Стародавня історія України

Первинною соціально-економічною формацією в історії людства була первісна община. Суть її полягає в колективному виробництві та споживанні, а також колективній власності на природні багатства і знаряддя праці. Впродовж тривалого часу первіснообщинна формація пройшла кілька стадій свого розвитку. Чітко виділяються дві стадії-епохи: споживчого і відтворюючого господарства.

Основна мета первісного виробництва полягала у створенні необхідного продукту для забезпечення фізичного існування людини і розширеного відтворення населення.

У рамках первіснообщинної формації відбувалось два великі суспільні поділи праці. Перший характеризувався виділенням пастуших племен, що зумовило значне підвищення продуктивності праці, появу додаткового продукту і обміну.

Другий великий поділ праці пов’язаний з виділенням виробництва металу як самостійної галузі виробництва.

Історія первіснообщинного ладу поділяється на чотири періоди. В основі визначення хронологічних рамок кожного періоду лежить домінуюча роль того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи і заліза. Відповідно до цього археологи розрізняють:

– кам’яний вік, який охоплює період від 1 млн. до 6–5 тис. років тому. В свою чергу кам’яний вік розподіляють на: палеоліт (стародавній кам’яний вік: 1 млн. – 12 тис. років тому), який також поділяють на ранній, середній і пізній; мезоліт або середній кам’яний вік (приблизно 12–5 тис. років до н.е.) і неоліт або новий кам’яний вік (починається біля 7–6 тис. років тому);

– енеоліт або міднокам’яний вік (ІV–ІІІ тис. до н.е.);

– бронзовий вік (кінець ІІІ – початок І тис. до н.е.);

– ранній залізний вік; на Кавказі він починається з X ст. до н.е., в Україні і Південній Росії – з ІV–V ст. до н.е. і триває до утворення класових суспільств-держав.

Приблизно І млн. років тому пралюди (архантропи) заселяли теплі райони Евразії і можливо, тоді з’явились на території України. Пізніше на зміну пітекантропу і неандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини (близько 40 – 35 тис. років тому), яку ми вже називаємо “гомо сапієнс” (людина розумна). Первісне людське стадо у пізньому палеоліті поступається місцем родовій общині із спільною власністю на засоби виробництва. Водночас відбуваються значні зрушення в господарській діяльності людини, вдосконалюються знаряддя праці. На зміну палиці і загостреному каменю приходять металевий спис і списометалка – попередник лука. Це значно підвищило ефективність полювання. Поява штучного житла й шитого одягу дала змогу людині значно розширити північні межі свого проживання на Землі. Стоянки доби пізнього палеоліту знаходять по всій території України. Причому цивілізація доби пізнього палеоліту – Мізинське поселення на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці, – як зауважує відомий археолог О.Знойко, не мала на той час аналогів у всій Європі.

Близько 12 тис. років до н.е. пізній палеоліт на Україні перейшов в епоху мезоліту, яка тривала до V тис. до н.е. Найважливішим досягненням того часу було винайдення лука і стріл, змінилась і техніка виготовлення кам’яних знарядь. Був зроблений і перший крок на шляху до скотарства. Все це відомо з матеріалів, знайдених на мезолітичних стоянках, яких в Україні особливо багато. Найцікавіші з них: Журавська стоянка на Чернігівщині, Кирилівська в Києві, Гребеники на Одещині, Фатьма–Коба і Мурза–Коба в Криму. В епоху мезоліту вже більш чітко простежуються окремі етнокультурні області.

Розквіт родоплемінного ладу відбувається в добу неоліту, яка почалася в Україні біля 7 тис. років тому, оскільки сприятливий клімат і родючі землі створювали ідеальні умови для розвитку господарства. В період неоліту порівняно високий рівень виготовлення знарядь праці і накопичений досвід дали змогу людині перейти від присвоєння дарів природи до продуктивного господарства – землеробства і скотарства. Виникнення продуктивного господарства вчені називають “неолітичною революцією”.

В період неоліту був досягнутий помітний прогрес в обробці каменю. Різання, шліфування і свердління дали змогу виготовляти досконалі кам’яні сокири, насаджені на рукоять, що перетворило їх на основне знаряддя праці. Такі сокири допомагали людям освоювати лісові простори, будувати житло, виготовляти човни. У неоліті було освоєно також виготовлення ліпної кераміки, з’явилися тканини. Обпалена глина – це перший штучний матеріал, створений людиною. Глиняний посуд дозволяв готувати рідку їжу і зберігати харчові припаси.

У цей період спостерігається подальший розвиток духовного світу людини, мистецтва. Полювання втрачає основне значення, тому, мабуть, зникають реалістичні зображення звірів. Натомість поширюється культ божеств родючості в образі жінки. Цей культ характерний для землеробських племен не тільки України, але й Малої Азії, Месопотамії тощо.

У VI ст. до н.е. стає помітною певна балто-білорусько-українська єдність на фоні етнічної карти Європи того часу. Вона виявилася в культурі ямково-гребінчастої кераміки (назва від характерного орнаменту), поселення якої на Чернігівщині, Харківщині, Волині зустрічаються досить часто. Ця єдність виявилася нетривкою і досить швидко розпалася. Але в Україні від неї започаткувалася трипільська культура – найцікавіша в нашій історії.

Трипільці залишили дуже помітний слід в етнокультурному розвитку Європи, починаючи з неоліту і закінчуючи мідно-бронзовим віком. На пізньому етапі свого розвитку трипільські племена займали величезні простори Східної Європи від Слобідської України до Словаччини і Румунії, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострову. Досі триває дискусія про цю величну культуру (4000–2000 рр. до н.е.) та її походження. Одні науковці вважають трипільську культуру автохтонною, тобто такою, що походить від місцевої буго-дністровської культури. Інші називають її носіїв пришельцями з Балкан та східного Середземномор’я. Існує і компромісна точка зору, згідно з якою трипільська культура є своєрідним синтезом місцевих та зайшлих елементів.

Незважаючи на те, що перші знахідки трипільської культури були зроблені відомим археологом В.Хвойкою ще на початку ХХ ст. в с. Трипілля біля Києва, до недавнього часу так і не було дано належної оцінки її ролі в історії України. Можливо, це спричинено тим, що деякі науковці пов’язують трипільців з майбутніми українцями, проти чого виступила радянська офіційна історична наука.1 Щодо характеристики економічного життя трипільців, то головним їхнім заняттям було хліборобство та скотарство.

У період свого розквіту між 3500 та 2700 рр. до н.е. трипільці жили великими селами по 600–700 чоловік. Вони мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім’я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп’яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного і білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили.

Трипільці користувалися дерев’яним плугом, завдяки чому землеробство стало більш надійним способом добування їжі, ніж мисливство. Відомо, що трипільці застосовували і перші метали – мідь.

Таким чином, на території України ще за часів неоліту розвинулася могутня культура. Ця культура пов’язана з іншими високо розвинутими культурами Східної Європи і Малої Азії і є ланкою єдиного ланцюга, який пов’язує в одне ціле тодішній культурний світ.

Водночас глибоке вивчення спадку трипільців свідчить про те, що їхні традиції збереглися на Дніпрі-Дністрі не лише за часів княжого Києва, але й до недавнього минулого. А це дає підставу говорити про єдиний безперервний етнокультурний процес у межиріччі Дніпра-Дністра-Дунаю, починаючи з IV тис. до н.е.

Паралельно з розвитком трипільської культури на схід від Дніпра йшов процес формування скотарського господарства. В ІІІ тис. до н.е. скотарство стає основним заняттям для племен степової зони. В обмін на шкури, м’ясо, вовну вони отримували з Кавказу, Балкан і Східного Середземномор’я вироби з міді і бронзи. У ІІ – на початку І тис. до н.е. бронзоливарне виробництво набуває значного поширення в Східній Європі. Таке виробництво було у трипільців, а пізніше такі самі майстерні існували в дніпровському Надпоріжжі, Нижньому Подніпров’ї. Поступово скотарство відокремлюється від землеробства. У скотарів головною продуктивною силою стають чоловіки. На зміну матріархату приходить патріархат. Подібний процес відбувався і в землеробських племенах, зокрема – пізньо-трипільських.У цей період вже виразно простежується різниця у рівнях розвитку Півдня і Півночі Східної Європи. Як стверджує академік Б. Рибаков, Північ відстає від Півдня приблизно на 2500 років. Він пояснює це не тільки сприятливими природнокліматичними умовами, але й наближеністю до висококультурного Середземномор’я.

Наприкінці епохи міді-бронзи райони Північного Причорномор’я від Карпат до гирла Дунаю та Кубані опанували кімерійці, яких відносять до пізнього стану розвитку племен так званої зрубної культури, яка займала величезні простори від Дністра до Уралу, від Десни і Ками до Криму і Кавказу. Кімерійці – це перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглася в писемних історичних джерелах. Вони займалися скотарством і землеробством, підтримували торгівельні зв’язки з Кавказом і Середземномор’ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя і зброю. Вони мали укріплені городища. Але з VІІІ ст. до н.е., очевидно під натиском кочових скіфів, ці городища повсюдно зникають.

Прихід скіфів в Південну Україну відбувся вже в епоху раннього заліза. Застосування залізних знарядь значно під вищило продуктивність праці в усіх галузях господарства, прискорило про цеси еволюції людського суспільства від родоплемінного ладу до класових суспільств.

На початку VІІ ст. до н.е. кочові скіфи іраномовного походження з’явилися в українському степу. У V ст. до н.е. грецький історик Геродот відвідав Скіфію і описав її населення. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі – землеробські племена, що швидко змішалися з місцевим населенням. Політична влада зосереджувалася в руках “царських” скіфів-кочівників, що вважали себе найчисленнішими і найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. Войовничі скіфи мали велике, добре озброєне і дисципліноване кінне військо. Вони вели успішну війну з пер ським царем Дарієм, який в 514–513 рр. до н.е. намагався їх завоювати. У ІV ст. до н.е. скіфські племена об’єдналися і створили під проводом царя Арея примітивну державну формацію Скіфію. Спочатку центр Скіфії був на лівому березі Дніпра, а з кінця ІІІ ст. столицю скіфської держави перенесено до Неаполя-Скіфського в Криму, недалеко сучасного Сімферополя.

Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно розподілялося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодих жінок. Поховальні кургани скіфських царів з численними високомистецькими золотими виробами і водночас убогі могили простих людей свідчать про суспільно-економічне розшарування серед “царських” скіфів. В Україні до найбагатших скіфських курганів належать Чортомлик і Солоха на нижньому Дніпрі, Куль-Оба в Криму, Гайманова могила, Товста могила та інші.

З ІІІ ст. до н.е. у Південну Україну приходять з-понад Волги і Уралу іран ські племена сарматів, які підкорили і поглинули скіфів. Тільки залишкам скіфів удалося сховатися в Криму, де їх нащадки прожили до III ст. н.е.

Скіфами греки називали не тільки власне скіфські чи сарматські племена. Вони включали в цю загальну назву і їхніх сусідів, у тому числі й праслов’янське населення України. А тому актуальним є питання про етнічну приналежність кімерійців-скіфів, оскільки скіфи значною мірою перейняли кімерійську культуру та звичаї. Простеження етнокультурних процесів на українських землях, починаючи з ІV тис. до н.е. і закінчуючи серединою І тис. до н.е., дозволило О.Знойкові зробити висновок: мова кімерійців і скіфів була протослов’янською мовою тієї доби, яка дещо пізніше зазнала і фракійського впливу.1 Тут слід врахувати, що деякі дослідники (наприклад, Б.Рибаков) вважають скіфів-землеробів протослов’янами.

Греки вважали скіфів найбільш розумним народом в світі після себе, а їхнього філософа Анахарсиса – одним з наймудріших людей того часу.

Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, більш 600 років займали широкі простори – від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов’янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи з землеробськими племенами північно-кавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Подніпров’я та Криму, сармати впливали на формування і розвиток їх культур.

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ – ІІ ст. до н.е., сарматські племена язиків, роксоланів, хорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войовничість.

Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор’я починається з кінця ІІ ст. до н.е. На рубежі нашої ери вони пов ністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намагаються розселитися ще західніше. У сарматському оточенні виявляються пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси – Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Їх постійні набіги й вимоги сплачувати данину зумовили переселення на нові території ранньослов’янського зарубинецького населення Середнього Подніпров’я.

Найбільшого розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошарки кочового населення осідали у Північно-Західному Причорномор’ї. І вже в ІІІ ст. н.е. якась їх частина ввійшла до черняхів ської культури.

Сьогодні з упевненістю можна говорити про взаємозв’язок трипільської культури, зрубної (кімерійці), скіфів і населення України І тис. н.е.

Починаючи з VІІ ст. до н.е., на північному уз бе режжі Чорного моря селяться греки, які походили переважно з Мілета. Вони заснували міста Тіру на Дністрі, Ольвію на Бузі, Херсонес біля Севастополя, Пантікапей на місці сучасної Керчі, перетворивши їх на центри торгівлі та ремесел. Це були типові рабовласницькі міста-держави, подібні до своєї метрополії, які збагачувались завдяки торгівлі хлібом, рабами, рибою. Названі товари греки часто одержували від скіфів в обмін на золоті вироби, предмети розкоші, вино тощо.1

З V ст. до н.е. з об’єднаних грецьких міст на Таманському і Керченському півостровах було створено Боспорське царство з центром у Пантікапеї. Зв’язки грецьких міст з населенням Півдня України мали великий вплив на культурний, мистецький і релігійний розвиток автохтонів.

Грецькі міста з І ст. до н.е. підпадають під владу Римської імперії й перебувають під цією владою аж до навали кочівників, насамперед готів, які зруйнували їх і завоювали Боспорське царство. Згодом відбудовано тільки Херсонес, який за часів існування княжої держави відігравав роль посередника між Візантією і Києвом.

Таким чином, дослідження українських археологів та істориків, а також науковців з інших країв дають нам уявлення про неперервність етнокультурних процесів на землях України, починаючи з ІV тис. до н.е. і закінчуючи останніми століттями до н.е.

Після падіння Скіфії виникають суто слов’янські культури, насамперед зарубинецька (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), яка охоплювала терен від Прип’яті до Дністра, та пшеворська (ІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.), яка займала територію сучасної Поль щі і частково Словаччини, Закарпаття.

Розвиток зарубинецької культури тривав на тлі зростаючих контактів із сарматами, а пшеворської – з германськими племенами, що посилило поділ слов’янського світу на західну і східну частини.

Спадкоємницею зарубинецької культури, принаймні у лісостеповій зоні Правобережної України та Подніпров’я, була черняхівська культура (ІІ–V ст. н.е.), яка поширювалася як на старій скіфській території, так і значно південніше, доходячи до північно-західного узбережжя Чорного моря. Черняхівська культура була значно вищою від зарубинецької і пов’язується з антами – попередниками давніх русів-українців.2

Концепції археологів щодо ранніх етапів історії україн ського народу, точніше його предків, лишаються значною мірою гіпотетичними. Більш достовірні знання дають нам писемні джерела.

Перші згадки про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах рим ських вчених І–ІІ ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни відомі під назвою венеди.

Тацит розміщує венедів у придніпровських степах, де кочували сармати. Він відзначає, що венеди відрізнялись від сарматів, оскільки будували житло, а не проводили все життя на коні або возі.

Термін “слов’яни” вперше вживають візантійські історики Прокопій Госевдо-Кесарійський, Іоан Єфеський, Менандр. Найповніше ранньослов’ян ська історія викладена у творах Йордана “Про походження та діяння гетів”, або “Гетіка” (551 р.) і Прокопія Кесарійського “Історія війн” (550–554 рр.). Саме у “Гетиці” міститься інформація про розпад єдиної венедської ранньослов’янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VІ ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніп ров’я) і слов’яни, або склавіни (Подунав’я).

Дата добавления: 2015-07-10