Едард XIV

Крізь вікно лилося сіре вранішнє світло. Едарда Старка збудив від короткого виснаженого сну грім копит. Він підняв голову від столу і глянув донизу, в двір. Там вояки у кармазинових киреях, шкіряних кубраках та кольчугах починали звичну ранкову пісню мечів або учвал нападали на солом’яні опудала ворогів. Нед подивився, як Сандор Клеган промчав верхи утоптаним грунтом двору і увігнав списа з залізним вістрям опудалові в голову. Репнуло полотно, полетіла солома. Ланістерівська сторожа реготала і відпускала жарти.

«Чи не задля мене вихиляються ті блазні?», запитав він себе. Тоді Серсея ще дурніша, ніж здається. «Хай їй грець», подумав він, «чому вона не тікає? Я давав їй одну можливість за іншою…»

Ранок був хмарний та загалом похмурий. Нед поснідав з дочками та септою Морданою. Санса, все ще невтішна, тільки витріщалася на їжу, не торкаючись її, але Ар’я проковтнула усе, що перед нею поставили.

— Сиріо каже, що перед тим, як увечері сісти на корабель, ми маємо час для останнього уроку, — мовила вона. — Можна, пане батьку? Усі мої речі вже складені.

— Урок має бути коротким, аби залишити час помитися і перевдягнутися. До полудня ти маєш бути готова їхати, зрозуміло?

— До полудня, — повторила Ар’я.

Санса підняла погляд від їжі.

— Якщо вона може мати урок танців, чому мені не можна попрощатися з принцем Джофрі?

— Я б радо супроводжувала панну, пане Едарде, — запропонувала септа Мордана. — Тоді про спізнення на корабель не буде й мови.

— Зараз іти до принца Джофрі нерозумно, Сансо. Вибач мені, доню.

Сансини очі наповнилися сльозами.

— Але чому?!

— Сансо, твій пан батько знають краще, — дорікнула септа Мордана. — Не можна ставити під сумнів рішення його ясновельможності!

— Так нечесно! — Санса відштовхнулася від столу, перекинувши стілець, і з плачем вибігла зі світлиці.

Септа Мордана підвелася була, але Нед махнув рукою, запрошуючи сісти.

— Хай біжить, шановна септо. Я спробую пояснити їй усе, коли ми безпечно дістанемося Зимосічі.

Септа схилила голову на знак згоди і сіла снідати далі.

Годину по тому до світлиці Едарда Старка нагодився великий маестер Пицель. Він так понурив плечі, наче вага маестерського ланцюга на шиї раптом стала нестерпною.

— Пане мій, — мовив він, — короля Роберта більше немає з нами. Боги дарували йому спокій.

— Ні! — скрикнув Нед. — Він ненавидів спокій. Боги дарували йому багато кохання та сміху, а ще радість праведної битви.

Він відчув дивну порожнечу всередині. Нед чекав приходу маестра, чекав тих слів, і все ж щось померло всередині нього, щойно він їх почув. Він би віддав усі свої титули за право вільно оплакати друга… та він був Робертовим Правицею, і година, якої він боявся, настала.

— Будьте ласкаві скликати радників короля сюди, до моєї світлиці, — звелів він Пицелю.

Безпека Башти Правиці знаходилася у його та Томардових руках; про помешкання, де зазвичай засідала рада, він цього сказати не міг, а тому не довіряв їм.

— Пане князю? — блимнув очима Пицель. — Гадаю, державні справи почекають до завтра, адже наше горе ще таке свіже.

Нед відповів на це спокійно, але твердо:

— На жаль, мушу наполягти, аби ми зібралися негайно.

Пицель вклонився.

— Підкоряюся наказові Правиці.

Він покликав свою челядь і розіслав її на всі боки зі звістками, а тоді з вдячністю прийняв запропонований Недом стілець та келих солодкого пива.

Пан Барістан Селмі з’явився на виклик першим, виблискуючи білосніжним корзном та полив’яною лускатою бронею.

— Панове добродії, — мовив він з порога, — тепер моє місце біля молодого короля. Красно прошу вас відпустити мене до нього.

— Ваше місце зараз тут, пане Барістане, — заперечив Нед.

Наступним прийшов Мізинець, усе ще в синьому оксамиті та срібній делії з пересмішниками, яку мав на собі минулої ночі. Чоботи вкривав дорожній пил.

— Панове, — привітався він, а тоді, загадково посміхнувшись, обернувся до Неда. — Ваше невеличке доручення виконане, пане Едарде.

Варис увійшов разом з пахощами лаванди, рожевий від купелі, з чисто вимитим та напудрованим обличчям, не видаючи ані звуку м’якими сандалями.

— Пташки проспівали мені сумну звістку, — мовив він, сідаючи. — Держава плаче в жалобі. Чи не почати нам засідання?

— Щойно з’явиться князь Ренлі, — відповів Нед.

Варис кинув на нього співчутливий погляд.

— На жаль, князь Ренлі поїхав з міста.

— Поїхав з міста?! — Нед дуже розраховував на підтримку Ренлі.

— Виїхав через потерну за годину до світанку в товаристві пана Лораса Тирела і приблизно п’ятдесяти вояків супроводу, — повідомив Варис. — Востаннє бачені, вони мчали учвал на південь, поспішаючи, без сумніву, до Штормоламу або Вирію.

«От тобі й сотня мечів від Ренлі.» Недові не сподобалося, чим це пахне, але що ж поробиш. Він витяг останнього Робертового листа.

— Король прикликав мене до себе минулої ночі й наказав записати його останню волю. Князь Ренлі та великий маестер Пицель свідчили прикладення Робертом печатки до цієї грамоти, яку має відкрити рада по смерті короля. Пане Барістане, будьте ласкаві.

Регіментар Королегвардії уважно вивчив грамоту.

— Це печатка короля Роберта, ціла та недоторкана. — Він відкрив листа і прочитав його. — Цією грамотою князя Едарда Старка призначено Господарем на Державі. Князь отримує верховну владу як намісник до повноліття спадкоємця престолу.

«Так сталося, що він уже повнолітній», майнула в Неда думка, але він не вимовив її вголос. Він не довіряв ані Пицелеві, ані Варисові, а пана Барістана честь зобов’язувала захищати та оберігати того хлопчиська, якого він вважав новим королем. Старий лицар так просто не залишить Джофрі. Необхідність обманювати залишала у роті гіркий присмак, але Нед розумів, що просуватися треба поволі, не патякати зайвого про свої наміри і грати в цю гру, поки його влада як намісника держави не зміцниться. Наслідування трону можна буде обговорити тоді, коли Ар’я та Санса повернуться до Зимосічі, а князь Станіс прибуде до Король-Берега з усіма своїми силами.

— Тепер я прошу присутню тут королівську раду затвердити мене на посаді господаря і намісника, як цього бажав покійний Роберт, — вів далі Нед, спостерігаючи за обличчями і намагаючись вгадати, які думки ховаються за напівзаплющеними очима Пицеля, лінивою посмішечкою Мізинця, збентеженим посмикуванням Варисових пальців.

Раптом відчинилися двері. Всередину ступив Товстун Том.

— Прошу пробачити, панове, але королівський підкоморій наполягає…

Коронний підкоморій ввійшов і схилився у поклоні.

— Вельможні панове, король вимагає негайної присутності малої ради у престольній палаті.

Нед очікував, що Серсея швидко завдасть удару. Виклик не став несподіванкою.

— Король помер, — відповів він, — але ми все ж прийдемо. Томе, будь ласкавий, збери для нас супровід.

Мізинець подав Недові руку, аби допомогти зійти сходами донизу. Варис, Пицель, пан Барістан рушили слідом. Ззовні башти чекала подвійна вервечка стражників у кольчугах та сталевих шоломах, загалом восьмеро. Сірі делії смикало вітром, поки сторожа крокувала двором. Ланістерівського кармазину ніде не було видно, але Неда втішило, що на мурі та коло воріт стояло багато золотих кирей.

Янос Слинт зустрів їх коло дверей до престольної палати, узброєний у візерунчасті чорно-золоті лати, з високим шоломом під пахвою. Тисяцький незграбно вклонився раді, а його стражники штовхнули важкі й великі дубові двері, оздоблені спижем, двадцяти стоп заввишки.

Коронний підкоморій ввів їх досередини.

— Вітайте його милість Джофрі з домів Баратеон та Ланістер, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя та на Державі господаря! — проспівав він.

До дальнього кінця палати, де на Залізному Троні чекав Джофрі, була неблизька дорога. Тримаючись за Мізинця, Нед Старк повільно шкутильгав та підстрибував, аби підібратися до хлопчиська, який насмілився звати себе королем. Інші йшли слідом. Вперше він долав цей шлях верхи на коні, з мечем у руці. Під поглядами таргарієнівських драконів зі стін палати він тоді зігнав Хайме Ланістера з цього трону. А зараз питав себе, чи Джофрі зійде з нього так само легко.

Біля підніжжя трону серпом вишикувалися п’ятеро лицарів Королегвардії — усі, окрім пана Хайме та пана Барістана. Вони були вбрані у повні лати з полив’яної криці від п’ят до голови; довгі білі корзна висіли з плеч, а до лівих рук були припасовані сяючі білі щити. Серсея Ланістер з молодшими дітьми стояла позаду пана Бороса та пана Мерина. Королева була вдягнена у шовкові шати кольору морської зелені, облямовані мирійським мереживом, схожим на білу морську піну. На пальці вона мала золотого персня зі смарагдом завбільшки з голубине яйце, а на голові — таку ж діадему.

Над усіма ними серед гостряків трону сидів принц Джофрі у шитому золотом жупані та червоному оксамитовому корзні. Біля підніжжя вузьких крутих сходів до престолу стояв Сандор Клеган у кольчузі, попелясто-сірих латах та своєму шоломі у вигляді вишкіреної собачої голови.

Позаду трону розташувалися двадцятеро ланістерівських стражників з мечами на поясі, у кармазинових накидках на плечах та зі сталевими левами на шоломах. Але Мізинець начебто дотримав обіцянки: уздовж стін, перед Робертовими гобеленами з видами ловів та битв, струнко вишикувалися золотокирейники міської варти. Кожен із стражників тримав при боці списа у вісім стоп завдовжки з вістрям воронованого заліза. Їх було уп’ятеро більше, аніж ланістерівської сторожі.

Поки вони дісталися трону, Недова нога перетворилася на пекучий згусток болю. Він не знімав долоню з Мізинцевого плеча, аби втриматися на ногах.

Джофрі підвівся на ноги. Його червоне оксамитове корзно було гаптоване золотим візерунком: півсотні розлючених левів з одного боку, півсотні здиблених оленів з іншого.

— Я наказав раді розпочати необхідні приготування до мого коронування, — оголосив хлопець. — Бажаю, щоб воно відбулося не пізніше, як за два тижні. Сьогодні ж я прийматиму присяги на вірність від моїх відданих радників.

Нед видобув грамоту Роберта.

— Пане Варисе, будьте ласкаві показати це вельможній пані Ланістер.

Євнух відніс грамоту Серсеї. Королева побіжно роздивилася написані в ній слова.

— Намісник і Господар на Державі, — прочитала вона вголос. — Невже ви вважаєте оце своїм щитом, мій пане? Оцей клаптик паперу?

Вона розірвала грамоту надвоє, половинки — на четвертинки, і впустила шматки на підлогу.

— Це ж воля короля! — вимовив глибоко вражений пан Барістан.

— Зараз у нас новий король, — відповіла Серсея Ланістер. — Пане Едарде, коли ми з вами балакали востаннє, ви дали мені одну пораду. Дозвольте ж і мені відповісти вам тим самим. Схиліть коліно, пане мій. Схиліть коліно і присягніть на вірність моєму синові. Тоді ми дозволимо вам залишити посаду Правиці й дожити ваших днів у тій сірій пустці, яку ви називаєте домом.

— Якби ж я міг, — похмуро мовив Нед. Якщо вона рішуче налаштувалася боротися за трон просто зараз, то він не мав іншого вибору. — Ваш син не має ніяких прав на престол, на якому зараз сидить. Законним спадкоємцем Роберта є князь Станіс.

— Брехня! — заверещав Джофрі, червоніючи лицем.

— Матінко, про що кажуть його вельможність? — жалібно запитала принцеса Мирцела. — Хіба Джофрі не король?

— Ви засуджуєте себе власним язиком, пане Старку, — мовила Серсея Ланістер. — Пане Барістане, схопіть зрадника.

Регіментар Королегвардії завагався, і його миттю оточили стражники Старка з клинками у закольчужених руках.

— І ось зрадники перейшли від слів до діла, — зазначила Серсея. — Невже ви гадаєте, що пан Барістан тут сам-один, пане князю?

Зі зловісним скреготом Хорт оголив меча. Лицарі Королегвардії та двадцятеро ланістерівських стражників рушили йому на поміч.

— Убийте його! — заверещав король-хлопчисько з Залізного Трону. — Убийте всіх, наказую вам!

— Ви не залишили мені вибору, — звернувся Нед до Серсеї Ланістер і гукнув до Яноса Слинта. — Пане тисяцький, затримайте королеву та її дітей. Не чиніть їм жодної шкоди, тільки супроводьте до королівських покоїв та утримуйте там під вартою.

— Вартові! — гукнув Янос Слинт, вдягаючи шолома. Сотня золотокирейників схилила списи і посунула уперед.

— Я не хочу пролиття крові, — мовив Нед до королеви. — Накажіть вашим людям скласти мечі, тоді ніхто…

Одним різким рухом найближчий золотокирейник увігнав списа Томардові у спину. Клинок Товстуна Тома випав з його занімілих пальців, а між ребер, прохромивши кубрака та кольчугу, виросло мокре червоне вістря. Меч іще не долетів до підлоги, як його хазяїн був уже мертвий.

Недів клич прозвучав запізно. Янос Слинт сам полоснув Варлі клинком по горлянці. Кайн крутнувся, блимнув крицею в руці, зливою ударів відкинув назад найближчого списника; якусь мить здавалося, що він зможе прорубати собі шлях на волю. Але тут на нього наскочив Хорт. Перший удар Сандора Клегана відрубав Кайнові руку з мечем коло зап’ястка; другий кинув його на коліна, розпанахавши від плеча до грудей.

Поки навколо гинули Недові стражники, Мізинець вихопив його кинджала з піхов та притиснув до шиї нижче підборіддя. А тоді винувато всміхнувся.

— Я ж вам казав — не варто було мені довіряти.

Дата добавления: 2015-07-12