Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тема 2. Українські землі у складі Литви і Польщі. Соціально-економічні та політичні процеси в хiv – першій половині XVII ст. Ст. Зародження українського козацтва.



Читайте также:
  1. АПОСТОЛЯТ МОЛИТВИ
  2. Види складів злочину.
  3. ДРУЗІ – УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ !
  4. Естетичні засади феномена «вісім десятників» у сучасній українській поезії
  5. Ємфітевзис та його відмінність від оренди землі.
  6. Заняття 2. ПРЕЗИДЕНТСЬКА ВЛАДА В УКРАЇНІ ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ РОЗБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
  7. Зародження і утвердження сучасної політичної думки й політичної науки в Україні

Світова історія між ХІV та ХVІІ ст. насичена різноманітними подіями. За цей час людство значно просунулось вперед у розвитку матеріальної і духовної культури. Європейцями був відкритий Новий Світ, людство стало свідком загибелі старої Візантійської імперії та появи на її уламках молодої Османської держави, що взяла під контроль Балкани, Чорне море, торгівельні шляхи з Європи на Схід. У цей період в таких країнах, як Англія і Франція, завершився процес формування нової форми феодальної державності – станової монархії, більш централізованої, ніж в попередню епоху.

 

Деякі держави, і в першу чергу Італія, дуже рано встали на шлях розвитку капіталістичних відносин. Ці нові відносини призвели до небаченого в ті часи підвищення продуктивності праці й розвитку економіки. Вони зробили Італію в ХІV–ХV ст. найбільш передовою країною Західної Європи, стали основним джерелом такого явища культури, як Відродження, з його новим раннім буржуазним світоглядом і реалістичним мистецтвом. Дещо пізніше, в ХVІ ст., ці нові тенденції стануть здобутком всієї Європи. Пізнє середньовіччя було відзначено першими актами буржуазних революцій. У ХVІ столітті європейські країни, такі як Німеччина, Швейцарія, Чехія, Угорщина, Англія, Франція, країни скандинавії та інші, були охоплені хвилею Реформації. Таким чином, європейський розвиток невпинно йшов шляхом розкладу феодальної системи, поступового усунення кріпосного права, консолідації націй.

 

У той час, як в Західній Європі відбулось становлення централізованих монархій, українські землі переживали занепад державності.

 

Внаслідок татаро-монгольської навали та остаточного занепаду Галицько-Волинського князівства Україна втратила здатність до опору, і вже в ХІV ст. історичні події почали розвиватися в несприятливому для України напрямі.

 

У цей час на світову арену впевнено вийшли більш сильні та монолітні державні об’єднання – Московське князівство, Польське Королівство, Велике князівство Литовське, налаштовані на розширення своїх володінь.

 

На початку ХІV ст. Литва набрала великої сили. Її територія розширилась далеко за межі етнічного регіону – басейнів Вісли, Німану й Двіни – за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.

 

Процесу швидкої консолідації місцевих литовських племен і їх успішній зовнішній політиці сприяв ряд чинників: потужний зовнішній тиск з боку німецьких рицарів, що потребував об’єднання зусиль литовців, послаблення давньоруських земель та боротьба за владу в Золотій Орді, якій були підпорядковані ці території.

 

Землі колишньої Київської Русі могли сплачувати щедру данину, мали розгалуджені торговельні шляхи, були спроможні надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська. Не останню роль відігравав і династичний чинник до розширення володінь – правляча литовська династія мала численних нащадків, що потребували власних уділів.

 

Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316–1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після смерті його син Ольгерд (1345–1377 рр.), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що “вся Русь просто повинна належати литовцям”. Під керівництвом Ольгерда в 40–50-х роках ХІV ст. почалася литовська експансія в Україну.

 

Його зусиллями до Литовської держави на початку ІІ половини ХІV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої завоювання на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелось побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь. Після переможної битви над силами Подольської Орди на р.Синюха, притоці Південного Бугу (1363 р.), Ольгерд продовжив захоплення українських земель.

 

У 60-х роках ХІV ст. литовці заволоділи територіями всієї лівої половини Дністровського басейну, від гирла річки Серрет до Чорного моря, басейном Південного Бугу, прибережною частиною південного басейну Дніпра, від гирла річки Рось до моря, а через деякий час всією Київщиною та Переяславщиною.

 

Одночасно Ольгерд вів боротьбу з Польщею за Волинь, яка дісталась йому внаслідок сорокарічної війни з поляками.

 

Приєднавши Волинь до раніше завойованих земель, Ольгерд об’єднав області Західної та Східної Русі в одне політичне ціле. Велике князівство Литовське, що мало в своєму складі всі білоруські та майже всі українські землі, стало найбільшим в Європі.

 

Характерною рисою приєднання до Литви південноруських земель був його відносно мирний характер. Просування литовців на українські землі супроводжувалось як відвертим захопленням територій, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визнавали литовську зверхність. Так, наприклад, наприкінці 1361 – на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу в подальшому просуванні на схід. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалось переважно між литовцями та іншими чужинцями – претендентами на спадщину Київської Русі. Таку точку зору поділяє більшість сучасних істориків-фахівців з даної проблеми та авторів популярних підручників – О.Д. Бойко, В.Й. Борисенко, В.А. Смолій, О.В. Русіна, В.Е. Ульянівський, О.І. Гуржій та інші.

 

Ще однією специфічною рисою інкорпорації земель Литви та Південно-Західної Русі у 50–60-х роках ХІV ст. було узгодження цього процесу з Сараєм, тобто на договірних з монголо-татарами засадах у формі кондомініуму, що передбачав збереження залежності окупованих Литвою територій від татар. Ця залежність тривала до кінця 90-х років ХІV ст., коли хан Тохтамиш своїм ярликом відступив українські землі великому князю Литовському. Однак і після цього правлячі кола Литви впродовж 100 років змушені були відкупатись від татар регулярними “упоминками”.1

 

Саме визнання залежності від татар дало можливість Ольгерду свого часу швидко досягти вражаючого успіху – підпорядкувати собі Київщину, Сіверщину та Поділля і створити державу, де слов’янські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

 

Майже до кінця ХІV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

 

На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві – сина Володимира, на Поділлі – племінників – синів Коріата – Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда. Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії. Визнання такої зверхності Литви в державі було своєрідною дякою української і білоруської знаті за ненасильницьку інкорпорацію земель і владнання справ з татарами, які, відтепер, хоч і брали данину, але не дошкуляли частими грабіжницькими набігами.

 

Протягом ІІ половини ХІV – початку ХV століття відбулась часткова асиміляція литовців у потужному слов’янському масиві. Про “ослов’янення” литовських правителів свідчать такі факти: багаточисленні шлюбні зв’язки литовської і місцевої знаті, розширення сфери впливу руського православ’я на терени Литовської держави, утвердження “Руської правди” державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо. Все назване заохочувало українську верхівку підтримувати литовців, а низи не чинити опору володарюванню Литви.

 

Все це дало підставу М.С. Грушевському стверджувати, що Велике князівство Литовське берегло традиції Київської Русі краще, ніж це пізніше зробила Московія, а сучасним авторам називати литовське проникнення в українські землі “оксамитовим”.

 

Проте, такі ліберальні стосунки завойовників-литовців і слов’янського населення не дають підстави вважати Литовську державу ХІV ст. продовженням давньоруської державності. Литва внесла певні зміни в устрій України. По-перше, дещо перебудувала структуру феодальної держави на зразок західно європейської, по-друге, забрала владу з рук українських князів і передала її литовським намісникам. Національна знать залишилася відсунутою від влади на вищих щаблях управлінської системи, по-третє, повела боротьбу в 70–90 рр. ХІV ст. з претензіями українського боярства, особливо Київського, на незалежність від литовської правлячої верхівки. Процес повної асиміляції завойовників не відбувся. Починаючи з правління Ягайла (1377–1392), у Литовській державі дедалі більше наберуть силу тенденції централізму, що врешті решт приведуть до ліквідації удільних українських князівств і поступової втрати українськими землями своєї автономії.

 

Польська колонізація українських земель почалась майже одночасно з литовською. Початок їй поклав Казимир Великий (1320–1370). Загарбницькі плани короля підтримували три сили – магнати Південно-Східної Польщі, що прагнули нових територіальних надбань; католицька церква, що бажала помножити свою паству, а також багаті міщани, які зазіхали на важливі торговельні шляхи Галичини.

 

Заручившись підтримкою угорського короля і вибравши вдалий момент, коли у квітні 1340 р. помер Юрій ІІ Болеслав – останній незалежний правитель Галичини, Казимир почав захоплення українських земель. Експансія здійснювалась під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. На відміну від литовців, яким українці майже не чинили опору, поляки, що розпочали воєнні дії, наштовхнулись на значні труднощі. Польському королю довелось боротись за владу над українськими територіями і з литовцями, і з Угорщиною, і з галицькими боярами. Захопивши Львів, польський король готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю, але наразився на повстання місцевого населення під проводом боярина Дмитра Дедька. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир ІІІ був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той – формальне верховенство польського короля. Але тимчасове збереження обмеженої автономії Галичини не гарантувало галичанам недоторканості. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король почав щедро роздавати землі полякам, німцям, мадярам, призначав у волості своїх ставлеників – старост. Крім Львова, старости з’явились у Галичі, Теребовлі, Перемишлі, Самборі, холмській землі.

 

Казимір ІІІ неодноразово давав офіційну обіцянку шанувати права і звичаї українського народу, але в реальності діяв навпаки. Вже у 1341 році папа Бенедикт ХІІ звільнив короля Казимира від взятих зобов’язань перед місцевим населенням зберігати обряди, права, звичаї православних підданих. Почалось примусове окатоличення місцевого населення.

 

Після смерті Дмитра Дедька в 1344 р. розпочались нові змагання за Га лицько-Волинську спадщину між сусідніми державами. В 1349 р. Казимир ІІІ розпочав другу широкомасштабну експансію на українські землі, обґрунтовую чи її хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-православних. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині, долучивши до своєї території майже 52 тис. кв. км із 200 тисячним населенням. Наступний король Людовік Угор ський (1370–1382) продовжив політику попередника. Він призначив намісником у Галичину Владислава Опольського, знівеченого польського князя, якому надав право титулуватися “Божою милістю пан і дидич руської землі”, користуватися власною печаткою і карбувати монети. З благословення польського короля Владислав дозволяв собі нехтувати місцевим населенням, оточував себе німцями, поляками, волохами. З його 120 привілеїв населенню тіль ки 15 стосувались місцевих українців, решта – чужинців. Повністю підтримуючи католицьку церкву, він дістав папську буллу з дозволом засновувати католицькі єпіскопства. В 1375 році у Львові було засноване католицьке архієпіскопство, згодом єпископати з’явились в Перемишлі, Володимирі, Холмі. Католицька церква, що пустила своє коріння в українських землях, поступово перетворилась на найбільшого в Галичині землевласника. На нещодавно приєднаних землях почали з’являтись католицькі монастирі і церкви, що обслуговували прийшлих польських та німецьких феодалів, а невдовзі і місцеву галицьку покатоличену знать.

 

Утисків зазнала і мова корінного населення. Вже з середини ХІV ст. руська мова була витіснена з ділової сфери цих земель, і офіційною мовою Галичини стала латинська.

 

Таким чином, польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялось від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав’язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ’я шляхом утвердження католицизму. В майбутньому політика, що проводилась Польською короною на Україні, породила гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, відлуння якого відчувається і сьогодні. Тому з повною впевненістю можна твердити, що ті частини України, які у ХІV–ХV ст. знаходились під Литвою, перебували в більш вигідному становищі.

 

Наприкінці ХІV століття низка зовнішніх та внутрішніх обставин змусила литовських і польських феодалів почати процес об’єднання двох держав. Саме в цей час почав наростати тиск на Польщу Тевтонського ордену, а спроби частини польських шляхтичів створити політичний блок з Угорщиною провалились. Литва також потерпала із заходу від агресивних дій тевтонців, а ще більше від натиску Московського князівства, яке відверто претендувало на патронаж над землями колишньої Київської Русі. Крім того, з 1382 року Велике князівство Литовське фактично переживало етап громадянської війни, яка ослабляла державу.

 

Спільні інтереси і проблеми підштовхнули суперників – Литву і Польщу – назустріч одне одному, примусили шукати компромісні рішення.

 

14 серпня 1385 р. в містечку Крево литовський князь Ягайло та польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Він поклав початок військово-політичному блоку двох держав, а в березні 1386 року Ягайло під іменем Владислава І став королем Польщі.

 

За умовами Кревського договору, Велике князівство Литовське зобов’язалося навернути в католицьку віру населення, передати Польщі свою казну, виплатити 200 тисяч флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від Ядвіги, з якою останній був заручений, навічно приєднати литовські, білоруські та українські землі до Польщі. Кревська унія значно зміцнила Польщу. З допомогою литовсько-українського війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини Галичину й встановила владу над Молдавським князівством. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобов’язавшись навічно зберігати її під польською короною.

 

Ягайло доклав чимало зусиль, щоб реалізувати укладену в Крево угоду: сам похрестився за римським обрядом, здійснив масове хрещення литовців і змусив литовських князів підписати “присяжнені грамоти” на вірність королю Польщі. Але реальне об’єднання Литви і Польщі наштовхнулося на значні перепони. І в першу чергу з боку української і литовської знаті, що не бажали поглинання своїх земель Польщею. Протипольський рух очолив талановитий політик і військовий діяч, двоюрідний брат короля – Вітовт, в особі якого владно заявила про себе тенденція до збереження політичної окремішності Великого Князівства Литовського. 1392 року опозиціонери домоглися проголошення Вітовта довічним великим князям Литви, що фактично означало анулювання договору в Креві. Одруження Вітовта з дочкою московського царя Василя І та підтримка позиції Литви з боку Тевтонського ордену завадили Польщі продиктувати свої умови литовцям.

 

Таким чином, Кревська унія була втілена в життя тільки частково. Майже 40 років спроби об’єднання земель Польщі і Великого князівства Литовського зазнавали поразки, і основною лінією литовської політики стало збереження незалежності власної і підлеглих територій.

 

Підпорядкувавши своїй владі Велике князівство Литовське, Вітовт рішуче вдався до централізації країни. На державні пости намісниками ставив литовців, витісняючи з посад православних українських князів. Намагаючись перебороти роздробленість, подібно тій, що була за часів Київської Русі, він постійно переводив князів з одного місця в інше, не даючи глибоко пустити коріння в своїх землях.

 

Нові тенденції багато в чому підривали права удільних князів, які через деякий час за своїми функціями почали все більше нагадувати служилих людей на взірець боярства. Разом з тим, Вітовт частково зберіг інституції і звичаї долитовських часів, наприклад, народні віча, де збирались представники всіх верств населення, покарання дозволялись тільки після винесення рішення суду, яке можна було оскаржити у князя тощо.

 

Централізації держави слугувала і боротьба Вітовта проти відкритих спроб автономних українських князівств добитися державної незалежності, яка посилилася в 90-х роках ХІV століття. Більшість українських князівств відмовилися визнати Кревську унію, а разом з нею владу як польського короля, так і великого князя литовського. На чолі патріотичних сил стали київський князь – Володимир Ольгердович, новгород-сіверський – Дмитро Корибут і поділь ський – Федір Коріатович. Але діяли вони розрізнено, неузгоджено і тим самим прирекли визвольний рух місцевої людності на невдачу. Вітовт протягом 1392–1395 рр. відібрав у повсталих князів найбільші удільні князівства і передав їх своїм прибічникам. Після тривалої боротьби в 1399 р. до Києва був присланий намісником представник Вітовта, його племінник Іван Гольшанський. Удільному устрою України було завдано першого серйозного удару.

 

Крім нововведень у внутрішньому державному житті Литовстького князівства, Вітовт проводив активну зовнішню політику, що високо підняла його міжнародний престиж. Він продовжував просуватись у своїх завоюваннях на схід і зібрав у своїх володіннях всі білоруські і українські землі, крім Галичини. Його володіння сягали аж до Чорного моря, на узбережжі якого Вітовт побудував декілька фортець та портів. Щоправда, від політики південної колонізації довелось частково відмовитись після нищівної поразки литовського війська в 1399 році на річці Ворскла в бою з татарськими загонами хана Тимур-Кутлука. У цій битві Вітовт загубив більшість свого війська, спричинив каральну експедицію татар на українські землі, втратив Чорноморське узбережжя і перспективу розширити свої володіння за рахунок Московського князівства.

 

Після поразки на Ворсклі похитнулися позиції власне Литви та й самого князя. Смоленськ відокремився від князівства, німці знехтували мирним договором і активізували напади на литовські землі, загострилися відносини з Новгородом. Все це разом узяте, і невдоволення удільних князів та бояр змусило Вітовта йти на дальше зближення з Польщею.

 

За умови Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнавали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі, в тому числі й українські, мали перейти під владу польської корони. Одночасно був поновлений військово-політичний союз.

 

Уклавши військовий союз, Литва та Польща змогли об’єднати зусилля в боротьбі проти давнього ворога – Тевтонського Ордена. У відомій битві під Грюнвальдом у 1410 році литовські, польські, білоруські та українські сили завдали німецьким лицарям нищівної поразки. Збройній експансії Тевтонського Ордену на слов’янські землі було покладено край. Але ця яскрава перемога знов загострила відносини Польщі і Литви, в якій посилились прагнення до незалежності від польської корони. Щоб не втратити Литву, польський король змушений був піти на значні поступки Вітовту, вдовольнити частково територіальні претензії Литви, а також укласти нову унію, яка б посилила її позиції. На сеймі в м. Городлі в 1413 р. було підписано унію, згідно з якою Польща визнавала існування великокнязівського престолу в Литві, але обрання великого князя мало контролюватися і затверджуватися польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польськими у вирішенні державних справ, в тому числі і в питанні обрання великих князів литовських і королів польських. Одночасно це посилювало дискримінацію православних аристократів, які ще більше відсторонювались від джерел збагачення і вищих адміністративних посад.

 

Городельська унія значно зміцнила становище Литви на міжнародній арені, надала можливість Вітовту знов звернутися до колонізації Причорномор’я. Але вона не означала, що Польща відмовилася від поглинання Великого князівства Литовського і всіх його територіальних надбань. Польська корона просто змінила тактику дій, де активний зовнішній тиск поступився місцем гнучкій політиці поступового приборкання Литви через її еліту.

 

Зрівняння в справах польських і литовських феодалів-католиків, надання їм права повністю розпоряджатися своїми землями і обіймати державні посади повинно було заохотити литовську верхівку триматися Польщі, зраджувати інтереси власного народу. Городельська унія, забивши клини між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в україн ських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

 

Смерть Вітовта (1430 р.) призвела до значних змін у внутрішній і зовнішній політиці Литви. По-перше, Велике князівство відмовилось від політики південної колонізації. Оборонна лінія поступово відступила на північ, зупинившись на лінії замків Вінниці, Черкас, Канева. По-друге, великі князі, що були одночасно польськими королями, не проводили самостійну політику і все більше потрапляли під вплив Польщі. Польська шляхта, для якої життєвою справою було оволодіння балтійським узбережжям, використовувала кожну нагоду для послаблення Литви. Так, наприклад, у проміжок часу між 1385 і 1501 роками Польща підписала 8 різних угод, які тим чи іншим чином допомогли закріпитись їй на литовській території.

 

З того часу, як польський вплив в Литовському князівстві ставав дедалі сильнішим, українська аристократія втрачала політичні позиції. Великий князь Казимир Ягайлович зумів завдати нового удару по автономії українських земель. У 1452 році він ліквідував Волинське князівство, передав Волинь своєму наміснику. Така сама доля чекала і на Київське князівство. Коли у 1470 році помер київський князь Семен Олелькович, литовські правителі зажадали, щоб престол не передавали спадкоємцю. Незважаючи на обурення киян, король задовольнив це бажання, і намісником був призначений литовець – католик Гаштовт. Ліквідація Київського князівства означала кінець української автономії.

 

Після усунення місцевої автономії Волинь, Київщина, Поділля були з часом перетворені на воєводства, що керувались намісниками-воєводами. Вони підкорялись тільки владі великого князя. Землі воєводств поділялись на повіти, в яких певну владу мали старости. Посади воєвод та старост займали, як правило, місцеві феодали, яких щедро князь винагороджував за службу. З великих магнатів складалась великокняжа Рада, без узгодження з якою князь не мав права видавати закони та розпорядження. Найвищі державні посади почали передаватись у спадок в магнатських родах.

 

В умовах повної та необмеженої влади литовських та місцевих магнатів православне населення українських земель перетворилось на об’єкт постійних утисків і окатоличення. Більшість місцевих українських феодалів дотримувалась у відношенні Польсько-литовської держави угодовської політики і не поспішали захищати інтереси співвітчизників.

 

На початку ХІV ст. погіршилася внутрішня ситуація та міжнародне становище Литви. Стало очевидним, що Велике князівство Литовське занепадає. Суперництво Литви і Московії за північні території вирішувалось не на користь литовців. У 1522 р. Москва відібрала в них Чернігів і Стародуб. У 1522 та 1549 рр. Литва зазнала двох поразок від татар, які значно спустошили литовські володіння. Незважаючи на це, Литва у 1558 році разом зі Швецією та Данією виступила на боці Лівонії у війні проти Московської держави (1558–1583 рр.). Держава стояла на порозі воєнної катастрофи, і попередити такий наслідок могло тільки політичне об’єднання Литви і Польщі, якого все наполегливіше вимагало незадоволене литовське дворянство.

 

Майбутнє об’єднання двох держав було підготовлене всім ходом попередніх подій. Вже з середини ХV століття головним напрямком експансії російських царів стала територія Великого князівства Литовського. В цей же час Кримське Ханство, яке виникло внаслідок розпаду Золотої Орди, здійснювало регулярні руйнівні набіги на південні володіння Литовської держави. Нездатність Литви (а частково і Польщі) поодинці відбивати зовнішню загрозу призвела до того, що вже в період правління в Польщі Сізігмунда ІІ Августа (1548 р. обраного королем), намітилось цілеспрямоване польсько-литовське зближення. З іншого боку, польська шляхта настійливо добивалася інкорпорації Литви, не припиняючи при цьому свого проникнення в українські землі. Відбувалось неконтрольоване властями проникнення поль ського панства в Україну, що неминуче поставило б питання про офіційне затвердження шляхетських надбань.

 

І ось тепер, у 60-х роках ХVI виснажена величезними військовими витратами, поставлена перед загрозою вторгнення московських військ, Литва була змушена звернутись за допомогою до Польщі. Поляки були готові надати допомогу, але при умові об’єднання в одне політичне ціле обох держав.

 

Щодо приєднання українських земель та інкорпорації Литви до Польщі українська знать займала неоднозначну позицію. Дрібна і середня шляхта підтримувала цю ідею, сподіваючись таким чином обмежити диктатуру магнатів і отримати широкі привілеї подібно польським феодалам. Литовські і українські магнати чинили перешкоди повному об’єднанню з Польщею, побоюючись втратити свої статки і вплив на вирішення державних справ, але були згодні на унію, корисну в організації сумісної боротьби проти зовнішньої агресії і у зміцненні власного становища в незалежній Литві. В цілому ж, на середину ХVI ст. українські князі і верхівка панства втратили роль виразника й провідника політичних прагнень свого народу. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовились від планів розбудови національної держави, зреклися ідеї поновлення власного князівства.

 

Яскравим свідченням цього стала їхня позиція під час Люблінського Сейму, що розпочав роботу 10 січня 1569 року і мав остаточно розв’язати питання про характер і форму унії Королівства польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського.

 

З перших же днів на ньому зіткнулися два проекти, два кардинально протилежних уявлення про унію. Литовці вважали, що об’єднання обох держав має відбутися виключно на федеративній основі. Польська ж сторона, навпаки, наполягала на безумовній інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польщі. Національно-політичні інтереси української нації на Сеймі не були представлені ніяким чином. Це відбулось і через обмеженість прагнень представників української еліти сферою матеріальних здобутків, і через те, що українські землі вже давно втратили ознаки автономії. Українці не порушили питання про надання українським землям статусу державної автономії й перетворення таким чином майбутньої Речі Посполитої у федеративну польсько-білорусько-литовсько-українську державу.

 

Через наявність двох програм і неузгодженість позицій від самого початку робота Сейму набрала гострого характеру.

 

Магнати Великого князівства Литовського на чолі з протестантським князем Криштофом Радзівілом та православним українським князем Костянтином Острозьким, які були незадоволені ходом переговорів, після місячних безплідних сперечань таємно покинули Люблін. У відповідь на це польська сторона вжила рішучих дій. Вона самочинно привласнила українські землі – Волинь і Підляшшя, що входили до складу Литовського князівства, і королівською грамотою 5 березня 1569 р. проголосила їх приєднаними до Польської держави. Черговим об’єктом агресивних зазіхань польської корони стали Брацлавщина і Київщина, які були “возз’єднанні” з Польщею на початку червня 1569 року. Отже, коли під тиском дрібної шляхти литовська делегація повернулась на Сейм, всі українські землі вже опинились поза державними межами Литви.

 

1 липня 1569 року Люблінська унія була підписана. Як результат цієї угоди була створена Річ Посполита – польсько-литовська держава, яка мала спільного виборного короля, гроші та зовнішню політику. Велике князівство Литовське певною мірою зберігало свою автономію, а саме: місцеве самоврядування, військо, казну, але фактично його роль у політичному житті об’єднаної держави була зведена нанівець. Домінувала у всьому Польща. Платою за збереження хоча й обмеженої державної суверенності Литви стали українські землі – Підляшшя, Волинь, Київщина і Брацлавщина, що були приєднані до Польської корони. За Литвою залишилась невелика частина земель – Берестейська і Пінська області, отже вона вже не могла справляти суттєвого впливу на українські території. Інкорпорувавши українські землі до складу своєї держави, польська еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвиткові національної самосвідомості в українських магнатів і шляхти, а відтак – зародженню в їхніх колах державної ідеї. Щоправда, польський король вдовольнив мінімальні вимоги, висунуті українською шляхтою в Любліні стосовно збереження привілеїв, руської мови в офіційному діловодстві тощо.

 

Так, наприклад, на Волині землі були прирівняні в правах до коронних. Була зроблена редакція останнього правового статуту (Литовського статуту), статті якого стали єдиними для всіх територій. Державні та судові установи на певний час були переведені на місцеву мову. Права православної шляхти були прирівняні до католицької знаті. Але, незважаючи на ці часткові нетривалі поступки, приєднання до Польщі українських провінцій Литви проходило при явній зверхності Польщі в новому державному об’єднанні Речі Посполитій і відкривало широкий простір для колонізації багатих українських земель.

 

Люблінська унія 1569 р. мала для українців надзвичайно тяжкі і трагічні наслідки. Цю точку зору висловлювали славетні українські історики – М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, її поділяють усі дослідники періоду українського середньовіччя – Н. Яковенко, О. Русіна, В. Смолій, В. Степанков. Ситуацію не змінювало навіть те, що тогочасна Польща була країною з досить передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями. Спланована в Любліні модель “братерства в унії” виявилась життєздатною тільки в теорії. Реальне життя досить швидко показало всю глибину її політичних і релігійних суперечностей.

 

У міру того, як новий польський режим проникав углиб української території і зростала взаємна національна антипатія, закладалися основи денаціоналізації українського етносу. Унія прискорила процеси поляризації тогочасного українського суспільства. Деяка частина української знаті під тиском поляків була згодна прийняти католицьку віру, щоб стати подібними до еліти суспільства. Найзнаніші українські роди – Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Заславських – зрікалися рідної мови, традицій, православ’я і переходили до католицтва, ополячувалися. Така позиція дуже негативно сприймалась низами – міщанами, бідною шляхтою, селянами, які не бажали миритися з польським засиллям. Щоб залагодити ситуацію і зменшити соціальне напруження, правляча верхівка Речі Посполитої знайшла інший спосіб прихилити на свій бік православних українців і поступово примирити їх з новою вірою. Католицькі релігійні кола Польщі висунули ідею створення нової уніатської греко-католицької церкви за рахунок штучного об’єднання двох церков – католицької і православної. Уніатство повинно було стати перехідним містком до повного навернення православних в католицьку віру. Для цього нова церква зберігала українську обрядність, при відправленні служби слід було користуватись церковнослов’янською мовою і календарем, визнаючи при цьому зверхність Ваті кану та приймаючи догмати католицької церкви. Це питання було вирішене на церковному соборі в Бересті (16 жовтня 1596 р.). За його рішенням, уніатське духовенство (як і католицьке) звільнялось від податків, шляхта, що прийняла унію, отримала право займати державні посади нарівні з католицькою знаттю, а уніати-міщани прирівнювались у правах до міщан-католиків. Православне духовенство покладало на унію певні надії. Воно намагалось подолати кризу церковного життя, призупинити експансію католицизму на українські і білоруські землі, домогтися зрівняння в правах православного духівництва з католицьким. Напередодні церковного собору православні єпископи висунули декілька програм, які передбачали реформування православної церкви та регіональне об’єднання церков в межах Речі Посполитої. Але їх пропозиції були відкинуті, і акт Берестейської Унії відбувся як вимушений крок верхівки православної церкви, зумовлений потужним тиском з боку католицьких кіл Польщі та Ватікану.

 

Уряд Речі Посполитої вважав унію обов’язковою для всіх православних на території держави. Таким чином, православна церква була поставлена поза законом.

 

Рішення уніатського собору не відповідало ані інтересам, ані настроям українського населення, для яких православна віра зберігала традиційну роль символу національно-визвольної боротьби, а католицька церква сприймалася як знаряддя іноземного поневолення. Тому закономірним результатом Берестейської унії став великий релігійний розкол в Україні. Незважаючи на погрози уряду, православні виступили на захист своєї віри. Для православної знаті ареною боротьби став сейм. У міщан та селян виступи проти унії проходили в більш активній формі. Так, у 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким заборонили будувати православні храми. Наляканий відсіччю городян, уряд змушений був відступити. У 1629 р. селяни відмовились виконувати повинності на користь Дерманського монастиря, ченці якого прийняли унію. Виступ селян був придушений урядовими військами. Закінчилось поразкою і повстання міщан Острога у 1638 р., які виступили проти закриття православних храмів та передачі їх уніатам.

 

Однак, наляканий розмахом боротьби на початку 30-х років ХVІІ ст., польський уряд був змушений дещо поступитися і видати “Статті для успокоєнія руського народу”, які повертали на Україну православну віру і священиків. Щоправда “Статті” не зупинили наступу католицизму і уніатства на землях українців.

 

Таким чином, можна з впевненістю стверджувати, що включення українських земель до складу Речі Посполитої заклало основу майбутніх протиріч в суспільстві і принесло українському населенню різке посилення визиску, національно-релігійну дискримінацію, колонізацію й покатоличення.

 

Наслідки Люблінської унії були не тільки політичними. Вона також справила великий вплив на спосіб життя українців та соціально-економічні відносини на українських землях. Річ Посполита остаточно ліквідувала залишки старої адміністративної системи колишніх руських князівств. Українські землі були поділені на шість воєводств, де проживало 28% всіх мешканців держави, етнічних українців.

 

Протягом другої половини ХVI – першої половини ХVІІ ст. на цих землях (особливо в Галичині та на Волині) почало інтенсивно зростати велике феодальне землеволодіння магнатів, шляхти, церкви. В Галичині знаходились феодальні землеволодіння Потоцьких, Собецьких, Даниловичів, Одровонжей та інших у формі “Ключів” – декількох поселень та містечок, які в адміністративному відношенні складали єдиний господарський комплекс. На Волині 250 магнатських родів володіли найбільшими у всій державі латифундіями. За відомостями на 1629 р. в руках 37 волинських магнатів знаходилось 3/4 всіх селянських господарств. Найбільш могутнім феодалом на Волині був князь Острозький. На початку ХVІІ ст. йому належало 59 міст, містечок та замків, 857 сіл та 111 фільварків. Найбільші земельні володіння в інших місцевостях України мали Заславські, Хоткевичі, Пронські та інші. Після Люблінської унії, яка відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для придбання земель в Україні, вони захопили на Придніпров’ї та Брацлавщині величезні земельні масиви. Коли Литовський статут 1588 р. юридично затвердив всі форми феодального землеволодіння, в тому числі і в Україні, польські сейми дозволили королю роздавати шляхті землі в Придніпров’ї, причому це стосувалося не тільки пустуючих земель, а головним чином земель з селянами. Так, в кінці XVІ – на початку ХVІІ ст. на Наддніпрянщині, Брацлавщині з’явились численні володіння шляхти. В першу чергу це були землі магнатів Замойських, Жолкевських, Казановських, Потоцьких та інших. На Лівобережжі своїми розмірами виділялись володіння Вишневецьких з центром в Лубнах. На отриманих від короля та захоплених самочинно землях Вишневецький побудував міста Лубни, Пирятин, Ромни, Прилуки, десятки сіл та хуторів. Наприкінці 30-х років ХVІІ ст. Вишневецькі були власниками 39,6 тис. селянських дворів, 56 міст та містечок. В 20-х роках ХVІІ ст. 18 магнатам та великим шляхтичам Брацлавського воєводства належало 18% всіх селянських та міщанських дворів.

 

Великими землевласниками були католицька та уніатська церкви, а також православні монастирі. Найбільшим землевласником в Україні був Києво-Печерський монастир. А на Волині на початку ХVІІ ст. уніатській церкві належало близько 2,1 тис. селянських господарств.

 

Маючи в своєму розпорядженні величезні наділи, польські феодали почали поступово перетворювати свої володіння на комерційно-зорієнтовані господарства, що отримали назву фільварків. Причиною цього була зміна економічної ситуації в багатьох європейських країнах та зростання попиту на продовольчі товари і зерно внаслідок великих географічних відкриттів. Багатолюдні західні міста потребували великої кількості хліба, який в ХVІ – на початку ХVІІ ст. почала активно вивозити Річ Посполита зі своїх земель. Намагаючись отримати з селянських господарств якомога більше зерна, шляхтичі включали їх до складу своїх володінь. Замість оброку, розповсюдженого раніше, вони почали вимагати від селян все більшої кількості відробітків землі – регулярної щотижневої панщини. Щоправда, процес переходу до фільваркового господарства, що охопив всю Польщу, в Україні розвивався повільнішими темпами. Але в тих районах, де був вільний доступ до ринків та значна робоча сила (а такі умови склались в Галичині та на Волині), протягом XVІ – на початку ХVІІ ст. все більш вкорінювався новий тип господарства.

 

Зміцнення та зростання великої феодальної власності на землю вело до посилення кріпацтва, що проявлялося в дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба і прикріпленні його до землі.

 

Правове становище українського селянства в Галичині та західному Поділлі визначалось головним чином польським державним законодавством, яке носило відверто класовий характер і передавало землю в необмежену власність шляхті. На решті території України після Люблінської унії поширювалися і польське феодальне право і Литовський статут. Доповнена редакція статуту 1588 р., як і польські закони, залишали селян як клас без жодних прав. Зокрема, селяни не мали права брати участь у роботі центральних та місцевих органів влади, мати своє самоврядування та суди, переходити на інші землі. Селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком.

 

Після Люблінської унії всі українські селяни втратили право в один установлений день на рік переходити до іншого хазяїна. У 1505 р. польський сейм заборонив селянам залишати поміщика без його згоди, а після унії це рішення поширилося на всі українські землі.

 

Таким чином, коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, в Східній Європі та в Україні воно зароджувалось в особливо жорстокій формі. І до середини ХVІІ ст. на території етнічної України була закріпачена чверть селянства.

 

Треба зауважити, що рівень закріпачення селян в Україні не скрізь був однаковий. У густо заселених районах, таких, як Галичина та Волинь, де був особливо відчутний польський вплив, кріпацтво існувало у жорстоких формах. На початку ХVІІ ст. панщина тут досягала 4–5 днів на тиждень. А в рідконаселених районах, таких, як Карпати та Подніпров’я, сили, поміщики були змушені йти на поступки селянам. Так, наприклад, на Київщині панщина – 2-3 дні на тиждень була стабільною понад 100 років. Крім того, українське селянство, що складало 80% населення краю, не давало закріпачити себе без боротьби.

 

Наприкінці ХVІ ст. в цілому завершився процес формування шляхетського стану, розпочатий двома століттями раніше.

 

У той самий час, коли селянство втрачало свої права, польська шляхта посилювала свої позиції та політичний вплив. Спочатку шляхта спробувала зменшити свої обов’язки перед сюзеренами. Вчорашні воїни, а тепер підприємці, вони прагнули обмежити право короля починати військові дії, оскільки не бажали брати участь у воєнних походах, тоді як можна було отримувати великі прибутки з власних маєтків. На початку ХVІ ст. шляхта підкорила собі місцеві сейми, а невдовзі і загальний сейм Речі Посполитої, якому належала вища законодавча влада в країні. Тепер шляхта, що складала 8–10% населення, більше ніж знать будь-якої країни Європи, могла обмежувати владу своїх королів.

 

Обмеження королівської влади було лише однією з цілей шляхти. Вона також прагнула позбавити будь-який прошарок суспільства можливостей загрожувати їхньому привілейованому становищу. Тому шляхта розпочала боротьбу ще на два фронти: проти магнатів (з їхньою монополією на високі посади і величезними земельними маєтностями) та проти міських заможних верств, оскільки бачила в них суперників у торгівлі. І хоча майже 420 українських міст отримали Магдебурзьке право, шляхта знаходила можливості його обмежувати і втручатися в міські справи. Перевага сил була явно на боці польської шляхти. На початку ХVІ ст. більшість міст була позбавлена права голосу в сеймі, а місцевим купцям було заборонено їздити за товарами за кордон. У той самий час сейм звільнив шляхту від податку на ввіз і вивіз товарів, через що торгівля почала зосереджуватись в руках шляхтичів.

 

Основну статтю експорту в Західну Європу з земель України становив хліб. Його кількість весь час зростала. В середині ХVІ ст. вона становила 17, а у другій половині – 78, а в першій половині ХVІІ ст. – до 84 тис. лаштів (лашт – приблизно 2 т). Торгувала шляхта ще й волами, кіньми, дубовими колодами, смолою тощо. Про загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду військовій службі з жалем писав один з польських публіцистів того періоду: “Тепер у нас нема вояків..., зате є корчмарі, гендлярі й посередники... Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують...”. Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати і шляхта. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала землі і робила їх малопродуктивними. Одержувані кошти йшли на розкішне життя панства, частково вкладалися в економіку Литви і Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалась на сировинний придаток європейських країн. За рахунок українського народу зміцнювались інонаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення, або будь-що намагались прилучитись до польської еліти, зраджуючи власний народ. Таким чином, після Люблінської унії поряд з подальшим розвитком продуктивних сил, ростом міст, розвитком ремесел, торгівлі на землях України почалось становлення фільваркової системи, що супроводжувалось розвитком кріпацтва і остаточним оформленням кріпосного права. На початку ХVII ст. більшість українських земель прибрала до рук польська знать, довівши, що багатовікова суперечка поляків і литовців за Україну закінчилась перемогою Польщі.

 

Говорячи про литовсько-польську експансію на землі України, слід мати на увазі, що не тільки означені держави в цей період претендували на українську спадщину. В кінці ХV – на початку ХVІ ст. завершився процес формування єдиної Московської держави, яка також розраховувала розширити свої кордони за рахунок українських територій і претендувала на роль збирача спадщини колишньої Київської Русі. Це призводило до періодичних зіткнень між Москвою, Литвою і Польщею. Так, у 1498 р. відбулось перше російсько-литовське зіткнення, успішне для Росії. У 1500 р. вибухнула нова російсько-литовська війна. У 1503 р. в Москві був укладений мирний договір, за яким до Москви відходили Чернігово-Сіверські землі з Черніговом, Стародубом, Новгород-Сіверським, Брянськом та іншими містами, а це складало майже третину території литовської держави. Так був покладений початок входженню українських земель до складу Московського царства. З 1504 року московське керівництво висунуло вимогу передати йому Київ і Смоленськ як спадкоємцю київських князів. Через деякий час внаслідок нової війни між Росією і Литвою, що продовжувалась 10 років (1512–1522), Москва приєднала до себе Смоленську землю. А у 1523 р. – ще й Новгород-Сіверське князівство.

 

З ХV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека з боку Турецької (Османської) держави і Кримського ханства. Протягом ХIV–XVII ст. Турецька військово-феодальна держава за часів правління султанів Баязида, Мурада та Махмеда захопила Візантію і весь Балканський півострів.

 

У 40-х роках ХV ст. за часів правління хана Хаджи-Гірея Кримське ханство остаточно відокремилось від Золотої Орди. Основою його зовнішньої політики було пограбування країн-сусідів. За часів правління хана Менглі-Гірея кримчаки захопили Причорномор’я з містами Дашев (Очаків), Хаджибей, які рані ше належали Литовській державі.

 

У 1475 р. Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангуп, Перекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї і таким чином встановила своє панування на берегах Чорного та Азовського морів. Вже в кінці ХV ст., після завоювання Буджака і побудови фортець в Анкермані, Бендерах, Хотині, почались напади турків на Галичину і Поділля. У 1498 р. вони вперше спустошили галицькі міста Перемишль та Ярославль.

 

Кримські татари, заручившись підтримкою Туреччини, з 80-х років ХV ст. почали постійні напади на Україну. Перший великий напад на центральні українські землі татари вчинили 1479 р. Орда Менглі-Гірея з Чорного лісу несподіваним наскоком спустошила Брацлавщину та інші регіони Поділля й без перешкод відкотилась до Криму. В 1482 р. Менглі-Гірей з великим військом вдерся в Київську землю і взяв Київ. У кінці ХV – першій третині ХVІ ст. татарські орди на чолі з беями та мурзами майже кожен рік грабували та спустошували українські міста і села, гнали в полон тисячі людей, продавали їх у рабство на східних ринках. Найбільшим ринком невільників була Кафа (Феодосія).

 

За підрахунками Я.Дашкевича в період з 1400 до 1650 р. під час грабіжницьких походів на Україну було захоплено в полон або убито від 2 до 2,5 млн. населення.

 

Незважаючи на те, що литовські князі під тиском обставин почали сплачувати кримським ханам щорічну данину, кримчаки не припиняли своїх злодійських набігів на українські землі. Таким чином, південна Русь жила весь час під постійною загрозою турецько-татарських нападів. Держава повинна була взяти на себе її захист. Але ні литовсько-руська держава до Люблінської унії, ні польсько-литовська Річ Посполита після неї, не мали достатньо сил, щоб як слід організувати захист віддаленої окраїни з її оголеним і беззахисним кордоном.

 

Не маючи надії на державу в захисті степових кордонів, український народ організував цю справу самотужки. Захист цілого народу від рабської долі взяло на себе українське козацтво.

 

Великого розмаху набуло повстання під проводом Северина Наливайка (1594–1596). Козацький полководець, родом з Гусятина, свого часу брав участь у морських і сухопутних походах запорожців. Досвідчений воїн, популярний серед козацтва, зібравши значні військові сили, вирушив проти волинських, поліських та білоруських магнатів. С.Наливайко виношував плани створення самостійної козацької держави в пониззі Бугу і Дніпра.

 

Одночасно вели бої з польсько-литовською шляхтою козацькі загони Григорія Лободи та Матвія Шаули. Тільки регулярна армія на чолі з гетьманом С. Жолкевським змусила козаків відступати. Об’єднавшись біля Білої Церкви, українське військо перейшло на Лівобережжя. Під Лубнами над річкою Солоницею повстанці чинили запеклий опір. У таборі почалися голод, пошесті, чвари між реєстровцями та козацькою черню. Під час таких суперечок було вбито Лободу, а Наливайка і Шаулу реєстровці видали С. Жолкевському. Польське військо вчинило над переможеними козаками криваву різню.

 

Далі були повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила), Павла Бута (Павлюка), Дмитра Гуні, Яцька Острянина та інших.

 

Отже, протягом ХVІ – на початку ХVІІ ст. в українських землях, що знаходились під владою Литви та Польщі, відбувався процес укладення соціально-класової структури суспільства, консолідації двох основних класів феодальної держави: селянства та шляхти. Посилення в суспільстві позицій шляхти супроводжувалось швидким закабаленням селянства і запровадженням кріпосного права. Правлячі кола Польщі і Литви послідовно та наполегливо проводили політику ліквідації автономії українських земель, наступу на православ’я. Водночас над Україною нависла зовнішня загроза з боку Османської імперії та Кримського ханства, в боротьбі з якими сформувалось й зміцніло українське козацтво, що перебрало на себе функцію виразника й захисника національних, релігійних і культурних інтересів народу. Саме воно стає станом, спроможним виконати історичну місію будівничого національної держави.

 

 


Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 103 | Нарушение авторских прав






mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.045 сек.)