Тиріон II

Північ тягнулася так, наче не скінчиться ніколи.

Тиріон Ланістер знав мапи краще за багатьох людей, але за два тижні на тій дикій стежці, яку на півночі вважали за королівський гостинець, засвоїв ще й ту науку, що мапа — то одне, а змальований нею край — зовсім інше.

Вони вирушили з Зимосічі того самого дня, що й король, посеред галасу, який супроводжував виїзд королівського почту. Навколо завівався легкий сніжок, волали люди, пирхали коні, торохтіли вози, жахливо стогнав велетенський караван королеви. Королівський гостинець проходив зовсім поруч — там, де кінчався замок і містечко-зимівник при ньому. Там прапори, вози, валки лицарів та компанійців повернули на південь, забравши з собою весь гвалт, а Тиріон рушив на північ з Бендженом Старком та його небожем.

Відразу стало холодніше, хоч і набагато тихіше.

На захід від дороги простяглися сірі зубчасті кремінні пагорби з високими вартовими вежами на кам’яних вершинах. На схід місцевість знижувалася і тягнулася пласкою рівниною, скільки бачило око. Через вузькі швидкі річки були перекинуті мости, навколо дерев’яних та кам’яних городців купчилися невеличкі біленькі села та хутори. Дорогою ходило багато люду, а вночі для загону знаходився притулок у подорожніх корчмах.

Щоправда, за три дні шляху від Зимосічі поля та пасовиська поступилися щільному лісові, й королівський гостинець посамотнішав. Скелясті пагорби здіймалися усе вище з кожною верствою, аж на п’ятий день перетворилися на справжні гори — велетенські, холодні, сіро-блакитні, щербаті, засніжені на схилах. Коли вітер дмухав з півночі, довгі снігові хвости віяли з високих вершин, мов прапори.

Залишаючи стіну гір на захід від себе, дорога повертала з півночі на північний схід і навпаки крізь ліс дубів, вічнозелених дерев та чорної шипшини — такий старий і темний, якого Тиріон ще ніколи не бачив. Бенджен Старк називав його «вовчою пущею». І справді, кожної ночі вони слухали, як десь далеко, або й не дуже, завивають зграї сіромах. Від нічного виття білий лютововк Джона Сніговія нашорошував вуха, та ніколи не відповідав уголос. Загалом його присутність дещо бентежила Тиріона.

Окрім вовка, їхній загін налічував уже восьмеро людей. Тиріон мав при собі двох пахолків, як личило Ланістерові. Бенджен Старк спершу мав у супроводі тільки племінника-байстрюка та кілька свіжих коней для Нічної Варти, але коли на межі вовчої пущі вони заночували у дерев’яних стінах якогось лісового острогу, до них приєднався ще один чорний братчик на ймення Йорен. Цей Йорен мав зігнуту спину і зловісний вигляд, риси обличчя ховав за бородою, чорнішою від одягу Варти, та відразу було видно, що він впертіший за камінь і пронозливіший за корінь дерева. Разом з ним з’явилися двоє обірваних селянських хлопців звідкілясь із Пальців родом.

— Гвалтівники, — повідомив Йорен, кинувши на них холодний погляд. Тиріон їх розумів. Казали, що життя на Стіні — не мед, та все ж краще, ніж тебе вихолостять, як вола.

П’ятеро чоловіків, троє хлопців, один лютововк, дванадцятеро коней та клітка круків від маестра Лювина. На королівському гостинці таке товариство зустрінеш не часто. Як, утім, і на всякому іншому.

Тиріон помітив, що Джон Сніговій дивиться на Йорена та його неоковирних супутників з подивом і відразою. Від Йорена тхнуло кислим, він мав скривлені плечі, сплутане, вошиве й засмальцьоване волосся, таку ж бороду, а одяг — старий, залатаний та рідко праний. Двоє новобранців смерділи ще гірше, а мармизи мали такі ж тупі, як і жорстокі. Поза сумнівом, малий помилково гадав, що Нічна Варта складається з таких людей, як його дядько. В такому разі Йорен з товариством мали повернути його до суворої дійсності. Тиріон співчував хлопцеві, бо той обрав нелегке життя… або ж радше нелегке життя обрало його.

Дядькові Тиріон співчував менше. Бенджен Старк, здавалося, поділяв відразу свого брата до Ланістерів і не зрадів, коли Тиріон оголосив про свої наміри.

— Попереджаю, Ланістере, в нас на Стіні шинків чи заїздів катма, — мовив Старк до нього згори вниз.

— Та гадаю, якийсь куток для мене знайдеться, — безтурботно відповів Тиріон. — Як ви мали помітити, я з себе зовсім невеличкий.

Ясна річ, королевиному братові не відмовиш, тож справу залагодили, але Старк з того не надто радів.

— У дорозі вам не сподобається, можу обіцяти, — сухо мовив Бенджен, і з тієї самої миті, коли загін виїхав на гостинець, робив усе можливе, аби дотриматися обіцянки.

До кінця першого тижня Тиріон промерз до кісток, нажив у сідлі болячки нижче спини, а ноги йому страшенно затікали й судомилися. Та він не жалівся. Бенджен Старк, хай йому грець, не матиме з нього втіхи.

Тиріонові навіть вдалося насолодитися невеличкою помстою у справі зі старою, зачовганою та смердючою ведмежою шкурою. Старк запропонував її як знак подорожньої гостинності Нічної Варти і чекав, поза сумнівом, що Тиріон з вдячністю її відхилить. Але Тиріон її з вдячністю прийняв. Він узяв у дорогу з Зимосічі свій найтепліший одяг і скоро виявив, що марно вважав його теплим. Тут-таки було холодно, і ставало дедалі холодніше. Ночами добряче приморожувало, а коли дув вітер, то різав як ножем крізь найтепліші вовняні речі Тиріона. Старк мав уже пошкодувати про свій лицарський вчинок. Можливо, він навіть засвоїв науку: Ланістери ніколи не відмовлялися ні від чого, хоч з подякою, хоч без неї. Ланістери завжди брали те, що їм давали.

Далі на північ, у глибину вовчого лісу, хутори та городці зустрічалися дедалі рідше і ставали дедалі меншими, аж поки ночувати під дахом не стало де, і загін зажив тим, що віз із собою.

Хоч ставити табір, хоч знімати його — однак з Тиріона було мало користі. Надто малий, надто неповороткий, от зараз запнешся об нього. Тож поки Старк, Йорен та інші лаштували грубі курені, поралися коло коней і розкладали вогнище, він звично хапав шкуру та бурдюк вина і йшов кудись почитати наодинці.

Вісімнадцятого вечора їхньої подорожі його розважали рідкісне бурштинове солодке вино з Літніх островів, яке він віз на північ від самого Кастерлі-на-Скелі, та розвідка з історії й властивостей драконів. З дозволу князя Едарда Старка Тиріон позичив кілька рідкісних книг з бібліотеки Зимосічі і старанно впакував їх для подорожі північчю.

Він знайшов зручну місцинку там, куди не долітав галас табору, коло швидкого струмка з чистою та холодною, мов лід, водою. Покручений стародавній дуб дещо захищав від кусючого вітру. Тиріон загорнувся у шкуру, сів спиною до стовбура, хильнув вина і став читати, яка з себе драконяча кістка. «Драконяча кістка є чорною, бо містить дуже багато заліза», повідомила книжка. «Вона міцна, як сталь, натомість легша і набагато гнучкіша, до того ж цілком непіддатна вогню. Луки з драконячої кістки високо цінуються дотракійцями, і то не дивно. Стрілець з таким луком може випустити стрілу значно далі, ніж будь-хто з дерев’яного лука».

Тиріонова пристрасть до драконів могла здатися майже хворобливою. Коли він вперше приїхав до Король-Берега на весілля своєї сестри та Роберта Баратеона, то забажав побачити саме драконячі черепи, які до того висіли по стінах престольної палати Таргарієнів. Король Роберт замінив їх прапорами й гобеленами, але Тиріон вперто шукав, поки не знайшов черепи у сирому підвалі, де їх поскладали нові господарі.

Він чекав, що черепи його вразять, навіть налякають. Проте не очікував побачити у них красу. Але побачив. Черепи були чорні, як онікс, гладко начищені, блискучі в світлі смолоскипа. Він відчув, що черепи хочуть вогню. Тоді засунув смолоскипа до рота одному з найбільших і примусив тіні стрибати й танцювати на стіні за собою. Їхні зуби нагадували довгі криві ножі з чорного діаманту. Полум’я смолоскипа для них було ніщо — колись вони купалися у вогні набагато пекельнішому. Коли Тиріон ішов геть, то міг присягнутися, що порожні очні западини чудовиська стежать за ним.

Черепів було загалом дев’ятнадцять. Найстаріший мав віку більше трьох тисяч років, а наймолодший — якихось півтора століття. Найновіші водночас були і найменшими: від останніх вилупків з Дракон-Каменя залишилися два схожих один на одний, спотворених черепи розміром з голову великого собаки. То були останні таргарієнівські дракони, а може, й останні дракони на всьому світі. Прожили вони зовсім недовго.

Інші черепи поступово збільшувалися у розмірах аж до трьох казково-пісенних чудовиськ — драконів Аегона Таргарієна та його сестер, що їх вони нацькували на старі сім королівств. Співці дали їм імена богів: Балеріон, Мераксес, Вхагар. Тиріон стояв між їхніх роззявлених пащек, втративши мову з захвату. У горлянку Вхагара міг би заїхати вершник, хоч і не виїхав би назад. Мераксес був іще більший. Щодо найбільшого з них, то Балеріон Чорний Жах міг би проковтнути цілого зубра, ба навіть волохатого мамонта, які за оповідками досі блукали холодними пустелями аж за портом Ібен.

Тиріон стояв у тому сирому підвалі ще довго, витріщаючись на велетенський безокий череп Балеріона, поки в нього не вигорів смолоскип. Він намагався охопити розумом величину живого звіра, уявити собі, що то було за видовище, коли дракон розправляв величезні чорні крила і закривав небо, дихаючи вогнем.

Його власний далекий пращур, король Скелі Лорен, намагався встояти проти вогню, з’єднавши свої сили з королем Обширу Мерном і виступивши на бій проти завойовників Таргарієнів. То було майже три століття тому, коли Семицарство ще складалося з семи окремих королівств, а не семи країв об’єднаної держави. За Двома Королями майоріло разом шість сотен корогв, стояло п’ять тисяч кінних лицарів і вдесятеро більше щитників та охочекомонних. Як казали літописці, Аегон Драконовладець мав уп’ятеро меншу силу, значною мірою насмикану з лав війська останнього убитого ним короля, а тому сумнівної вірності.

Два війська зустрілися на широких ланах Обширу, посеред золотої пшениці, вже достиглої для серпа. Коли Двоє Королів ударили разом, таргарієнівське військо піддалося й розбіглося. На якусь мить, писали літописці, завоювання здавалося закінченим… але через ту мить до бою стали Аегон Таргарієн та його сестри.

Єдиного разу в історії Вхагара, Мераксеса та Балеріона нацькували всіх разом. І співці назвали битву Полум'яним Полем.

Того дня згоріло майже чотири тисячі людей, а між ними й король Обширу Мерн. Король Лорен утік і прожив ще стільки, щоб скласти зброю, присягнути на вірність Таргарієнам і народити сина, за що Тиріон мав належну до нього дяку.

— Чому ви так багато читаєте?

Тиріон підняв очі на голос. За кілька стоп від нього стояв Джон Сніговій, з цікавістю розглядаючи карлика. Тиріон заклав пальця у книжку і мовив:

— Ану поглянь на мене і скажи, що ти бачиш.

Хлопець зиркнув з підозрою.

— Це якась пастка? Бачу вас, Тиріона Ланістера.

Тиріон зітхнув.

— А ти чемний, як на байстрюка, Джоне Сніговію. Ти бачиш карлика. Скільки тобі років стукнуло — дванадцять?

— Чотирнадцять, — відповів хлопець.

— Чотирнадцять, а ти такий великий на зріст, яким мені вже ніколи не бувати. Ноги в мене короткі та криві, ходити ними важко. Я потребую особливого сідла, аби не впасти з коня. До твого відома, те сідло я винайшов сам, бо інакше довелося б мені їздити на дитячому куцику. Руки в мене, щоправда, сильні, але теж закороткі, тож і гарного мечника з мене не вийде. Якби я народився у хлопській родині, мене б кинули помирати або продали в неволю до якогось вертепу. Та на горе усім вертепам я вродився Ланістером з Кастерлі-на-Скелі. Від мене дечого чекають. Мій батько двадцять років служив Правицею Короля. Потім трапилася халепа: мій брат убив того самого короля. Життя повне таких кумедних несподіванок. Моя сестра вийшла заміж за нового короля, а мій огидний небіж має стати королем після нього. Мусиш погодитися, що й мені слід зробити щось, аби додати слави нашій родині. Але що саме? Ноги в мене, може, й закороткі, зате голова завелика. Щоправда, я вважаю її сховищем належної величини для мого немаленького розуму. Я вірно уявляю собі свої сильні та слабкі сторони. Моя головна зброя — то розум. У мого брата є меч, у короля Роберта — здоровенний келеп, а в мене — розум… який потребує книжок, щоб зберегти гостроту, як меч потребує гострильного бруска.

Тиріон постукав пальцем по шкіряній обкладинці книжки.

— Ось чому я так багато читаю, Джоне Сніговію.

Хлопець сприймав усе це мовчки. Якщо не іменем, то видом він був справжній Старк: довге, похмуре, сторожке обличчя не виказувало жодних почуттів. Хто б не була його мати, вона залишила синові небагато від себе.

— Про що ви читаєте? — запитав він.

— Про драконів, — відповів Тиріон.

— Нащо воно вам? Живих драконів більше немає, — з зухвалою юнацькою впевненістю мовив хлопець.

— Кажуть, що так, — погодився Тиріон. — Та чи не сумно? Я мріяв мати власного дракона, коли був такий, як ти.

— Правда? — підозріло запитав хлопець. Можливо, він гадав, що Тиріон з нього глузує.

— О так. Навіть кривоногий неоковирний коротун міг би дивитися на весь світ згори вниз, сидячи на драконовій спині.

Тиріон відкинув ведмежу шкуру і звівся на ноги.

— Колись я запалював вогнища у надрах Кастерлі-на-Скелі й витріщався у вогонь цілими годинами, уявляючи його драконячим полум’ям. Часом я уявляв, як у ньому горить мій батько. А часом — сестра.

Джон Сніговій втупився у нього очима, повними частково жаху, частково захоплення. Тиріон реготнув.

— Та не дивись на мене отак, байстрюче. Бо виказуєш таємницю. Авжеж тобі снилися такі самі сни.

— Ні, — відсахнувся Джон Сніговій, — та я б ніколи…

— Та ну? Отак вже й ніколи? — підняв брову Тиріон. — Що ж, поза сумнівом, усі Старки плекають до тебе ніжну любов, а пані Старк взагалі викохала, мов рідне дитя. Твій брат Робб завжди мав до тебе ласку, та чому ж ні? Він-бо сяде князем на Зимосічі, а ти сядеш дупою на Стіні. Щодо твого батька… треба гадати, він мав поважні причини згноїти сина у Нічній Варті.

— Ану припиніть, — мовив Джон Сніговій, чорніючи з люті. — Нічна Варта є почесною і шляхетною службою!

Тиріон засміявся.

— Чи не занадто ти розумний, щоб у таке вірити? Нічна Варта — купа гною, куди скидають сміття з усіх королівств держави. Я бачив, як ти дивився на Йорена з його хлоп’ятками. Оце твої нові брати, Джоне Сніговію. Чи до смаку вони тобі? Неоковирні хлопи, боржники, лісокради, гвалтівники, злодюги, байстрюки на зразок тебе товчуться на Стіні, виглядаючи з-за неї мамунів, чугайстрів та всяку іншу нечисту силу з баб’ячих казок. Добре хоч те, що там насправді немає ніяких чугайстрів з мамунами, тому служити у Варті не дуже лячно. А кепсько те, що можна собі яйця відморозити. Та дітей вам однак робити зась, тому втрата невелика.

— Припиніть! — заволав хлопець. Він ступив крок уперед, стиснув руки в кулаки, ледь не плачучи.

Раптом Тиріон відчув напад безглуздого почуття провини. Він зробив крок уперед, бажаючи примирливо поплескати хлопця по плечі або знайти якісь слова вибачення.

Вовка він не помітив, ба навіть не почув, з якого боку той узявся і як налетів на нього. Ось Тиріон іде до Сніговія, а ось уже лежить спиною на твердому каменястому грунті. Книжка відлетіла геть, подих перехопило від раптового падіння, а у роті перемішалися бруд, кров та гниле листя. Він спробував підвестися, та спину зсудомило болем — мабуть, падаючи, він її пошкодив. Тиріон заскреготав зубами з люті, ухопився за якийсь корінь та заледве всівся.

— Допоможи мені, — простягнув він до хлопця руку.

Але раптом вовк знову став між ними. Він не гарчав: клята звірюка завжди мовчала. Звір дивився яскраво-червоними очима та шкірив ікла. Цього було досить, щоб Тиріон зі стогоном осів на землю.

— Гаразд, не допомагай. Посиджу тут, поки ти не підеш.

Джон погладив рясне біле хутро Привида, всміхаючись.

— А ви попросіть гарненько.

Тиріон Ланістер відчув, як усередині зріє гнів, але придушив його зусиллям волі. Не вперше за життя його принижували, і мабуть, не востаннє. Можливо, навіть заслужено.

— Красно дякуватиму, Джоне, якщо ти матимеш ласку і допоможеш мені підвестися, — мовив він м’яко і тихо.

— Сидіти, Привиде, — мовив хлопець. Лютововк сів на хвоста, не зводячи однак червоних очей з Тиріона. Джон обійшов карлика, взявся руками під пахви та легко поставив його на ноги, а тоді знайшов книжку і віддав йому.

— Чому він на мене напав? — запитав Тіріон, зиркнувши на вовка і витираючи з рота скривавлений бруд тилом долоні.

— Мабуть, сплутав з мамуном.

Тиріон поглянув на хлопця сторожко, а тоді зареготав, мимоволі рохнувши через ніс.

— О боги, — мовив він, захлинувшись від сміху і трясучи головою, — я й справді схожий на якусь нечисту силу. Що б він тоді зробив з чугайстром?

— Краще вам не знати. — Джон підняв міх з вином і віддав Тиріонові.

Тиріон вийняв корка, задрав голову і вичавив до рота довгий струмінь напою. Вино потекло горлянкою, мов холодне полум’я, та зігріло нутрощі. Він передав бурдюка Джонові Сніговію.

— Хочеш ковток?

Хлопець узяв міх і обережно спробував.

— То це правда, так? — запитав він, хильнувши трохи. — Те, що ви казали про Нічну Варту?

Тиріон кивнув. Джон стиснув рота у похмуру щілину.

— То нехай. Як буде, так і буде.

Тиріон вишкірився посмішкою.

— Молодець, байстрюче. Більшість людей радше заперечуватимуть важку правду, аніж визнають її.

— Більшість, — відповів хлопець, — та не ви.

— Так, — визнав Тиріон, — не я. Мені навіть про драконів більше не мріється. Немає більше на світі драконів.

Він згріб ведмежу шкуру з землі в оберемок.

— Ходімо. Краще нам повернутися до табору, перше ніж твій дядько вишле свої корогви нас шукати.

Шлях до табору був недалечкий, але нерівним грунтом, і до повернення йому вже боліли ноги. Джон Сніговій подав йому руку, допомагаючи перебратися через щільне плетіння коренів, але Тиріон відмахнувся. Він бажав сам пройти свій шлях, як робив завжди у житті. Втім, табір обоє побачили з полегшенням. Курені на ніч поставили біля обваленої стіни якогось покинутого острогу, захищаючи їх від вітру. Коні були погодовані, палахкотіло вогнище. Йорен сидів на камені та патрав білку. Ніс Тиріона вловив пахощі юшки, і він почалапав до свого пахолка Моррека, який саме наглядав за казаном. Нічого не кажучи, Моррек віддав йому ополоника, Тиріон спробував і повернув назад.

— Ще перцю, — вирік він.

Бенджен Старк виліз із куреня, який ділив з небожем.

— Осьдечки він. Джоне, хай тобі грець, не ходи сам далеко. Я вже гадав, тебе забрали Інші.

— Ні, то був мамун, — засміявся у відповідь Тиріон. Джон Сніговій посміхнувся, а Старк кинув спантеличений погляд на Йорена. Старий пробурчав щось, здвигнув плечима і продовжив патрання.

Білка додала у казан трохи навару; загін повечеряв коло багаття юшкою з чорним хлібом та твердим сиром. Тиріон пустив по колу міха з вином, і зрештою навіть Йорен трохи звеселився. Один за одним товариство розійшлося по куренях, окрім Джона Сніговія, якому випала перша варта.

Тиріон, як завше, пішов спати останнім. Ступивши до куреня, якого йому збудували пахолки, він призупинився і зиркнув назад на Джона. Хлопець стояв коло вогню, застигнувши обличчям, і вдивлявся у полум’я.

Тиріон Ланістер сумно посміхнувся і пішов спати.

Дата добавления: 2015-07-12