Кетлін III

Нед з дівчатами були у дорозі вже вісім днів, коли якось увечері до неї в опочивальню Брана прийшов маестер Лювин зі світильнею та господарськими книгами.

— Давно вже час нам, пані моя, підбити числа, — мовив він. — Ви маєте знати, чого нам коштував приїзд короля.

Кетлін глянула на Брана у ліжку і прибрала йому з лоба волосся. «Таке довге відросло», раптом зрозуміла вона, «треба його вже підстригти».

— Числа мені підбивати немає потреби, маестре Лювине, — відповіла вона маестрові, не зводячи очей з Брана. — Я знаю, чого нам коштував їхній приїзд. Заберіть книги.

— Ласкава пані, королівський почет добряче під’їв наші запаси. Треба їх відновити, поки…

Вона різко перебила маестра.

— Кажу вам, заберіть ті книги геть. Хай про все подбає управитель.

— Управителя ми більше не маємо, — нагадав маестер Лювин. «Малий сірий пацюк», подумала вона, «як вчепиться, то не відірвеш». — Пул поїхав на південь, щоб облаштувати побут князя Едарда з почтом у Король-Березі.

Кетлін розсіяно кивнула.

— А, так, згадала. — Бран виглядав таким блідим. Треба, мабуть, наказати переставити ліжко під вікно, щоб він бачив вранішнє сонце.

Маестер Лювин поставив світильню коло двері та поправив гнота.

— Вашої негайної уваги вимагають кілька урядів, моя пані. На доданок до управителя треба поставити нового сотника сторожі замість Джорі, а ще нового конюшого…

Її очі заметлялися навколо і втупилися у ціль.

— Конюшого? — Її голос хльоснув, мов батіг.

Маестер здригнувся.

— Так, пані. Гулен-бо поїхав на південь з паном Едардом, тому…

— Мій син, Лювине, лежить тут-таки вмираючи, а ви бажаєте говорити про нового конюшого?! Гадаєте, мене цікавить, що робиться у стайнях? Гадаєте, мені є до того діло? Та я радо замордую власними руками останню коняку в Зимосічі, якщо від того Бран розплющить очі, зрозуміло? Вам зрозуміло чи ні?!

Він схилив голову й відповів:

— Так, моя пані, але ж уряди…

— Я призначу уряди, — мовив Робб.

Кетлін не чула, як він увійшов, та ось він стояв у дверях і дивився на неї. Раптом вона усвідомила, що волала, як дурна, і на неї напав сором. Що це з нею? Вона так втомилася, і голова не переставала боліти.

Маестер Лювин перевів очі від Кетлін до її сина.

— Ось я склав список тих людей, з яких ми могли б вибрати, — мовив маестер, простягаючи Роббові аркуша, вийнятого з рукава.

Її син пробіг імена очима. Він прийшов знадвору, помітила Кетлін: щоки червонілися з холоду, волосся скуйовдило вітром.

— Достойні люди, — мовив він, повертаючи списка. — Обговорімо їх завтра.

— Гаразд, мій пане. — Аркуш зник у рукаві.

— Тепер прошу залишити нас, — додав Робб.

Маестер Лювин уклонився та пішов собі. Робб закрив за ним двері й обернувся до матері. Та побачила, що тепер він носить меча.

— Матінко, що це ви робите?

Кетлін завжди вважала, що Робб схожий на неї. Подібно до Брана, Рікона та Санси, він мав волосся Таллі — рудо-брунатне — та їхні ж блакитні очі. Але зараз вона вперше помітила в його обличчі щось від Едарда Старка — щось суворе й тверде, як сама північ.

— Що це я роблю? — запитала вона здивовано. — Як ти можеш питати? А що я маю робити? Я дбаю про твого брата. Дбаю про Брана.

— Ага, то ось воно як називається? Ви не полишали кімнати, відколи Бран забився, ба навіть не вийшли до воріт проводити пана батька та сестер.

— Я попрощалася з ними тут і дивилася з вікна, як вони виїжджають.

Вона благала Неда не їхати після того, що сталося, адже усе змінилося, невже він не розуміє? Та марно. Він сказав їй, що не має вибору, а тоді поїхав. Тим самим зробивши свій вибір.

— Я не можу полишити його ані на мить, адже кожна мить може стати останньою. Я маю бути з ним, якщо… раптом…

Вона взяла неживу руку свого сина, переплела свої пальці з його. Він лежав такий тонкий, аж прозорий, у руках не лишилося ані краплі сили, та все ж крізь шкіру відчувалося тепло життя.

Голос Робба пом’якшав.

— Він не помре, матінко. Маестер Лювин сказав, що найбільша небезпека вже минула.

— А раптом маестер Лювин помиляється? Раптом я знадоблюсь Бранові, а мене не буде поруч?

— Ви потрібні ще й Ріконові, — суворо мовив Робб. — Йому три роки, він не розуміє, що коїться. Він вирішив, що усі його покинули, тож біга за мною цілісінький день, чіпляється мені за ногу і плаче. Я не знаю, що з ним робити.

Він запнувся на мить, пожував нижню губу, як робив, коли був малий.

— Матінко, ви потрібні також і мені. Я стараюся, але… Я не можу з усім впоратися сам.

Його голос раптом здригнувся, і Кетлін згадала, що йому ж усього чотирнадцять років. Вона б воліла підвестися та піти до нього, але Бран тримав її за руку, і вона не могла ворухнутися.

Ззовні вежі завив вовк. Кетлін здригнулася, усього на мить.

— Це Бранів. — Робб відкрив вікно та впустив нічне повітря до задухи опочивальні. Виття стало чути краще. То був холодний, самотній звук, повний смутку та відчаю.

— Не треба, — мовила вона. — Бранові потрібне тепло.

— Бранові потрібно чути вовків, — відповів Робб. Десь далеко у Зимосічі першому вовкові почав підспівувати другий. Тоді третій, вже ближче.

— То Кудлай та Сірий Вітер, — мовив Робб, слухаючи їх сплетені голоси. — Якщо прислухатися, їх неважко розрізнити.

Кетлін тремтіла. Від смутку, від холоду, від виття вовків. Одна ніч змінювала іншу, а в холодному замку так само вили вовки й холодні вітри, а її хлопчик так само лежав розбитий. Наймиліший, найласкавіший з її дітей — Бран, що так любив сміятися і лазити по стінах, мріяв про лицарство, а тепер його нема, і вона ніколи більше не почує його сміху. Схлипуючи, вона вивільнила свою руку з його і закрила вуха від того жахливого виття.

— Хай вони замовкнуть! — заволала вона. — Я не можу, я не винесу, хай вони замовкнуть, убий їх, якщо треба, хай лишень замовкнуть!

Вона не пам’ятала, як упала долі, та все ж упала, і Робб підняв її на ноги сильними руками.

— Не бійтеся, матінко. Вони його ніколи не скривдять.

Він відвів її на вузьку лежанку в кутку опочивальні.

— Заплющте очі, — лагідно мовив він. — Відпочиньте. Маестер Лювин сказав, що ви не спали з самого Бранового падіння.

— Я не можу, — проридала вона. — Хай простять мені боги, Роббе, я не можу, а раптом він помре, коли я спатиму, раптом він помре, помре…

Вовки продовжували виття. Вона зойкнула і знову закрила вуха.

— Боги мої, та зачини ж вікно!

— Якщо присягнетеся, що поспите. — Робб підійшов до вікна, але щойно потягнувся по віконниці, як до жалобного виття лютововків додався якийсь інший звук.

— Собаки, — мовив він, прислухаючись. — Гавкають усі собаки. А досі не гавкали…

Кетлін почула, як йому перехопило подих. Піднявши очі, вона побачила при світлі каганця, як він зблід.

— Вогонь, — прошепотів він.

«Пожежа», подумала вона, а тоді відразу: «Бран!».

— Допоможи мені, — вигукнула вона й сіла. — Допоможи винести Брана!

Робб, здавалося, не почув.

— Бібліотечна вежа горить, — мовив він.

Зараз Кетлін вже бачила миготіння червонястого полум’я через відкрите вікно. Вона осіла з полегшенням. Бранові ніщо не загрожувало. Бібліотека знаходилася через замковий двір від них, пожежа не могла дістатися так далеко.

— Дяка богам, — прошепотіла вона.

Робб глянув на неї, як на божевільну.

— Матінко, сидіть тут. Я повернуся, щойно загасять пожежу.

І побіг. Вона чула, як він кричить до сторожі коло кімнати, як вони щосили біжать, стрибаючи через кілька сходинок.

Ззовні у дворі кричали «Пожежа!», верещали, тупали ногами, налякано іржали коні, скажено гавкали замкові собаки. А виття припинилося, раптом зрозуміла вона, слухаючи галас. Лютововки замовкли.

Підійшовши до вікна, Кетлін проказала про себе молитву до семи божих ликів. Через двір з вікон бібліотеки вибивалися довгі язики полум’я. Вона подивилася на дим, що злітав до неба, і з сумом згадала книжкове зібрання Старків, яке накопичувалося століттями. Тоді зачинила віконниці.

Коли Кетлін відвернулася від вікна, у кімнаті стояв якийсь чоловік.

— Чого це ви тут, — кисло пробурмотів він. — Нікого не мало бути.

Малий брудний чолов’яга мав на собі гидке буре лахміття, і смерділо від нього конями. Кетлін знала усіх стайнярів, що працювали при конях, та цей був не з них. Худий волоцюга мав рідке світле волосся та бліді очі, глибоко запалі у кощаве обличчя. А в руці він тримав кинджал.

Кетлін подивилася на ніж, тоді на Брана.

— Ні, — сказала вона. Слово застрягло у неї в горлі й вийшло тихим шепотінням.

Та він, мабуть, почув.

— Це з милості, — відповів убивця. — Він уже мертвий.

— Ні, — повторила Кетлін, тепер гучніше. Голос повернувся до неї. — Ні, я не дозволю.

Вона крутнулася до вікна, щоб покликати по допомогу, та волоцюга виявився дуже спритний. Підскочивши, він однією рукою затиснув їй рота й відкинув голову назад, а другою підніс кинджала до горлянки. Сморід від нього труїв очі.

Вона потягнулася обома руками і вхопила лезо, з усією силою відтягуючи його від горла. Вона чула, як він лається їй у вухо. Її пальці стали слизькі від крові, та кинджала вона не відпускала. Рука в неї на роті стиснулася сильніше, не даючи дихати. Кетлін вивернула голову набік, вхопила зубами м’ясо, де дотягнулася, і якомога сильніше вкусила за долоню. Волоцюга застогнав з болю. Кетлін зчепила зуби, рвонула щосили, і раптом він її пустив. Смак крові наповнив їй рота. Вона вдихнула повітря і щосили заверещала, та він схопив її за волосся й відкинув від себе, вона заточилася і впала, а він став над нею, важко дихаючи і трусячись. У правиці він усе ще стискав кинджала, слизького від крові.

— Чого це ви тут, — по-дурному повторив він.

Кетлін побачила, як крізь прочинені двері за ним майнула тінь. Не було навіть гарчання, лише тихе туркотіння, ледь чутний загрозливий шепіт… але він, мабуть, його почув, бо обернувся якраз тоді, коли вовк стрибнув. Вони впали разом, наполовину накривши собою Кетлін, яка не встигла й підвестися з підлоги. Вовк ухопив волоцюгу попід щелепою, нападник на якусь мить заверещав, а тоді звір смикнув головою, вирвавши чолов’язі пів-горлянки.

Кров бризнула їй на обличчя, мов теплий дощ.

У темній кімнаті вовк дивився на неї блискучими золотими очима, роззявивши мокру від крові пащеку. То був, певна річ, Бранів вовк.

— Дякую, — прошепотіла Кетлін ледь чутним, слабким голосом і підняла тремтливу руку. Вовк причалапав ближче, нюхнув їй пальці, тоді лизнув кров вологим шорстким язиком. Коли він вилизав усю кров з її руки, то мовчки обернувся, стрибнув на Бранове ліжко і вмостився біля малого. Кетлін почала навіжено реготати.

Саме такою її знайшли Робб, маестер Лювин та пан Родрік, які увірвалися до опочивальні з половиною сторожі Зимосічі. Коли регіт нарешті застряг у неї в горлі, її загорнули у теплі ковдри і відвели до власних помешкань у великому кам'янці. Стара Мамка роздягла її, допомогла залізти до гарячої балії та змила кров м’яким полотном.

Після того прийшов маестер Лювин, аби оглянути її рани. Пальці були порізані трохи не до кісток, а на голові кровило й боліло те місце, де нападник вирвав пасмо волосся. Маестер сказав, що біль тільки починається, і дав макового молока, щоб вона заснула.

Нарешті вона змогла заплющити очі.

Коли очі відкрилися знову, їй сказали, що вона спала чотири доби. Кетлін кивнула й сіла у ліжку. Все після падіння Брана здавалося їй нічним жахіттям, страшним сном з кров’ю та смутком, але біль у руках нагадав, що то щира правда. Тілом володіла слабкість, у голові паморочилось, та вона відчувала дивну рішучість, неначе з плечей звалився величезний тягар.

— Принесіть-но мені хліба з медом, — звеліла вона служницям, — і перекажіть маестрові Лювину, що час змінити мені пов’язки.

Служниці зиркнули на неї зачудовано і побігли виконувати накази.

Кетлін згадала, як себе поводила, і засоромилася. Вона покинула усіх: дітей, чоловіка, свій дім. Цього не мало статися надалі. Вона покаже цим північанам силу Таллі з Водоплину.

Робб прибіг раніше, ніж принесли їжу, а з ним пан Родрік Касель, чоловіків вихованець Теон Грейджой, і нарешті Галіс Молен, кремезний стражник з широкою брунатною бородою круг обличчя. Робб повідомив, що це новий сотник замкової сторожі. Вона помітила, що син вдягнений у шкіряного каптана, кольчугу, та має меча при боці.

— Хто то був? — запитала Кетлін.

— Ніхто не знає, як його звали, — повідомив Галіс Молен. — Він не служив у Зимосічі, пані, але казали, що останні тижні його бачили в замку то тут, то там.

— Тож це один з людей короля, — мовила вона, — або Ланістерів. Напевне, залишився, коли решта поїхала.

— Може, й так, — відповів Гал. — Тих чужинців до Зимосічі напхалося стільки, що зараз уже не скажеш, чий він був.

— Він ховався у стайні, — додав Грейджой, — та ви, мабуть, і самі унюхали.

— Але як він міг лишитися непоміченим? — гостро запитала Кетлін.

Галіс Молен виглядав присоромленим.

— Стайня стояла напівпорожня, позаяк одних коней забрав пан Едард на південь, а якихось повели до Нічної Варти. Сховатися від стайнярів — то не штука, пані. Може, Ходор його й бачив — казали, він якось непевно поводився, та хто ж його просту душу розбере…

Гал похитав головою.

— Ми знайшли, де він спав, — устряг Робб. — Ховав під соломою у шкіряній калитці дев’яносто срібних оленів.

— Добре знати, що життя мого сина продали не задешево, — гірко мовила Кетлін.

Галіс Молен подивився на неї спантеличено.

— Коли ваша ласка, пані… кажете, той хлопак хотів убити вашого сина?

Грейджой засумнівався.

— Якась нісенітниця виходить.

— Він прийшов по Брана, — мовила Кетлін. — Він бурмотів, чого це я була у кімнаті. Він підпалив бібліотеку, гадаючи, що я з усією вартою побіжу її гасити. Якби я не була напівбожевільна з горя, може, так би й сталося.

— Нащо комусь вбивати Брана? — запитав Робб. — Ласка божа, та він же маленький безпорадний хлопчик, лежить непритомний…

Кетлін кинула на свого старшого суворий погляд.

— Якщо хочеш правити північчю, Роббе, то маєш замислюватися над такими речами. Сам знайди відповідь на своє питання. Навіщо комусь убивати дитину, яка лежить непритомна?

Перш ніж він відповів, служники притягли з кухні їжу, ще й далеко більше, ніж вона просила: гарячий хліб, масло, мед, чорниці з зимових запасів, підсмажену свинину, м’яко зварене яйце, скибку сиру, чайничок м’ятного чаю. Слідом з’явився і маестер Лювин.

— Що з моїм сином, маестре? — Кетлін роздивилася їжу й вирішила, що не голодна.

Маестер опустив очі додолу.

— Без змін, пані.

Саме цієї відповіді вона чекала — не менше й не більше. Її руки горіли від болю, неначе ніж ще й досі різав її до кісток. Вона відіслала челядь і подивилася на Робба.

— Ти вже маєш відповідь?

— Хтось боявся, щоб Бран не опритомнів, — відповів Робб, — боявся того, що він скаже або зробить. Боявся того, що він знає.

Кетлін відчула гордість за сина.

— Дуже добре.

Вона повернулася до нового очільника сторожі.

— Брана треба убезпечити. Де з'явився один горлоріз, може з'явитися другий.

— Скільки сторожі поставити, пані? — запитав Гал.

— Поки з нами немає князя Едарда, на Зимосічі править мій син, — відповіла вона.

Робб аж трошки підріс від цих слів.

— Хай один стражник буде у опочивальні день і ніч, ще один за дверима, і двоє біля підніжжя сходів. До Брана нікого не пускати без мого наказу або наказу пані матері.

— Ваша воля, мій пане.

— То виконуйте негайно, — підігнала Кетлін.

— А ще хай з ним у кімнаті буде його вовк, — додав Робб.

— Так! — вигукнула Кетлін, і ще раз додала, — так.

Галіс Молен вклонився і вийшов.

— Пані Старк, — мовив пан Родрік, коли стражник пішов, — чи ви, часом, не помітили, якого убивця мав кинджала?

— За тих обставин я не мала змоги роздивитися його належно, та можу ручитися за гостроту леза, — відповіла Кетлін з сухою посмішкою. — Чому ви питаєте?

— Ми знайшли кинджал у руці нападника. Мені зразу здалося, що він надто добрий для подібного волоцюги, тож я роздивився як слід. Лезо кинджала — з валірійського булату, руків’я — з драконячої кістки. Таким ножем не може володіти абихто. Вбивцю озброїв хтось значно вищий від нього.

Кетлін кивнула замислено, а тоді попрохала:

— Роббе, зачини-но двері.

Він подивився на неї збентежено, проте послухався.

— Те, що я розповім, не повинне вийти з цієї кімнати, — повідомила Кетлін. — Ви маєте присягнутися мені. Якщо це навіть частково правда, то Нед з дівчатами їдуть просто у пащу смертельній небезпеці, й одне слово не в те вухо може означати їхню смерть.

— Пан князь Едард став мені другим батьком, — мовив Теон Грейджой. — Присягаюся.

— Ви маєте мою присягу, — схилив голову маестер Лювин.

— І мою також, — підтвердив пан Родрік.

Кетлін подивилася на свого сина.

— Твоє слово, Роббе?

Він також кивнув на знак згоди.

— Моя сестра Ліза вважає, що її чоловіка, князя Арина, Правицю Короля, вбито Ланістерами, — повідомила Кетлін. — Особисто я пригадую, що Хайме Ланістер не поїхав полювати того дня, коли впав Бран. Він залишився тут, у замку.

В кімнаті запала мертва тиша.

— Я впевнена, що Бран не сам упав з тієї башти, — додала Кетлін посеред мовчання. — Його скинули.

На всіх обличчях ясно малювалося потрясіння.

— Пані, це припущення неймовірно жахливе, — мовив Родрік Касель. — Навіть Крулеріз не насмілиться замордувати невинну дитину.

— Та невже? — спитав Теон Грейджой. — Чого б це?

— Ланістерівська пиха та жага влади не мають меж, — відповіла Кетлін.

— Хлопчик у минулому завжди лазив дуже упевнено, — замислився маестер Лювин. — Він знав кожен камінь у Зимосічі.

— Боги праві! — лайнувся Робб, чорніючи зовсім юним обличчям від гніву, — Якщо це правда, він заплатить!

Робб дістав меча і змахнув ним у повітрі.

— Я вб’ю його сам!

У відповідь пан Родрік сердито гримнув на свого учня:

— Ану прибери! Ланістери їдуть за кількасот верст звідси! Ніколи не оголюй меча, якщо не мусиш негайно битися ним. Скільки ще разів мушу тобі казати, дурний хлопчисько?

Присоромлений Робб прибрав меча до піхов, раптом ставши на вид знову дитиною. Кетлін мовила до пана Родріка:

— Бачу, мій син тепер при зброї.

Старий майстер-мечник відповів на це:

— Я вирішив, що йому вже час.

Робб подивився на матір, занепокоєно чекаючи відповіді.

— Аби ж не запізно, — мовила вона. — Скоро Зимосічі можуть знадобитися усі мечі, які в ній є, і то не дерев’яні.

Теон Грейджой поклав руку на руків’я свого клинка і проголосив:

— Ласкава пані, якщо справа йде до цього, пам’ятайте, що мій дім у великому боргу перед вашим.

Маестер Лювин посмикав свого ланцюга там, де він тер шию.

— Ми не маємо нічого, крім припущень. А звинувачення стосується улюбленого брата королеви, і навряд чи вона його схвалить. Треба мати докази або ж назавжди поховати таємницю.

— Доказом є кинджал, — відповів пан Родрік. — Не може бути, щоб такої розкішної зброї ніхто не упізнав.

У цю мить Кетлін зрозуміла, що дізнатися правду про кинджал можна лише у одному місці.

— Хтось має поїхати до Король-Берега.

— То поїду я, — визвався Робб.

— Ні, — заперечила мати, — твоє місце тут. На Зимосічі завжди має сидіти Старк.

Вона поглянула на пана Родріка з величезними сивими баками, на маестра Лювина у сірій рясі, на молодого Грейджоя — стрункого, чорнявого і зухвалого. Кого ж послати? Відповідь прийшла сама собою. Кетлін відкинула ковдру негнучкими, мов кам’яними, замотаними пальцями і вибралася з ліжка.

— Я маю їхати сама.

— Ласкава пані, — мовив маестер Лювин, — чи це розумно? Ланістери вже напевне вітатимуть ваше прибуття з підозрою.

— А як же Бран? — запитав Робб. Тепер бідолаха зовсім заплутався. — Ви ж не бажали його залишати.

— Я зробила для Брана все, що могла, — відповіла Кетлін, кладучи поранену руку йому на плече. — Зараз його життя у руках богів та маестра Лювина. Ти сам нагадав мені, Роббе, що я маю інших дітей і повинна про них дбати.

— Вам знадобиться добрячий супровід, моя пані, — мовив Теон.

— Я відправлю Гала із загоном наших стражників, — підхопив Робб.

— Ні, — заперечила Кетлін. — Великий загін приверне зайву увагу. Не хочу, аби Ланістери знали про мій приїзд.

Пан Родрік заперечив:

— Вельможна пані, дозвольте поїхати хоча б мені. Королівський гостинець небезпечний для самотньої жінки.

— Я не хочу їхати королівським гостинцем, — відповіла Кетлін, тоді подумала хвильку і кивнула на знак згоди. — Двоє вершників не повільніші за одного, зате набагато швидші за довгу валку возів. Я буду рада вашому товариству, пане Родріку. Ми поїдемо вздовж Білого Ножа до моря, а в Білій Гавані наймемо корабель. Сильні коні та свіжі вітри мають доправити нас до Король-Берега хутчіше за Неда та Ланістерів.

«А там», подумала вона, «побачимо».

Дата добавления: 2015-07-12