Едард II

Тривога сталася за годину до світанку, коли світ ще стояв сірий і тихий.

Алин грубо порушив його сон, і Нед вибрався на вранішній холодок, ще не прокинувшись, хитаючись і запинаючись. Ззовні його чекали власний кінь під сідлом і власний король на другому коні. Роберт мав на собі товсті бурі рукавиці та важкого кожуха з каптуром, що затуляв вуха, і загалом скидався на ведмедя, який навіщось видерся верхи.

— Прокидайся, Старку! — заревів він. — Давай вилазь! Маємо обговорити державні справи.

— Аякже, — відповів Нед. — Заходьте досередини, ваша милість.

Алин відкинув завісу намета.

— Оце вже ні, — відповів Роберт, пускаючи з рота пару при кожному слові. — Навколо нас повен табір вух. Крім того, я бажаю виїхати роздивитися твій рідний край.

Нед побачив за королем пана Бороса та пана Мерина з десятком стражників. Йому нічого не залишалося, як протерти очі, вдягтися і сісти у сідло.

Роберт сам задав крок, пустивши учвал велетенського чорного огиря і примусивши Неда поспіхом доганяти. Нед запитав про щось на повному скаку, та вітер відніс слова, і король нічого не почув. Після того Нед мовчав. Скоро вони з’їхали з королівського гостинця і полинули рівнинами, темними від туману. Варта вже відстала настільки, щоб нічого не чути, але Роберт ніяк не зупинявся.

Сонце зійшло, коли вони вибралися на низький хребет, і тоді нарешті король натягнув повід. До цього часу вони втекли від головного почту за багато верст на південь. Роберт червонівся і пирхав, коли Нед зупинився біля нього.

— Святії боги, — засміявся він, — добре буває проїхатися верхи, як личить чоловікові! Клянуся тобі, Неде, коли ми ледь повземо шляхом, я від того божеволію.

Хто-хто, а Роберт Баратеон ніколи не славився терплячістю.

— Отой сім разів клятий караван, як же ж він скрипить та стогне! А через кожну гулю на дорозі переповзає, мовби стрінув гору. Обіцяю тобі, якщо те кляте одоробло ще раз зламає собі вісь, я його спалю, і хай Серсея чалапає пішки!

Нед засміявся.

— Сам би радо підніс до нього смолоскипа.

— Ото добрий друг! — Король ляпнув його по плечі. — Волів би я залишити їх усіх позаду, а сам усе вперед і вперед…

Посмішка пробігла Недовими вустами.

— Схоже, ти не жартуєш.

— Авжеж не жартую, — запевнив король. — Що скажеш, Неде? Нумо ж гайнемо, я і ти, двоє мандрівних лицарів на королівському гостинці, з мечами при боці, самі боги відають, що попереду, а вночі для тепла у ліжку якась селянська дочка або корчмарська дівка…

— Якби ж то, — мовив Нед, — але зараз ми маємо обов’язки, мій пане королю… перед державою, перед нашими дітьми, я перед своєю пані, а ви перед королевою. Не ті ми вже хлопчаки, якими були.

— Та ти ніколи й не був тим хлопчаком, — пробурчав Роберт. — Тобі ж гірше. І все ж було один раз, було… як там її звали, ту твою простачку? Бекка? Та ні, то була одна з моїх, бережіть її боги, таке чорне волосся, а у величезних очах можна потонути. Твою ж звали… Алина? Ні. Ти ж мені якось казав. Мерил, чи що? Ти знаєш, про кого я — про матір твого байстрюка.

— Її ім’я було Віла, — холодно і ввічливо відповів Нед, — і я б волів про неї не говорити.

— Віла, так-так. — Король вишкірився усмішкою. — Мабуть, справна дівка, якщо примусила князя Едарда Старка забути про свою честь на якусь годину. Ти мені тоді не розказав, хоч яка вона була з себе…

Нед скривився від гніву.

— І вже не розкажу. Покиньмо це, Роберте, якщо ти мене любиш. Я зганьбив себе, я зганьбив Кетлін перед очима богів і людей.

— На милість божу, ти ж ту Кетлін ледве знав!

— Я взяв її за дружину. Вона носила моє дитя.

— Ти занадто суворий до себе, Неде. Завжди такий був. Хай тобі грець, жодна жінка не захоче собі у ліжко Баелора Блаженного!

Він ляпнув долонею собі по коліні.

— Та нехай, якщо тобі так болить, я не дражнитимуся. Хоч присягаюся, часом з тебе витикаються такі колючки, що ти мав би намалювати собі на щиті їжака!

Східне сонце простягало пальці зі світла крізь бліді вранішні тумани. Перед ними стелилася широка рівнина, гола та бура, подекуди помережана довгими насипами. Нед вказав на них королеві.

— То кургани першолюдей.

Роберт скривився.

— Ми заїхали на цвинтар, чи що?

— На півночі поховальні кургани усюди, ваша милість, — повідомив Нед. — Ця земля дуже стара.

— І дуже холодна, — пробурчав Роберт, запинаючи кожуха. Сторожа зупинилася далеко за ними, біля підніжжя хребта. — Власне, я притяг тебе сюди не для балачок про могили та байстрюків. Уночі примчав гінець від пана Вариса з Король-Берега. Ось.

Король витяг з-за паса листа і віддав Недові.

Євнух Варис був коронним шепотинником. Зараз він служив Робертові, а до того — Аерисові Таргарієну. Нед розгорнув листа, здригаючись від думки про Лізу та її жахливі звинувачення, але в листі йшлося не про пані Арин.

— Звідки маємо ці відомості?

— Пам’ятаєш лицаря Джорага Мормонта?

— Якби ж я міг забути, — похмуро відповів Нед. Мормонти з Ведмежого острова були старим родом, шляхетним та поважним, але сиділи на далеких, холодних і бідних землях. Пан Джораг намагався досипати трохи срібла у родинну калитку, продавши кількох лісокрадів тирошійському работорговцеві. Мормонти присягали Старкам, тож його злочин зганьбив північ. Нед виїхав на захід до Ведмежого острова, та прибувши, взнав, що Джораг сів на корабель і втік подалі від Льоду та королівського правосуду. З того часу минуло п’ять років.

— Пан Джораг зараз у Пентосі та прагне королівського прощення, аби повернутися з вигнання, — сказав Роберт. — Пан Варис приставив його до роботи.

— То людолов перекинувся на підглядача, — з відразою мовив Нед, віддаючи листа. — Хай би краще перекинувся на мерця.

— Варис якось казав, що підглядачі корисніші за мерців, — зазначив Роберт. — Та годі про Джорага. Що скажеш про саму новину?

— Даянерис Таргарієн вийшла заміж за якогось дотракійського коновода. Що з того? Надіслати їм весільного подарунка?

Король скривився.

— Доброго ножа, гострого, у вмілій та вірній руці.

Нед не став удавати подив, бо Роберт божеволів від ненависті до Таргарієнів. Нед пам’ятав, які гнівні слова вони сказали один одному, коли Тайвин Ланістер подарував Робертові мертві тіла Раегарової дружини і дітей на знак покори й вірності. Нед назвав це кривавим злочином, а Роберт — втратами на війні. Коли Нед обурився вбивством малих дітей, принца та принцеси, його новий король відповів: «Я не бачу тут малих дітей, я бачу драконячих вилупків». Навіть Джон Арин не зміг угамувати тієї бурі. Едард Старк виїхав геть того самого дня, шаленіючи від холодної люті. Останні битви війни він виграв сам-один далі на півдні. Щоб замирити їх, знадобилася ще одна смерть — смерть Ліанни, і той смуток, який вони поділили на двох.

Цього разу Нед вирішив не давати волі гніву.

— Ваша милість, в тієї дівчини ще молоко на губах не висохло. Ви ж не Тайвин Ланістер, аби мордувати невинних дітей.

Очевидці розповідали, як плакала маленька дочка Раегара, коли її витягали з-під ліжка, аби кинути під мечі. Хлопчик ще смоктав цицьку на материних руках, та вояки пана Тайвина вирвали його від матері і розбили йому голову об стіну.

— А чи довго вона залишатиметься невинною? — скривив рота Роберт. — Та дитина невдовзі розсуне ноги і почне плодити нових драконячих вилупків мені на погибель.

— Хай там як, — рішуче мовив Нед, — убивати дітей… це зло… страшно навіть мовити…

— Тобі страшно мовити? — заволав король. — Страшно мовити, що Аерис зробив твоєму братові Брандону! Страшно мовити, як помер твій вельможний батько! А Раегар… як гадаєш, скільки разів він гвалтував твою сестру? Скільки сотень разів?

Король волав так гучно, що його кінь почав занепокоєно іржати. Тоді Роберт натягнув повід, заспокоїв огиря і сердито тицьнув у Неда пальцем.

— Я вб’ю кожного Таргарієна, до якого дотягнуся, аж поки вони не вимруть, як їхні дракони. А потім сцятиму на їхні могили!

Нед не ліз сперечатися, коли на короля нападав такий гнів. Якщо роки не вилікували Роберта від спраги до помсти, всякі слова були зайві.

— Але ж до цієї дотягнутися не можеш, га? — запитав він тихо.

Король гірко вишкірився.

— Еге ж, побийте мене боги. Якийсь чумний пентоський сировар сховав її з братом у маєтку, оточив лютими євнухами у гострих шапках, а тоді продав їх дотракійцям. Я мав би наказати вбити їх багато років тому, поки ніхто не стеріг. Та Джон був не кращий за тебе. А я, дурень, його слухав.

— Джон Арин був мудрою людиною і добрим Правицею.

Роберт пирхнув. Гнів залишив його так само швидко, як охопив.

— Кажуть, що цей хал Дрого веде за собою орду з сотні тисяч вояків. Що б на це сказав Джон?

— Сказав би, що навіть мільйон дотракійців державі не загроза, поки вони швендяють по той бік вузького моря, — спокійно відповів Нед. — Варвари не мають кораблів, ненавидять відкрите море та бояться його.

Король посовався у сідлі, всідаючись зручніше.

— Можливо. Але Вільні Міста мають кораблі. Кажу тобі, Неде, цей шлюб мені не до смаку. Дехто у Семицарстві досі називає мене Узурпатором. Чи ти забув, скільки домів билися на війні за Таргарієнів? Поки що вони засіли й чекають, та попусти їм хоч трохи, вони вб’ють мене просто у ліжку, і синів моїх зі мною. Якщо король-жебрак перепливе море, тягнучи за собою дотракійську орду, всі ті зрадники стануть за нього.

— Не перепливе, — твердо мовив Нед. — А якщо з якогось дива і перепливе, скинемо їх назад у море, та й годі. От тільки вибери нового Оборонця Сходу, і ми…

Король застогнав.

— Кажу тобі востаннє, я не поставлю Оборонцем Аринового хлопчака. Знаю, що він — твій небіж, але в той час, коли Таргарієнка злягається з дотракійцем, треба з’їхати з глузду, щоб віддати чверть держави під захист хворої дитини.

Та Нед був готовий.

— Все ж нам треба мати Оборонця Сходу. Якщо не годиться Роберт Арин, признач одного зі своїх братів. От хоча б Станіса — він належне показав себе при облозі Штормоламу.

Нед почекав, щоб король проковтнув сказане. Але той не сказав нічого, натомість спохмурнів і ніяково забігав очима.

— Тобто, — тихо додав Нед, спостерігаючи за ним, — якщо титулом досі не вшановано когось іншого.

Роберт спершу мав совість хоча б почепити винуватий вид, але дуже швидко поміняв його на роздратований.

— А якщо й так?

— Гадаю, Хайме Ланістера?

Роберт стиснув острогами боки коня і рушив з хребта униз до поховань. Нед тримався поруч. Король їхав і дивився просто уперед, нікуди не відвертаючи.

— Так, — відповів він нарешті. Це важке слово мало закінчити суперечку, але не закінчило.

— Крулеріза, — мовив Нед. Тож чутки виявились правдивими. Він розумів, що ось-ось ступить на слизький грунт.

— Поза сумнівом, він вмілий та відважний воїн, — обережно почав Нед, — та його батько вже є Оборонцем Заходу, Роберте. Свого часу пан Хайме успадкує і цей титул. Але ніхто не може обороняти відразу схід та захід держави.

Він змовчав про головне, що його непокоїло: таке призначення віддавало половину війська держави до рук Ланістерів.

— Про того ворога я подбаю, коли він з'явиться на полі, — вперто відказав король. — Але князь Тайвин сидить собі у Кастерлі-на-Скелі живий-здоровий. І ще сто років там просидить. Навряд чи Хайме скоро отримає другий титул. Облишмо, Неде. Справу зроблено, камінь покладено.

— Ваша милість, можу я казати відверто?

— Та вже ж я тобі рота не закрию, — пробурчав Роберт. Вони саме їхали високою бурою травою.

— Чи можна довіряти Хайме Ланістерові?

— Він брат-близнюк моєї дружини, присяжний брат Королегвардії. Я маю владу над усім його життям, статками та честю.

— Аерис Таргарієн мав над ним таку саму владу, — нагадав Нед.

— Чого б це мені йому не довіряти? Він зробив усе, про що я його просив. Його меч серед інших здобув мені той самий трон, де я сиджу.

«Його меч найбільше за всі інші заплямував той самий трон, де ти сидиш», подумав Нед, та не випустив ці слова назовні.

— Він дав обітницю захищати життя свого короля ціною власного. А тоді перерізав тому королеві горлянку мечем.

— Хай йому семеро дідьків, хтось же мав убити того Аериса! — вигукнув Роберт, зненацька зупиняючи коня біля стародавнього поховання. — Якби не Хайме, тоді я або ти.

— Ми не були присяжними братчиками Королегвардії, — відповів Нед. Хай Роберт чує усю правду просто зараз, вирішив він. — Пам’ятаєте Тризуб, ваша милосте?

— Я там корону здобув. Гадаєш, міг забути?

— Раегар тебе поранив, — нагадав Нед. — Тож коли таргарієнівське військо піддалося і побігло, честь переслідування випала мені. Залишки війська Раегара втекли до Король-Берега. Ми наступали їм на п’яти. Аерис засів у Червоному Дитинці з кількома тисячами вірних престолові. Я очікував побачити зачинену браму.

Роберт нетерпляче струснув головою.

— Натомість ти побачив, що наші люди вже оволоділи містом. То й що?

— Не наші люди, — терпляче виправив Нед. — А ланістерівці. Над мурами майоріли леви Ланістерів, а не вінчаний короною олень. До того ж місто здобули зрадою.

На той час війна шаленіла вже рік. Більші й менші пани стікалися до корогв Роберта, хоча багато хто залишився вірним Таргарієнам. Могутні Ланістери з Кастерлі-на-Скелі, Оборонці Заходу, залишалися осторонь боротьби, однаково зневажаючи заклики до зброї від королівської сторони та від бунтівних князів. Мабуть, Аерис Таргарієн вирішив, що його боги відповіли на молитви, коли перед брамою Король-Берега з’явився князь Тайвин Ланістер з дванадцятьма тисячами війська і проголосив себе вірним престолові. Отож навіжений король і скоїв свій останній навіжений вчинок — пустив до міста левів, що стояли перед брамою.

— Таргарієни добре вміли карбувати таку монету, як зрада, — мовив Роберт, знову починаючи гніватись. — Ось Ланістери йому і заплатили нею ж, та й по заслузі. Особисто мій сон це не тривожить.

— Тебе там не було, — мовив Нед з гіркотою в голосі. Після чотирнадцяти років життя у брехні тривожний сон став для нього звичним. — Та перемога була безчесна.

— Інші на твою честь! — вилаявся Роберт. — Хто з Таргарієнів мав хоч краплю честі? Сходи до своєї крипти і спитай Ліанну про драконячу честь!

— Ти помстився за Ліанну на Тризубі, — відповів Нед, зупиняючись біля короля. «Обіцяй мені, Неде», шепотіла вона.

— Та це її не повернуло. — Роберт вдивився у сіру далину. — Кляті боги дарували мені марну перемогу. Корону… а я молив їх про дівчину. Про твою сестру, живу, здорову… і знову мою, як це мало бути. Я питаю тебе, Неде, нащо мені здалася та корона, коли боги кепкують з молитов хоч королів, хоч скотарів?

— Не можу казати за богів, ваша милосте… тільки за те, що я знайшов у престольній палаті того дня, — відповів Нед. — Аерис лежав на підлозі у калюжі власної крові. Його драконячі голови витріщалися зі стін, а навкруги роїлися ланістерівці. На Хайме було біле корзно Королегвардії поверх золотого обладунку. Навіть меча — і того йому визолотили. Він сидів на Залізному Троні, вищий від усіх своїх лицарів, у шоломі в подобі лев’ячої голови. Блискуче було видовище.

— Та це кожен знає, — знудився король.

— Я в’їхав до палати верхи на коні. Проїхав її наскрізь між довгими рядами драконячих черепів. Здавалося, вони мене розглядають. Нарешті я зупинився перед троном і глянув догори, на нього. Він сидів зі своїм золотим мечем на колінах, а край меча червонів кров’ю короля. Мої вояки заповнили палату слідом за мною, ланістерівці відступили. Я й слова не вимовив, тільки дивився, як він сидить там на троні, й чекав. Нарешті Хайме засміявся, підвівся на ноги, зняв шолома і мовив до мене: «Не бійся, Старку. Я лише грію місце для нашого друга Роберта. На жаль, воно не надто зручне.»

Король відкинув назад голову і заревів від сміху, чим злякав зграю гав, яка знялася з високої бурої трави, відчайдушно плескаючи крилами.

— Гадаєш, я маю не довіряти Ланістерові, бо він трохи посидів на моєму троні? — Король знову затрусився від сміху. — Та Хайме ж було сімнадцять років, Неде. Ще зовсім дитина.

— Хай хто він був, чоловік або дитина, та однак не мав права сидіти на троні.

— Може, втомився хлопець, — припустив Роберт. — Убивати королів — тяжка справа. Відають боги, у тій клятій палаті більше нема де приткнути дупу. А ще він сказав правду: те сідало жахливо незручне.

Король похитав головою.

— Ну от, я дізнався про чорний гріх Хайме, справу залаштовано. В печінках мені сидять, Неде, оті таємниці, сварки та балачки державної ваги. Все це така ж нудота, як рахувати мідяки. Нумо пішли чвалом — колись і ти умів їздити верхи. Хочу знову відчути вітер у волоссі!

Він стиснув острогами боки огиря і загалопував просто через поховальний курган, розбризкуючи за собою землю.

Якусь мить Нед вагався їхати слідом. В нього скінчилися слова, натомість прийшло сильне відчуття безпорадності. Вже не вперше питав він себе, що він тут робить, навіщо кудись їде. Він не Джон Арин, щоб стримувати шаленство короля і навчати його мудрості. Роберт чинитиме на свій лад, як чинив завжди, і Нед не міг зарадити жодними словами або справами. Недове місце було у Зимосічі, поруч з Кетлін у її смутку, поруч із Браном.

Та не завжди людині судилося жити там, де її місце. Упокорившись, Едард Старк пустив коня навскач слідом за королем.

Дата добавления: 2015-07-12