Санса III

— Вони не схотіли послати пана Лораса, — мовила Санса до Джейни Пул того ж вечора, коли вони їли холодну вечерю при світильниках. — Мабуть, з-за ноги.

Князь Едард повечеряв у опочивальні з Алином, Гарвіном і Вайоном Пулом, щоб дати відпочинок нозі. Септа Мордана також скаржилася на втомлені ноги після дня, вистояного на галереї. З ними мала бути Ар’я, та вона запізнювалася після уроку танців.

— З-за ноги? — запитала Джейна нерішуче. То була гарненька темноволоса дівчина одного з Сансою віку. — Хіба пан Лорас поранив ногу?

— Та не його ноги, дурненька, — відповіла Санса, делікатно покусуючи курячу ніжку. — Батькової ноги! Їм так болить, що вони увесь час сердиті. Інакше вони б напевне послали пана Лораса.

Рішення батька досі дивувало її. Коли заговорив Лицар Квітів, вона була певна, що зараз побачить на власні очі одну з історій Старої Мамки. Пан Грегор був би у ній чудовиськом, а пан Лорас — справжнім звитяжцем, який уб’є те чудовисько. Адже пан Лорас навіть на вигляд був звитяжцем: такий стрункий і гарний, з золотими трояндами навколо тонкого стану, з густим брунатним волоссям, що спадало на очі. А батько смів йому відмовити! Вона була так збентежена, що й не сказати, і розповіла септі Мордані, поки вони сходили з галереї, але септа тільки відповіла, що дочка не може піддавати сумніву рішення свого вельможного батька.

Саме тоді пан Баеліш відповів, почувши:

— Ой, не знаю, шановна септо. Деяким з рішень її вельможного батька не завадила б крихта сумніву. Юна панна має не тільки вроду, але й розум.

Він уклонився до Санси так глибоко і поштиво, що годі було зрозуміти, вихваляє він її чи глузує.

Септа Мордана була вкрай незадоволена тим, що пан Баеліш їх підслухав.

— Це лише дівчачі балачки, ласкавий пане, — відповіла вона. — Дурниці. Вона нічого такого не мала на увазі.

Пан Баеліш попестив свою маленьку гостру борідку і мовив:

— Нічого такого? Скажи-но мені, дитя, чому б ти послала у цій справі саме пана Лораса?

Санса мусила розповісти про лицарів та чудовиськ. Радник короля посміхнувся.

— Ну, я б висунув інші доводи, проте… — Він доторкнувся до її щоки, провів пальцем по вилицях. — Життя — то не пісня, люба панно. Колись ти сама зрозумієш на своє горе.

Санса не бажала розповідати про таке Джейні, бо ніяковіла від самої лише згадки.

— Королівським Правосудом називають пана Ілина, а не пана Лораса, — мовила Джейна. — Пан князь Едард мали б вислати його.

Санса здригнулася. Вона здригалася щоразу, як бачила пана Ілина Пейна, і почувалася так, наче оголеною шкірою повзе щось мертве і слизьке.

— З пана Ілина радше б вийшло ще одне чудовисько в пару до першого. Я рада, що пан батько послали не його.

— Пан Берік такий самий відважний лицар, як пан Лорас. Незмінно безстрашний, вправний у бою!

— Та мабуть, — відказала Санса з сумнівом у голосі.

Берік Дондаріон був досить вродливий, але дуже старий — майже двадцять два роки — чим значно програвав Лицареві Квітів. Але Джейна закохалася в пана Беріка тієї самої миті, коли вперше побачила його на турнірному полі. Санса вважала, що та надумала дурницю. Зрештою, Джейна, як дочка управителя, не могла сподіватися на шлюб з таким вельможним чоловіком, скільки б не сохла за ним. Навіть якби князь Берік не був ще й удвічі старший за неї.

Але ж не скажеш такі жорстокі слова подрузі просто у вічі. Тому Санса зробила ковток молока і змінила предмет розмови.

— Мені наснився сон, що саме Джофрі вполював білого оленя, — мовила вона. Насправді вона тільки мріяла, щоб так сталося, але навмисне подала усе як сон, бо люди казали, що сни провіщують майбутнє. Всі знали, що білі олені — дуже рідкісні й чарівні, а вона у душі була певна, що її відважний принц гідніший такого оленя, ніж його п’яниця-батько.

— Сон? Справді? І що, принц Джофрі підійшов до оленя, погладив його голою рукою і не завдав шкоди?

— Ні, — відповіла Санса, — він убив оленя золотою стрілою і привіз мені.

У піснях лицарі ніколи не вбивали чарівних істот, а тільки підходили торкнутися до них, не завдаючи шкоди. Але вона знала, як Джофрі любить полювати, особливо вбивати. Тільки дичину, не людей. Санса мала певність, що принц непричетний до вбивства Джорі та двох інших бідолах; те жахіття вчинив його злий дядько — Крулеріз. Вона знала, що батько все ще гнівається, але хіба чесно винуватити Джофа? Все одно як винуватити її за щось, зроблене Ар’єю.

— Після полудня я бачила твою сестру, — раптом мовила Джейна, мовби читала Сансини думки. — Вона ходила стайнею на руках. Навіщо вона так робить?

— Я не маю жодного уявлення, навіщо Ар’я робить те чи інше. — Санса гидувала стайнею, бо там смерділо гноєм і роїлися мухи. Навіть для того, щоб їхати кататися верхи, не обов’язково ж самій ходити до стайні. Досить наказати засідлати коника і вивести його надвір. — То хочеш почути про прийом чи ні?

— Хочу, — відповіла Джейна.

— Там був чорний братчик, — мовила Санса, — він прохав людей для Стіни. А сам старий і смердючий.

Їй таке не подобалося. Вона уявляла собі усю Нічну Варту схожою на дядька Бенджена. У піснях їх називали чорними лицарями Стіни. Та цей братчик був горбатий і бридкий, до того ж напевно мав воші. Якщо Нічна Варта насправді складалася з таких людей, то її зведеному братові-байстрюкові Джону не пощастило, і вона його пожаліла.

— Батько спитали, чи немає в палаті лицарів, які бажають зробити честь своєму родові, вдягнувши чорне. Але ніхто не зголосився, тож батько віддали цьому Йоренові усіх в’язнів з підземелля і відправили геть. Пізніше з’явилися двоє братів — охочекомонні з Дорнійського Порубіж'я, просилися на королівську службу. Батько прийняли їхню присягу…

Джейна позіхнула.

— Лимонних тістечок немає?

Санса не любила, коли її перебивали, та мусила погодитися: події у престольній палаті значно нудніші за лимонні тістечка.

— Ану ж подивимося, — відповіла вона.

На кухні лимонних тістечок не знайшлося, та вони здобули половину холодного полуничного пирога, не менш смачного. Дівчата з’їли його на сходах, хихотячи та пліткуючи про всяке різне. Того вечора Санса лягла спати, почуваючись майже такою ж зіпсованою, як Ар’я.

Наступного ранку вона піднялася до світанку і заспаною прочалапала до свого вікна, щоб подивитися, як пан Берік шикує свій загін. Вони виїхали, коли ранок займався над містом, під трьома прапорами: на високому держалні майорів увінчаний короною олень короля, на меншому знамені шкірився лютововк Старків, а на роздвоєному прапорці пана Беріка звивалася блискавка. Все було так цікаво, наче справджувалася пісня. Дзвеніла зброя, блимали смолоскипи, прапори танцювали у повітрі, пирхали й іржали коні, золоте вранішнє світло навскіс падало через замкову решітку, яку саме підіймали. Особливо гарно виглядали вояки Зимосічі у сріблястих кольчугах і довгих сірих деліях.

Прапор Старків віз Алин. Коли він натягнув повід біля пана Беріка, щоб обговорити щось, Санса аж задивилася на нього. Алин був гарніший за Джорі, ще й одного дня стане лицарем.

Башта Правиці здавалася такою порожньою, коли вони поїхали, що Санса рада була побачити навіть Ар’ю, коли та прийшла снідати.

— А де усі? — запитала сестра, знімаючи скоринку з червоного помаранча. — Чи батько послали їх ловити Хайме Ланістера?

Санса зітхнула.

— Вони поїхали з паном Беріком, аби зняти голову з пана Грегора Клегана.

Вона повернулася до септи Мордани, яка їла вівсяну кашу дерев’яною ложкою.

— Септо, скажіть, пан Берік виставить голову пана Грегора на його власній брамі чи привезе назад до короля?

Минулого вечора вони сперечалися про це з Джейною Пул. Септа сахнулася з жаху.

— Не личить юним паннам обговорювати такі речі за сніданком! Де твоє виховання, Сансо? Їй-бо, останнім часом ти поводишся не краще за свою сестру!

— А що зробив Грегор? — запитала Ар’я.

— Спалив якесь село, убив багато людей, разом з жінками та дітьми.

Ар’я скривилася.

— Хайме Ланістер убив Джорі, Геварда і Вила. Хорт убив Мику. Хтось мав би зняти голови з них.

— Це не те саме, — відказала Санса. — Хорт на службі в Джофрі, він охороняє його життя. А твій різницький посіпака напав на принца.

— Брешеш, — відповіла Ар’я. Вона так стиснула помаранча у руці, що поміж пальців потік криваво-червоний сік.

— Лайся собі, скільки хочеш, — безтурботно мовила Санса. — Як я вийду за Джофрі, більше не зможеш. Тобі доведеться мені кланятися і казати «ваша милість».

Раптом вона заверещала. Ар’я кинула помаранча через стіл, і він з чваканням ляпнув Сансу просто по лобі, а тоді звалився їй на коліна.

— У вас сік на лобі, ваша милість, — відказала Ар’я.

Сік стікав по носі та щипав очі. Санса витерла його серветкою, але заверещала знову, коли побачила, що сталося з чудовою шовковою сукнею вершкового кольору.

— Ти потвора! — закричала вона сестрі. — Треба було зарізати тебе, а не Панночку!

Септа Мордана скочила на ноги.

— Ваш вельможний батько знатимуть про це! Негайно йдіть по своїх кімнатах! Зараз же!

— Я теж? — В очах у Санси стояли сльози. — Так нечесно!

— Це не обговорюється. Ідіть!

Санса вийшла, задерши носа. Вона мала стати королевою, а королеви не плачуть. Принаймні не там, де бачать люди. Коли вона дійшла до опочивальні, то засунула двері й зняла сукню. Червоний помаранч залишив криваву ляпку на коштовному шовку.

— Ненавиджу її! — заволала вона. Тоді зібгала сукню жужмом і жбурнула її у холодний комин на вугілля від вогню минулої ночі. Коли Санса побачила, що пляма просочилася й на нижню сорочку, то мимоволі почала схлипувати. Потім рвучко стягнула з себе решту одягу, кинулася у ліжко і плакала, поки не заснула.

Коли септа Мордана постукала у двері, вже настав полудень.

— Сансо, твій вельможний батько хочуть тебе бачити.

Санса сіла у ліжку.

— Панночка, — прошепотіла вона. Якусь мить їй здавалося, що лютововчиця знаходиться десь тут у кімнаті і сумно дивиться на неї золотими очима, наче все розуміючи. «Наснилося», здогадалася вона. Панночка була з нею, вони бігали разом і… і… Згадка вислизала, як дощ між пальців. Сон зблякнув, і Панночка знову була мертва.

— Сансо! — Стук у двері повторився, цього разу сильніше. — Ти мене чуєш?

— Так, септо, — відізвалася вона. — Можна мені хвильку, щоб одягтися?

Її очі залишалися червоними від плачу, але вона зробила все можливе, аби гарно виглядати.

Коли септа Мордана провела її до світлиці, князь Едард сидів, зігнувшись над велетенською, переплетеною у шкіру книгою, випроставши під столом ногу в лубках.

— Заходь, Сансо, — мовив він зовсім не сердито, коли септа пішла по її сестру. — Сядь коло мене.

Він закрив книгу. Тим часом септа Мордана повернулася, міцно тримаючи Ар’ю, яка шалено видиралася. Санса вдягла гарні блідо-зелені одамашкові шати, а на обличчі зобразила покірність і каяття, проте її сестра залишилася у тому самому одязі зі шкіри і дерги, який мала на собі за сніданком.

— Ось і друга, — оголосила септа.

— Дякую вам, септо Мордано. Я волів би говорити з дочками наодинці, якщо ваша ласка.

Септа вклонилася і пішла з кімнати.

— Все почала Ар’я, — швидко мовила Санса, не бажаючи поступатися першим словом. — Вона назвала мене брехухою і кинула помаранча, який зіпсував сукню вершкового шовку, яку мені подарувала королева Серсея, коли я заручилася з Джофрі. Вона ненавидить мене за те, що я виходжу за принца. Вона хоче все зіпсувати. Пане батьку, вона зневажає все гарне, шляхетне та пишне.

— Годі, Сансо. — Голос князя Едарда виказав нетерпіння.

Ар’я підняла очі.

— Пробачте мені, пане батьку. Я вчинила погано і благаю сестру дарувати мені.

Сансу це так збентежило, що на хвильку вона втратила мову. Але опанувала себе.

— А як же сукня?

— Може… я б її випрала, — з сумнівом промовила Ар’я.

— Її не випереш, — заявила Санса, — навіть якщо тертимеш день і ніч. Шовк зіпсовано.

— Тоді… я тобі нову пошию, — запропонувала Ар’я.

Санса випросталася з відразою.

— Ти? У тому, що ти пошиєш, соромно буде свинячий гній вигрібати.

Батько зітхнув.

— Я покликав вас не для балачок про сукні. Я відсилаю вас обох додому, до Зимосічі.

І вдруге Санса не змогла відразу знайти слів. Вона відчула, як очі знову наливаються сльозами.

— Ви не можете! — вигукнула Ар’я.

— Прошу вас, пане батьку, — нарешті знайшлася Санса. — Молю вас, не треба.

Едард Старк подарував дочкам втомлену усмішку.

— Нарешті ви хоч про щось погодилися одна з одною.

— Я нічого поганого не робила, — благала Санса. — Я не хочу повертатися.

Вона закохалася у Король-Берег, це чудове місто з усіма його мешканцями. Вона обожнювала пишність двору, вельможних панів та пань у оксамитах, шовках і коштовностях. Турнір був найчарівнішою подією в її житті, а ще ж стільки належало побачити: свята врожаю, танці у личинах, вертепи і всілякі інші видовища. Нестерпно було навіть думати про те, щоб усе втратити.

— То відішліть геть Ар’ю, пане батьку, то вона перша почала, клянуся вам. Я поводитимуся гарно, от побачите, тільки дозвольте залишитися! Я обіцяю стати такою ж доброю, чемною та шляхетною, як пані королева.

Батькового рота скривила дивна посмішка.

— Сансо, я відсилаю вас не з-за сварки, хоча боги свідки, як мені набридла ваша вічна гризня. Задля вашої власної безпеки вам буде краще у Зимосічі. Трьох моїх людей зарізали, як собак, у кількох верствах звідси, і що зробив Роберт? Роберт поїхав полювати.

Ар’я за своєю звичкою гидко прикусила губу.

— Можна узяти з собою Сиріо?

— Кого цікавить твій дурний вчитель танців? — спалахнула Санса. — Пане батьку, я тільки щойно згадала: я ж не можу поїхати, мені ще виходити заміж за принца Джофрі!

Вона спромоглася на широку сміливу посмішку.

— Я кохаю його, батьку, правда-правда! Я кохаю його так, як королева Наерис кохала принца Аемона Драконолицаря, як Жонкіль кохала лицаря Флоріана. Я хочу стати його королевою і народити йому дитинчат!

— Люба моя, — ніжно мовив до неї батько, — послухай. Коли ти підростеш, я знайду тобі пару — вельможного князя, вартого тебе, відважного, сильного і доброго вдачею. Цей шлюб з Джофрі — жахлива помилка. Він не принц Аемон, повір мені.

— Ні, він саме такий! — наполягала Санса. — Я не хочу когось там, хай хороброго і доброго, я хочу тільки його! Ми будемо такі щасливі, як у піснях, от побачиш. Я подарую йому золотоволосого сина, і колись він стане королем усієї нашої держави, найліпшим королем з усіх — хоробрим, як вовк, і величним, як лев.

Ар’я скривилася.

— В Джофрі такого сина бути не може, — мовила вона. — То брехун і боягуз! До того ж він не лев, а олень.

Санса відчула, як підступають сльози.

— Ніякий він не олень! Він анітрохи не схожий на того старого п’яницю короля! — заволала вона до сестри, забувши про все у своєму горі.

Батько поглянув на неї якось дивно.

— Боги мої, — проказав він тихо, — кажуть, вустами дитини…

Він покликав септу Мордану, а до дівчат мовив:

— Я шукаю швидку купецьку галеру, щоб відвезти вас додому. Часи такі, що морем їхати безпечніше, аніж королівським гостинцем. Відпливете зразу, як я знайду належного корабля, з септою Морданою, декількома стражниками… і, так, разом з Сиріо Форелем теж, якщо він погодиться вступити до мене на службу. Та нікому не кажіть. Краще, якщо ніхто не знатиме про наш план. Поговорімо знову назавтра.

Санса ревіла, поки септа Мордана вела їх донизу сходами. В неї хотіли забрати усе: лицарські герці, двір, її принца, геть усе. Її відсилали назад до бляклих сірих стін Зимосічі, де її замкнуть навіки, і життя скінчиться, ще не почавшись.

— Припини плач, дитино, — суворо промовила септа Мордана. — Упевнена, твій вельможний панотець знають, що для вас краще.

— Не так уже все й погано, Сансо, — мовила Ар’я. — Ми попливемо галерою. То буде цікава пригода, а потім ми знову побачимо Брана і Робба, і Стару Мамку, і Ходора, і решту.

Ар’я взяла сестру за руку, втішаючи.

— Ходора! — заволала Санса. — От і виходь за нього заміж! Ти така сама, як він — тупа, волохата і бридка!

Вона вивернулася з руки сестри, забігла до своєї опочивальні й засунула за собою двері.

Дата добавления: 2015-07-12