Історія України як наука і навчальна дисципліна

ТЕМА 1. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ЯК НАУКА ТА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА. СТАРОДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ. ПОХОДЖЕННЯ ТА РОЗСЕЛЕННЯ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН.

Головною метою вивчення історії України в НАУ є виховання громадянина України у процесі високої професійної підготовки, виховання людини сучасної, працьовитої, творчої; розвиток національної самосвідомості майбутніх спеціалістів, їх патріотичних і морально-етичних переконань, усвідомлення причетності до тисячолітньої історії українського народу; прищеплення студентам навичок наукового аналізу, спрямованих на забезпечення самостійного осмислення закономірностей історичного розвитку; засвоєння практичних умінь роботи з історичними джерелами і науковою літературою; формування потреби застосовувати набуті знання з історії у повсякденній діяльності, для орієнтації в суспільно-політичному житті, оцінки суспільних явищ і подій.

Історія України як наука і навчальна дисципліна

Історія України – одна із складових частин історичної науки, а основним питанням будь-якої науки є питання про те, що вона вивчає, на чому зосереджує головну увагу, тобто питання про її предмет.

Історія України – це наука, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов’язані з нею героїчні подвиги, тріумфи, драми та трагедії.

Предметом вивчення вузівського курсу історії України виступає складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх давен до сьогодення.

Разом з тим історія України та її народу має розглядатися в тісному взаємозв’язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів. У нашому випадку такими сусідами є слов’янські народи: поляки, словаки, білоруси, росіяни, з якими у різні часи українці, щоправда переважно без врахування їхнього бажання, були об’єднані в єдиних державах. Крім того, на певних історичних етапах свого розвитку український народ, теж не за власною волею, зробив значний внесок у розбудову таких неслов’янських державних утворень, як Велике князівство Литовське, Австро-Угорська держава та Російська імперія. У той же час, говорячи про близькість історичного розвитку сусідніх народів і навіть про певну його спільність, недопустимо підміняти історію одного народу історією іншого.

Вивчення курсу історії України у вузі відповідає потребам формування української незалежної держави, адже успіх розбудови України залежатиме від участі в цьому процесі самих українців, їхньої громадянської свідомості, а це можливо при глибокому знанні ними своїх історичних коренів, свого минулого.

З латинського виразу “Historia est magistra vitae” виходить, що історія – вчителька життя. Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Сьогодні історичне мислення постає як важлива складова соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму – один з найважливіших в науковій методології. Він дає можливість визнати передумови та джерела зародження тих чи інших явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, а також спрогнозувати майбутнє.

Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Здавалося б, це принципово не можливо. Проте звернімося до фактів.

Звернувшись до історії розвитку релігійних ідей, М.Вебер зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність, обов’язковість у справах, бережливість тощо. Саме вони, за М.Вебером, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливість та перспективи розвитку.

За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури того чи іншого народу дозволяє прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання покоління, що зростає, відповідно до традицій цього етносу.

Історія є рівнодіючою всіх духовних сил і здібностей народу.

Разом з тим історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Вивчення історії, історичного мислення у процесі соціально-філософського пізнання є умовою ефективної участі людини у суспільному житті. Прикладом цього є М.Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.

Історія вчить кожну молоду людину, як, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацювати і критично переосмислити багатство світового історичного досвіду та засвоїти його уроки, виробити на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Методологія вивчення курсу „Історія України”.

Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, причому й тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва.

Отже, історія є специфічною наукою, що займає проміжне місце між класичними науками та мистецтвом.

Кожна наука має свої, тільки їй властиві методи дослідження й методичні принципи підтвердження істини. Історична наука не є винятком. Правдиве, істинне пізнання минулого можливе лише з правильних, справді наукових методологічних позицій.

Якими ж є основні методологічні принципи, на які спирається історична наука?

Перший принцип – це принцип об’єктивності. Цей принцип виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об’єктивний процес. Він зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками.

Водночас принцип об’єктивності вимагає від того, хто вивчає історію, спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми, тобто дотримуючись принципу правдивості висвітлення історії.

Другим важливим принципом історичної науки є принцип історизму. Він передбачає, по-перше, щоб кожне явище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, принцип історизму передбачає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб було видно взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з конкретним досвідом історії, коли зберігаються причинний зв’язок між різними явищами і подіями. Історизм надає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з’ясувати їхнє значення.

Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів – теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, з яких насамперед потрібно виділити два– історичний і логічний. При застосуванні першого ми простежуємо історичні явища на всіх етапах його розвитку, з урахуванням специфічності його перебігу в конкретних умовах місця і часу. Використовуючи логічний метод, ми аналізуємо явище на кінцевій стадії його розвитку, коли воно сформувалося, і всі його основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.

При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики, що відкривають невідомі раніше можливості виявлення історичних закономірностей.

Джерела і література вивчення історії України.

Кожна галузь історичних знань має свої джерела. Джерелом історії України є матеріальний носій історичної інформації, що безпосередньо відображає той чи інший бік діяльності людей. Коло таких джерел дуже широке.

Тепер в науці виділяють п’ять основних типів історичних джерел.

Перший – це речові джерела–пам’ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам’ятки.

Другий – етнографічні джерела–пам’ятки, в яких знаходимо дані про характер й особливості буття, культури, звичаї того чи іншого народу.

Третій – лінгвістичні джерела–дані з історії розвитку мови.

Четвертий – усні джерела–народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки та ін.

П’ятий – писемні джерела, які є основою історичних знань.

Вивчення витоків історії українського народу було б просто неможливим без археологічних джерел–пам’яток матеріальної і духовної культури стародавніх часів. В могилах, курганах, городищах знаходять чимало пам’яток давнього життя. Одним із піонерів української та загальнослов’янської археології був польський вчений Адам Чарноцький, який почав першим досліджувати кургани на території України. Особливо активізується ця робота з початку XIXст., коли почалися розкопки на території Десятинної і Софійської церков у Києві.

Писемні джерела в свою чергу розподіляються на дві основні групи. До першої відносяться актові матеріали–джерела, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб. Це грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми тощо. До другої групи відносять розповідаючі джерела–літописи, спогади, щоденники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце займають літописи, тобто хронологічні записи про події, складені по роках. Літописання на Україні з’явилося вже в першій половині XI ст.. під час правління Ярослава Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене в Києві близько 1037–1039 рр. З роками воно було продовжено, а в 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним “Повість временних літ”. Обравши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, праслов’янську історію і розселення слов’ян. Історична частина Несторового твору починається роком 852, а закінчується 1117.1 Цей високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні. “Повість” була щонайменше тричі переписана. У найкращому вигляді цей знаменитий твір дійшов до нас у Лаврентіївському списку та Іпатіївському літописі.

Серед давньоруських літописів своїми літературними якостями виділяється Галицько-Волинський літопис, що охоплює майже все XIIIст. У центрі його – епоха князя (короля) Данила Галицького, якого літопис змальовує бездоганним і хоробрим лицарем. Багато даних про події на українських землях XI – XII ст. містять Новгородський та Ростово-Суздальський літописи, що збереглися краще.

Велике значення для всебічного висвітлення нашої давньої історії мають також іноземні джерела. Першу писемну згадку про події на українських землях залишив “батько історії”, славетний грек Геродот у Vстолітті до н.е. Ряд даних про слов’ян (венедів) знаходимо у римського історика Iстоліття н.е. Тацита. Про племена слов’ян писали також візантійський історик Прокопій Кесарійський, готський історик Йордан та інші автори.

Окрему групу джерел, що стосуються історії української державності, становлять юридичні пам’ятки: договори Русі з Візантією X ст.; законодавчий збірник “Руська Правда”, який зберігся в літописах; церковні устави Володимира Великого, Ярослава Мудрого тощо.

Літописна традиція Київської Русі і Галицько-Волинського князівства знайшла своє продовження в литовсько-польський період історії українського народу. Історичні писання особливо поширюються в XVI ст. Створюються вони переважно при монастирях. До найважливіших пам’яток цього часу належить Густинський літопис (1670р.), який складений на основі численних вітчизняних та іноземних джерел, праць польських, західноєвропейських, грецьких, римських істориків та хроністів. У середині XVI Iст. був закінчений і Львівський літопис, що охоплює події з 1488 до 1649рр. На основі Густинського літопису, а також інших джерел було написано досить популярний і єдиний друкований твір того часу–“Синопсис”. До середини XIX ст. він витримав понад 20 видань і тривалий час вважався першим систематизованим підручником з історії України.

Окремою групою серед писемних джерел XVII – початку XVIII століть вважають так звані “козацькі літописи”, присвячені в основному добі Хмельниччини. Чільне місце серед них посідає анонімний твір, який перші видавці умовно назвали “Літописом Самовидця”. Він охоплює події з 1648р. до 1702р.

Серед козацьких літописів також виділяється літопис Самійла Величка “Сказание о войне козацкой с поляками через Зеновия Богдана Хмельницкого”. Цей історичний твір займає чотири великі томи. До його складу увійшло багато документів, грамот, універсалів, договорів. Це надає йому великої ваги. Літопис доведено до 1700р.

Цими визначними пам’ятками літописання другої половини XVII– початку XVIIIст. по суті завершується етап накопичення історичних даних, створення компілятивних хронік. В останні десятиліття XVIIIст. остаточно утверджується якісно новий, вищий етап розвитку української історіографії, який вже можна вважати науковим. І ніби сполучною ланкою поміж цими двома етапами стоїть один з найперших загальних курсів української історії– “Краткое описание Малороссии”. Він був виданий близько 1740р. Василем Бубалом. Цей курс своїм завданням ставив за мету з’єднати князівський і козацький періоди історії України.

Вершиною активного процесу узагальнення накопиченого матеріалу і формування оригінальної концепції історії України стала поява на рубежі двох століть “Історії Русів”– геніального і загадкового твору. Уже близько двох століть учені не можуть остаточно визначитися щодо особи його автора, оскільки він з політичних міркувань заховався під іменем Георгія Кониського. Цей твір був надрукований лише 1846р., майже через 50 років після написання, але ще в 30–40-хрр., поширюючись у списках, справив величезне враження на сучасників. Так, безперечним є його вплив на формування історичного світогляду Т.Шевченка і М.Гоголя.

На розвиток історичних досліджень в Україні істотно вплинуло видання історичних матеріалів, яке розпочалося в 40-хрр. XIX ст. На жаль, в Україні не було своїх наукових установ чи товариств, але національно свідомі дослідники зуміли використати російські офіційні установи для публікації численних матеріалів української історії. Так, М.Костомаров – автор “Книги буття українського народу” і багатьох праць з історії України – був видатним продовжувачем народницького напряму в історії України, започаткованого М.Максимовичем. М.Костомаров певний час працював у Київському університеті, а згодом очолював кафедру історії в Петербурзькому університеті. Головну увагу в своїх працях він приділяв селянству, народним рухам, недооцінюючи часто державних діячів. Добу козаччини досліджували такі історики, як П.Куліш та Д.Яворницький (Історія запорозьких козаків). З середини XIXст. з’являються праці, присвячені історії окремих частин України: Києва, Слобожанщини, Чернігівщини.

Однак, не дивлячись на досить активні дослідницькі процеси, про власну українську історичну школу можна говорити, починаючи лише з кінця XIX ст. Її засновником став професор Київського університету Володимир Антонович. Предметом його наукових інтересів були здебільшого історія Правобережжя, соціально-економічні питання, а також історія козацтва, гайдамаччини, шляхетства (монографії “Про походження козацтва”, “Про гайдамацтво”, “Про селян в Південно-Західній Росії за актами 1700–1798рр.”). Він заснував київську школу істориків, до якої належали майже всі науковці, що посіли в майбутньому професорські посади в університетах України: Д. Багалій, І. Линниченко, М.Довнар-Запольський. З його школи вийшли видатні українські історики М. Грушевський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, П.Курінний та ін.

Наприкінці XIX ст. відбулася подія, яка започаткувала нову добу в українській історіографії. В 1894р. кафедру історії у Львівському університеті очолив М.Грушевський. Він не тільки зумів об’єднати галицьких науковців, але й залучив багато вчених з Наддніпрянської України. За роки творчої роботи М.Грушевський написав 1800 статей та “розвідок” з історії, етнографії, археології, літератури, а також кілька загальних курсів історії України,– таких, як “Очерк истории украинского народа”, “Ілюстрована історія України”, і головний твір– “Історію України–Русі” в десяти томах. Він вперше створив систематичну історію України– від археологічного періоду до 1658р., головну увагу приділяючи соціально-економічним питанням.

Перша світова війна, революційні події 1917р. та громадянська війна загальмували розвиток української історичної науки на багато років. Майже єдиним винятком того періоду було заснування 24листопада1918року Української Академії наук, що вже в 20-хрр. стала осередком наукової роботи, в тому числі істориків. Повернення сюди в 1924р. з еміграції М.Грушевського, якому в період українізації вдалося створити в Академії історичні установи з потужним науковим потенціалом, значно активізувало дослідження історії України.

Активні дослідницькі процеси були перервані в 1930 р. сфабрикованим Народним Комісаріатом внутрішніх справ (НКВС) процесом Спілки Визволення України (СВУ), який вирвав з рядів Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) 45 співробітників на чолі з академіками С.Єфремовим та М.Слабченком. Почався сталінський геноцид проти українського народу, його культури та історії. На початку 30-хрр. майже всі осередки української історичної науки в УРСР було ліквідовано.

У 20–30-ірр., не зважаючи на політичні обмеження польського окупаційного режиму та матеріальну скруту, велика історична робота проводилась і в Галичині. Осередком її було Наукове Товариство ім. Т.Г.Шевченка. Там працювали відомі історики, здебільшого учні М.Грушевського: С.Томашівський, О.Терлецький, І.Крип’якевич та інші. Визначні історики України продовжували дослідницьку роботу і в еміграції. Наукові сили були сконцентровані у Празі (Український вільний університет), Берліні (Український науковий інститут), Варшаві (Український науковий інститут, Українське воєнно-історичне товариство). Серед першої хвилі української політичної еміграції провідне місце займають Д.Дорошенко (“Нарис історії України” у двох томах, “Огляд української історіографії” та ін.), В.Липинський (“Україна на переломі”), А.Яковлів, Н.Полонська-Василенко (“Історія України”), О.Оглоблін та ін.

Після закінчення другої світової війни дослідницька робота в царині української історії відновилась. Однак в УРСР дослідники були затиснуті у жорсткі ідеологічні лещата. Провідними темами практично всіх історичних праць стають: домінуюча роль російського народу і російської культури у розвитку всіх народів СРСР; одвічне прагнення українців та білорусів до державної єдності зі “старшим братом”; пріоритет соціального над національним; майже патологічна ненависть до українських істориків-емігрантів. Не дивно, що за цих обставин цілі періоди української історії були віддані на відкуп російським історикам. Щоправда, серед них були і науковці з світовими та європейськими іменами, а саме: Б.Греков (“Киевская Русь”, “Восточная Европа и упадок Золотой Орды” та ін.), М.Тихомиров (“Древнерусские города”, “Российское государство XV–XVIIIвеков”), Д.Лихачов (“Русские летописы и их культурно-историческое значение”), В.Мавродін (“Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности”), Б.Рибаков (“Анты и Киевская Русь”, “Ремесло древней Руси”) та ін.

Водночас не стояла на місці й історична наука в Україні. Оскільки можливостей для реалізації нових концептуальних підходів до питань походження і формування українського народу, процесів його історичного розвитку практично не було, дослідники змушені були зосередити увагу на накопиченні фактичного матеріалу, введенні в науковий обіг нових документів з архівів, розгляді окремих періодів історії України, створенні праць узагальнюючого характеру. Що ж до історії України новітніх часів (з виходу на історичну арену російської соціал-демократії і до значущих подій 60–80рр. XX ст.), то в усіх без винятку виданнях вона була сфальсифікована.

Після закінчення другої світової війни на західноукраїнських землях продовжували працювати вихованці історичної школи М.Грушевського та її послідовники. Найавторитетнішим з них був І.Крип’якевич, який зумів видати досить цінні роботи: “Богдан Хмельницький”, “Галицько-Волинське князівство” та ін. Також можна назвати імена істориків Л.Похилевича, Я.Ісаєвича, В.Грабовського, Ю.Сливки.

Серед київських істориків-дослідників дожовтневої історії України можна виділити таких, як Ф.П.Шевченко, В.Голобуцький (“Запорожское козачество”), М.Брайчевський (“Походження Русі”, “Утверждение христианства на Руси”), М.Котляр (“Киев– древний и современный”), В.Баран (“Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю”), П.Толочко (“Древний Киев”, “Древняя Русь”). У 1939р. був відновлений Київський університет (у 1924–1938рр.– КІНО), а в ньому історичний факультет, 1956р.– створено кафедру історії України в ньому, 1957р.– засновано “Український історичний журнал”, у 1992р.– журнал “Київська старовина” (видавався у 1882–1906рр.), у 1997р.– журнал “Пам’ять століть”. У цілому, оцінюючи радянську історіографію післявоєнного періоду, присвячену історії України до 1917р., слід сказати, що за кількістю опублікованих робіт вона дуже значна. Однак майже всі ці роботи мають всі ті недоліки, які вже були зазначені вище.

Стосовно історіографії радянського періоду історії України, то, враховуючи її ідеологічну закомплексованість, можна вважати, що вона перебуває поки що лише в зародковому стані. Тільки в останній час з’явилися публікації, що з наукових позицій висвітлюють досі маловідомі сторінки історії України радянського періоду.

Варто згадати, що в США, Канаді і Європі є Товариство українських істориків, журнал “Український історик” (редактор Л.Вінар).

Дата добавления: 2015-07-10