Читайте также:
|
Після смерті Б. Хмельницького становище України ускладнилося. Прагнучи заснувати спадковий гетьманат як форму правління, Б.Хмельницький бажав передати булаву своєму синові Юрію. Квітнева Корсунська рада 1657 р. проголосила шістнадцятирічного Юрія гетьманом. Але нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві; вона трималася на титанічній постаті Богдана Хмельницького та вузького кола його однодумців. Більшість старшини не поділяла монархічних ідей й прагнула утвердження республікансько-олігархічної форми правління. Вже з моменту погіршення стану здоров’я Б.Хмельницького, незважаючи на обрання нового гетьмана, вони починають приховану боротьбу за владу. Першим зробив спробу відібрати булаву у Юрія гетьман Г. Лесницький, але зазнав невдачі. Успішніше діяв І.Виговський. 27 жовтня 1657 р. Корсунська розширена старшинська рада передала булаву І.Виговському, мотивуючи це рішення неспроможністю 16 річного юнака керувати державою.
Так було усунуто династію Хмельницьких від влади й скасовано попередню форму правління. Як вважають дослідники В.Смолій та В.Степанков, було здійснено легітимним шляхом державний переворот, який зруйнував єдину перепону розгортанню боротьби за владу.
Дійсно, незважаючи на свою юність, Юрій Хмельницький, як спадкоємець величезних заслуг засновника династії, в очах різних верств населення міг відігравати роль символу соборності України, легітимного носія верховної влади. Тепер же, коли принцип спадковості гетьманства виявився порушеним, для багатьох старшин з’явилась спокуса поборотися за владу, що й стало однією з причин руїни Української держави.
І.Виговський намагався відстояти незалежність України, але його пропольська орієнтація та дещо елітарна внутрішня політика викликали бунт козацьких мас. Збройний виступ очолив полковник Мартин Пушкар та запорізький отаман Яків Барабаш. Цей бунт був таємно підтриманий Москвою. Виговський придушив заколот, але Україна виявилась ослабленою як військово, так і політично. Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман розпочав переговори з польським королем про повернення України до складу Речі Посполитої. У вересні 1658 р. у Гадячі між Гетьманщиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Україна, як Князівство Руське, входила до складу Речі Посполитої і створювала, поряд з Польщею і Литвою, окреме державне утворення. Москва розцінила Гадяцьку угоду як початок війни і послала на Україну 150-тисячну армію, яка однак була розбита під Конотопом об’єднаними українсько-польсько-татарськими військами. Проте політика Виговського викликала незадоволення, повстало багато козацьких полковників, зокрема Іван Богун, Іван Сірко, Іван Безпалий. Відчуваючи втрату підтримки, Виговський відмовляється в жовтні 1659 р. від гетьманства, тікає до Польщі, але пізніше на вимогу гетьмана Павла Тетері поляки заарештували його і розстріляли як потенційного суперника Тетері.
Сподіваючись, що ім’я Хмельницького допоможе припинити внутрішні конфлікти, козацька старшина обрала гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького (1659–1663). Москва, що направила в Україну нове військо, примусила молодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди. Нові домовленості були значним кроком у намаганнях росіян посилити свої позиції на українських землях: збільшувалася кількість урядовців та російських гарнізонів, гетьманові заборонялося вступати у зовнішньополітичні контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво затверджувалося Москвою. Розчарований Юрій Хмельницький у жовтні 1660 р. виступив на боці Польщі, допоміг розбити московські війська під Чудновим і підписав з Річчю Посполитою новий договір. Але лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Москві і виступили проти Хмельницького. Неспроможний опанувати ситуацією і покласти край внутрішнім конфліктам, він на початку 1663 р. зрікся влади і постригся у ченці.
Тим часом відбувається загострення політичної боротьби, що вела до розколу України за територіальною ознакою. У політичній самосвідомості українських діячів зміцнюється небезпечна тенденція, по-перше, відмови від реалізації національної державної ідеї й висунення на чільне місце регіональних і навіть індивідуальних політичних інтересів і, по-друге, при розв’язанні внутрішньополітичних проблем все більше покладатися на уряди іноземних країн (залежно від орієнтації тих чи інших угруповань).
Україна розділяється на два гетьманства – Правобережне і Лівобережне. Починається період перманентної спустошливої війни – період Руїни (1663–1687). Назва “Руїна” взята істориками з численних народних переказів та дум, що зазначають, що Україна доборолася “до краю, до Руїни”.
Гетьманом Лівобережної України був Іван Брюховецький (1663–1668), Правобережної – Павло Тетеря (1663–1665). Обидва вони зажили собі недобру славу чужинських поплічників. Тетеря, що тримався пропольської орієнтації, у 1664 р. спільно з поляками вдерся на Лівобережну Україну і спробував підняти козаків у похід на Москву, але невдало. Дещо пізніше переслідування Тетерею учасників антипольських повстань викликали настільки сильне невдоволення, що Тетеря зрікся гетьманства і втік до Польщі, прихопивши з собою гетьманську казну та клейноди.
Іван Брюховецький, що правив на Лівобережжі, проводив виключно промосковську політику. Він став першим українським гетьманом, що їздив до Москви, де віддав Україну під безпосередню владу царя, за що отримав боярство, численні помістя та дочку князя Долгорукого за дружину. Брюховецький підписав у Москві угоди, які значно посилили російський контроль над Україною. 13 січня 1667 р. Москва таємно, без погодження з українцями, підписала з Польщею Андрусівський мир.
Згідно з договором Росії повертається Смоленськ і Сіверська земля. Лівобережна Україна і Київ залишалися у складі Російської держави, а Правобережжя – під владою Польщі. Офіційне право управління Запорожжям зберігалось за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало управління лише з боку Росії.
Ця угода, яка назавжди перекреслила переяславські домовленості Б.Хмельницького, глибоко обурила українське суспільство. У відповідь вибухнуло повстання проти Брюховецького та московських гарнізонів. У червні 1668 р. Брюховецький був убитий розгніваним натовпом.
Гетьман Правобережжя України Петро Дорошенко (1666–1676) намагався вберегти Україну від хаосу та відновити її незалежність. Восени 1667 р. під натиском об’єднаних козацько-турецьких військ польський король Ян Казимир визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Дорошенко після загибелі Брюховецького був проголошений гетьманом всієї України.
Але невдовзі під час його відсутності на Правобережжі запорожці проголосили гетьманом Петра Суховія, а невдовзі і поляки – Михайла Ханенка. Вирушаючи проти них у похід, Дорошенко залишив на Правобережній Україні гетьманом Дем’яна Многогрішного (1668–1676). Але російські війська зайняли Лівобережжя, і Многогрішний під тиском обставин присягнув московському цареві.
Україну знову було поділено. Дорошенко змушений був просити допомоги в турків, протекторат яких він визнав ще 1668 року. Його війська виступили на турецькому боці у боротьбі проти Польщі, московського царя та гетьмана Лівобережної України Самойловича. Але врешті-решт, втративши підтримку козацьких мас, він у 1687 р. підкорився Самойловичу. П.Дорошенка царський уряд заслав в Ярополче під Москвою, де він помер і був похований.
Турецький уряд проголосив гетьманом Правобережжя Юрія Хмельницького (1677–1681). Прикриваючись його ім’ям, Туреччина і Кримське ханство у 1677 і 1678 рр. здійснили два походи на Придніпров’я, які закінчилися повним провалом. 13 січня 1681 р. між Росією та Туреччиною і Кримським ханством було укладено Бахчисарайський мирний договір. Туреччина і Кримське ханство визнали входження Лівобережної України, Києва з навколишніми містечками до складу Російської держави, влада якої поширювалась також на Запоріжжя. Скориставшись з поразки численного турецько-татарського війська у 1683 р. під Віднем від військових сил країн “Священної ліги”, Польща відновила своє панування над більшою частиною Правобережної України. 6 травня 1686 р. у Москві між Польщею і Росією було укладено новий договір – “Трактат про вічний мир”. Річ Посполита, за якою закріплювались Правобережжя, Галичина, Північна Київщина та Волинь, визнавала входження до складу Московської держави Лівобережжя, Києва та Запоріжжя. Територія на правому березі Дніпра, Південна Київщина, Брацлавщина, зруйновані польськими і турецькими нападами, залишалися нейтральними. Туреччина утримувала Поділля, яке пізніше захопила Польща.
“Вічний мир” суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І.Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив декілька не виважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І.Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів тощо врешті-решт призвели до старшинської змови, яка закінчилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.
Щораз більший вплив Росії на Україну позначався і поступовим підпорядкуванням Москві Української православної церкви. У 1686 р. Київську православну митрополію було підпорядковано Московській патріархії. Українська православна церква втратила свою самостійність і протягом століть зазнавала русифікації.
Проте Українська автокефальна православна церква не скорилася, а добивалась самостійного статусу. Історія Української церкви одержала продовження в наші дні. 25 червня 1992 р. на Всеукраїнському соборі одностайно прийнято рішення про об’єднання УПЦ та УАПЦ у єдину Українську православну церкву – Київський патріархат. Українська церква стала формально незалежна від Московського патріархату.
Але сьогодні у духовній сфері існує низка серйозних проблем, найвідчутнішою з яких є проблема глибокого розколу в православ’ї.
Після відвоювання Польщею у Туреччини Правобережної України та утвердження запорожцями своєї автономії під владою гетьмана залишилася лише третина колишньої держави Богдана Хмельницького. Гетьманщина кінця XVII ст. мала десять полків. Тоді як її автономна козацька військово-політична структура майже не зазнала істотних змін, на Лівобережній Україні відбулися значні соціально-економічні зрушення.
Наприкінці XVII ст. старшина фактично усунула козацькі маси від прийняття важливих рішень. До послаблення ролі козаків призвели також економічні труднощі. Козаки брали участь у безперервних війнах кінця XVII – початку XVIII ст., але як вільні військові формування, а не як українське військо. Це послаблювало війська Гетьманщини, які на 1700 р. налічували лише 20 тисяч козаків. Крім того, озброєння, тактика та військове вміння козаків були застарілими. Ослаблена внутрішніми конфліктами, розчарована ставленням до українців Польщі та Туреччини, більшість козацького проводу уже не заперечувала проти союзу з Москвою, проте намагалися ще зберегти залишки прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р.
Ліквідація Правобережного гетьманства, що збіглася з відреченням від влади П.Дорошенка, ознаменувала поразку революції. У наступні десятиріччя, незважаючи на спроби І.Самойловича, Ю.Хмельницького, І.Мазепи, С.Палія та П.Орлика, відновити на Правобережжі функціонування держави та її інституцій чи домогтися возз’єднання його з Лівобережним гетьманством не вдалося.
Основні причини поразки революції:
– Відсутність досвіду державного будівництва у еліти, котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її консолідації навколо національної державної ідеї; гострі суперечності між окремими угрупованнями, що продовжували жорстку міжусобну боротьбу.
– Перевага в ментальності значної частини еліти, козацтва та інших верств населення особистих, групових і станових інтересів над національними та державними.
– Зрада національних інтересів більшістю панівного стану передреволюційного українського суспільства, яка воювала проти власного народу за польські імперіалістичні інтереси.
– Несформованість на початку революції національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва в 1648 р., призвело до залишення ворогові Західного регіону, а відтак породило проблему соборності Української держави.
– Розкол України на два великі регіони: козацьку Україну та Західну Україну, що стало на заваді об’єднання зусиль нації в її боротьбі за незалежність.
– Розпад козацької України на два гетьманства (Лівобережне й Правобережне) та Запорожжя, що істотно послабило національно-патріотичні сили і призвело до жорсткої міжусобної боротьби.
– Ліквідація встановленої Богданом Хмельницьким монархічної форми правління й утвердження республікансько-олігархічної моделі, що зумовило слабкість центральної влади, запеклу боротьбу за булаву, всевладдя старшин на місцях.
– Прорахунки (після смерті Б. Хмельницького) урядів у проведенні внутрішньої політики, які загострили соціальну боротьбу і тим самим руйнували підвалини молодої держави.
– Різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських угруповань, зумовлені пошуками виходу зі складного геополітичного становища козацької України.
– Постійна агресія (в різних формах) з боку сусідніх держав, спрямована на ліквідацію самостійної Української держави.1
Українська революція мала свої особливості. Найважливіші з них такі:
– боротьба велася не лише проти Речі Посполитої, але й інших ворогів української незалежності – Московії та Криму;
– тісний взаємозв’язок і взаємовплив національно-визвольної, релігійної й соціальної боротьби;
– переростання соціальної боротьби в селянську війну 1648–1652 рр., що завершилася утвердженням у козацькій Україні нової моделі соціально-економічних відносин;
– революція тривала довго, її розвиток був нерівномірним і суперечливим;
– відхід з 1649 р. від боротьби мешканців Західного регіону;
– провідну роль у розвитку революції відігравало козацтво – стан дрібних землевласників фермерського типу;
– зрада національних інтересів частиною панівного стану українського суспільства;
– слабка участь в революції міського патриціату, інтелігенції, вищого й середнього духовенства;
– домінування збройних форм боротьби, яка час від часу набирала жорсткого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток;
– вкрай негативна роль геополітичних обставин, оскільки уряди найбільших сусідніх держав всіляко протидіяли вибореній Українською державою незалежності.
Революція завершилася для української нації поразкою. Не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за свободу було заплачено неймовірно високу ціну.
Людські втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень становили близько 65–70% всього населення України; зазнали руйнувань майже всі міста та села; великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі.3 Усе це – жахливий негатив революції.
Позитивне значення революції:
– Привела до тимчасового створення національної держави, частина якої на теренах Лівобережжя на правах автономії проіснувала в складі Російської імперії до початку 80-х років XVIII ст.
– Народила і проголосила національну державну ідею.
– Відіграла значну роль у формуванні нової політичної еліти.
– Стала імпульсом для розвитку національної самосвідомості.
– Зумовила закріплення за витвореною державою назви “Україна” й започаткувала зміну назви “руський народ” на “український народ”.
– Збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення.
– Протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани користувалися плодами соціально-економічних завоювань в роки революції.
– Справила глибокий і тривалий вплив на розвиток усної народної творчості, історичної, художньої літератури.
Раніше події української революції зображувались у відриві від розвитку європейського революційного руху. Але це не так. Українська революція 1648–1676 рр. типологічно належить до одного ряду з європейськими революціями XVI–XVII ст. Вона мала чимало спільного з Німецькою, Нідерландською та Англійською революціями XVI–XVII ст. Найближче вона стояла до Нідерландської революції 1566–1609 рр., що розв’язувала завдання виборення національної незалежності та встановлення буржуазних відносин. Українська революція, на відміну від Англійської та Нідерландської революцій, що завершилися перемогою, зазнала поразки (як і Німецька). Але все ж у зовнішньополітичному аспекті вона викликала серйозну зміну співвідношення сил у Східній, Південно-Східній і Центральній Європі. Вона різко послабила позиції Речі Посполитої та Криму й привела до зміцнення ролі Московської держави, Швеції й Бранденбургу. Революція вплинула на загострення соціальної боротьби в Польщі, Московії, Молдавії; національно-визвольної боротьби – в Білорусії, Валахії, Сербії, Болгарії.
Москва продовжувала посилювати диктат на українських землях. Новий цар Петро І (1689–1725) з самого початку свого правління розгорнув боротьбу за підпорядкування гетьманської влади московському урядові. В цей час гетьманом Лівобережної України був І.Мазепа (1687–1709), якій змінив засланого до Сибіру Самойловича.
І.Мазепа був вихідцем із заможної родини, людиною освіченою, інтелігентною, знавцем кількох мов, літератури, мистецтва, військової справи.
Своє правління новий гетьман розпочав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним “Коломацькі статті” (25 липня 1687 р.), які регламентували українсько-московські відносини. Цей документ значно розширював російську присутність в Україні та обмежував козацьку автономію. Так, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині при гетьмані розташувався московський стрілецький полк. Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Статті мали на меті остаточно ліквідувати залишки української державності.
Незважаючи на всю складність ситуації, в якій опинився І.Мазепа, він, маючи природний глибокий розум, талант політика, дипломата, державотворця, зумів значно зміцнити авторитет гетьманської влади й бути справжнім господарем України впродовж 22 років. За цей досить тривалий період І. Мазепа, безперечно, зробив чимало корисного для України і українського народу, зокрема для розвитку освіти, науки і культури. В цей період в Україні активно будували школи, бурси, шпиталі, друкарні. Справжнім дітищем гетьмана була Києво-Могилянська академія, котра, завдяки його зусиллям, отримала академічний статус у 1701 р. і стала першим вищим навчальним закладом у Східній Європі. І. Мазепа, як відомо, прославився будівництвом церковних споруд (в роки правління було побудовано 20 церков і монастирів), яке увійшло в історію культури як широко відоме “українське бароко”. Щоб піднести значення київського митрополита, він домігся для нього титулу “екзарха московського патріарха”. За свою діяльність І.Мазепа здобув симпатії та прихильність широких освічених кіл. Гетьману присвячувалися панегірики, поеми, драми. Так, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, пізніше сподвижник Петра І і глава Синоду, написав віршовану драму “Володимир”, у якій порівнював І.Мазепу з просвітителем і хрестителем Русі князем Володимиром.
Видатною людиною свого часу вважали І. Мазепу великий Вольтер та Байрон.
Водночас необхідно зазначити, що в діяльності такого яскравого політичного діяча, яким був І.Мазепа, мали місце і досить суперечливі методи керівництва Україною, які, зрештою, завадили йому втілити в життя свої далекосяжні плани, спрямовані на відродження суверенності Української держави.
Слабким місцем І.Мазепи була, безумовно, його соціальна політика. Прийшовши до влади, він прагнув регламентувати роздачу рангових маєтностей, обмежував перехід козаків у селянський стан (Універсал від 1691 р.), вніс деякі зміни у систему оренд і т. ін. Водночас правління І.Мазепи супроводжувалося дальшим посиленням всіх форм феодального визиску селян і козаків. У 1701 р. він видав Універсал, що узаконював дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Внаслідок цього над селянством Лівобережжя нависла реальна загроза закріпачення.
І.Мазепа завжди робив ставку на старшинську еліту, презирливо відносився до простого люду, жорстоко придушував будь-які прояви непокори. Як вважав М.Брайчевський, І.Мазепа був переконаним репрезентантом феодальних тенденцій і саме це стало причиною непопулярності гетьмана в широких масах народу.
Після проголошення війни Швеції у 1700 р. (вона тривала до 1721 р.) Петро І перетворює Україну фактично на свою заручницю при вирішенні великодержавних проблем. У 1700 р. значна кількість лівобережних і слобідських козаків була мобілізована і у складі російської армії взяла участь у бойових діях проти шведів у Прибалтиці, Польщі, на західноукраїнських землях, Правобережжі та в Білорусії. Пізніше в Україні було здійснено значні оборонні заходи, зокрема в Києві було споруджено Києво-Печерську фортецю, зміцнено фортеці в Переяславі, Ніжині, Стародубі, Чернігові, Полтаві.
На першому етапі своєї політичної діяльності І.Мазепа підтримував з Москвою добрі стосунки. Він активно допомагав Петру І в азовських походах, був радником царя у польських питаннях. Москва підтримувала зайняття ним Правобережної України у 1704 р. під час антипольських виступів козаків під проводом Семена Палія. Україна знову була об’єднана під владою одного гетьмана.
Але в ході Північної війни, де основними супротивниками виступали Петро І та шведський король Карл XIІ, незадоволення українців московською владою зростало. Козацькі полки мали великі втрати в боях в Прибалтиці, Польщі, Саксонії. Жителі України мали утримувати московські війська та працювати на спорудженні військових укріплень. Реформи Петра І загрожували автономії України та незалежності козацького війська. Мазепа почав сумніватися в доцільності подальшого союзу з Росією.
У 1705 р. польський король Станіслав Лещинський, союзник Карла XII, запропонував Мазепі включити Україну у Польсько-Литовську федерацію. Після того, як у жовтні 1708 р. цар повідомив Мазепу, що не зможе його підтримати, якщо поляки і шведи вирушать на Україну, гетьман вирішив приєднатися до шведської армії Карла ХІІ, що наступала на Україну. У переговорах з Карлом XIІ Мазепа поставив питання про створення Української держави.
Влітку 1709 р. об’єднані війська Карла XII та Мазепи зійшлися з армією Петра І у битві під Полтавою. Вирішальний бій стався 27 червня 1709 р. Він закінчився поразкою шведської армії та українського війська. Карл ХІІ і Мазепа були змушені тікати до Молдавії, під владу Туреччини, де 70-річний гетьман помер 3 жовтня 1709 р. Похований він у м. Галац (Румунія).
Петро І, дізнавшись про вчинок Мазепи, піддав Україну жорстоким репресіям. Багато повстанців заслано в Сибір. За царським наказом зруйновані Січ, як вогнище незалежного українського національного руху, та гетьманська столиця Батурин.
Чи можна вважати дії І.Мазепи зрадою союзу з Росією, зрадою української державності?
Варто зазначити, що основою політики російського царату в українських землях завжди було намагання підім’яти під себе гетьманську владу. Зокрема, Петро І в період свого царювання ніколи не виявляв особливих симпатій до українського народу. Навпаки, намагався послідовно здійснювати реформи, спрямовані на знищення залишків усталених форм управління в Україні. Так, спеціальним указом царя 1706 р. козацьке військо переходило в безпосередню компетенцію російського командування. На початку Північної війни Петро І пообіцяв Речі Посполитій декілька міст на Правобережжі та певну кількість сіл Стародубського полку. В умовах навислої загрози вторгнення в Україну союзника Карла ХІІ С. Лещинського Петро І відмовився надати військову допомогу. Відомо, що російський цар мав проект ліквідації гетьманщини та передачі українських земель під управління князю Меншикову або ж навіть англійському герцогу Мальборо. Про це свідчать також Андрусівський договір та “Трактат про вічний мир”.
Петро І підірвав економіку України, фактично скасувавши тут вільну торгівлю. Він проводив неприховану колоніальну політику щодо культури України. Заборонив українську мову, українське книгодрукування. В офіційних установах російська мова почала витісняти українську. Навіть “Святе письмо” в Україні мусили передруковувати не зі старих українських книжок, а з російських.
Отже, за таких обставин зрозуміло, що не І.Мазепа зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, тому що відповідно до його домовленостей зі Швецією і Польщею, Україна мала стати великим князівством у складі останньої.
Об’єктивно дії І.Мазепи були спрямовані на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації. Фактично, І.Мазепа не вийшов за рамки існуючого у всій Європі неписаного права на відносини між васалом і сюзереном. Для боротьби з сюзереном, котрий порушив права васала, останній міг запрошувати на допомогу будь-якого правителя, і це вважалося звичайною практикою.
Політична акція І.Мазепи відображала настрої тієї частини українського суспільства, яка хотіла бачити Україну повністю незалежною державою. Вона помітно вплинула на розвиток суспільно-політичного та національно-визвольного руху в Україні в наступних століттях.
Після смерті І.Мазепи весною 1710 р. рештки козацького війська у вигнанні обрали своїм гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика. За нього була укладена конституція Української держави – так звана Бендерська конституція. Вона стала першою демократичною, народною конституцією, свідоцтвом надій та прагнень українського суспільства того часу. 16 статей Конституції передбачали встановлення національного суверенітету та визнання кордонів Української держави; забезпечення демократичних прав людини; визнання непохитності трьох складових частин правової держави, а саме – єдність та взаємодія законодавчої влади (виборна Генеральна Рада, яка повинна була скликатися три рази на рік), виконавчої влади (гетьман, обмежений в своїх діях законом, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку) і судової влади, підзвітної та контрольованої.
Французькі просвітителі того часу ще не наважилися на розробку поміркованих ідей щодо конституційного обмеження “освіченого монарха”. А український народ, в особі визнаних провідників, уже розробив реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на визнанні природного права людини і народу на свободу, самовизначення, виробив ще незнані в Європі демократичні засади суспільного життя, затвердив виборність усіх державних посад знизу доверху, прийняв нечуване в феодальному суспільстві рішення про соціальне забезпечення убогих, вдів, сиріт.
Конституція Орлика є унікальним історичним документом.
П.Орлик, підтриманий Карлом ХІІ, вступив у антимосковський альянс з татарами та Портою і у січні 1711 р. вирушив в Україну. Але цей наступ не мав успіху. П.Орлик повернувся в еміграцію. Помер у 1742 р. в Ясах.
Після поразки гетьмана Мазепи з новою силою почав здійснюватися план дальшого підпорядкування Гетьманщини московському цареві. Це був тривалий і всеохоплюючий процес, який то прискорювався деякими адміністраторами, то уповільнювався.
Залежно від обставин то дозволялися, то заборонялися вибори нового гетьмана. На протязі 1722–1727 рр. всі справи, пов’язані з Лівобережною Україною, вирішував новий орган – Малоросійська колегія, яка завдала значного удару по автономії України. У 1727–1734 рр. гетьманував Данило Апостол. Згодом управління Україною перейшло до рук так званого “Правління Гетьманського Уряду” (1734–1750). На Слобожанщині також сильно обмежувалася місцева система управління. Тут була проведена реформа, внаслідок чого позиція самодержавства посилилася.
Започатковану Петром І політику централізації та русифікації України закріпила Катерина ІІ. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію, метою діяльності якої була поступова, але неухильна ліквідація автономії України. У 1775 р. російськими військами була зруйнована Запорізька Січ. Розсіяні запорожці подалися на Кубань та за Дунай, де створили козацтво та нову Задунайську Січ.
У 1781 р. було знищено полковий (десять полків) адміністративний устрій України, і Гетьманщину реорганізовано у три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, частина українських земель відійшла до утвореної у 1763 р. Новоросійської губернії. У 1780 р. більша частина Слобідської України увійшла до Харківського намісництва, яке з 1796 р. перетворено в губернію. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні, судові та податкові установи. У 1783 р. козацькі війська реорганізовано у десять кавалерійських полків російської армії. Того ж року в Україні введено кріпацтво, селян прикріплено до землі. Українська шляхта підтримала зміни, бо вони гарантували їй привілеї та права російського дворянства. Ці права були зафіксовані в “Жалованій грамоті” 1785 р.
Гетьманщина та козацький політичний і соціальний устрій перестали існувати. Так було ліквідовано останні залишки автономії України. Починаючи з середини XVII ст., Україну, по суті, відлучили від політичного життя. Демократичні традиції згасали, а політична культура слабо проникала у свідомість неписьменних народних мас. Внаслідок реакційної політики російського самодержавства український народ втратив навіть ті елементи державності, що утвердилися в попередніх століттях.
3. Правобережна Україна у XVIII ст.
У другому десятиріччі XVIII ст. Польща відновила своє панування на всіх територіях Правобережної України. Тут поновили свою діяльність воєводські органи управління та королівські суди. Магнати і шляхта знову стали єдиними володарями краю. Панщина досягала тут небачених розмірів, влітку робота на панських землях тривала по 13–15 годин на добу, селяни сплачували безліч податків, ледь-ледь перебиваючись, в той час як кілька родин найбільших магнатів володіли величезними латифундіями. Іноземне панування гальмувало економічний розвиток українських земель.
Біля 80% земель знаходились у приватній власності магнатів і шляхти. Відродження козацтва тут було заборонено. Без козаків селянам було важко дати відсіч шляхті. Час від часу спалахували локальні повстання, на чолі а селянами-втікачами. Повстанці ховалися у лісах і звідти нападали на поодинокі маєтки. Їх, з початку XVIII ст. називали гайдамаками, вони підтримували селян. З часом це стало серйозною загрозою для польської шляхти.
Перше велике повстання гайдамаків вибухнуло у 1734 р. у той час, коли Польща була втягнута у конфлікт з Росією. Друге повстання було у 1750 р. Найбільш численне та криваве – так звана “коліївщина” – у 1768 р. Її керівниками були запорожець Максим Залізняк і сотник Іван Гонта. Тисячі шляхтичів, євреїв та католицьких священиків стали жертвами народного гніву.
У 30–40-х роках в Галичині боролися з панством повстанці-опришки, на чолі яких стояв Олекса Довбуш.
Загострилися класові протиріччя і на Лівобережжі, Слобожанщині, Запоріжжі.
Наприкінці XVIII ст. в історії України сталися події великої політичної ваги. Особливу роль в історії Росії та всіх українських земель відіграло звільнення від турецько-татарського панування південних територій, що межували з Чорним морем. З кінця XVII cт. Російська держава робила неодноразові спроби відкрити шлях до Чорного моря, але на середину XVIIІ ст. ця проблема ще не була розв’язана. Розгром Прусії в Семирічній війні зміцнив становище Росії в Європі, відсунув на довгий час загрозу агресії на заході і дав можливість сконцентрувати сили для боротьби за опанування Чорноморським узбережжям. Друга половина XVIII ст. ознаменувалася перемогами Росії у війнах з Туреччиною, видатну роль в яких відіграв російській полководець О.В. Суворов (1730–1800).
Після успішної для Росії війни з Туреччиною 1768–1774 рр. за Кючук-Кайнарджийським мирним договором Росія приєднала до свого складу землі між ріками Дніпром та Бугом, а також отримала міста Єнікалє та Керч в Криму, що забезпечило для неї вихід до Чорного моря. Крим був проголошений незалежним від Турецької імперії і у 1783 р. приєднаний до Росії.
Під час війни Росії і Туреччини у 1787–1791 рр. Росія завоювала землі між ріками Бугом та Дністром, закріпивши це Ясським мирним договором 1791 р. Цей договір зміцнив становище Росії на Півдні і забезпечив свободу російської торгівлі з чорноморськими країнами. Приєднання південноукраїнських земель у другій половині XVIII ст. стало одним з основних напрямів зовнішньої політики царського уряду.
Після визволення і в процесі заселення та розвитку Південної України на базі існуючих поселень почали розбудовуватись нові міста – Херсон – 1778 р.; Олександрівськ (нині Запоріжжя) – 70-ті роки XVIII ст., Маріуполь – 1784 р., Катеринослав (нині Дніпропетровськ) – 1789 р., Миколаїв – 1789 р., Хаджибей (нині Одеса) – 1794 р. Разом із забудовою нових міст виникло чимало промислових підприємств. Потреби розвитку промисловості вимагали швидкого розвідування і використання природних багатств Південної України: кам’яного вугілля, залізних руд, кольорових металів.
Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала та анархія, яка панувала повсюди в країні. Влада короля була номінальною, утвердилось всесилля магнатів, які видавали свої закони і постанови. Таке внутрішнє політичне становище в країні привело до занепаду польсько-шляхетської держави в другій половині XVIII cт. Саме в цей період особливо негативну роль відіграли такі чинники, як деморалізація правлячої аристократії, яка вперто намагалася зберегти непорушним відживаючий феодальний лад і свої привілеї, постійні війни між магнатами, що спустошували і розорювали країну. Агресивні сусіди – Фрідріх Вільгельм І Прусський і цариця Катерина ІІ скористалися з нагоди і поділили ослаблену Польщу. 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р. і 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Прусією і Австрією. До речі, польські сейми схвалили насильницькі дії цих держав. Так зникла з карти Європи польська держава після вісімсотлітнього існування. Вона відродиться лише на початку ХХ ст. в результаті постійної боротьби за незалежність польських патріотів і розпаду самих імперій, які її окупували.
Після третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшло близько 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.
На протязі 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилось. Вони, як і раніше, відробляли панщину, сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади нові загальноімперські дворянські права, привілеї.
Незважаючи на все це, возз’єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення дня консолідації української нації, для розвитку творчих сил українського народу.
Отже, підводячи загальний висновок по темі, треба відзначити: в результаті Української національної революції 1648–1676 рр. під проводом Б. Хмельницького було звільнено від іноземних завойовників значну частину українських етнічних земель, на яких була утворена Українська Козацька Республіка. На жаль, під час Руїни українському народові не вдалося утримати своєї незалежності, відбувається руйнування молодої гетьманської держави, втрачається автономія. Наприкінці XVIII ст. більша частина українських земель перебувала у складі Російської імперії, Галичина, Закарпаття та Буковина – у складі Австро-Угорщини.
Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 103 | Нарушение авторских прав