Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Бран III

Кетлін I | Едард I | Кетлін II | Бран II | Тиріон I | Джон II | Едард II | Тиріон II | Кетлін III | Санса I |


Здавалося, він падає вже багато років.

— Лети, — шепотів голос у темряві, та Бран не вмів літати, а міг лише падати.

Маестер Лювин зробив хлопчика з глини, обпік його у печі, щоб він став твердий та крихкий, вбрав у Бранів одяг і скинув з даху. Бран пам’ятав, як той розбився.

— Але я ніколи не падаю, — мовив він, падаючи.

Земля була так далеко внизу, що він ледве розбирав її крізь сірий туман, який завивався навколо. Проте він відчував, як швидко падає, і знав, що чекає на нього внизу. Навіть уві сні не можна падати вічно. Він знав, що прокинеться за мить до того, як вдаритися об землю. Так заведено: завжди прокидаєшся за мить до того, як вдаритися.

— А якщо ні? — запитав голос.

Земля була вже ближче. Ще й досі дуже далеко, за тисячу верст — і все ж ближче, ніж раніше. Тут, у темряві, було холодно. Тут не було ані сонця, ані зірок, тільки земля унизу, яка летіла назустріч, аби знищити його, а ще сірий туман і шепіт. Бран ладний був кричати.

— Не кричи. Лети.

— Я не вмію літати, — відповів Бран. — Я не вмію, не вмію…

— Звідки ти знаєш? Хіба ти пробував?

Голос був високий і тонкий. Бран роззирнувся, щоб побачити, чий він. Поруч із ним завивався спіралею гайворон. Він летів поруч, але так, що годі дістати рукою.

— Допоможи мені, — попрохав Бран.

— Я ж намагаюся, — відповів гайворон. — До речі, маєш насіння?

Бран сунув руку до кишені, а навколо запаморочливо крутилася темрява. Коли він витяг руку, золоті зернини вислизнули з пальців просто у повітря і стали падати поруч.

Гайворон сів йому на долоню і почав дзьобати.

— Ти й справді гайворон? — запитав Бран.

— Ти й справді падаєш? — запитав у відповідь гайворон.

— Це просто сон, — мовив Бран.

— Та хіба? — запитав гайворон.

— Я прокинуся, коли долечу до землі, — мовив Бран до птаха.

— Коли ти долетиш до землі, ти помреш, — відповів гайворон і повернувся до насіння.

Бран поглянув униз. Зараз він бачив гори з білими від снігу вершинами і срібні нитки річок серед темних лісів. Він заплющив очі і почав плакати.

— Оце ти дарма, — зазначив гайворон. — Кажу тобі, ти маєш літати, а не плакати. Хіба це так важко? Я ж літаю.

Гайворон знявся у повітря і трохи політав навколо Бранової руки.

— Але ти маєш крила, — мовив Бран.

— Можливо, ти теж.

Бран помацав собі плечі, шукаючи пір’я.

— Крила бувають різні, — пояснив гайворон.

Бран роздивився свої руки, ноги. Такий худий, сама шкіра на кістках. Невже він був такий завжди? Він спробував згадати. З сірого туману на нього напливло обличчя, сяючи золотим світлом.

— До чого змушує кохання, — мовило обличчя.

Бран закричав.

Гайворон, каркнувши, злетів у повітря.

— Не так! — заверещав він до нього. — Забудь! Покинь той непотріб, не згадуй, не зважай!

Гайворон сів на Бранове плече, дзьобнув його, і сяюче золоте обличчя зникло.

Бран тепер падав дедалі швидше. Сірий туман вив навколо нього, поки він летів до далекої землі внизу.

— Що ти зі мною робиш? — запитав він гайворона крізь сльози.

— Вчу тебе літати.

— Я не вмію літати.

— Але ж зараз летиш.

— Я падаю!

— А політ і починається з падіння, — відповів гайворон. — Глянь-но униз.

— Я боюся…

— ГЛЯНЬ УНИЗ!

Бран глянув униз, і в животі йому засмоктало. Земля насувалася просто на нього. Під ним килимом білого, бурого і зеленого кольорів простягся цілий світ. Він бачив усе так чітко, що на якусь мить забув боятися. Бачив усю державу і все, що робилося у ній.

Він бачив Зимосіч так, як її бачать тільки орли: башти, що згори здавалися низенькими та опецькуватими, замкові мури, мов риски у грязюці. Він бачив маестра Лювина на балконі за вивченням неба через гладку спижеву трубу. Той супився і робив якісь нотатки у книжці. Далі він бачив брата Робба, вищого та сильнішого, ніж за його пам'яті; той у дворі навчався бою зі справжнім мечем. Він бачив Ходора, простакуватого велетня зі стайні, який тяг ковадло до Мікенової кузні, закинувши його собі на плече так легко, як хтось інший закинув би оберемок сіна. У серці божегаю велике біле оберіг-дерево марило над своїм віддзеркаленням у чорному ставку, шурхотячи листям під холодним вітром. Коли воно відчуло погляд Брана, то підняло очі з-над тихих вод і подивилося на нього, все розуміючи.

Він глянув на схід і побачив галеру, що йшла водами Кусня. Він побачив свою мати саму в каюті. Вона дивилася на скривавлений ніж перед собою на столі; рвучко гребли веслярі, а через борт перегинався пан Родрік, трусячись і кидаючи з себе харчі. Попереду в них збирався шторм — величезне чорне ревище, помережане блискавками — та вони його чомусь не бачили.

Він глянув на південь і побачив зелено-блакитну течію Тризуба. Він побачив, як батько про щось просить короля, а обличчя йому судомить від горя. Він бачив, як Санса довго плакала вночі, поки не заснула, і як Ар’я мовчки дивилася, ховаючи свої таємниці глибоко у серці. Навколо них кружляли тіні. Одна була темна, як попіл, з жахливою собачою мордою. Інша мала на собі обладунок, що сяяв на сонці, золотий і прекрасний. Над обома нависав велетень у кам’яних латах, та коли він відкрив забороло, там нічого не було, крім темряви та густої чорної крові.

Бран підняв очі й побачив усе за вузьким морем аж до Вільних Міст, зеленого Дотракійського моря і ще далі, до Ваес Дотраку попід горою, до казкових земель біля Нефритового моря, до Асшая коло Тіні, де під вранішнім сонцем ворушилися дракони.

Нарешті він подивився на північ. Він побачив Стіну, що сяяла, наче блакитний кришталь, і свого брата-байстрюка Джона Сніговія, що спав у холодній постелі такий блідий та змучений, наче геть забув, яке буває тепло. А потім він побачив те, що за Стіною, за нескінченними, вкритими снігом лісами, за морозними берегами і великими біло-блакитними крижаними річками, за мертвими рівнинами, де ніщо не росло і не жило. Він дивився усе північніше та північніше, до завіси світла при кінці світу, і далі аж за ту завісу. Він глибоко вдивився у серце зими, а тоді скрикнув зі страху, і гарячі сльози обпікли йому щоки.

— Тепер ти знаєш, — прошепотів гайворон, сидячи в нього на плечі. — Тепер ти знаєш, чому повинен жити.

— Чому? — запитав Бран, не розуміючи, а падаючи далі.

— Бо зима насувається.

Бран зиркнув на гайворона в себе на плечі, а гайворон зиркнув на нього. Він мав три ока, і третє око повнилося жахливим знанням. Бран подивився униз. Внизу не було нічого, крім снігу, холоду і смерті — сама лише морозна пустеля, де на нього чекали зубчасті біло-блакитні друзки льоду. Вони летіли просто до нього, мов списи. Він побачив тіла тисяч інших сновидців, наколоті на їхні кінці. Його охопив жах.

— Хіба може людина бути хороброю, коли вона боїться? — почув він свій власний голос, слабкий і віддалений.

І голос батька відповів:

— Тільки тоді людина й може бути хороброю.

— Зараз, Бран, — наполягав гайворон. — Вибирай. Лети або помри.

Смерть потягнулася до нього з вереском.

Бран розправив руки й полетів. Невидимі крила налилися вітром і потягли його догори. Жахливі крижані списи зникли десь унизу. Над головою відкрилося небо. Бран ширяв у повітрі й почувався навіть краще, ніж коли лазив стінами. Та взагалі краще, ніж будь-коли. Світ зменшувався під ним.

— Я лечу! — заволав він у захваті.

— Та я помітив, — зазначив триокий гайворон. Він злетів, плескаючи крилами йому в обличчя, вповільнюючи, засліплюючи його. Бран заметлявся у повітрі, а кінці крил гайворона все хльоскали йому по щоках. Гайворон накинувся на нього, відчайдушно дзьобаючи, і раптом Бран відчув сліпучий біль посередині лоба, між очима.

— Що ти робиш? — заверещав Бран.

Гайворон розкрив дзьоба і каркнув на нього, почувся пронизливий крик жаху, сірий туман затрусився, закрутився і розірвався, наче завіса. Він побачив, що гайворон перетворився на жінку — на служницю з довгим чорним волоссям, яку він звідкілясь знав… так-так, вона служила у Зимосічі, саме так, він її згадав, а тоді зрозумів, що він і сам у Зимосічі, у ліжку, посеред якоїсь холодної кімнати у башті; в чорнявої жінки випала з рук і розбилася миска з водою, а тоді вона ринула сходами, волаючи:

— Він отямився, отямився!

Бран торкнувся лоба між очей. Те місце, куди його дзьобав гайворон, ще палало, але там нічого не було: ані крові, ані дірки. Він почувався слабким, паморочилося у голові. Спробував вибратися з ліжка, та чомусь не зміг.

А тоді біля ліжка щось заворушилося і легко скочило йому на ноги. Він нічого не відчув. Пара жовтих очей зазирнула у його власні, сяючи, мов сонце. З-за прочиненого вікна у кімнаті стояв холод, але тепло від вовка огортало його, наче у теплій лазні. Це ж його цуценя, зрозумів Бран… або ні? Який же він великий. Бран простяг руку, тремтливу, мов листочок, щоб попестити його.

Коли до кімнати влетів брат Робб, задиханий після бігу сходами башти, лютововк саме лизав Бранові обличчя. Бран спокійно підняв очі.

— Його зватимуть Літо, — мовив він.


 


Дата добавления: 2015-07-12; просмотров: 61 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Едард III| Кетлін IV

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.009 сек.)