Тиріон VI

Вони влаштували табір серед купки осик поруч з верхньою дорогою. Тиріон збирав сухі гілки, поки коні пили воду з гірського потічка. Він нахилився по розщеплену гілку і роздивився її прискіпливим оком.

— Оця підійде? Я не маю хисту розпалювати багаття. То був клопіт Моррека.

— Багаття? — запитав Брон, спльовуючи. — Прагнеш смерті, курдупелю? Чи просто з’їхав з глузду? Вогонь приманить гірські роди за кілька верст. А я маю намір скінчити цю мандрівку живим, Ланістере.

— І як ти сподіваєшся це зробити? — спитав Тиріон. Він встромив суху гілку під пахву і пошукав ще серед куцих кущиків під ногами. Спина йому боліла від нахилів. До того ж вони ще й їхали від самого світанку. Пан Лин Корбрей з кам’яною мармизою випровадив їх крізь Криваву Браму і наказав ніколи не повертатися.

— Пробитися силою ми ніяк не зможемо, — відказав Брон, — але двоє пройдуть швидше, ніж десятеро, і привернуть менше уваги. Що менше днів пробудемо у цих горах, то скоріше дістанемося річкового краю. Тож я кажу: треба їхати якомога швидше. Долати шлях уночі, а вдень ховатися. Уникати дороги, як тільки зможемо, не галасувати і не палити багаття.

Тиріон Ланістер зітхнув.

— Чудовий план, Броне. Спробуй його втілити, якщо бажаєш… та пробач мені, якщо я не затримаюся, щоб тебе поховати.

— Ти гадаєш пережити мене, коротун?! — вишкірився найманець. У його усмішці зяяла темна дірка на тому місці, де щит пана Вардіса Егена зламав йому зуба навпіл.

Тиріон знизав плечима.

— Їхати уночі якомога швидше означає напевно скотитися з гори і скрутити в’язи. Я волію за краще пересуватися неквапливо, без метушні. Я знаю, як ти любиш конятину, Броне, та якщо наші коні впадуть під нами цього разу, нам доведеться сідлати сутінькотів… і як не пнися, а гірські розбишаки однак знайдуть нас першими. В них тут, мабуть, скрізь очі.

Він повів рукою в рукавиці понад високими вивітреними скелями, що оточували їх з усіх боків. Брон скривився.

— Тоді нам край, Ланістере.

— А коли так, вважаю за краще померти з вигодами, — підхопив Тиріон. — Нам потрібен вогонь. Ночі тут холодні, а гаряча їжа зігріє нас зсередини і підніме дух. Гадаєш, тут є якась дичина? Пані Ліза ласкаво обдарувала нас немаленькою торбою солонини, твердого сиру та сухарів. Але я не хочу зламати собі зуба так далеко від найближчого маестра.

— Я можу добути м’яса. — Темні очі Брона зиркнули з підозрою з-попід купи чорного волосся. — Я мав би залишити тебе тут, біля твого дурного багаття. Якби я забрав твого коня, то сам утік би куди певніше. Що б ти тоді робив, коротун?

— Помер, швидше за все. — Тиріон нахилився за іншою гілкою.

— Гадаєш, я б так не вчинив?

— Вчинив би тієї ж миті, коли б від цього залежало твоє життя. Ти ж бо дуже швидко вгамував свого приятеля Чігена, який отримав стрілу в живіт.

Брон задер згаданому Чігенові голову назад, ухопивши за волосся, та увігнав ножа під вухо, а тоді сказав Кетлін Старк, що найманець помер від своєї рани.

— Він усе одно що помер, — мовив Брон, — а його стогони наводили на нас ворогів. Чіген зробив би те саме зі мною… і приятелем він мені не був, лише разом їхали, ото й усе. І май на увазі, коротун: я за тебе бився не з великої любові.

— Мені потрібен був твій меч, а не твоя любов, — відказав Тиріон. Він скинув свого оберемка гілок на землю.

Брон вишкірився.

— А ти хвацький, як той сердюк, мушу визнати. Як ти знав, що я стану за тебе до бою?

— Знав? — Тиріон незграбно присів на своїх коротеньких ніжках, щоб скласти багаття. — Я кинув кості. Там у корчмі ти разом з Чігеном допомагав узяти мене в полон. Чому? Інші вважали це за обов’язок, вони стояли за честь своїх панів. Та не ви двоє. У вас немає ані пана, ані обов’язку, ані тієї безцінної честі, то нащо турбуватися?

Він вийняв ножа і настругав кілька тоненьких смужок кори з однієї з сухих гілок, щоб правили за підпал.

— Нащо взагалі найманці щось роблять? Та за гроші ж. Ви гадали, що пані Кетлін нагородить вас за допомогу, ба навіть на службу до себе візьме. Ось, хмизу наче вистачить. Маєш кременя?

Брон сунув два пальці у торбочку при поясі й кинув йому кремінь. Тиріон спіймав.

— Дякую, — мовив він. — Та справа у тому, що ти не знаєш Старків. Князь Едард — гоноровитий, чесний і шляхетний чоловік, а жінка в нього ще гірша. Поза сумнівом, вона б знайшла для вас кілька монет за клопіт, і коли б усе скінчилося, пхнула б їх вам у долоні з ввічливим словом на вустах і презирством у очах. На більше годі було сподіватися. Старки прагнуть бачити у людях, які їм служать, мужність, вірність і честь. А ви з Чігеном, правду кажучи, безрідна погань.

Тиріон вдарив кременем по кинджалові, намагаючись видобути іскру. Нічого.

Брон пирхнув.

— Маєш зухвалого язика, малий. Одного дня хтось його виріже і згодує тобі ж.

— Мені усі так кажуть, — зиркнув Тиріон на сердюка. — Я тебе образив? Прошу вибачення… та все ж ти погань, Броне, не дури себе. Обов’язок, дружба, честь — що воно для тебе? Не шукай відповіді, ми обоє її знаємо. Але ти не дурень. Тільки-но ми досягли Долини, пані Старк більше не мала у тобі потреби… але я мав. А чого ніколи не бракувало в Ланістерів, так це золота. Коли настала мить кидати кості, я розраховував на твій розум, який підкаже, де більше зиску. На щастя для мене, саме так і вийшло.

Він знову вдарив кременем об крицю, без жодного успіху.

— Ану дай, — мовив Брон, — я сам.

Він узяв ніж з кременем і видобув іскру з першого удару. Смужка кори почала диміти.

— Молодець, — мовив Тиріон. — Може, ти й погань, але безсумнівно корисна. З мечем у руці ти майже такий вправний, як мій брат Хайме. Чого тобі треба, Броне? Золота, землі, жінок? Збережи мені життя, і матимеш усе.

Брон обережно дмухнув на багаття, і полум’я піднялося вище.

— А якщо ти помреш?

— Тоді я матиму бодай одного жалобника, чиє горе буде щирим, — відповів Тиріон. — Бо золото закінчиться разом зі мною.

Вогонь розгорівся гаряче і яскраво. Брон підвівся, запхав кременя назад у торбинку і кинув Тиріонові його кинджала.

— Ясно і щиро, — відповів він. — Тоді маєш мій меч за себе… та не думай, що я падатиму на коліно і «мосьпанитиму» на кожен твій пердь. Ніхто ще не мав мене за підчихвоста.

— І за друга теж, — мовив Тиріон. — Не маю сумніву, що ти зрадив би мене так само швидко, як пані Старк, якби побачив у тому зиск. Якщо колись прийде день, в який ти спокусишся продати мене… пам’ятай, Броне: я переб’ю їхню ціну, якою б вона не була. Мені подобається жити. А зараз чи не начаклуєш нам щось на вечерю?

— Подбай про коней, — відповів Брон, вийняв довгого ножа з піхов на стегні та закрокував у хащі.

Годиною пізніше коні були відшкрябані та погодовані, вогонь весело тріщав, а над ним висіло стегно молодої кізки, стріляючи та шиплячи.

— Тепер не вистачає тільки доброго вина, аби запити наше козеня, — мовив Тиріон.

— А ще жінки та десятка добрих бійців, — додав Брон. Він сидів, схрестивши ноги, біля вогню і налощував меча бруском. Шурхіт бруска по металу здавався дивно заспокійливим.

— Скоро зовсім стемніє, — відзначив найманець. — Моя варта буде перша… хай там яка з неї користь. Може, розумніше дати їм вбити себе уві сні.

— Та ні, гадаю, вони будуть тут, коли ми ще й поснути не встигнемо. — Пахощі м’яса, яке пеклося, наповнювали Тиріонового рота слиною.

Брон зиркнув на нього з іншого боку багаття.

— Ти щось надумав, — мовив він байдуже, гострячи меча далі.

— Скоріше плекаю надію, — відповів Тиріон. — Кину кості ще один раз.

— Поставивши на кін наші життя?

Тиріон здвигнув плечима.

— А що робити?

Він нахилився над вогнем і зрізав з кізки тонкий шар м’яса.

— А-а-а, — простогнав він задоволено, жуючи свій шматок. Підборіддям потекло сало.

— Трохи жорсткіше, ніж я звик, і приправ не вистачає, та я не стану занадто вередувати. Якби ми зараз були в Соколиному Гнізді, я б танцював понад прірвою за миску вареної квасолі.

— А все ж ти віддав наглядачеві гаманець золота, — зазначив Брон.

— Ланістери завжди платять борги.

Навіть Морд ледве повірив, коли Тиріон кинув йому свого шкіряного гаманця. Очі тюремника зробилися схожі на варені яйця, коли він розплутав шворку і побачив блиск золота.

— Срібло я залишив собі, — мовив до нього Тиріон з кривою посмішкою, — але золото пообіцяв тобі, тож ось воно.

Там було більше грошей, ніж такий собі Морд міг сподіватися заробити за ціле життя знущань з бранців.

— І пам’ятай, що я тобі казав — то тільки передобідок. Якщо втомишся від служби в пані Арин, з’явися до Кастерлі-на-Скелі. Там отримаєш решту того, що я тобі заборгував.

Зронюючи золоті дракони з обох рук, Морд упав на коліна і пообіцяв, що неодмінно з’явиться.

Брон вийняв ножа, зняв страву з вогню і почав зрізати товсті шматки підгорілого м’яса з кістки, поки Тиріон вичистив два окрайці черствого хліба, аби правили за миски.

— Якщо ми таки дістанемося річки, що будеш робити? — запитав найманець, пораючись із м’ясом.

— Ну, спершу мені треба повію, перину і глек вина, — Тиріон простягнув свого окрайця, і Брон наклав у нього м’яса. — А тоді, гадаю, поїду до Кастерлі-на-Скелі або до Король-Берега. Я конче потребую відповіді на питання про один такий собі кинджал.

Сердюк пожував і ковтнув.

— То ти казав правду? Ніж не твій?

Тиріон слабко усміхнувся.

— А що, хіба я схожий на брехуна?

Поки вони набивали кендюхи, вийшли зірки, і над горами з’явився півмісяць. Тиріон простелив на землі шкуру сутінькота і простягся, підклавши сідло за подушку.

— Наші друзі не надто поспішають.

— На їхньому місці я б стерігся, — мовив Брон. — Чого б це ми так виставлялися, якщо не заманити їх до пастки?

Тиріон засміявся.

— Тоді ще треба заспівати, і вони накивають п’ятами від жаху.

Він почав висвистувати пісеньку.

— Ти божевільний, курдупелю, — зазначив Брон, вичищаючи під нігтями ножем.

— Де твоя любов до музики, Броне?

— Якщо ти так прагнеш музики, то взяв би собі того співця за поборника.

Тиріон вишкірився.

— То було б препотішно. Так і бачу, як співець відганяє пана Вардіса своїми цимбалами.

Він знову засвистів.

— Знаєш цю пісню? — запитав він.

— Її почуєш по усіх шинках, корчмах та бардаках.

— Вона мирійська. Називається «Пори мого кохання». Гарна і сумна, якщо розумієш слова. Перша дівчина, з якою я був у ліжку, співала її мені. Відтоді й не можу викинути з голови.

Тиріон поглянув на небо. Ніч була ясна і холодна, зорі кидали донизу на гори яскраве і безжальне, як правда, сяйво.

— Я зустрів її такої самої ночі, — почав він раптом. — Ми з Хайме поверталися з Ланіспорту, коли почули крик, а тоді й вона сама вибігла на дорогу. По п’ятах за нею, погрожуючи, мчали двоє. Мій брат оголив меча і кинувся за ними, а я тим часом спішився, аби потурбуватися про дівчину. Вона була хіба що на рік старша, мала темне волосся, стрункий стан і таке обличчя, яке зводить з розуму. Принаймні мене звело. Хамського роду, заморена голодом, невмивана… але чарівна. Розбійники наполовину зідрали ті жалюгідні лахи, що на ній були, тож я накинув на неї свого кунтуша, поки Хайме ганявся за ними лісом. Коли він повернувся, я вже дізнався її ім’я та історію. Вона була дочка дрібного чиншовика, сирота, бо батько помер від лихоманки, і йшла шукати долі… сама не знала куди.

— Хайме трохи не гриз землю, так хотів уполювати розбійників. Нечасто хтось смів зазіхати на подорожніх так близько від Кастерлі-на-Скелі, і він сприйняв той напад за особисту образу. Проте дівчина була надто налякана, щоб відсилати її кудись саму. Я запропонував довезти її до найближчої корчми і погодувати, поки брат зганяє до Скелі за допомогою.

— Вона була найголоднішою істотою, яку я бачив за життя. За розмовою ми разом строщили двох цілих курчат і половину третього, запивши глеком вина. Мені було тринадцять років, вино добряче вдарило у голову. Не пам’ятаю, як і опинився з нею в ліжку. Вона соромилася, а я ще більше. Не знаю і вже не дізнаюся, звідки в мене стало на те хоробрості. Коли я зірвав її вінця, вона заплакала, та потім поцілувала мене і заспівала цю пісеньку. І ще до ранку я був у неї закоханий.

— Ти? — Брона, здається, це звеселило.

— Нісенітниця, га? — Тиріон знову взявся насвистувати пісню.

— Я одружився з нею, — нарешті визнав він.

— Ланістер з Кастерлі-на-Скелі одружився з селянською дівкою, — мовив Брон. — Як це ти облагодив таку справу?

— Хе, кілька побрехеньок, п’ятдесят срібних монет і п’яний септон — ти б здивувався з моєї спритності. Я не смів привезти наречену додому, до Кастерлі-на-Скелі, тож поселив її у тій садибі, де чиншував її батько, і два тижні грався з нею у чоловіка та дружину. А тоді септон протверезів і покаявся моєму ясновельможному батькові.

Тиріона вразило, яким спустошеним він почувається від цих спогадів навіть через стільки років. А може, то він просто стомився у дорозі.

— Тут моєму шлюбові й кінець настав. — Він сів рівно і втупився у згасаюче багаття, блимаючи від його світла.

— Батько що, вигнав дівчину?

— Та не просто вигнав, — відповів Тиріон. — Спершу він примусив брата розповісти мені правду. Та дівчина, бач, була хвойда. Все облаштував Хайме. Дорога, засідка, розбійники — то все він. Гадав, що мені вже час пізнати жінку. Дав подвійну ціну за цнотливу, бо в мене ж мало бути вперше.

— Після зізнань Хайме вельможний князь Тайвин забажав затвердити науку так, щоб не вивітрилася. Він наказав привести мою дружину і віддати її своїй сторожі. Їй заплатили чесно — по срібняку за кожного чоловіка. Чи багато повій беруть таку ціну? А мене посадив у кутку казарми і примусив дивитися. Наприкінці срібла в неї у руці було стільки, що воно текло їй між пальців і котилося по підлозі…

Дим виймав йому очі. Тиріон прочистив горлянку і відвернувся геть від вогню, дивлячись у темряву.

— Князь Тайвин пустив мене до неї останнім, — мовив він тихо, — і дав золотого, щоб я їй заплатив, бо ж я — Ланістер, і тому вартий більшого, ніж інші.

Трохи згодом тишу знов порушив звук бруска по металу — Брон точив собі меча далі.

— Я вбив би того, хто зі мною так вчинив. Байдуже, у тринадцять, тридцять або три роки.

Тиріон повернувся до нього.

— Той день ще може настати. Пам’ятай, що я казав. Ланістери завжди платять борги.

Він позіхнув.

— Гадаю, можна спробувати поспати. Піднімеш, як нас захочуть убити.

Він загорнувся у шкуру сутінькота і закрив очі. Земля була кам’яниста і холодна, та через деякий час Тиріон Ланістер таки заснув. Йому наснилася небесна келія. Цього разу він був не бранцем, а наглядачем — здоровилом з пасом у руці. Він лупцював і гнав до прірви власного батька…

— Тиріоне, — Брон кликав тихо, але дуже рішуче.

Тиріон прокинувся за одну мить. Багаття вигоріло до вугілля, а навколо скрадалися тіні. Брон звівся на коліно з мечем у одній руці й ножем у іншій. Але Тиріон простяг руку, немов кажучи: стій, не рухайся.

— Підходьте до вогню, бо ніч холодна, — покликав він до тіней. — Погано, що вина для гостей нема, та пригощайтеся хоча б нашою кізкою.

Рух у темряві припинився. Тиріон побачив блиск місяця на металі.

— Наші гори, — відповів низький, жорсткий і недружній голос з-поміж дерев, — наша коза.

— То пригощайтеся вашою кізкою, — погодився Тиріон. — Хто ви є?

— Коли стрінеш своїх богів, — відповів інший голос, — кажи, що тебе прислав Гунтор, син Гурна, з Кам’яних Гав.

Гілка тріснула в нього під ногою, коли він ступав до світла. То був худий чоловік у рогатому шоломі, з довгим ножем у руці.

— І Шагга, син Дольфа, — додав перший голос, низький і страшний. Зліва від них ворухнувся і встав камінь. Насправді то виявився дебелий і неквапливий чолов’яга, вдягнений у самі шкури, з києм у одній руці та сокирою у іншій. Він гупнув однією зброєю об іншу, підходячи ближче.

Інші голоси назвали інші імена. Кон, Торек, Джагот… ще якісь, забуті Тиріоном у ту саму мить, коли він їх почув. Усього принаймні з десяток. Деякі з людей мали мечі й ножі, інші в руках тримали вила, коси та дерев’яні списи. Він почекав, поки імена закінчаться, а тоді назвав своє.

— Я — Тиріон, син Тайвина, з роду Ланістерів, Левів на Скелі. Ми радо заплатимо вам за козу, яку з’їли.

— А що в тебе є, Тиріоне, сину Тайвина? — запитав той, який назвав себе Гунтором і скидався на ватажка.

— В мене у гаманці є срібло, — відповів Тиріон. — Та кольчуга, що на мені, для мене завелика, але Кону стане якраз. Моя ж бойова сокира краще пасуватиме до могутньої руки Шагги, аніж отой дроворубський реманент, що у ній зараз.

— То ти хочеш платити нам нашим власним добром? — глузливо спитав Кон, змірявши зріст Тиріона очима. — Це такий звичай в півпанів-коротунів?

— Кон каже правду, — додав Гунтор. — Твоє срібло — наше. Твої коні — наші. Твоя кольчуга і сокира, той ніж у тебе при боці — все наше. Вам двом нема чого віддати, хіба що життя. Як ти хочеш померти, Тиріоне, сину Тайвина?

— У своєму ліжку, надудлившись вина, з твердим прутнем у дівки в роті, років так у вісімдесят, — відповів Тиріон.

Здоровило на ймення Шагга розреготався першим і найголосніше. Інші його веселощів не поділяли.

— Коне, візьми коней, — наказав Гунтор. — Отого убий, а півпана забери. Хай доїть кіз та веселить матерів.

Брон схопився на ноги.

— Хто помре першим?

— Ні! — різко скрикнув Тиріон. — Гунторе, сину Гурна, слухай мене. Мій дім багатий і могутній. Якщо Кам’яні Гави проведуть нас безпечно крізь ці гори, мій вельможний батько засипле вас золотом.

— Золото якогось низового князя коштує тут не більше, аніж півпанові обіцянки, — відказав Гунтор.

— Може, я й не пан, а лише пів-пана, — мовив Тиріон, — та в мене вистачило духу стати з ворогами лицем до лиця. А що роблять Кам’яні Гави, коли мимо їдуть лицарі Долини — ховаються за каменями і тремтять зі страху?

Шагга заревів з гніву і гримнув києм по сокирі. Джагот сунув у обличчя Тиріонові відпалений у багатті кінець довгого дерев’яного списа. Неймовірним зусиллям волі Тиріон не ухилився.

— Кращої зброї вкрасти не могли? — запитав він. — Вівцю вбити, може, і згодиться… якщо та не хвицятиметься. Ковалі мого батька до вітру ходять кращим залізом!

— Слухай-но, малятко, — проревів Шагга, — а чи будеш кпинити з моєї сокири, як я одрубаю тобі паростка і козі його згодую?

Та Гунтор раптом підняв руку.

— Ні. Я послухаю, що він скаже. Матері пухнуть з голоду, а залізо годує більше ротів, аніж золото. Що ти даси нам за своє життя, Тиріоне, сину Тайвина? Мечів? Списів? Обладунків?

— І не тільки, Гунторе, сину Гурна, — з посмішкою відповів Тиріон Ланістер. — Я віддам вам Долину Арин.

Дата добавления: 2015-07-12