'язковий атрибут будь-якого процесуального документа. Особливе значення він має в таких процесуальних документах, як постанова про притягнення як обвинуваченого, обвинувальний висновок, вирок. Такий виклад обов'язково має містити конкретне описання поведінки особи та інших юридичних фактів, які в системному поєднанні утворюють фактичний склад злочину. При цьому конкретне описання не повинно зводитися до натуралістичного відтворення окремих деталей, особливо, в справах про статеві злочини. Водночас воно не повинно містити абстрактних юридичних формулювань, безпосередньо вжитих у кримінальному законі, бо в такому разі це буде не виклад фактичного складу злочину, а юридичне формулювання звинувачення.

Формула кваліфікації — друга обов'язкова форма закріплення кваліфікації злочинів у процесуальному доку­менті. По суті, вона є відповіддю на запитання, поставлене перед судом у п. 2 ст. 324 КПК: чи має (це) діяння склад злочину, і якою саме статтею кримінального закону він передбачений? Щоб формула кваліфікації була "правильною відповіддю" на це запитання — з урахуванням зроблених раніше теоретичних висновків — вона мас включати:

1. Обов'язкове посилання на статтю (частину, пункт статті) Особливої частини кримінального закону, що містить основну ("специфічну") частину того юридичного складу злочину, який відповідає встановленим фактичним обставинам.

2. Обов'язкове посилання на конкретні частини від­повідних статей Загальної частини КК та на статтю (час­тину, пункт статті) Особливої частини кримінального закону — якщо в межах кваліфікації злочинів встановлена відповідність фактичних обставин "особливим" юридичним складам злочинів, тобто юридичним складам попередньої злочинної діяльності та окремих видів співучасті у злочині.

3. Обов'язкове окреме посилання на статті (частини, пункти статей) Особливої частини КК — якщо в межах кваліфікації злочинів встановлена відповідність фактичних обставин кільком різним юридичним складам злочинів і при цьому, принаймні, два з них мають інкримінуватись особі (це має місце при такій формі множинності злочинів, як їх сукупність).

4. Поєднання другого і третього випадків.

Таким чином, формула кваліфікації завжди передбачає посилання на статтю (частину, пункт статті) Особливої частини кримінального закону. В окремих випадках це посилання доповнюється посиланням на статті Загальної частини КК — таке поєднання статей Загальної і Особли­вої частин кримінального закону у формулі кваліфікації відображає факт вчинення особою готування до злочину, замаху на злочин та (або) факт вчинення злочину в якості підмовника, організатора чи пособника. Нарешті, у випадку сукупності злочинів формула кваліфікації передбачає окреме посилання на статті (частини, пункти статей) Особ­ливої частини кримінального закону — таке посилання відображає факт вчинення особою кількох злочинів, що мають різні юридичні склади.

Юридичне формулювання звинувачення є, по суті, юридичною "розшифровкою" формули кваліфікації.Якщоформула кваліфікації містить лише посилання на статтю (частину, пункт статті) Особливої частини кримінального закону, така "розшифровка" зводиться до відтворення тих положень, які відображають "специфічну " частину відповідного юридичного складу злочину. У випадках наявності у формулі кваліфікації статей Загальної частини КК — певні положення цих статей узгоджуються з відповідними положеннями статей Особливої частини кримінального за­кону таким чином, щоб відобразити в юридичному формулюванні звинувачення специфіку "особливого" юридичного складу злочину в цілому. Нарешті, якщо у формулі кваліфікації зафіксовано сукупність злочинів, кожний з юридичних складів цих злочинів "розшифровується" окремо. При цьому до юридичного формулювання звину­вачення мають включатися не всі із зазначених положень кримінального закону, а лише ті, які безпосередньо корес­пондують із встановленими юридичними фактами.

Для прикладу зробимо юридичну "розшифровку" тих формул кваліфікації злочинів, які по кожному із згаданих вище випадків наведені першими: 1) ч. З ст. 185 КК — крадіжка, вчинена з проникненням у житло; 2) ч. 2 ст. 17 та ч. З ст. 185 КК — замах на крадіжку, вчинену з проникненням у житло; 3) ч. 4 ст. 187 та п. 2(7) ст. 115 КК — розбій, поєднаний з спричиненням тяжких тілесних ушкоджень та умисне вбивство, вчинене з корисливих мо­тивів; 4) ч. 4 ст. 187 та ч. 2 ст. 17, п. 2(7) ст. 115 КК — розбій, поєднаний з спричиненням тяжких тілесних ушкоджень, вчинений з проникненням у житло за попереднім зговором групою осіб та замах на умисне вбивство, вчинене з корисливих мотивів.

Останній приклад свідчить, що може бути певна розбіжність між формулою кваліфікації злочину та юридичним формулюванням звинувачення. Воно має включати не лише ті обтяжуючі обставини, які зумовлюють кваліфікацію злочину (в наведеному прикладі вони передбачені ч. 2 ст. 187 КК), а й усі інші обтяжуючі обставини, передбачені в даній статті (в наведеному прикладі це розбій, вчинений за попереднім зговором групою осіб).

Отже, юридичне формулювання звинувачення — це відтворення тієї частини юридичного складу злочину, яка в цілому розкриває його специфіку. По суті, ця форма закріплює у процесуальному документі висновок відповідного правозастосовчого органу про те, який саме конкретний злочин (злочини) вчинила особа.

Дата добавления: 2015-07-11