Тиріон VIII

На пагорбі понад королівським гостинцем, під великим в’язом поставили на кобильницях довгого стола з грубо тесаних соснових дощок, укритих золотою парчею. За ним, поруч зі своїм шатром, вечеряв князь Тайвин з обраним значковим панством та лицарством. Над головами в них віяв на довгому списі величезний кармазиново-золотий прапор.

Тиріон на вечерю спізнився. Потерпаючи від натертих сідлом болячок, він кисло розмірковував, що товариство, напевне, має немалу розвагу з того, як він шкутильгає догори пагорбом. Денний перехід був довгий та втомний, і Тиріонові кортіло цього вечора добряче нализатися. Настали сутінки, у повітрі гасало безліч світляків.

Кухарі саме подавали м’ясиво: п’ятьох молочних паців з хрумко засмаженою шкірочкою, кожного з іншим плодом у роті. Від пахощів у нього слина потекла.

— Даруйте мені, панове, — мовив він, сідаючи на лаву коло свого дядька.

— Мабуть, треба доручити тобі поховання наших мертвих, Тиріоне, — зазначив князь Тайвин. — Якщо ти так припізнятимешся до битви, як до вечері, то ворогів тобі вже не лишиться.

— Та годі, пане батьку. Хіба ви не збережете мені двійко-трійко селюків на розправу? — відповів Тиріон. — Але не надто багато, я ж бо не жадібний.

Він налив келих вина і подивився, як пахолок ріже порося. Шкірка тріскала під ножем, зі страви витікав гарячий сік. Нічого прекраснішого Тиріон не бачив уже давно.

— Роз’їзди пана Аддама сповіщають, що військо Старків пройшло на південь від Близнюків, — повідомив батько, поки накладали м’яса. — До Старка приєдналося військо, зібране князем Фреєм. Тепер вони не далі, ніж за денний перехід від нас на північ.

— Прошу вас, пане батьку, — мовив Тиріон. — Не за вечерею ж!

— Тобі що, від думки про битву з молодшим Старком кусень у горло не лізе? А твій брат Хайме вже б кидався вчепитися йому в горлянку.

— Краще я вчеплюся у порося. Робб Старк, напевне, і жорсткіший, і пахне куди гірше.

Князь Листобрід, жовчний гайворон, що при війську урядував за обозного, нахилився уперед.

— Сподіваюся, ваші дикуни прагнуть битви завзятіше за вас. Інакше ми даремно витратили на них добре залізо.

— Мої дикуни знайдуть вашому залізу найкраще застосування, пане мій, — відповів Тиріон. Коли він сказав Листобродові, що потребує зброї та обладунків на три сотні людей, яких Ульф привів з передгір’їв, той скривив таку мармизу, наче його попросили віддати власних дочок дикунам на забаву.

Князь Листобрід спохмурнів.

— Я сьогодні бачив того величезного і волохатого. Він вимагав собі дві бойові сокири — вороновані, сталеві, з подвійними серповидними лезами.

— Шагга полюбляє вбивати зразу обома руками, — зазначив Тиріон, коли перед ним поставили паруючу поросятину.

— Але ж він ще й до спини отого свого колуна підвісив.

— Шагга тримається думки, що три сокири — навіть краще, ніж дві. — Тиріон узяв з тарелі з сіллю добру пучку і густо потрусив власну страву.

Тепер уперед нахилився пан Кеван.

— Є думка у майбутній битві поставити тебе з дикунами в передовий полк.

Якщо в пана Кевана була якась думка, то раніше вона майже напевне побувала в князя Тайвина. Тиріон наколов був шматочок м’яса на кинджал і поніс до рота, але почувши новину, опустив.

— Передовий? — перепитав він.

Або його вельможний батько раптом став поважати Тиріонові військові здібності, або ж вирішив позбавитися від свого ганебного вилупка раз і назавжди. Тиріон мав зловісну підозру, котре припущення ближче до правди.

— Вони здаються мені грізними бійцями, — мовив пан Кеван.

— Грізними? — Тиріон усвідомив, що повторює слова дядька, наче вивчена пташка. А батько тим часом дивився, оцінював, зважував кожне слово. — Розкажу-но я вам, які вони грізні. Минулого вечора один з Братів Місяця пхнув ножем одну Кам’яну Гаву за шматок ковбаси. Сьогодні, поки ми ставали табором, троє Кам’яних Гав схопили Брата і намалювали йому другу посмішку. Може, хотіли ковбасу назад забрати, не знаю. Бронові вдалося втримати Шаггу від того, щоб відрубати мертв’якові паростка — на щастя. Але зараз Ульф вимагає виру — ціну крові, яку Шагга з Коном платити відмовляються.

— Коли воякам не вистачає послуху, винуватий їхній очільник, — відповів батько.

Його брат Хайме завжди спонукав людей іти за ним гаряче та охоче, а коли треба, то й помирати за нього. Тиріонові цього дару бракувало. Він купляв вірність за гроші та змушував до покори своїм іменем.

— Чи не хочете ви сказати, що потрібен хтось більший, аби вселити у них острах? Га, пане батьку?

Князь Тайвин Ланістер обернувся до брата.

— Якщо вояки мого сина не коряться його наказам, то в передовому полку йому, мабуть, не місце. Буде зручніше розташувати його позаду. Хай охороняє обоз.

— Не треба мені такої добрості, пане батьку, — відповів Тиріон сердито. — Якщо вам нема куди більше мене приткнути, то нехай, я очолю передовий полк.

Князь Тайвин окинув свого сина-карлика поглядом.

— Я не казав нічого про «очолити». Ти служитимеш під проводом пана Грегора.

Тиріон взяв до рота шматочок поросятини, хвильку пожував і сердито виплюнув.

— Щось охота до їжі пропала, — мовив він, незграбно злізаючи з лави. — Даруйте, шановні панове.

Князь Тайвин схилив голову, відпускаючи сина. Тиріон обернувся і закрокував геть. Поки він чвалав схилом донизу, то відчував на собі погляди, а потім ззаду вибухнув регіт. Але він не обернувся — тільки мовчки побажав їм усім вдавитися тими молочними пацями.

Стемніло, і всі прапори почорніли. Табір Ланістерів простягся на багато верст між річкою та королівським гостинцем. Серед людей, коней та дерев легко було загубитися, і Тиріон скоро зрозумів, що заблукав. Він пройшов повз десяток великих шатрів та сотню вогнищ. Світляки плавали між наметів, наче блукаючі зірки. Тиріонів ніс вловив пахощі ковбаси з часником, добре приправленої прянощами. Від спокуси порожній шлунок забурчав. Десь на відстані кілька голосів горлали сороміцької пісні. Мимо пробігла з хихотінням жінка, вдягнена тільки у чорну накидку, а її п’яний переслідувач тим часом запинався об кожен корінь на землі. Трохи далі двоє списників стали через струмок один від одного і вправлялися у бою своєю зброєю, завдаючи уколів і відбиваючи їх. Голими грудьми в них стікав піт.

Ніхто на нього не дивився. Ніхто не заговорював. Ніхто взагалі не зважав. Навколо простяглося військо дому Ланістер у двадцять тисяч вояків, а він посеред нього лишався сам-один.

Почувши крізь темряву басовитий регіт Шагги, він пішов на нього і знайшов Кам’яних Гав у їхньому маленькому куточку ночі. Кон, син Кората, махнув до нього кухлем пива.

— Півпане Тиріоне! Ходи до нас, сідай до вогню, з’їж м’яса з Кам’яними Гавами! В нас є бичок.

— Та бачу, Коне, сину Кората.

Над ревливим вогнем висіла величезна червона обдерта туша, насаджена на рожно завбільшки з молоде дерево; власне, молодим деревом воно й виявилося. Двоє Кам’яних Гав повертали печеню, кров та жир капотіли у вогонь.

— Дякую вам. Покличете, коли биця спечеться.

«Може, ще встигнуть до початку битви.» Він покрокував далі.

Кожен рід мав власне вогнище. Чорні Вуха не їли з Кам’яними Гавами, Кам’яні Гави не їли з Братами Місяця, а зі Смаленими не їв ніхто. Не надто багатий намет, якого Тиріон вижебрав з обозу князя Листоброда, стояв посередині між чотирма вогнищами. Він знайшов Брона за міхом вина з новими пахолками: князь Тайвин надіслав йому машталіра для коней та покойового для особистих потреб, і навіть наполіг, аби Тиріон узяв зброєносця. Вони усі саме сиділи навколо догорілого невеличкого вогнища. З ними була дівчина: тоненька, темноволоса, на вид не старша за вісімнадцять років. Тиріон роздивлявся її обличчя якусь мить, а тоді помітив риб’ячі кістки у попелі.

— Що ви тут їли?

— Пструга, мосьпане, — відповів його машталір. — Брон упіймав.

«Тут пструга», подумав він. «Там молочних паців. От клятий батько». Він сумно вирячився на кістки. У животі бурчало.

Його зброєносець, що носив нещасливе ім’я Подрік Пейн, проковтнув те, що хотів сказати. Хлопець був віддаленим родичем панові Ілину Пейну, королівському стиначеві голів… і балакав ненабагато більше за родича, хоч і не з-за відсутності язика. Тиріон якось навіть примусив малого висолопити його, аби упевнитися.

— Язик на місці, жодного сумніву, — мовив він. — Колись ти маєш трохи повчитися пускати його в хід.

Але зараз він не відчував охоти силувати хлопця до розмов. Та й взагалі, саме призначення малого на службу скидалося на жорстокий жарт. Тиріон перевів погляд на дівчину.

— То це вона? — спитав він Брона.

Дівчина підвелася гарним витонченим рухом і подивилася на Тиріона з запаморочливої височини у п’ять з лишком стоп.

— Так, це вона, мосьпане. І вона може сама говорити за себе, якщо ваша ласка.

Він схилив голову набік.

— Моє ім’я — Тиріон з дому Ланістер. Люди кличуть мене Бісом.

— А мене мати назвала Шаєю. Люди кличуть мене… в намети.

Брон засміявся, і Тиріон теж мимоволі всміхнувся.

— То заходь до намету, Шає, будь ласкава.

Він підняв завісу та потримав для неї. А всередині став на коліна, аби запалити свічку.

Похідно-військове життя мало свої переваги, які дещо врівноважували його незручності. Де стояв табір, там зазвичай крутилися й табірні дівки. Наприкінці денного переходу Тиріон відіслав Брона, аби той знайшов йому годящу хвойду.

— Має бути досить молода і така гарна, яку тільки знайдеш, — казав він найманцеві. — Якщо вона вже милася цього року, чудово. Якщо ні, помий її. Не забудь повідомити їй, хто я такий, а найперше — який саме на вид.

Джик часто забував про таке попередження. Коли повії бачили, для якого панича їх найняли, то в їхніх очах з'являлося щось таке… чого Тиріон Ланістер більше ніколи не бажав бачити.

Він підняв свічку і роздивився. Брон впорався з дорученням: дівчина мала очі сарни, тоненький стан, маленькі тверді груди та усмішку, що ставала по черзі то сором’язливою, то лукавою, а то й зухвалою. Це йому сподобалося.

— Мені знімати сукню, мосьпане? — спитала вона.

— Все у свій час. Ти цнотлива, Шає?

— Як забажає ласкавий пан, — вдавано сором’язливо опустила очі дівчина.

— Я бажаю, аби ти, дівчинко, казала мені правду про себе.

— Правду, то й правду. За подвійну ціну.

Тиріон вирішив, що вони чудово порозуміються.

— Я з Ланістерів. Золота я маю вдосталь, і ти скоро впевнишся у моїй щедрості… та я хочу від тебе дещо більше, аніж те, що між ногами. Хоча те я теж хочу. Ти житимеш у мене в наметі, наливатимеш вино, сміятимешся над моїми жартами, розтиратимеш мені ноги після дня їзди верхи… і хай би скільки я тебе тримав — день чи рік — ти не злягатимешся з жодним іншим чоловіком.

— Згода.

Вона потяглася до подолу тонкої домотканої сукні, задерла над головою одним легким рухом і відкинула убік. Крім самої Шаї, під сукнею нічого не було.

— Якщо не загасити свічку, мосьпан обпече пальці.

Тиріон загасив свічку, взяв її руку в свою та м’яко притягнув до себе. Вона схилилася, аби поцілувати його. Вуста її відгонили медом та гвоздикою, пальці були вправні, досвідчені й швидко знайшли усі потрібні застібки.

Вона прийняла його в себе з ніжним вдячним шепотінням та тихими переривчастими зітханнями. Тиріон підозрював, що задоволення вона вдавала — але так добре, що то вже не важило. Зрештою, він не вимагав від неї правди в усьому.

Опісля, коли вона тихо лежала в його обіймах, Тиріон зрозумів, як сильно потребував такої, як вона. Трохи не рік пройшов, відколи він востаннє був з жінкою — аж перед тим, як вирушив до Зимосічі у товаристві брата і короля Роберта. Завтра чи післязавтра могла прийти його смерть. А тоді краще лягти в могилу з думками про Шаю, ніж про свого батечка, Лізу Арин чи Кетлін Старк.

Він відчував, як до його плеча притискаються м’які груди. То було лагідне, тепле відчуття. У пам’яті спливла пісня. Тихо, ледве чутно він почав її висвистувати.

— Що це, мосьпане? — промурчала Шая, витягуючись поруч.

— Та нічого, — відповів він. — Одна пісенька, якої я вивчив ще хлопчиком. Спи, люба моя.

Коли її очі заплющилися, а подих став глибокий та рівний, Тиріон поволі вибрався з-попід неї, аби не стривожити сон. Голим виповз назовні, переступив через свого зброєносця і обійшов намет, аби відлити зайве.

Під каштаном, недалеко від їхньої конов’язі, сидів Брон, схрестивши ноги. Він, анітрошечки не заспаний, нагострював край меча. Сердюк спав зовсім не так, як сплять інші люди.

— Де ти її узяв? — спитав Тиріон, поки дзюрив у кущі.

— Відібрав в якогось лицаря. Той не хотів віддавати, але передумав, взнавши твоє ім’я… та відчувши ножа на горлянці.

— Яка радість, — сухо мовив Тиріон, струшуючи останні краплі. — Я начебто прохав знайти мені хвойду, а не нового ворога.

— Усіх гарненьких розібрали, — заперечив Брон. — Можу відвести назад, якщо тобі до смаку старі беззубі гави.

Тиріон зробив крок ближче до нього.

— Мій вельможний батечко загнав би тебе до копалень за нахабство.

— Добре мені, що ти — не твій батечко, — відповів Брон. — Я ще бачив одну з бородавками по всьому носі. Може, така тобі смакуватиме?

— Щоб я взяв та розбив тобі серце? — відбив напад Тиріон. — Ні, залишу собі Шаю. Чи ти, часом, не запам’ятав ім’я того лицаря, в якого її забрав? Не хочу стояти коло нього у битві.

Брон підвівся зі швидкістю та спритністю кота, крутячи мечем у руці.

— Ви стоятимете в битві коло мене, пане курдупелю.

Тиріон кивнув. Тепле нічне повітря обвівало голу шкіру.

— Дивись мені, щоб я пережив цю битву, і зможеш сам назвати собі нагороду.

Брон перекинув меча з правиці до лівиці й рубонув повітря.

— Та кому треба вбивати таких, як ти?

— Моєму батечкові, наприклад. Вони ж і поставили мене наперед.

— Я б теж поставив. Маленький чоловічок за великим щитом — та ворожих лучників покорчить з люті.

— Дивно, але ти мене якось втішаєш, — відповів Тиріон. — Мабуть, я з глузду з’їхав.

Брон вклав меча до піхов.

— Хто б сумнівався.

Коли Тиріон повернувся до намету, Шая перекотилася на лікоть і промурмотіла у напівсні:

— Я прокинулася, а мосьпана немає.

— Мосьпан знову тут. — Він ковзнув до неї під бік.

Її рука вповзла йому між коротких ніг і знайшла там тверде та міцне.

— О так, знову тут, — прошепотіла вона, пестячи знайдене.

Він запитав, в кого Брон її відібрав, і вона назвала служивого лицаря при не надто вельможному паничеві.

— Не вам боятися таких, як він, мосьпане, — мовила дівчина, пестячи пальчиками його прутня. — То дрібнота.

— А я тоді хто, прошу пані? — запитав Тиріон. — Велетень, чи що?

— О так, — муркнула вона, — мій велетень Ланістер.

А тоді всілася на нього верхи і на якийсь час майже примусила в це повірити. Тиріон заснув, посміхаючись…

…і прокинувся у темряві від звуків сурм. Шая трусила його за плече.

— Мосьпане, — шепотіла вона, — прокидайтеся, мосьпане. Мені лячно.

Він сів, ще заспаний, та відкинув ковдру. Ніч роздирали звуки рогів, навіжені та нетерплячі. Вони гукали «швидше, швидше, швидше!». Чулися крики, стукіт списів, іржання коней, хоча звуків бою він не розібрав.

— Сурмлять за наказом пана батька, — мовив Тиріон. — Збір до бою. А я гадав, що Старк іще за денний перехід звідси.

Шая затрусила головою, нічого не розуміючи. Очі її були широко розкриті, білі зі страху.

Тиріон застогнав, зіп’явся на ноги і пропхався назовні, гукаючи по свого зброєносця. Крізь ніч від річки тягнулися, мов довгі білі пальці, пасма блідого туману. Люди та коні блукали, запинаючись, у передвранішньому холодку; затягалися сідла, накладалися вози, гасилися вогнища. Знову засурмили: «швидше, швидше, швидше!». Лицарі злітали на бойових огирів, що зухвало пирхали; щитники пристібали пояси з мечами просто на бігу. Коли Тиріон знайшов Пода, той солодко похропував. Довелося дати під ребра носаком.

— Обладунок, — наказав він, — і то швидко.

З туману з’явився Брон, вже верхи, узброєний, у своєму добряче битому шоломці.

— Що робиться, не знаєш? — спитав Тиріон.

— Малий Старк підкрався непомітно, — відповів Брон. — За ніч зробив перехід по королівському гостинцеві, а тепер стоїть за якусь верству на північ, шикує військо до битви.

«Швидше», кликали сурми, «швидше, швидше, швидше!»

— Збери гірських, хай готуються.

Тиріон пірнув назад до намету.

— Де мій одяг?! — гарикнув він до Шаї. — А, онде. Ні, шкіряний, дідьки б його взяли. Так-так. Ану неси чоботи.

Поки він скінчив одягатися, зброєносець розклав обладунок — вже який був. Тиріон мав важкі повні лати чудової роботи, майстерно припасовані до його спотвореного тіла. Та на жаль, вони висіли собі у замку Кастерлі-на-Скелі, тоді як він перебував далеченько звідти. Довелося збирати, що знайшлося, по возах військового обозного пана Листоброда: кольчугу, підшоломник, ринграф з якогось убитого лицаря, зчленовані поножі та рукавиці, гостроносі сталеві черевики. Щось із того було багато прикрашене, щось — зовсім просте; ніщо не пасувало одне до одного, ніщо не сиділо так, як мало б. Нагрудник робили, поза сумнівом, на більшу людину, зате на Тиріонову завелику голову ледве знайшли величезного, глухого, схожого на відро шолома з тригранним шпичаком на маківці зі стопу завдовжки.

Шая допомогла Подові з пряжками, ременями та застібками.

— Якщо я загину, поплач про мене, — наказав хвойдочці Тиріон.

— А вам звідки знати? Ви ж помрете.

— Я знатиму.

— Я вам вірю.

Шая опустила йому на голову шолома, і Под прикріпив його до ринграфа. Тиріон начепив важкого пояса з тесаком та кинджалом. Тим часом машталір підвів коня — здоровенного брунатного бойового огиря, так само важко узброєного. Аби сісти у сідло, він потребував допомоги, бо відчував, наче важить тисячу пудів. Под передав йому щита — товсту дошку щільного залізодерева, облямованого залізом. Наостанок йому до руки пхнули бойову сокиру. Шая відступила назад і роздивилася.

— Мосьпан — дуже грізний лицар.

— Мосьпан — карлик, озброєний з миру по нитці, — кисло відповів Тиріон, — та все ж дякую за добрі слова. Подріку, якщо битва обернеться проти нас, ти відвезеш панну додому.

Він віддав вітання сокирою, розвернув коня і ристю рушив геть. Шлунок йому зав’язався у такий тугий вузол, що аж болів. Позаду пахолки заходилися похапцем складати намет. На сході з-за обрію показалися перші промені сонця; по небі простягнулися бліді рожеві пальці. Західне небо лишалося темно-ліловим, змережаним зірками. Тиріонові стало цікаво, чи побачить він іще хоч один схід сонця… і чи не є така цікавість ознакою боягузства? От, приміром, його брат Хайме — чи він колись міркував про смерть перед битвою?

Здалеку заревів бойовий ріг. То була низька жалобна пісня, що студила серця лютим холодом. Гірські вояки видиралися на своїх кощавих коників, вигукуючи прокльони та грубі жарти. Кількоро, схоже, були п’яні.

Східне сонце випалювало останні пасма туману, коли Тиріон вивів свій загін. На траву, що залишилася після коней, лягла така важка роса, наче якийсь пробіглий мимо бог розкидав на неї торбу діамантів. Гірські вояки рушили слідом; кожен рід ішов під проводом своїх ватажків.

У вранішньому світлі військо князя Тайвина Ланістера розгорталося, наче залізна троянда, виблискуючи шпичаками.

Тиріонів дядько очолював середину. Пан Кеван поставив свої корогви над королівським гостинцем. Піші лучники з сагайдаками при боці стали у три довгі лави на схід та захід від дороги і взялися напинати на луки тятиви. Між ними у квадрати стали списники, а позаду — щитники з рогатинами, мечами та сокирами. Три сотні важких кінних латників вишикувалися навколо пана Кевана, значкових князів Листоброда, Лидена і Серета, їхнього служивого панства.

На правому краї стала сама кіннота — десь із чотири тисячі вояків у важкому панцерному озброєнні. Там стояло більш як три чверті усіх лицарів війська, зібраних разом у великий сталевий кулак. Очолював їх пан Аддам Марбранд. Тиріон побачив, як хорунжий розгортає його прапор і струшує, щоб той повіяв за вітром: палаюче дерево, жовтогаряче з димом. Позаду майорів ліловий одноріг пана Флемента, смугастий вепр Кракегола, бойовий півень Звихта і багато інших.

Його вельможний батько став на тому ж пагорбі, де знаходився цієї ночі. Навколо нього зібрався сторожовий полк, величезна сила на п’ять тисяч вояків: половина кінноти, половина піхоти. Князь Тайвин майже завжди обирав собі для проводу сторожовий полк, займав високе місце і дивився, як під ним розгортається битва, надсилаючи сили туди, де вони були найпотрібніші.

Навіть здалеку його вельможний батько вражав величчю та пишністю. Поруч із лицарським обладунком Тайвина Ланістера визолочене озброєння його сина Хайме здавалося жалюгідно вбогим. Його важке корзно було зшите зі стількох шарів золотої парчі, що ледве рухалося, навіть коли його хазяїн мчав учвал на ворога, і вкривало собою майже весь круп огиря. Таку вагу не втримали б пересічні застібки, тому їх замінювала пара однакових подоб левиць, що сиділи на плечах, мовби наготувавшись до стрибка. Їхній лев-самець з величною гривою влаштувався на маківці шолома князя Тайвина, здійнявши одну лапу в повітря і розкривши пащу. Усі троє левів були золоті з рубіновими очима. Важкі сталеві лати були поливою забарвлені у кармазиновий колір, а наручі та поножі — викладені золотими завитками. Налікотники мали подобу золотих променястих сонць, усі застібки були визолочені, а червона криця налощена до такого блиску, що під вранішнім сонцем палала гарячим вогнем.

Тиріон вже чув бухання ворожих тулумбасів. Він пригадав Робба Старка, яким бачив його востаннє — на панському кріслі батька у трапезній Зимосічі, з оголеним блискучим мечем у руках. Згадав, як на нього з тіней наскочили лютововки, і раптом побачив та почув знову, як вони гарчать і шарпаються, як шкірять зуби йому в обличчя. Чи не привів малий з собою на війну вовків? Думка була незатишна.

Північани мали бути виснажені довгим безсонним переходом. Тиріон здивувався, про що думає молодий Старк. Чи не збирався він, бува, заскочити їх зненацька на ночівлі? Та цьому не бувати ніколи; про Тайвина Ланістера казали різне, але ніхто не вважав його легковажним бовдуром.

Передовий полк громадився зліва. Спершу він побачив корогву — три чорні пси на жовтому полі. Пан Грегор сидів під корогвою на найбільшому огирі, якого Тиріон колись бачив. Брон кинув один погляд і вишкірився.

— Завжди треба йти у бій за такими здорованями.

Тиріон зміряв його важким поглядом.

— Це чому?

— З них виходять розкішні цілі для стрільби. Он на того накине оком кожен лучник у полі.

Тиріон засміявся і поглянув на Гору свіжими очима.

— Зізнаюся, з такого боку я про нього не думав.

Нічого розкішного у вигляді Клегана не було; обладунок на ньому був панцерний, тьмяно-сірий, посічений від частого ужитку, без жодних знаків та прикрас. Він вказував воякам їхні місця своїм клинком — обіручним мечем, якого пан Грегор тримав однією рукою так, як хтось менший міг би тримати тесака.

— Хтось побіжить — сам його випатраю! — заревів він, а тоді помітив Тиріона. — Бісе! Ставай зліва. Тримай річку, якщо зможеш!

Найлівіші з лівих. Аби обігнути їхній край, старківцям довелося б їхати на конях, здатних бігти водою. Тиріон повів свій загін до річки.

— Дивіться! — закричав він, вказуючи сокирою. — Онде річка!

До поверхні води все ще липла ковдра блідого туману, що ховала під собою швидку зелену каламуть. Болотисте мілководдя геть поросло очеретом.

— Ця річка — наша. Хай що трапиться, не відходьте від води. Не втрачайте її з виду. Між нами та нашою річкою не повинен влізти ніякий ворог. Якщо вони скаламутять нашу воду, відрубайте їм паростки та згодуйте рибам.

Шагга тримав у кожній руці по сокирі. Він брязнув однією об другу і заревів: «Півпан!». Інші Кам’яні Гави підхопили клич, а за ними Чорні Вуха та Брати Місяця. Смалені не кричали, але брязкали мечами та списами.

— Півпан! Півпан! Півпан!

Тиріон крутнувся на огирі по колу, аби роззирнутися полем. Тут земля була нерівна, горбкувата, біля річки — м’яка та болотиста, з пологим підйомом до королівського гостинцю, а за ним кам’яниста, посічена. На схилах пагорбів росло кілька дерев, та більшою частиною земля була розчищена і оброблена. Його серце калатало в грудях у лад з тулумбасами; під шарами шкіри та криці лоба вкривав холодний піт. Він дивився, як пан Грегор-Гора гасає туди-сюди уздовж лави, щось галасуючи та вимахуючи руками. На цьому краю теж стояла сама кіннота, але на відміну від сталевого кулака лицарів та важких латників у полку правої руки, в передовий полк поставили всяке сміття, наметене із заходу: кінних стрільців у шкіряних каптанах, незугарну купу охочекомонних, що не знали ніякого ладу, селян на тяглових конях з косами та іржавими дідівськими мечами у руках, недовчених парубків з шинків Ланіспорту… а ще Тиріона з його гірськими розбійниками.

— М’ясо, — пробурчав Брон коло нього, вимовляючи вголос те, про що Тиріон змовчав. Молодший Ланістер спромігся тільки кивнути. Чи його вельможний батько не сповна розуму? Списів немає, лучників невеличка купка, лицарів ще менше. Усі озброєні так-сяк, майже без обладунків, під проводом дурноголового харциза, який тільки й знає, що горлати погрози… як, на думку його батька, оцей блазенський вертеп має зобразити з себе полк лівої руки і встояти під ударом ворога?

Але часу думати не було. Тулумбаси гриміли так близько, що в Тиріона бумкало під шкірою, лихоманило руки та ноги. Брон видобув з піхов меча. І раптом ворог опинився просто перед ними, переливаючись через верхівки пагорбів, наступаючи рівним кроком за стіною щитів та лісом списів.

«Хай боги милують, їх тут достобіса», подумав Тиріон, хоча і знав, що його батько виставив у поле більше людей. Ворожі очільники їхали на закутих у броню конях, а поруч із ними хорунжі везли корогви. Він побачив лося-бика Роголісів, променясте сонце Карстарків, бойову сокиру князя Кервина, закольчужений кулак Гловерів… а на доданок сині на сірому башти-близнюки Фреїв. А батько ж був такий певний, що князь Вальдер не зрушить з місця. Усюди майоріли білі корогви дому Старк, звивалися та стриміли з високих держалн, а з них наче стрибали на ворога сірі лютововки. «Де ж сам хлопець?», питав себе Тиріон.

Загув бойовий ріг. Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у, виводив він довго, низько і страшно, наче холодний вітер з півночі. Йому відповіли мідними зухвалими голосами ланістерівські сурми: ду-Ду, ду-Ду, ду-Ду-у-у-у-у-у, але Тиріонові їхня пісня здалася тихшою та якоюсь занепокоєною. Він відчував тремтіння у животі — там наче ворушилося щось слизьке й гидке, і він сподівався хоча б не померти у власному блювотинні.

Звуки рогів потроху завмерли, і в повітрі почувся свист із шипінням. То з правого краю, де гостинець утримували лучники, здійнялася хмара стріл. Північани ринули на ворога з бойовими кличами на вустах, але сотні й тисячі ланістерівських стріл впали на них смертельним градом, і кличі обернулися вереском та стогонами вояків, що запиналися і падали. А тоді у повітря злетіла друга хмара, поки лучники припасовували до тятив треті стріли.

Знову заграли сурми: да-Да-а-а-а, да-Да-а-а-а, да-Да, да-Да, да-Да-а-а-а-а-а-а. Пан Грегор змахнув своїм велетенським мечем і заволав наказ. До нього озвалися тисячі інших голосів. Тиріон вдарив коня острогами і додав до гармидеру ще один голос. Передовий полк рушив уперед.

— Річка! — кричав він до своїх гірських друзів на ходу. — Не забуваймо стояти коло річки!

Коли загін рушив легким чвалом, Тиріон все ще його очолював; але тут Чела видала моторошний вереск, від якого кров стигла у жилах, і ринула повз нього уперед. Шагга завив і кинувся наздоганяти. Усі гірські вояки помчали слідом як один, лишивши Тиріона ковтати їхню пилюку.

Попереду вималювався серп ворожих списників: подвійна лава, наїжачена блискучими вістрями, за високими дубовими щитами з променястим сонцем Карстарків. Грегор Клеган дістався їх першим, ведучи за собою клин важко узброєних досвідчених латників. Половина коней злякалася і останньої миті зламала стрій перед списами, багато інших загинули, грудьми налетівши на гостряки. Тиріон побачив, як впало з півтора десятки вершників. Огир Гори став дибки, шалено гамселячи підкованими копитами; його шиєю ковзнуло зубчасте вістря списа. Знавіснілий кінь стрибнув просто досередини ворожої лави. З усіх боків його миттю прохромили списами, але стіна щитів впала під його вагою. Північники сахалися навсібіч від передсмертних корчів тварини. Поки кінь пирхав кров’ю та кусав червоною пащекою на останньому подиху, Гора встав над ним недоторканий, вкладаючи усіх навколо обіручним мечем. Шагга ринув крізь діру в обороні, перш ніж щити зімкнулися, а за ним інші Кам’яні Гави. Тиріон заволав:

— Смалені! Брати Місяця! За мною!

Але більшість уже була попереду, а не позаду. Він побачив, як Тімет, син Тімета, легко зіскакує на землю з убитого під ним коня, як одного Брата Місяця карстарківський щитник пробиває наскрізь списом, як Конів кінь ламає копитом ребра ворогові. Звідкілясь, невідомо звідки, прилетіла хмара стріл і впала на старківське та ланістерівське військо, не розбираючи, де хто, відскакуючи від обладунків або знаходячи собі живе тіло. Тиріон підняв щита і заховався під ним.

Залізний їжак ламався, північники зминалися під ударом кінної лави. Тиріон помітив, як Шагга зловив дурня, що спробував тікати, просто на сокиру, прорубавши йому кольчугу, шкіряного кубрака, м’язи та кістки. Ще не впавши, вояк був уже мертвий, у його грудях стирчало лезо сокири, а Шагга летів собі далі, розрубуючи іншого щита другою сокирою в лівій руці. На правій в нього деякий час висів і тягся по землі зім’яклий труп, а коли нарешті зісковзнув, то Шагга вдарив однією зброєю об другу та заревів.

До того часу на Тиріона налетів ворог, і його битва звузилася до кількох стоп грунту під копитами коня. Списник тицьнув йому в груди, він відбив вістря убік сокирою. Супротивник відскочив назад, аби спробувати другий раз, але Тиріон дав остроги коневі й переїхав того, ум’явши в землю. Брона оточили троє, але в одного він відрубав вістря списа, а другому зворотнім ударом меча розпанахав обличчя.

До Тиріона зліва прилетів спис і застряг у його щиті з дерев’яним стукотом. Він розвернув коня і ринув на метальника, але той підняв над головою щита. Тиріон рушив по колу, гатячи по дерев’яному щиті сокирою. Полетіли тріски, північник втратив рівновагу, послизнувся і впав на спину, впустивши на себе щита. Сокирою Тиріон його дістати не міг, а злізати з коня не мав часу і бажання, тому просто полишив ворога лежати, кинувся на наступного і зарубав того ззаду страшним ударом згори вниз, від якого по руці та плечі пішов болючий струс. Після того можна було якусь хвильку перепочити. Тиріон натягнув повід і подивився, де річка. Вона текла справа від нього — виходить, у бою він розвернувся.

Мимо пронісся Смалений, купою висячи верхи на конячці. Йому в черево втрапив спис, що вийшов зі спини. Допомоги той вже не потребував; коли Тиріон побачив, що хтось із північників вибіг і схопив повід коня, він ринув на ворога знову.

Супротивник зустрів його з мечем у руці. Високий та худий, у довгій кольчузі та зчленованих рукавицях, він десь загубив шолома, і кров цебеніла йому в очі від порізу на лобі. Тиріон цілив йому в обличчя, але високий чолов’яга відкинув удар убік.

— Карлик! — заволав він. — Здохни!

Вояк крутився на місці, відбиваючи удари, що їх йому завдавав по голові та плечах Тиріон з коня, пущеного по колу. Залізо дзвеніло об залізо, і Тиріон швидко зрозумів, що високий вояк спритніший та сильніший за нього. Де ж подівся Брон, семеро дідьків його їж?

— Здохни, — забурчав ворог, навіжено рубаючи. Тиріон ледве встиг підставити щита; дерево наче вибухнуло всередину від сили удару. Потрощені шматки щита відлетіли від руки.

— Здохни! — заревів той знову, підпихаючись ближче та завдаючи Тиріонові такого удару в скроню, що аж у голові загуло. Лезо жахливо зарипіло на криці обладунку, коли супротивник потяг його на себе. Високий вишкірився, зрадівши… але тут огир Тиріона вкусив його, наче змія, вирвавши м’ясо зі щоки аж до кістки. Вояк страшно заверещав, а Тиріон всадив йому сокиру в голову.

— Сам здохни, — порадив він, і ворог миттю підкорився.

Вирвавши лезо з ворожої голови, він раптом почув бойовий клич «Едард!» поруч із собою.

— За Едарда і Зимосіч!

На нього наскочив лицар, вимахуючи над головою шпичастою кулею телепня. Їхні коні врізалися один у одного, не встиг Тиріон навіть рота розтулити, аби покликати Брона. Його правий лікоть вибухнув болем, коли шпичаки пробили тонкий метал налікотників. Сокира миттю десь загубилася. Він спробував ухопити тесака, але куля телепня полетіла йому просто в обличчя. Жахливий хряскіт, падіння… Він не пам’ятав, як гепнувся на землю, але поглянувши догори, побачив тільки небо. Відкотився на бік, спробував зіп’ястися на ноги, але захлинувся болем, що накрив цілісінький світ. Лицар, що звалив його, насунувся згори.

— Тиріоне-Бісе! — прогув він. — Ви моя здобич за законом війни. Чи здаєтеся ви у полон, Ланістере?

«Здаюся», подумав про себе Тиріон, але слово застрягло у горлянці. Він кавкнув щось незрозуміле і зіп’явся на коліна, мацаючи навколо у пошуках зброї. Свого тесака, ножа, бодай чогось…

— То ви здаєтеся у полон? — Лицар нависав над головою на броньованому коні. Що чоловік, що кінь здавалися велетнями. Шпичаста куля оберталася лінивими колами. Тиріонові руки заклякли, зір скаламутився, у піхвах не лишилося зброї.

— Смерть або полон! — вигукнув лицар, крутячи телепнем дедалі швидше.

Тиріон скочив на ноги, вганяючи голову в живіт коня. Тварина жахливо заверещала, стала дибки і спробувала вивернутися від болю, проливаючи на Тиріонове обличчя дощ крові та нутрощів, а потім гепнула, як скеля. Забороло йому забило грязюкою, щось важке давило на ступню. Він ледве вивернувся; горло так стислося, що голос майже зник.

— Полон… — прокаркав він ледве чутно.

— Так, — простогнав глухий від болю голос.

Тиріон зішкрябав грязюку з шолома, аби знову бачити на очі. Кінь упав геть від нього, просто на вершника. Нога лицаря втрапила в пастку, а рука, якою він підпирався при падінні, викрутилася під неймовірним кутом.

— Здаюся в полон, — повторив лицар. Намацавши пояса здоровою рукою, він витяг меча та кинув його Тиріонові до ніг. — Здаюся вам, пане.

Запаморочений карлик став на коліно та підняв клинка. Біль простромив йому лікоть, щойно він ворухнув рукою. Битва, схоже, вирувала тепер деінде. На його частині поля залишилися самі завали трупів; круки вже кружляли над головою та сідали харчуватися. Він побачив, як пан Кеван привів серединний полк на поміч передовому: велетенська лава списників притискала північан до пагорбів. Вояки видиралися на схили, тицяли списами у нову стіну щитів, цього разу довгастих та зміцнених залізними клепками. Поки він дивився, повітря знову загуло від стріл, вороги за дубовою стіною падали один за одним під убивчою хмарою.

— Гадаю, ви програєте цю битву, пане, — повідомив він лицареві під конем. Той нічого не відповів.

Ззаду почувся стукіт копит. Він рвучко обернувся, щоб зустріти небезпеку, хоча ледве міг підняти меча з-за болю в лікті. Брон натяг повід і кинув погляд зверху вниз.

— Небагато з тебе користі, — зазначив Тиріон.

— Та ти тут, здається, сам непогано впорався, — відповів Брон. — До речі, загубив шпичака з шолома.

Тиріон помацав верхівку шолома. Дійсно, шпичак відламався біля самої основи.

— От і не загубив. Бо напевне знаю, де він. А ти не бачив часом, де мій кінь?

Поки вони його знайшли, на полі знову засурмили до бою, і вздовж річки ринув сторожовий полк князя Тайвина. Тиріон побачив, як батько громом пронісся мимо під кармазиново-золотим прапором Ланістерів, що плескав над головою. Його оточували п’ять сотень лицарів, виблискуючи на сонці вістрями списів. Залишки строю старківців розлетілися, наче скло від удару молота.

Зі своїм напухлим ліктем, якого смикало від болю під обладунком, Тиріон не став пхатися до загальної різанини. Натомість вони з Броном пішли шукати своїх. Багацько їх знайшлося серед мертвих. Ульф, син Умара, лежав у калюжі захололої крові без руки, відрубаної коло ліктя, а навколо простерлося з півдесятка його Братів Місяця. Шагга сидів купою під деревом, нашпигований стрілами, і тримав Конову голову на колінах. Тиріон вирішив, що вони обидва мертві, але коли злізав з сідла, Шагга відкрив очі й мовив:

— Вони вбили Кона, сина Кората.

Красень Кон мав лишень одну червону пляму на грудях, куди його вбили ударом списа. Коли Брон поставив Шаггу на ноги, здоровань спромігся нарешті помітити стріли й у собі. Він повисмикував їх одну за одною, клянучи дірки, що поробилися у кольчузі та кубраку, і видаючи дитячий вереск на кожну, що застрягла у м’ясі. Поки з Шагги витягали стріли, наїхала Чела, донька Чейка, і показала здобуті нею чотири вуха. Тімет знайшовся за обдиранням трупів убитих разом зі своїми Смаленими. З трьох сотень гірських вояків, що билися разом з Тиріоном Ланістером, вціліла ледве половина.

Він полишив живих турбуватися про мертвих, надіслав Брона подбати про полоненого лицаря, а сам пішов шукати батька. Князь Тайвин сидів коло річки і смоктав вино з дорогоцінного келиха, поки зброєносець відстібав панцера.

— Славна перемога, — мовив пан Кеван, побачивши Тиріона. — Твої дикуни добре билися.

Очі батька, світло-зелені з золотими цятками, застигли на ньому. В них стояв такий холод, що Тиріон аж здригнувся.

— Ви здивовані, пане батьку? — запитав він. — Чи не порушив я ваш задум? Нас мали вирізати до ноги, хіба не так?

Князь Тайвин перехилив келиха з непроникним обличчям.

— Так, я поставив найгірш керованих вояків з лівого краю. Чекав, що вони зламаються й побіжать. Робб Старк — зелений хлопчина з тих, в яких хоробрості більше, ніж розуму. Я сподівався, що коли він побачить зім’ятий лівий край наших лав, то кинеться туди, сподіваючись довершити розгром. Щойно він зав’яз би там, списники пана Кевана розвернулися б і вдарили на нього збоку, скидаючи у річку, а тим часом я вивів би запасний полк.

— Тобто ви поставили мене просто серед майбутньої різанини, не зізволивши повідомити про свої наміри?

— Вдаваний відступ не такий переконливий, — відповів батько, — а я не схильний ділитися своїми намірами з людиною, яка водить дружбу з сердюками та дикунами.

— Який жаль! Мої дикуни спаскудили вам такий гарний задум.

Тиріон стягнув латну рукавицю і впустив її на землю, щулячись від болю, що прострілював руку.

— Молодий Старк виявився більш сторожким, ніж я чекав від хлопця його років, — визнав князь Тайвин, — але перемога є перемога. Здається, тебе поранено.

Правою рукою Тиріона стікала кров.

— Красно дякую, батечку, що помітили, — процідив він крізь стиснені зуби. — Вас не утруднить послати по маестра? Якщо, звичайно, ви потай не бажаєте мати за сина однорукого карлика.

Вигук «Пане Тайвине!» відволік батька, перш ніж той зібрався відповісти. Тайвин Ланістер звівся на ноги, а тим часом пан Аддам Марбранд зіскочив з коня. Бойовий огир був весь у піні, з рота його текла кров. Пан Аддам впав на одне коліно. То був сухорлявий чоловік з темно-рудим волоссям до плечей, узброєний у викладений спижем та добре вилощений сталевий обладунок з палаючим деревом свого дому, карбованим на панцері.

— Пане князю, ми захопили декількох з їхніх очільників. Князя Кервина, пана Виліса Мандерлі, Гаріона Карстарка, чотирьох Фреїв. Князя Роголіса вбито, але Руз Болтон, на жаль, уникнув полону.

— А хлопець? — запитав князь Тайвин.

Повагавшись, пан Аддам відповів:

— Молодого Старка з ними не було, пане. Кажуть, він перетнув річку в Близнюках з більшою частиною своєї кінноти і чвалом пішов на Водоплин.

«Зелений хлопчина», згадав Тиріон, «в якого хоробрості більше, аніж розуму». Він би сміявся, якби не боліло так сильно.

Дата добавления: 2015-07-12