Читайте также:
|
XVII ст. відкрило новий період всесвітньої історії. З кінця XVI ст. починається епоха буржуазних революцій, які стали важливими ступенями світового історичного процесу. Передові країни вступили на шлях оновлення традиційного суспільства.
Так, у 1640 р. розпочалася революція в Англії, що тривала до 1660 р.; того ж року в Каталонії спалахнуло Сагадорське повстання (“війна женців”) проти іспанського абсолютизму за збереження політичної автономії; в 1647 р. розпочалася антиіспанська боротьба в Південній Італії та на Сицилії, в ході якої Неаполь проголошується республікою. Високого ступеня досягла соціально-політична напруга в Португалії та Данії. У 1648 р. розпочався антиабсолютиський рух Фронда у Франції та селянські повстання в Австрії, Московії, Швеції, Швейцарії. Великий вплив на ці події мала і Тридцятирічна війна (1618–1648 рр.), суттю якої була спроба династії Габсбургів встановити своє панування на європейському континенті.
Революційні традиції XVII ст. продовжили у XVIII ст. війна за незалежність у США (1775–1783 рр.) та Велика французька революція (1789–1794 рр.).
Усі ці революції, не дивлячись на спільну скерованість, відрізнялися одна від одної. Більшість з них тривала місяці або навіть роки, проходячи декілька етапів, пов’язаних з зміною в розстановці класових сил. Не раз революції зазнавали повної або часткової поразки, змінюючись тривалими етапами феодальної реакції. І за формою вони були різними, часто виступаючи у вигляді національно-визвольних або громадянських війн.
Разом з тим революції у Західній Європі, особливо перші, мали декілька спільних рис. Перш за все, для західних революцій було притаманне тривале, поступове, природно-історичне накопичення необхідних економічних, політичних та соціально-культурних передумов. По-друге, керівну роль у революціях відігравала буржуазія. Саме вона виступала як загальнонаціональний лідер, навколо якого групувалися усі опозиційні феодалізму суспільні сили.
З якими задачами довелося зіткнутися молодому капіталістичному суспільству під час та після їх закінчення?
Однією з найбільш складних та важливих задач було утворення суверенних буржуазних національних держав. Досить уважно розглянути карту Європи XVIII ст., щоб зрозуміти суть та гостроту питання. Справа в тому, що в процесі формування централізованих феодальних держав, у Європі утворилися величезні імперії, до складу яких входили десятки країн та народів. Провідне місце у Центральній Європі займала Австрійська імперія Габсбургів, куди входило до двох десятків різних народів (чехи, словаки, поляки, серби, хорвати, італійці тощо). В загальній масі населення переважали слов’яни. Народи Південної Європи, перш за все Балканського півострова, входили до складу Оттоманської імперії, створеної турками. Шведське королівство, хоча і втратило під час Північної війни з Росією деякі території, все ж включало Фінляндію, а згодом Норвегію.
У XVI та XVII ст. у Східній Європі панувала могутня Річ Посполита, але згодом, внаслідок численних феодальних війн втратила наприкінці XVІІІ ст. свою незалежність та державність.
У стані феодальної роздробленості залишалися Німеччина та Італія.
Розвиток капіталізму вніс серйозні зміни у національно-державний устрій Європи. Створення внутрішніх ринків, зміцнення економічних зв’язків прискорили процес складання націй. Поряд з формуванням націй росла національна самосвідомість. Зрозумілим ставало прагнення національної буржуазії до визволення від іноземного національного гніту та здобуття власної державності.
Процес утворення незалежних буржуазних національних держав у Європі пройшов два етапи. Перший – XVIII ст. – І половина XIX ст. – супроводжувався боротьбою за національне визволення. Буржуазні революції в цей час наповнювалися національно-визвольним змістом.
Це “пробудження” Європи охопило й Україну, яка стала взірцем відчайдушної боротьби за національну незалежність та особисту свободу людини. Українська національна революція XVII ст. становила важливу складову ланку процесу зародження й утворення на континенті нових суспільних відносин. Вона належить до одного ряду з європейськими революціями XVI–XVII ст.
Другий етап охоплював період з І половини ХІХ ст. до початку ХХ ст.
1. Українська національна революція XVII ст.
У першій половині XVII ст. більша частина території України перебувала під владою Речі Посполитої. Ще в XV ст. польські феодали захопили Галичину і Західне Поділля, а в результаті Люблінської унії (1569 р.) – Волинь, Київщину і Брацлавщину. Згідно з умовами Деулінського перемир’я (1618 р.) і Поляновського мирного договору (1634 р.) між Росією та Польщею до останньої відійшла Чернігово-Сіверщина. Закарпаття і Північна Буковина пригноблювалися угорськими та молдавськими феодалами.
У той час територію України населяло не менш як 5 мільйонів жителів. Розвиток феодального суспільства в Україні – це історія безперервної боротьби пригноблених проти експлуататорів. Особливого загострення антагоністичні суперечності набували тоді, коли боротьба поєднувалась з рухом проти іноземного поневолення.
На початку XVII ст. заворушення серед селян та козаків охопило практично всю територію України від Закарпаття до Слобожанщини. І хоча всі вони зазнали поразки, проте підготували грунт для подальшої боротьби народних мас України. Боротьба проти національно-релігійного гніту була своєрідною формою руху за збереження української народності, її мови та культурних надбань. Відсіч українського народу шляхетсько-католицькій експансії сприймалась в Європі як одна з ланок зростаючої боротьби проти реакційних сил контрреформації.
Панування шляхетської Речі Посполитої в Україні гальмувало економічний, політичний та культурний розвиток останньої.
На середину XVII ст. в різних сферах українського суспільства визріли гострі суперечності з існуючим статусом України в складі Речі Посполитої, політикою останньої в українському питанні, з усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин. Найголовнішими з них були наступні:
Перше. Українська нація, як засвідчила історія її перебування в складі Речі Посполитої, не мала в цій державі жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Вважаючи українські землі своїми, правлячі кола Польщі не визнавали за українцями права на відтворення навіть автономного державного утворення, не кажучи вже про право на незалежність. На середину XVII ст. польська політика привела до денаціоналізації української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською на платформі польської державної ідеї. Послідовно проводився цілеспрямований курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні; їм чинилися перешкоди під час вступу до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею, внаслідок чого головні важелі економічного життя зосереджувалися в руках іноземців, переважно поляків. Переобрання козацтвом на себе функцій виразника національних інтересів, витворення ним зародків державних інституцій у південному регіоні, розвиток національної свідомості засвідчували визрівання в суспільстві сил, спроможних розпочати боротьбу за національну незалежність. Інтереси політичного розвитку України зайшли в антагоністичну суперечність із великодержавними імперськими інтересами Польщі.
Друге. Колоніальний характер польської політики виразно окреслився і в національно-релігійній сфері. Відверто цинічною була політика Речі Посполитої щодо православної Церкви, оскільки докладалися значні зусилля до її ліквідації та впровадження уніатства й католицизму, як то: закриття православних церков і монастирів й водночас будівництво католицьких храмів, всіляке сприяння місіонерській діяльності католицьких орденів, зневажання релігійних почуттів православних та їх навернення (не зрідка насильницьке) в уніатство чи католицизм. Дискримінація торкнулася також української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів та всіх інших, котрі брали участь у національно-релігійному гнобленні.
Третє. Причини революції визрівали і в сфері соціально-економічних відносин. В цей час в Україні починається процес розкладу цехового ремесла, в багатьох промислах відбувається зародження початкових форм мануфактурного виробництва. Особливо виразно це проявилося в сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства – за суттю фермерського. І протиріччя між ним і наступаючим фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, стає одним із головних причин “вибуху” 1648 р. По-друге, козацтво виробило такі принципи соціальної організації, які докорінно різнилися від існуючих середньовічних суспільних відносин й вступили в антагоністичну суперечність з ними. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати його збройного спротиву. По-третє, відбувалися надзвичайно швидкі темпи як зростання соціально-економічного визиску селян і міщан, так і закріпачення ще відносно вільного населення півдня та сходу.
Четверте. Гострі суперечності визрівали в соціально-психологічній сфері. Як стверджують фахівці, придушення базових інстинктів особи (голоду, власності, самозбереження, свободи, успадкованих здібностей) породжує “революційні відхилення у поведінці людей”. Протягом 20–40-х рр. XVII ст. відбувався процес втрати селянами, козаками, міщанами, дрібною шляхтою земельної й інших форм власності. Постійні напади татар і жорстокі репресії колоніального режиму придушували інстинкти як індивідуального, так і групового самозбереження й самовираження успадкованих здібностей, свободи.
Необхідно звернути увагу на дію ще деяких чинників, котрі тією чи іншою мірою впливали на визрівання революції. Так, з’ясування природи насильства з боку повсталих мас виявило, що, чим нестерпнішими були знущання з боку панівних класів, чим лютіше власті карали учасників рухів, тим жорсткішими ставали розправи повстанців над гнобителями. Це все повною мірою було притаманне і подіям національно-визвольної боротьби в Україні впродовж кінця XVI – першої половини XVII ст.
І нарешті, визрівання Української революції та її перебіг становили невідривну складову визрівання й розвитку соціально-політичної та національно-визвольної боротьби на європейському континенті в цілому.1
Визвольну боротьбу в Україні очолив Богдан (Зіновій) Хмельницький, який народився 27 грудня 1595 р. в сім’ї галицького заможного козацького сотника. Закінчив єзуїтську школу, навчився мов. Разом з батьком брав участь у військових походах. Попав в турецьку неволю і два роки перебував у Константинополі. Повернувшись до батьківського хутора Суботів, вступив до реєстрового війська, ходив у походи проти татар. У важкий для козацтва час був обраний на посаду писаря запорізького війська, але у 1638 р. за співчуття та підтримку тих, хто брав участь у повстаннях, був позбавлений цієї посади і призначений одним з чигиринських сотників (був на посаді більше десяти років). Життя дало йому знання людей і розуміння обставин. І хоча він займав місце одного із десяти сотників Чигирина, магнат Конецьпольський перед смертю сказав своєму синові, що боїться того, щоб Річ Посполита не мала від Хмельницького багато біди, бо ніколи не було серед козаків людини таких здібностей та розуму. Конецьпольський просив сина знайти проти Хмельницького якесь обвинувачення, “щоб зжити його з світу”. Хмельницькому довелося зазнати тяжких переслідувань від панів, що намагалися забрати у нього батьківський хутір і притісняли його як бунтівника. Врешті він покинув свій Суботів і подався на Запоріжжя. Він зумів згуртувати навколо себе найталановитіших людей – однодумців.
Є підстави вважати, що вже, починаючи з 1646 р., група козаків, очолювана Богданом Хмельницьким, розпочала підготовку повстання. Протягом 1646 – 1647 рр. до керівного центру входили сотники Ф.Вешняк, К.Бурляй, Д.Гиря, Б.Топига, колишні полковники М.Нестеренко, Я.Клиша, М.Кривоніс, брати Нечаї тощо. Планувалося розпочати повстання в листопаді 1647 р., але в останню мить виступ зірвався.
На початку 1648 р. Б.Хмельницького на козацькій раді в Січі обирають гетьманом Війська Запорозького. Саме в цей період виявляється його геніальний талант, що зробив Б.Хмельницького вождем усієї України. Венецький посол Віміна характеризував Хмельницького так: “Здається, ніби в ньому міститься два єства – одне діяльне, тверде, віддане правлінню, друге сонне, стомлене, мрійливе”.1 З одного боку, він був стриманий, простий, ввічливий, приступний для всіх. Але як тільки схвилювався чим-небудь, як щось виводило його з спокою, тоді несподівано вибухав його вулканічний темперамент, демонічна енергія. Він промовляв з незвичайною силою і експресією, малював сміливі, величні картини, що чарували і жахали слухача. “Дерев’яніли ми, його слухаючи”, – признавалися польські посли.2 Б.Хмельницький умів привертати до себе масу, мав її довір’я і любов. Умів згуртувати навколо себе найкращих, найталановитіших людей. Свої плани проводив залізною рукою, володарським жестом. У своїй особі втілив усі прагнення своєї епохи, свого народу.
Б.Хмельницький звертається з універсалом до українського народу із закликом піднятися на боротьбу проти польської шляхти: “Прошу вашої ласки і господнього милосердя, щоб ви – люди одного Бога, однієї віри та крові, коли я буду наближатися до вас з військом, приготували зброю-рушниці, шаблі, кульбани, коней, стріли, коси, списи для оборони стародавньої грецької віри. А якщо довідаєтесь або почуєте від приїжджих чи прохожих про чужоземне військо, яке король зібрав проти нас, давайте нам знати і попереджайте нас”.4
Його заклик був широко підтриманий по всій Україні. Ніколи ще виступи проти Речі Посполитої не мали такого всенародного характеру. Б.Хмельницький був добрим знавцем військової справи. Він розумівся на тактиці і стратегії, вмів своєчасно скористатися фортифікаційними засобами, знав, коли залучати артилерію, козацьку піхоту, а коли слід перейти до оборони. Великою перевагою гетьмана було й те, що він був добре обізнаний з прийомами, що їх використовували на полі бою поляки і татари. Він приходить до висновку про необхідність союзу з татарами. У запорожців була слабка кіннота. Тому їм була потрібна військова підтримка.
М. Антонович справедливо відмічав, що досвідчені та вправні запорожці складали лише організуюче ядро повстанської армії, навколо якого гуртувалась маса міщан та селян, погано навчених і озброєних. Вони здебільшого могли оборонятися в укріплених позиціях, робити відчайдушні партизанські вилазки чи безладні масові атаки і не більше. Пересування на полі бою іспанськими чи шведськими прийомами повстанські маси засвоїти не могли. І тому проти масованого натиску першокласно озброєної й закутої в залізні лати польської важкої кінноти був лише один порятунок – міцні окопи. До 1648 р. козаки, як правило, ніколи не атакували шляхетське військо, а лише оборонялися. З огляду на це поляки завжди мали ініціативу і кожний бій вигравали з далеко меншими силами. Видатний талант Б. Хмельницького – полководця, його правильний розрахунок щодо притягнення татар на свій бік – усе це справило сильний вплив на успішний розвиток подій революції, особливо з самого її початку.
У 1648 р. Б. Хмельницький укладає Бахчисарайський договір з Іслам-Гіреєм, за яким на боці козаків виступили 4 тисячі татар на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм. За свідченням Самовидця, військо Б.Хмельницького налічувало під час виступу із Запоріжжя 5 тисяч чоловік. Назустріч йому рухалося не менш значне польське. Починалися військові дії. На цьому етапі боротьби Б.Хмельницький та його прибічники висували лише ідею автономії для козацького регіону. Під час переговорів з послами М.Потоцького в березні 1648 р. були висунуті вимоги: вивести польське військо з цих земель, ліквідувати на них “управління Речі Посполитої”, надати їм права укладати договори із зарубіжними володарями.
Але ці вимоги козаків виявилися неприйнятними для польської сторони.
Шляхетські війська, кинуті на придушення повстання, були розбиті 16 травня 1648 р. у битві під Жовтими Водами, а 26 травня 1648 р. – під Корсунем.
Добившись блискучих перемог, Б.Хмельницький мав намір продовжувати наступ у центральні райони. Через Тугай-бея він передав М.Потоцькому програму вимог, що передбачала створення до Білої Церкви та Умані удільної, з визначеними кордонами, держави. Так було вперше сформульовано ідею створення національної держави.
Виходячи з аналізу становища різних станів і класів українського суспільства, ступеню зацікавленості у революції, можна виявити її характер, завдання, рушійні сили, розподіл класових сил. Ліквідація гноблення шляхетської Польщі відповідала інтересам майже усіх класів і станів суспільства: селянства, міського населення, реєстрового і нереєстрового козацтва, старшини, нижчого православного духовенства, української дрібної шляхти. На основі спільного завдання відбувалося їхнє об’єднання в роки революції. Але треба відмітити, що з-поміж усіх соціальних верств найважливішу роль у розвитку революції відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби.
Отже, боротьба, що розпочалася у 1648 р., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. Її мета полягала в тому, щоб добитися ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої, розбудувати національно вільну державу і відстояти її незалежність; знищити панівну систему соціально-економічних відносин, котра ґрунтувалась на феодальному землеволодінні, фільварково-панщинному господарстві й праці закріпаченого селянства, та утвердити нову, основу якої становили приватна власність на землю (фермерського типу) та праця вільної людини.1
Визначальним було виборення незалежності, бо тільки вона відкривала перспективу збереження революційних соціально-економічних завоювань і здатна була запобігти феодалізації суспільних відносин. В історичній літературі немає єдиної думки щодо питання типології, хронологічних меж і періодизації боротьби, що розпочалася в 1648 р. Ця подія трактується як “повстання” (козацьке, народне, українське, селянське та ін.), “війна” (козацька, селянська, громадянська, національно-визвольна та ін.), “революція” (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна та ін.). Група сучасних українських істориків на чолі з В.Смолієм 2 вважають, що за своїми масштабами, змістом, формами, характером і метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися у політичному, соціально-економічному і духовному житті суспільства, подія, що розпочалася у 1648 р., становила собою “Українську національну революцію”, типологічно близьку до Нідерландської революції 1566–1609 рр.
На їх думку, дана подія була набагато складнішим соціально-політичним явищем, ніж те, яке позначається поняттям “повстання” чи “війна”. Адже “повстання” і “війна” (внутрішні – громадянські і зовнішні – проти агресії сусідніх держав) входили до неї як складові частини. Терміни “козацьке повстання”, “козацька війна”, “козацька революція”, що використовуються у деяких історичних працях, невірні, бо вони ігнорують національно-визвольну спрямованість боротьби народу, зводячи її до внутрішнього соціального конфлікту в Речі Посполитій.
Безпідставними є й намагання деяких авторів (переважно в польській історіографії) називати її “польсько-козацькою війною”, оскільки з одного боку береться національний чинник, а з другого соціальний. Не всю повноту змісту події відображає й поняття “визвольна війна”, “національно-визвольна війна”, тому що воно не враховує того факту, що з українсько-польською війною поєднується й переплітається соціальна боротьба між окремими верствами українського народу; ігнорує процес державотворення, становлення нової моделі соціально-економічних відносин. Залишається відкритим питання хронологічних меж цих подій. В радянській історіографії 50–80-х рр. вони визначалися 1648–1654 рр., а в 90-х рр. в українській історичній науці набуло поширення їх датування 1648–1657 рр. На думку В.Борисенка, національно-визвольна війна тривала з 1648 по 1660 р. В.Шевчук вважає, що вона завершилася у 1678 р. В.Смолій та В.Степанков на основі знайдених різними вченими документів в зарубіжних архівосховищах роблять висновок, що події 1648–1676 рр. становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держави, її незалежність і територіальну цілісність, а також боротьби за утвердження нової моделі соціально-економічних відносин, проти феодалізації суспільства. Їх підтримує і О.Д. Бойко. На їх погляд Національна революція розпочалася в 1648 р. й тривала до ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні, яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенка восени 1676 р. Революція закінчується поразкою.
Відповідно до цього вони пропонують таку періодизацію:
І період (лютий 1648 р. – червень 1652 р.) – характеризується найбільшим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Витворена Українська держава де-факто виборює незалежність, а селянська війна завершується ліквідацією дореволюційної системи феодальних відносин на селі.
ІІ період (червень 1652 р. – серпень 1657 р.) відзначається погіршенням геополітичного становища козацької України та активними пошуками союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої й возз’єднання в межах держави усіх етноукраїнських земель. В політичному розвитку намітилася яскрава тенденція щодо утвердження монархічної форми правління в особі спадкового гетьманату.
ІІІ період (вересень 1657 р. – червень 1663 р.) охоплює час різкого зростання соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й розколола Україну на два гетьманства.
IV період (липень 1663 р. – червень 1668 р.) ознаменувався намаганнями польського і російського урядів поділити Українську державу та відчайдушною боротьбою національно-патріотичних сил за збереження її єдності.
V період (липень 1668 р. – вересень 1676 р.) припадає на нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України, ліквідацію державних інституцій на Правобережжі та поразку революції.1
Перші перемоги козаків над поляками справили велике враження на народ України. Майже водночас вибухнула вся Наддніпрянщина. Запалали маєтки польської шляхти, селяни виганяли панів, ксьондзів, їх прислужників. Повстання перекинулося на лівий берег Дніпра й охопило увесь задніпровський край. “За короткий час, – як писав М.С. Грушевський, – не стало духу панського та польського на Україні тій, що ближче Дніпра”.
Дещо складніше розгорталася боротьба у Правобережній Україні та західноукраїнських землях, де знаходилось багато міст-фортець з сильними залогами. Але й тут боротьба набуває масового характеру. Дії повстанців мали не лише національно-визвольний, а й яскраво виражений антифеодальний характер.
Влітку 1648 р. починає визрівати ідея необхідності розгрому Речі Посполитої та створення власної держави. Б.Хмельницький вступив у мирні переговори з поляками, водночас інтенсифікуючи процес формування національної держави:
– політична влада на визволеній території переходить до рук козацької старшини;
– відбувається зміна старого політико-адміністративного устрою новим, в основі якого лежить полкова військово-адміністративна система;
– починає діяти новий уряд;
– функціонують центральні і місцеві органи влади;
– окреслюються серйозні зміни у соціальній структурі населення.
Вже до кінця червня 1648 р. на Лівобережній Україні (за винятком Чернігова) утвердилася полкова і сотенна влада. На Правобережній Україні влада гетьмана поширилась на території Брацлавського, Київського, Подільського (за винятком Кам’янця) і частини Волинського воєводств. Польський уряд фактично відмовився задовольнити помірковані вимоги старшин. Правлячі кола Речі Посполитої були одностайні у несприйнятті навіть у зародковому стані ідеї української державної автономії. Наприкінці серпня мирні переговори було зірвано, відновилися воєнні дії. 19–21 вересня 1648 р. під Пилявцями на Волині українська армія розгромила 40-тисячне польське військо. Ця перемога створила сприятливі умови для визволення західноукраїнських земель.
Б.Хмельницький вирушає на захід. 8–26 жовтня 1648 р. був взятий в облогу Львів, а згодом – Замостя (6–21 листопада). Шлях на Варшаву був відкритий. Це був дуже важливий момент для Б.Хмельницького. Вперше ставала реальна можливість об’єднання усіх українських земель у межах національної держави. У гетьмана вперше з’являються думки щодо звільнення західноукраїнських земель. Однак національна державна ідея ще не стала панівною у політичній програмі українських діячів, що залишалися в полоні автономізму. Похід на захід відбувався не стільки з метою включення цих земель до складу держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої (запровадження абсолютизму та визнання за Україною таких же прав, які мала Литва).
Окрім того, становище Хмельницького було досить складним: у боєздатних підрозділах налічувалося не більше 30 тисяч чоловік; відчувалася нестача гармат і боєприпасів; існувала загроза вторгнення литовського війська; козацькі полки не були готові до ведення військових дій у зимових умовах, будучи відірваними від своїх баз; поширювалася епідемія чуми.
Все це, мабуть, й змусило гетьмана припинити наступ.
На початку січня 1649 р. Б.Хмельницький як переможець повертається на чолі війська до Києва.
Як вважають більшість істориків, відмова від наступу вглиб Польщі була політичним прорахунком Б. Хмельницького. Замість того, щоб укріпитися на західних кордонах українських земель, завершити створення місцевих органів влади і козацьких полків, спираючись на які можна було б успішно протистояти наступові ворога, гетьман добровільно віддав йому західний регіон України. Внаслідок цього втрачалася майже третина визволеної території з її високорозвинутим виробництвом і багатими людськими ресурсами, а Польща одержала вигідний плацдарм для зосередження свого війська, готового у будь-який момент розпочати наступ.
До лютого 1649 р. полякам вдалося окупувати територію по лінії – Бар – Меджибіж – межиріччя Горині і Случі.
У таких умовах 20 лютого 1649 р. у Переяславі розпочалися українсько-польські переговори, які показали, що переосмислення Б. Хмельницьким уроків національно-визвольної боротьби допомогло йому здійснити в основних рисах розробку програми державного будівництва козацької України. Згодом ці ідеї набули подальшого розвитку під час переговорів з московським посольством.
Основні положення цієї програми такі:
– Право українського народу на створення держави в етнічних межах проживання.
– Незалежність Української держави від Речі Посполитої.
– Соборність Української держави.
– Українська держава є спадкоємницею Київської Русі.
25 лютого 1649 р. з польським посольством було укладено перемир’я, згідно з яким Б.Хмельницький добився визнання де-факто автономії козацької України. Кордон між нею і Річчю Посполитою мав приходити по ріках Горинь, Прип’ять та м. Кам’янець-Подільський, через який заборонялося переходити польським підрозділам, урядовцям і шляхті.
Навесні 1649 р. почалася нова хвиля народної боротьби. Польські війська, очолені новим королем Яном ІІ Казиміром, перейшли у контрнаступ. 10 липня 1649 р. козаки взяли в облогу м.Збараж, а 15–17 серпня 1469 р. відбулася битва під Зборовом, під час якої польська армія була майже розгромлена, але завдяки зрадницькій позиції Іслам-Гірея Б.Хмельницький змушений був вступити у переговори з поляками. Він намагався зберегти якомога більшу автономію для козацької України.
Проте відстояти основні вимоги не вдалося. За укладеним 18 серпня 1649 р. Зборовським договором територію України складали лише три воєводства – Київське, Брацлавське, Чернігівське, які поділялися на 16 полків і 272 сотні. Чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тисячами осіб. Шляхта отримала право повернутися до маєтків, селяни і міщани повинні були виконувати феодальні повинності. Питання скасування унії відкладалося до рішення сейму.
24 серпня було знято облогу Збаража. Воєнні дії припинилися. Таким чином, спроба створення соборної незалежної держави зазнала поразки. Гетьман змушений був задовольнитися одержанням Україною статусу автономії у межах Речі Посполитої.
Повернувшись з походу, Б. Хмельницький приділив основну увагу розв’язанню внутрішніх проблем соціально-економічного та політичного характеру. Обмеження чисельності реєстру і повернення десятків тисяч озброєних селян і міщан знову у підданство шляхті і магнатам приховувало в собі небезпеку спалаху антифеодальної боротьби, спрямованої тепер проти соціальної політики гетьманського уряду.
Б.Хмельницькому вдалося зміцнити устої національної держави. Королівська адміністрація не користувалась жодною реальною владою. Усі питання розв’язувалися тільки українським урядом. Протягом другої половини 1649–1650 рр. визначилася тенденція до перетворення українського козацтва у панівний стан українського суспільства.
Велику увагу гетьман приділяв реорганізації адміністративно-територіального устрою України та зміцненню державних інституцій. На початок 1650 р. було сформовано 16 полків, які становили територіальне ядро держави (180–200 тис. кв. км.), де проживало в цей час близько 1,4–1,6 млн. осіб. Старшинська рада стає головним органом державної влади. Вона вирішує політичні, економічні, військові та інші питання. Її ухвали є обов’язковими для гетьмана.
Гетьман очолює уряд, державну адміністрацію, є головнокомандуючим, скликає ради, відає фінансами, керує зовнішньою політикою, підписує листи, універсали, угоди і накази. Як керівник революції Б. Хмельницький здобув собі такий авторитет, що фактично його влада була неподільна. Енергійний і рішучий, він обережно, але неухильно проводив політику на обмеження влади старшинської ради і в останні роки свого життя рідше вдавався до її скликання.
Генеральний обозний та генеральний осавул виконували в основному військові функції. Єдиним генеральним урядовцем, що виконував тільки адміністративні функції, був генеральний писар, який очолював гетьманську канцелярію. Тут розглядалися звіти і листування полкової і сотенної старшини, справи міст, прохання і скарги окремих людей, канцелярія виготовляла гетьманські універсали.
Кожен стан мав свій окремий суд. На першому місці стояли козацькі суди. Козацьке судочинство ґрунтувалося на давніх звичаях Запорожжя. Але поступово судочинство переходить до рук старшини. Судив особисто полковник або сотник, іноді були окремі полкові і сотенні судді. Козацьким суддям підлягали не тільки козаки, але також міщани і селяни. Найвищий суд був при гетьмані. До його складу входили два генеральних судді та судовий писар. Генеральний суд розглядав апеляції, а також справи, з якими прохачі йшли просто до гетьмана. Широке поле діяльності мали міські суди в містах Магдебурзького права.
У фінансовій справі Хмельницький спирався на ті групи населення, які займали керівне становище в економічному житті, – на козацьку старшину і на велике купецтво. Поповнення фінансів йшло з трьох основних джерел: із земельного фонду, з доходів від промислів і торгівлі та з податків. Проте Україна, яка вела тривалу війну з Польщею, не могла піднести рівень добробуту населення.
На території полків влада перебувала в руках полковників, сотників, отаманів. На чолі полку стояв полковник, який або обирався козаками полку, або призначався гетьманом. Полковник керував полком за допомогою старшини. Полк поділявся на сотні (10, 20 а іноді й більше). Сотнею керував сотник разом зі старшиною, писарем, осавулом, хорунжим і отаманами. Їх обирали, як правило, козаки. В полкові і сотенні міста вища старшина призначала свого представника – городового отамана. Полковники і сотники поєднували в своїх руках військову й цивільну владу. У містах діяли органи самоврядування (на зразок Магдебурзького права): у великих – магістрати, у менших – ратуші. Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Уряд Б. Хмельницького налагодив зв’язки з представниками Московії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдавії. Пізніше Україну визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Незважаючи на дипломатичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна, по суті, виступає на міжнародній арені як незалежна держава. Створення власної держави свідчило про величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу. А Богдан Хмельницький безперечно є творцем Української національної держави, боротьба за незалежність якої відіграла винятково важливу роль у розвитку національної самосвідомості українського народу.
Зміцнення позицій України викликало велике занепокоєння польського уряду, і він вирішує скасувати українську автономію.
У лютому 1651 р. польська армія перейшла у наступ, і знову розпочалися воєнні дії. У битві під Берестечком 28 червня 1651 р. поляки за допомогою татар розбили козацькі війська. А 28 березня 1652 р. у Білій Церкві був підписаний новий договір, який зводив нанівець автономію держави. Її територія обмежувалася Київським воєводством, кількість козаків зменшувалась до 20 тисяч, пани могли повертатись до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана.
Події 1651 р. серйозно вплинули на оцінку Хмельницьким перспектив існування української держави. Він остаточно переконався, що Польща і Крим не допустять існування незалежної України і зрозумів, що реальна ситуація поставила його перед необхідністю шукати союзника більш надійного – турецького султана, або краще, московського царя. Цей крок давав змогу зберегти автономію козацької України.
У 1652 р. відбувається новий спалах боротьби. Б.Хмельницький розпочав мобілізацію полків і на початку другої декади травня, заручившись підтримкою Криму, вирушає в похід. Раптовим ударом 22–23 травня козацьке військо знищує 20-тисячну польську армію під Батогом. Ця перемога викликала масове повстання народних мас на Брацлавщині й Чернігівщині, і до середини червня тут відновилися українські органи влади. Добившись перемоги, Б.Хмельницький пішов на визнання основних завоювань селянства. Були ліквідовані, за невеликим винятком, велике й середнє землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання і кріпацтво. Зросло землеволодіння православних монастирів, завершується процес утвердження козацької земельної власності, значна частина земель переходить до рук селян.
Відбуваються істотні зміни у соціальній структурі суспільства. Було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників, різко зменшилась кількість дрібної шляхти, але зросла її роль у політичному житті. Провідна роль у суспільстві перейшла до козацького стану. Поліпшилося становище селянства, яке отримало особисту свободу, право на землю, право вступу до козацького стану. Зміцнився статус православного духовенства. Провідна роль в житті міст перейшла до рук українців.
Б.Хмельницький зробив спробу переконати польський уряд у необхідності визнати право на існування незалежної України. Але його пропозиція була відхилена. Уряд Речі Посполитої готувався до нового наступу.
У березні 1653 р. перейшло в наступ 8-тисячне польське військо. Влітку оформилася антиукраїнська коаліція у складі Польщі, Молдавії, Валахії і Трансільванії (спроба залучити в союзниці Молдавію за допомогою одруження сина Б.Хмельницького Тимофія з донькою правителя В. Лупула Розандою виявилася невдалою). Польський уряд категорично відмовився від переговорів. Ускладнилося внутрішнє становище України.
21 жовтня 1653 р. розпочалися воєнні дії біля м. Жванець. Вкотре козаків зраджують татари, що уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою.
Перед гетьманом гостро постає проблема пошуку військово-політичної допомоги зовні. Б.Хмельницький пропонує московському цареві союз. В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор ухвалив рішення прийняти військо запорізьке “під свою государеву високу руку” й розпочати війну проти Речі Посполитої.
29 жовтня 1653 р. посольство В.Бутурліна виїхало в Україну для оформлення цього акту. Під час революції стосунки України з Москвою були складними й суперечливими. Цар Олексій Михайлович і його радники з самого початку насторожено ставилися до повстання на чолі з Хмельницьким. Їх лякав розмах цього виступу “черні”, вони остерігалися, щоб вогонь революції не перекинувся на російські землі. Тим більше, що в травні 1652 р. хвилювання спалахнули в Костромі.
М.Грушевський пише, що Москва нерішуче прийняла протекцію над Україною.1 Але дуже заманливою була перспектива ввести Україну до Росії. Тому цар погодився допомогти Хмельницькому “в ім’я спасіння православної віри”, сподіваючись повернути втрачені Москвою території, що входили до складу Речі Посполитої, використати Україну як буфер між Росією і Туреччиною та загалом поширити зону свого впливу. 18 січня 1654 р. Переяславська Рада ухвалила рішення про прийняття протекції царя. А 21 березня 1654 р. цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили “статті Богдана Хмельницького” (так звані “Березневі статті”), які визначали становище України у складі Російської держави. Цей документ по суті визнавав існування Української держави. Республіканська політична система, власна територія, особливий територіальний поділ, судова влада, організація війська, право самостійних зовнішніх зносин, своя фінансова система – все це було фіксоване у згаданому документі. Аналізуючи основні статті, можна з певністю стверджувати, що в “Березневих статтях” яскраво простежується політична, економічна, воєнна самостійність України, визнання за нею якнайширших прав. Обидві сторони урочисто декларували про необхідність виконання взятих на себе зобов’язань. Такими були буква і дух договірних статей.
Треба сказати, що під актом Переяславської Ради Б.Хмельницький і старшина розуміли насамперед рівноправний військово-політичний союз, який дасть змогу нарешті закінчити тяжку боротьбу за незалежність від Польщі. Український уряд вважав найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з Польщею.
В історичних умовах середини ХVІІ ст. рішення Переяславської ради відповідало інтересам України.
Щодо розуміння цього акту Москвою, то вона використовувала кожне необережне слово, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб реалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя.
Польща реагувала на союз України з Москвою об’єднанням своїх сил з татарами. Військові дії увійшли в подальшу фазу. У 1654 р. тоді, коли українсько-московські війська успішно наступали у Білорусії, поляки, а особливо татари, спустошили Правобережну Україну. Роком пізніше Польща вже сама зазнала нападу шведів, що скористалися її ослабленням у війні з Україною. У серпні-жовтні 1656 р. за спиною Б.Хмельницького відбулися мирні переговори Москви з Польщею. Це ускладнило українсько-російські відносини. Б.Хмельницький мав претензії до Росії. Але підкошений невдачами, важко хворий він помирає 6 серпня 1657 р. на 62 році життя у Чигирині. Його було поховано у Суботові.
З Богданом Хмельницьким Україна втратила одного з найвидатніших своїх діячів. Своїм виключним політичним талантом він зумів розбурхане повстанням море під час постійної війни перетворити на міцну державу, зі стрункою системою адміністрації, з новими законами, новим соціальним ладом. Богдан Хмельницький спромігся перетворити “повстання рабів”, як називали українську революцію поляки, на міцну державу, з якою шукали союзу та зв’язків великі держави, а з маленького міста Чигирина зробити одну з столиць Східної Європи, де зустрічалися дипломати різних держав. Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг української історії Богдан Хмельницький. Українські, російські та польські історики порівнюють його здобутки з досягненнями таких велетнів ХVІІ ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенштайн у Богемії. В дослідженнях, присвячених гетьманові та його добі, часто наголошується на його вмінні здобувати так багато, маючи так мало. Б.Хмельницький відновлює український політичний організм там, де він давно перестав існувати, створює могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого селянства і козаків; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, він знаходить і згуртовує довкола себе нових діяльних ватажків. І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він відроджує почуття гідності і рішучість боронити свої інтереси.
Б.Хмельницький був великим полководцем, блискучим дипломатом, а головне – видатним державним діячем, фундатором й будівничим Української Козацької Держави.
Незалежно від тонкощів наукових оцінок український народ завжди проявляв любов до “батька Богдана”. У свідомості переважної більшості українців, починаючи з тих часів аж дотепер, Б.Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного та соціально-економічного звільнення.
Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 197 | Нарушение авторских прав