Кетлін IX

Поки військо просувалося загатою крізь чорні болота Перешийка і виливалося у річковий край, що починався за ними, побоювання Кетлін дедалі зростали. Вона ховала свої страхи за суворим непорушним обличчям, але ті нікуди не поділися і погіршувалися з кожною верствою. Ані вдень, ані вночі вона не знала спокою, і кожен крук над головою примушував її стискати зуби.

Вона боялася за свого вельможного батька і дивувалася з його зловісної мовчанки. Боялася за брата Едмура і молилася, аби його зберегли боги у битві проти Крулеріза. Боялася за Неда з дівчатами, за милих своїх синів, що залишилися у Зимосічі. Але зробити для жодного з них нічого не могла, тому примусила себе відкинути сторонні думки. «Бережи сили для Робба», казала вона собі. «Ти здатна допомогти лише йому. Стань лютою та суворою, Кетлін Таллі, як сама північ. Тепер ти мусиш перетворитися на справжнього Старка, як твій син.»

Робб їхав на чолі валки, під білим прапором Зимосічі, що плескав по вітрі. Кожен день він запрошував до себе когось із своїх значкових, аби радитися по дорозі; він вшановував усіх по черзі, нікому не віддаючи переваги, слухаючи, як слухав його вельможний батько, зважуючи між собою слова одних та інших. «Він так багато навчився від Неда», подумала вона, спостерігаючи, «але чи достатньо?»

Чорноструг узяв сотню добірних людей на швидких конях та виїхав наперед, аби ховати їхні переміщення і вести розвідку. Звістки, що привезли назад люди пана Бріндена, не надто втішили її. Військо князя Тайвина стояло за багато днів шляху на південь… але Вальдер Фрей, князь Переїзду, зібрав силу майже у чотири тисячі людей і поставив їх у своїх замках на Зеленозубі.

— Знову Спізнілий, — пробурмотіла Кетлін, коли почула. Точно як на Тризубі, дідьки б його взяли. Її брат Едмур скликав корогви, і князеві Фрею обов’язок наказував рушити з військом до Водоплину, аби з’єднатися з силами Таллі. Натомість він сидів тут, у себе вдома.

— Чотири тисячі людей, — повторив Робб, радше здивований, аніж розгніваний. — Авжеж князь Фрей не сподівається битися з Ланістерами сам на сам. Напевне, він зібрався додати своє військо до нашого.

— Напевне? — перепитала Кетлін. Вона виїхала наперед, аби приєднатися до Робба та Робета Гловера, його супутника на цей день. За ними тягся передовий полк війська — рухливий ліс списів, корогв та галябард. — Дзуськи. Не чекай нічого певного від Вальдера Фрея, і уникнеш неприємних несподіванок.

— Він давав значкову присягу вашому батькові.

— Різні пани по-різному шанують свої присяги, Роббе. Пан Вальдер завжди приязніше ставився до Кастерлі-на-Скелі, аніж бажав би мій батько. Один з його синів одружений з сестрою Тайвина Ланістера. Саме по собі то, певна річ, мало що важить — князь Вальдер за багато років нажив безліч дітей, треба ж їх з кимось одружувати. Але…

— Ви гадаєте, він зрадить нас на користь Ланістерів, пані? — похмуро запитав Робет Гловер.

Кетлін зітхнула.

— Про те, що далі робитиме князь Фрей, найчастіше не знає навіть сам князь Фрей. Обачливість старості змішується в ньому з марнославством юності, ще й густо присмачена хитрістю.

— Близнюки повинні бути нашими, матінко, — гаряче заявив Робб. — Іншого шляху через річку немає, ви ж самі знаєте.

— Знаю. І Вальдер Фрей знає, вже будь певен.

Того вечора вони стали табором на південному краю боліт, на півдорозі між королівським гостинцем та річкою. Саме туди Теон Грейджой привіз їм подальші звістки від її дядька.

— Пан Брінден повідомляє, що схрестив мечі з Ланістерами. З тузінь розвідників не скоро зможе доповісти князеві Тайвину. Хіба що в пеклі. — Він вишкірився. — Їхні передові роз’їзди очолює пан Аддам Марбранд. Він відтягується на південь, випалюючи край до голої землі. Марбранд приблизно уявляє, де ми зараз, але Чорноструг клянеться, що не знатиме, коли ми розіб’ємося навпіл.

— Якщо йому князь Фрей сам не доповість, — різко зазначила Кетлін. — Теоне, коли повернешся до мого дядька, перекажи йому: хай поставить навколо Близнюків своїх кращих лучників, аби пильнували вдень і вночі — збивали кожного крука, що вилетить з мурів. Я хочу, щоб жодна звістка про пересування мого сина не досягла князя Тайвина повітрям.

— Пан Брінден вже про все подбав, пані, — хвалькувато всміхнувся Теон. — Ще кілька пташок, і в нас їх буде досить, аби пирога спекти. Збережу вам пір’я на капелюха.

Вона мала б зрозуміти раніше, що у справах війни Брінден Чорноструг безнадійно її випереджає.

— Що роблять Фреї, поки Ланістери палять їхні ниви та плюндрують городи й села?

— Між людьми пана Аддама та князя Фрея сталися сутички, — відповів Теон. — Менше як за день їзди звідси ми бачили двох ланістерівських розвідників, яких фреївські вояки підвісили на гілляці круків годувати. Утім, більша частина сил князя Вальдера сидить у Близнюках.

«Виразна печатка князя Вальдера», майнула в Кетлін кисла думка, «сидіти, чекати, спостерігати, нічим не ризикувати, поки його не змусять».

— Якщо він б’ється з Ланістерами, то може, зібрався-таки дотриматися значкових обітниць, — зазначив Робб.

Але Кетлін не плекала великих надій.

— Захищати власне дідицтво — то одне, а відкрито вийти в поле проти князя Тайвина — то зовсім інше.

Робб обернувся до Теона Грейджоя.

— Чи не знайшов Чорноструг іншого шляху через Зеленозуб?

Теон хитнув головою.

— Річка швидка, вода високо. Пан Брінден каже, що бродом її тут, на півночі, не перейти.

— Але ж перейти треба! — скипів Робб. — Наші коні може б і подолали річку, та не з латниками на спині! Аби перевезти усе наше залізо — шоломи, лати, зброю — треба будувати плоти, а для цього тут не досить дерев. Як і часу. Поки князь Тайвин іде на північ…

Він стиснув долоню в кулака.

— Князь Фрей не дурень, щоб вперто стояти на дорозі, — зі своєю звичайною легковажністю зазначив Теон Грейджой. — В нас уп’ятеро більше війська. Якщо доведеться, ти, Роббе, зможеш узяти Близнюки силою.

— Згаявши багато людей, — заперечила Кетлін, — і багато часу. Поки ти ставитимеш облогу, Тайвин Ланістер приведе свої сили і вдарить ззаду.

Робб перевів очі від неї до Грейджоя, шукаючи відповідей і не знаходячи їх. Якусь мить він здавався ще молодшим за свої п’ятнадцять років, незважаючи на лати, меча і порость на щоках.

— Що б зробив мій вельможний батько? — спитав він її.

— Знайшов би спосіб перейти річку, — відповіла вона. — За всяку ціну.

Наступного ранку до них повернувся сам пан Брінден Таллі. Він змінив важкі лати та шолом Лицаря Брами на легку кольчугу і шкіряний кубрак, що краще личили розвідникові, але обсидіанова рибка скріплювала його кирею, як і раніше.

Зіскакуючи з коня, дядько мав похмурий вид.

— Під стінами Водоплину сталася битва, — повідомив він, болісно кривлячись. — Ми дізналися від полоненого ланістерівського розвідника. Крулеріз знищив військо Едмура і розігнав річкове панство на всі боки.

Серце Кетлін вхопили крижані кігті.

— Що з моїм братом?

— Поранений і в полоні, — відповів пан Брінден. — Князь Чорноліс та інші вцілілі сидять в облозі у Водоплині, оточені військом пана Хайме.

Робб не міг знайти собі місця.

— Ми повинні якось перетнути цю кляту річку, щоб встигнути зняти облогу!

— То не така легка справа, — зазначив дядько. — Князь Фрей відтягнув усе своє військо всередину замків і зачинив браму.

— Хапко б його вхопив! — вилаявся Робб. — Якщо старий дурень упреться рогом і не дасть перейти, то змусить мене брати його мури приступом. Буде треба — камінець за камінцем розберу і купою насиплю по самі його вуха. Отоді подивимося, що він скаже!

— Патякаєш, як капосний хлопчисько, — різко завважила Кетлін. — Дитина бачить перепону і найперше думає, як її навколо оббігти або накинутися і звалити. Князь же повинен розуміти, що словами досягають більшого, аніж мечами.

Роббова шия зачервонілася від материної догани.

— То кажіть, які слова ви маєте на думці, матінко, — похмуро мовив він, угамувавшись.

— Фреї сидять на переїзді вже шістсот років. Століттями вони жили з мостового мита, яке збирали з подорожніх.

— Яке ж буде наше мостове?

Вона посміхнулася.

— Саме це ми маємо з’ясувати.

— А як я вирішу не платити?

— Тоді доведеться відступити до Калин-Копу і готуватися зустріти князя Тайвина у битві… або відростити крила. Іншого вибору немає.

Кетлін вдарила коня п’ятами і від’їхала, залишивши сина міркувати над своїми словами. Недобре буде, якщо він вирішить, що мати прагне зайняти його місце на чолі війська. «Чи навчив ти його своєї мудрості, а не тільки відваги, Неде?», питала вона себе. «Чи навчив ти його схиляти коліна, коли потрібно?» На цвинтарях Семицарства лежало повно хоробрих вояків, які цього уроку так і не вивчили.

Був майже полудень, коли передовий полк вийшов до Близнюків, столу князів Переїзду.

Тут Зеленозуб плинув швидко і глибоко, але Фреї багато століть тому перекинули через нього міст і з тих пір забагатіли з мостових грошей. Міст був міцний, вигнутий вгору, з сірого тесаного каменю, такий широкий, щоб два вози проїхало поруч; з середини стирчала Річкова Вежа, стережучи відразу і дорогу, і річку стрілецькими бійницями у стінах, стельними бійницями просто над проїздом, важкими брамними решітками. Міст будувався трьома поколіннями Фреїв, і коли вони нарешті скінчили, то поставили дебелі башти з важких колод по обох берегах, щоб ніхто не міг проїхати без дозволу та платні.

З тієї пори дерев’яні башти поступилися кам’яним. Близнюки — два широких, неоковирних, грізних замки, однакових до найменшої дрібниці, з мостом між ними — охороняли переїзд вже не перше століття. Високі зовнішні мури, глибокі рови, важкі ворота з дубу та заліза стерегли підступи до мосту, який починався просто з внутрішніх веж; на кожному березі були влаштовані брамні решітки та передмостові башти-стрільниці, а сам міст боронила Річкова Вежа.

З одного погляду Кетлін зрозуміла, що ті замки годі взяти приступом. З мурів стирчав ліс списів, мечів, метавок, біля кожної щілини та бійниці стояв стрілець, замкового моста було піднято, решітку опущено, браму зачинено.

Великоджон почав лаятися та божитися, щойно побачив, яку їм влаштували зустріч. Князь Рікард Карстарк похмуро видивлявся, нічого не кажучи.

— Приступ нічого не дасть, панове, — оголосив Руз Болтон.

— Облога теж, зважаючи, що на тому березі в нас немає війська, аби відрізати другий замок, — похмуро пробурмотів Гелман Толгарт. На тому березі глибоких зелених вод віддзеркаленням свого східного брата стовбичив західний близнюк. — Навіть якби ми мали час. А ми його, власне кажучи, не маємо.

Поки північне панство озирало замок, збоку відкрилася потерна для вилазок, через рів перекинули містка з дощок, і назустріч їм виїхав тузінь лицарів на чолі з чотирма синами Вальдера Фрея, несучи на прапорі дві темно-сині башти на блідому сріблясто-сірому полі. Речником посольства виявився пан Стеврон Фрей, спадкоємець князя Вальдера. Усі Фреї мали зовнішню подібність до тхорів; зокрема, пан Стеврон, поважний чоловік більш як шістдесяти років, що вже мав власних онуків, скидався на особливо старого та виснаженого тхора. Але шляхетний звичай він знав і звернувся до товариства чемною мовою:

— Їхня вельможність князь, мій панотець, надіслали мене привітати вас, шановне панство, і спитати, хто має честь очолювати це могутнє військо.

— Я. — Робб дав остроги коню й виїхав наперед. Він був у повнім лицарськім риштунку, з лютововком на щиті, притороченому до сідла, з Сірим Вітром при боці коня.

Старий лицар зиркнув на її сина з легкою насмішкуватістю у водянисто-сірих очах, хоча його мерин заіржав неспокійно та сіпнувся убік від лютововка.

— Мій вельможний батько вважали б за честь розділити з вами трунок та частунок у своєму замкові й дізнатися мету вашого перебування перед нашою брамою.

Його слова впали посеред північного панства, наче камінь з метавки. Піднялася буча прокльонів, гнівного галасу, рішучої незгоди.

— Ви не повинні зголошуватися, пане мій, — звернувся до Робба Галбарт Гловер. — Князеві Вальдеру довіряти не можна.

Руз Болтон кивнув.

— Підіть туди самі, й опинитеся у його руках. Він продасть вас Ланістерам, кине до холодної або вріже горлянку — як йому заманеться.

— Якщо хоче побалакати з нами, хай відчинить браму, і ми всі поділимо з ним трунок та частунок, — виголосив пан Вендел Мандерлі.

— Або хай виходить і балакає з Роббом тут, на виду в його та наших людей, — запропонував брат останнього, пан Виліс.

Кетлін поділяла їхнє занепокоєння, але з одного погляду на пана Стеврона зрозуміла, що той невдоволений почутим. Ще кілька слів, і нагода буде втрачена. Треба діяти, і то швидко.

— Поїду я, — гучно оголосила вона.

— Ви, пані? — зморщив лоба Великоджон.

— Матінко, ви певні? — Здається, Робб певен не був.

— Ще й як. — Кетлін брехала і не червоніла. — Князь Вальдер — значковий мого батька. Я знала його, коли ще була дівчинкою. Його вельможність не завдасть мені шкоди.

«Якщо не побачить у тому своєї вигоди», додала вона про себе. Але певну правду краще тримати при собі, підпустивши навзамін трохи брехні.

— Я певний, що мій вельможний батько матимуть велику насолоду від бесіди з пані Кетлін, — мовив пан Стеврон. — Аби ручитися за наші добрі наміри, мій брат, пан Первин, залишиться тут до її безпечного повернення.

— Він буде нашим почесним гостем, — відповів Робб. Пан Первин, наймолодший з чотирьох Фреїв у загоні, зліз з коня та передав повід одному з братів. — Прошу вас простежити, пане Стевроне, аби пані матінка повернулися до заходу сонця. Я не маю наміру довго тут лишатися.

Пан Стеврон Фрей чемно кивнув.

— Як накажете, ласкавий пане.

Кетлін дала остроги коневі й рушила, не оглядаючись. Сини та вояки князя Вальдера оточили її почесною вартою.

Її батько колись сказав про Вальдера Фрея, що то єдиний князь у Семицарстві, який може виставити військо у поле просто з власних штанів. Вона нарешті усвідомила, що батько мав на увазі, коли приймала вітання князя Переїзду в трапезній його замку, оточеного двадцятьма живими синами (не рахуючи пана Первина, двадцять першого), тридцятьма шістьма онуками, дев’ятнадцятьма праонуками, незчисленними дочками, онучками, байстрюками і байстрюцькими дітлахами.

Князь Фрей, дрібний та зморшкуватий тхір, мав дев’яносто років віку, лису плямисту голову і таку подагру, що не міг стояти без сторонньої допомоги. Його нова дружина, бліде кволе дівча шістнадцяти років, супроводжувала ноші, коли князя вносили до палати. То була дев’ята пані Фрей.

— Яке задоволення бачити вас знову через стільки років, пане князю, — почала Кетлін.

Старий примружився на неї з підозрою.

— Та невже? Маю сумнів. Не треба мені солодких пісень співати, пані Кетлін. Я для них застарий. Чому ви тут? Чи ваш синок занадто пихатий, аби з'явитися власною особою? А ви мені тоді нащо здалися?

Востаннє Кетлін гостювала в Близнюках ще дівчинкою, але вже тоді князь Вальдер запам’ятався їй дратівливим, гострим на язик та не надто чемним у звичаях. Роки, вочевидь, не покращили його норову, тому вона мусила ретельно добирати слів і не зважати на образи.

— Пане батьку, — докірливо мовив пан Стеврон, — не забувайте про чемність. Пані Старк прийшли до нас на ваше запрошення.

— А тебе хто питав? Ти поки що не князь Фрей, бо я ще живий. Чи я тобі схожий на мертвого? Отож-бо. Не смій лізти до мене з вказівками.

— Даремно ви так в присутності нашої шляхетної гості, пане батьку, — зазначив хтось із молодших синів.

— Тепер вже мої байстрюки взяли в голову вчити мене звичаїв, — пожалівся князь Вальдер. — Я говоритиму так, як вважаю за потрібне, і хай вас усіх хоч хапко вхопить. В мене тут за мого життя три королі гостювали, ще й з королевами. Гадаєш, мені потрібна наука від таких, як ти, Ригере? Твоя мати кіз доїла, коли я вперше вшанував її своїм сім’ям.

Слабким помахом пальців він відіслав зашарілого молодика геть і поманив двох інших синів.

— Данвеле, Валене, посадіть мене у крісло.

Вони вийняли князя Вальдера з ношів та перенесли на панське крісло Фреїв: високе, з чорного дубу, зі спинкою у подобі двох башт, з’єднаних мостом. Його молода дружина несміливо підібралася до чоловіка і вкрила йому ноги ковдрою. Влаштувавшись, старий поманив до себе Кетлін і поцілував їй руку сухими, шурхотливими, як папір, губами.

— Ось так, — оголосив він. — Звичаю дотримано, люба пані. Тепер мої сини, можливо, зроблять нам честь і стулять пельки. То навіщо ви тут?

— Аби просити вас відчинити брами, пане князю, — поштиво відповіла Кетлін. — Мій син та його значкове панство мають намір перейти річку і рушити далі на південь.

— До Водоплину? — Фрей гигикнув. — Та ні, не треба відповідати, я ж бо не сліпий. Прочитати мапу ці старі очі ще спроможні.

— До Водоплину, — погодилася Кетлін, бо не бачила приводу заперечувати. — Власне, туди, де ми чекали побачити і вас, пане. Ви ж досі значковий мого батька, чи не так?

— Хе, — видав пан Вальдер щось середнє між смішком та пирханням. — Еге ж, я скликав своє вояцтво, осьде воно, просто на стінах, самі бачите. Збирався рушити, щойно усі зберуться. Ну, не те щоб самому рушити, а синів послати. Мені кудись рушати вже запізно, пані Кетлін.

Він глянув по боках, аби знайти якийсь доказ своїм словам, і тицьнув пальцем на високого сутулого чоловіка років п’ятдесяти.

— Скажи їй, Яреде. Скажи, що саме такий був мій намір.

— Саме такий, пані, — відповів пан Яред Фрей, один із синів від другої жінки. — Слово честі.

— Хіба я винуватий, що той бевзь, ваш братик, устиг програти битву, як ми ще й кроку звідси не ступили?

Князь відкинувся на подушки і зиркнув зухвало, мовби кидав виклик: ану давай, заперечуй.

— Кажуть, Крулеріз пройшов крізь них, як ніж крізь дозрілий сир. Чи моїм хлопцям жити набридло, щоб після того поспішати на південь? Усі, хто пішов на південь, тепер тікають назад на північ.

Кетлін радо б насадила буркотливого старого на рожно та підсмажила на вогні, але мала часу тільки до вечора, аби відкрити брами на мості. Тому спокійно сказала:

— Тим більше ми маємо якнайшвидше досягти Водоплину. Де ми можемо побалакати, пане мій?

— Та ось балакаємо, — відказав князь Фрей.

Плямиста рожева голова сіпнулася, роздивляючись.

— Чого втупилися? — заволав він на свою рідню. — Пішли усі геть! Пані Старк хоче побалакати наодинці. Може, заміряється на мою подружню вірність, хе-хе. Ідіть собі усі, зробіть щось корисне. І ти теж, жінко. Геть, геть, усі геть.

Сини, онуки, дочки, байстрюки, небоги та небожі застриміли геть із палати. Князь нахилився до Кетлін і зізнався:

— Усі чекають, щоб я помер. Стеврон чекає сорок років, а я його все ніяк не втішу. Хе. Чого це я маю померти, аби він став князем? Я вас питаю? Ні, не хочу я помирати.

— Щиро сподіваюся, що ви доживете до ста років.

— Вони б луснули з люті, то вже напевне. О так, напевне. Отже, що ви маєте на думці?

— Ми хочемо перейти річку, — повідомила Кетлін.

— Та ви що? Отак зразу. Але навіщо мені вас пускати?

На якусь мить у ній спалахнув гнів.

— Якби ви мали сили піднятися на свої мури, пане Фрею, то побачили б за ними двадцять тисяч вояків мого сина.

— То будуть двадцять тисяч свіжих покійників, щойно сюди дістанеться князь Тайвин! — гримнув старий. — Не смійте мене лякати, пані. Ваш чоловік сидить як зрадник у ямі під Червоним Дитинцем, ваш батько хворий або вмирає, а вашого брата зловив і забив у кайдани Хайме Ланістер. Що ви маєте таке, щоб я вас боявся? Отого вашого синка? Я вам виставлю сина за сина, і коли ваші всі скінчаться, в мене залишиться ще вісімнадцять!

— Ви присягали моєму батькові, — нагадала йому Кетлін.

Фрей схилив голову набік і посміхнувся.

— О так, я проказав перед ним якісь слова. Та я присягав і короні теж, скільки пам’ятаю. Зараз королем є Джофрі, а ви зі своїм малим і всі дурні навколо вас — просто зрадники. Якби я мав глузду стільки, скільки боги дали рибі, я б допоміг Ланістерам стерти вас на порох.

— То чому ж не допомогли? — спитала вона виклично.

Князь Вальдер презирливо пирхнув.

— Князеві Тайвину? Гоноровитому та блискучому Оборонцеві Заходу, Правиці Короля? Така визначна особа: золото тут, золото там, леви тут, леви там… це ж скільки треба гороху їсти, щоб отак надуватися! Як пердне, то й не вибачиться, хоча смердить незгірш від мене. Але з чого йому надуватися, власне кажучи? Виродив якихось двох синів, з яких один — дрібний покруч. Я йому виставлю сина за сина, і коли всі його скінчаться, в мене ще залишиться дев’ятнадцять з половиною!

Він реготнув, мов жаба кумкнула.

— Якщо пан Тайвин, дідько б його вхопив, хоче моєї допомоги, хай спершу попросить гарненько.

Кетлін зрозуміла натяк.

— Але зараз я прохаю вас про допомогу, любий пане, — сумирно вимовила она. — Мій батько, мій брат, мій пан чоловік і мої сини — усі благають моїм голосом.

Князь Вальдер тицьнув їй у обличчя кістлявим пальцем.

— Не треба солодких слів, пані. Їх мені дружина шепоче вдосталь. Ви її бачили? Шістнадцять років, така маленька квіточка, і весь її мед — тільки для мене. Б’юся об заклад, подарує мені сина ще до цієї пори наступного року. Може, саме його я й зроблю спадкоємцем. Ото решта скипить!

— Я певна, що вона подарує вам багато синів.

Він закивав головою вгору-вниз.

— А ваш вельможний батько таки на весілля не приїхав. Я вбачаю тут зневагу з його боку. Ну, нехай він зараз лежить при смерті. Але ж на минуле весілля теж не приїхав. А ще називає мене «спізнілий князь Фрей». Чи він думає, що я вже помер? Я не помер, як бачите, і ще його переживу, як пережив його батька. Ваше сімейство завжди сцяти на мене хотіло. Не сперечайтеся і не брешіть, ви самі знаєте. Багато років тому я поїхав до вашого батька, щоб владнати шлюб між його сином та моєю дочкою. А чого б ні? В мене була дочка на виданні — мила дівчинка, на якихось кілька років старша за Едмура. А якби ваш брат її не уподобав, то в мене й інші були напоготові: молоді, старі, діви, удовиці… на всякі смаки. Але ж ні, князь Гостер нічого чути не хотів. Співав мені солодких пісень, вибачався, як міг. А я не вибачень хотів, а дочку з рук зіпхнути.

— А ваша сестра, ото ще… паскудство. Якийсь рік тому, не більше, коли Джон Арин іще був Правицею Короля, я поїхав до міста, аби подивитися, як мої сини б’ються на турнірі. Стеврон та Яред вже застарі для тієї забавки, але Данвел та Гостін виступали у кінному двобої, Первин теж, а двійко байстрюків пробували себе у бугурті. Якби я знав, як вони мене осоромлять, то й не рушив би з місця у таку путь. Нащо мені пхатися хтозна куди і там побачити, як Гостіна вибиває з сідла отой тирелівський шмаркач? Я вас питаю! Той малий удвічі молодший за мого, і його кличуть якось там… «пан Квіточка», щось таке. А Данвела переміг заплотний лицар! Інколи я питаю себе, чи ті двоє взагалі від мене. Моя третя дружина була з Кракеголів, а всі кракегольскі жінки — шльондри. Та нехай, нащо воно вам треба. Вона померла, як ви ще не народилися.

— То я казав про вашу сестру. Я просив, аби пан та пані Арин взяли двох моїх онуків виховуватися при дворі, а їхнього сина пропонував узяти сюди, до Близнюків. Чи може, мої онуки не варті показатися при дворі? Вони гарні хлопчаки, спокійні та чемні. Вальдер — син Мерета, його названо на честь мене, а інший… хе, не пригадаю… він теж, напевне, Вальдер. Їх завжди називають Вальдерами, аби вислужити мою приязнь. А його батько… це ж котрий його батько?

Його обличчя пішло зморшками.

— Та нехай. Хто б не був його батько, а князь Арин не хотів брати ані одного, ані іншого. Я звинувачую, між іншим, вашу вельможну сестру. Вона скривила таке лице, наче я захотів продати її малого мартоплясам у вертеп чи зробити з нього євнуха. А коли князь Арин сказав, що дитина поїде на Дракон-Камінь виховуватися в Станіса Баратеона, вона вискочила геть, не муркнувши ані слова. А Правиця тільки вибачався. Нащо мені його вибачення, я вас питаю?

Збентежена Кетлін спохмурніла.

— Скільки я знаю, хлопчик Лізи мав виховуватися в князя Тайвина, в Кастерлі-на-Скелі.

— Ні, в князя Станіса, — роздратовано заперечив Вальдер Фрей. — Чи ви гадаєте, я не відрізню князя Станіса від князя Тайвина? Гонор обоє мають такий, наче їхні дірки в дупі чимсь кращі за інші. Але будьте спокійні, одного від іншого я відрізню. Чи думаєте, я застарий і все забув? Мені дев’яносто років, і я нічого не забуваю. Я не забув навіть, що робити з жінкою в ліжку. Нова дружина подарує мені сина ще до цієї пори наступного року, от побачите. Або ж дочку, тут нічим не зарадиш. Син, дочка… і те, і те мале, червоне, зморшкувате і скиглить. А назвуть їх, мабуть, Вальдером чи Вальдою.

Кетлін анітрохи не цікавило, як пані Фрей назве своє дитя.

— То князь Арин збирався відіслати сина на виховання до князя Станіса? Ви цілком певні?

— Так, так, так, — відказав старий. — Та однак він помер, кому тепер яке діло? Кажете, хочете перейти річку?

— Хочемо.

— А я кажу, що не зможете, — примхливо буркнув пан Вальдер. — Якщо я не дозволю. Та й нащо мені дозволяти? Ані Старки, ані Таллі ніколи не були мені друзями.

Він відкинувся назад у кріслі та схрестив руки. Вишкірявся і чекав на відповідь.

Далі залишалося тільки скласти ціну.

Величезне червоне сонце низько висіло над західними пагорбами, коли брама замку нарешті відчинилася. Зі скрипом впав підйомний міст, решітку підняли вгору, і пані Кетлін Старк виїхала до свого сина та його панства. Позаду їхали пан Яред Фрей, пан Гостін Фрей, пан Данвел Фрей, а також байстрюк князя Фрея, Ронел Водограй, на чолі довгої валки списників у синіх сталевих кольчугах та сріблясто-сірих накидках.

Робб виїхав чвалом назустріч; при боці коня, як зазвичай, мчав Сірий Вітер.

— Справу зроблено, — мовила Кетлін. — Князь Вальдер дозволив нам перейти річку. Його військо стане під твій провід, за винятком чотирьох сотень, які йому потрібні для оборони Близнюків. Раджу тобі додати до них ще чотири сотні наших лучників та щитників. Князь навряд чи відмовиться посилити свою залогу… а ти дивись, хай загін очолить людина, варта довіри. Князеві Фрею, можливо, ще доведеться нагадувати про його обіцянки.

— Як скажете, матінко, — відповів Робб, витріщаючись на ряди списників. — Можливо… пан Гелман Толгарт?

— Вдалий вибір.

— Чого… чого він хоче від нас?

— Якщо зможеш дати кількох озброєних вояків, потрібно буде відвезти двох онуків князя Фрея на північ, до Зимосічі, — відповіла вона. — Я погодилася узяти їх на виховання. Це молоді хлопчаки, восьми та семи років. Кличуть обох, здається, Вальдерами. Твоєму братові Брану має сподобатися товариство двох хлопців одного з ним віку.

— І все? Взяти двох хлопців на виховання? Невисока ціна за…

— Син князя Фрея, Оливар, поїде на війну разом з нами, — продовжувала Кетлін, — і служитиме твоїм зброєносцем. В належний час батько очікує висвячення хлопця в лицарі.

— Зброєносець. — Робб здвигнув плечима. — Гаразд, то не клопіт, аби він…

— Також твоя сестра Ар’я, в разі безпечного до нас повернення, має вийти заміж за Елмара, наймолодшого сина князя Фрея, щойно вони двоє досягнуть належного віку.

Робб збентежився.

— Ар’ї це анітрохи не сподобається.

— А ти маєш одружитися з однією з його дочок, щойно скінчиться війна, — закінчила Кетлін. — Його вельможність ласкаво погодився, аби ти вибрав ту, яку сам уподобаєш. Декількох він вважає цілком гожими.

Робб навіть оком не зморгнув, що робило йому честь.

— Зрозуміло.

— То ти згодний?

— Хіба я можу відмовитися?

— Ні, якщо хочеш перейти річку.

Робб на хвильку завагався, а тоді проказав повільно та урочисто:

— Даю свою згоду на вказані умови.

Ніколи він ще не здавався матері таким дорослим, як цієї миті. Гратися мечами вміють і хлопчаки, але тільки справжній князь може укласти шлюбний союз, усвідомлюючи всі його наслідки.

Перехід розпочався надвечір, коли рогатий серп місяця вже хилитався у водах річки. Кінна вервечка по двоє звивалася крізь браму східної башти, мов велика сталева змія, проповзала двором, потім крізь внутрішню цитадель і через міст, а тоді знову виникала з другого замку на західному березі.

Кетлін їхала на чолі змії разом із сином, своїм дядьком паном Брінденом та паном Стевроном Фреєм. Слідом рухалося дев’ять десятих їхнього кінного війська: лицарі, латники, охочекомонні, кінні стрільці. Аби перейти усім, знадобилося кілька годин. Опісля Кетлін довго згадувала цокання безлічі копит на підйомному мості, вид князя Фрея, що спостерігав за переходом зі своїх ношів, блиск очей у бійницях на стелі середньої Річкової Вежі.

Більша частина північного війська — списники, лучники, різноманітна піхота — залишилася на східному березі під проводом Руза Болтона. Робб наказав йому рушити на південь і стати до бою з величезним військом самого князя Тайвина Ланістера, яке йшло назустріч, на північ.

На щастя чи на горе, але її син кинув кості.

Дата добавления: 2015-07-12